Розселення українців Польщі в УРСР, як переддень операції "Вісла"

Размещено на http://www.allbest.ru/

РОЗСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ ПОЛЬЩІ В УРСР, ЯК ПЕРЕДДЕНЬ ОПЕРАЦІЇ «ВІСЛА»

І. Музика

АНОТАЦІЯ

Ключові слова: депортація, переслення, репресії

ANNOTATION

Key words: deportation, immigrants, repression.

Сам процес виселення українців із їх споконвічних земель розпочався 1 листопада 1944 р. відправленням першого ешелону з жителями села Стрільці Грубешівського повіту. Ешелон складався з 28 вагонів, що повезли в УРСР перші 78 господарств (290 чол.)[ 2, с. 256-305].

Відповідно до планів розселення, на початку евакуації основна маса депортованих направлялась у східні області. На 10 грудня 1944 р. в Запорізьку, Одеську, Дніпропетровську, Херсонську та Миколаївську області було відправлено на поселення 81,06 % депортованих або 3121 родина (11735 чол.). Наприкінці березня 1945 р. у вищезазначені області, а також у Полтавську, Сумську, Сталінську, Кіровоградську, Вінницьку та Харківську області прибуло 93,1% депортованих або 19796 родин (71839 чол.). Надалі кількість переселенців, що направлялись у Східну Україну, в процентному відношенні до загальної кількості депортованих з Польщі постійно зменшувалась.

Разом із тим, як кампанія переселення набирала обертів, наростав і потік людей, які змушені були залишити свої домівки та шукати притулок в Україні, яка в часі воєнного лихоліття була не надто гостинною. "Евакуйованих" розселяли по всій території Україні, проте до кінця 1947 року більшість людей оселилась в західній її частині і, зокрема, в Тернопільській області.

Максимальна кількість поселених на Тернопіллі українців Польщі, а також найбільша їх концентрація зробили область певною мірою базовою для дослідження проблем розселення та адаптації депортованих із Закерзоння. З огляду на вищезгадане, а також беручи до уваги те, що Тернопільська область була цілком типовою для західного регіону і умови адаптації переселенців тут були певною мірою характерні для всієї Західної України, характеристика цієї області буде провадитись дещо детальніше[74, с.85-98].

Поселення на Тернопіллі близько 40% депортованих є закономірним з огляду на цілий ряд факторів. З однієї сторони, саме Тернопільщина стала місцем оселення тисяч українців Польщі, що були депортовані на схід і втекли від злиднів колгоспної системи та голоду, оскільки була найсхіднішою із приєднаних у 1939-40 рр. областей. Відповідно це була перша область по дорозі на захід, де ще збереглось одноосібне господарство. З іншої сторони, віддаленість від західних кордонів СРСР робила її придатною для поселення закерзонців, яким власті заборонили селитись в 50-ти кілометровій прикордонній смузі. Оскільки з Тернопільської області була відселена максимальна кількість поляків (233 617 чол.), то й кількість вільних житлових приміщень та землі тут була більшою, ніж будь-де на Україні [74, с.130]. За станом на 1 квітня 1946 р. тут нараховувалось 24262 хати, залишені поляками, а також 10775 хат, де ніхто не проживав (всього 35037 одиниць). Для порівняння, в наступній за кількістю “зайвих” хат Львівській області було лише 13398 хат [25, с. 11-12]. Слід зазначити, що якість ґрунтів області чи на найкраща в західному регіоні - ні Львівська, ні Станіславська, ні Рівненська з нею рівнятись не могли. Прийнятним для урядових чиновників було й те, що по кількості арештованих членів та симпатиків ОУН-УПА область займала аж шосте місце. Всі ці чинники зумовили те, що на Тернопіллі поселилось близько 40% всіх депортованих із Республіки Польща українців.

На 27 листопада 1944 р. сюди було відправлено 230 господарств (880 чол.). На цей час в області вже перебувало 96 переселенських сімей. На 1 грудня в області було 196 сімей (788 чол.) переселенців з Польщі [81, с. 3]. Відповідно з постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 15 грудня 1944 р. в Тернопільську область для розселення було спрямовано ще 1298 сімейств (5116 чол.) із Закерзоння. З них 650 сімей (2600 чол.) мало прибути залізницею і 648 сімей (2616 осіб) - гужовим транспортом [23, с. 35 - 36]. Згідно плану розселення, затвердженого Тернопільським облвиконкомом 15 січня 1945 р., в районах області мали б розселити 1476 сімей переселенців [12, с. 35]. 2 лютого в області проживало вже 310 переселенських сімей (1361 чол.) [25, с. 8 - 13].

Слід зазначити, що радянській звітності не завжди можна безоглядно довіряти. Наприклад, за станом на 27 березня 1945 р. в області, зафіксовано лише 746 переселенських господарств, хоча згідно інших документів їх мало бути понад 1500 [12, с. 35]. Можна лише гадати, чи це статистичний недолік, чи люди були перевезені не в Тернопільську область, як планувалось, а в якусь іншу. Цілком можливо, що багато з них знову повернулось на свої рідні землі або й загинуло дорогою.

В 1945 р. потік переселенців різко зростає. Згідно з постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У №683 від 5 травня в західні області України було спрямовано 30000 сімей евакуйованих з території Закерзоння українців або 110000 чоловік. З шести приєднаних до УРСР у 1939 р. областей (маються на увазі Львівська, Волинська, Дрогобицька, Тернопільська, Рівненська та Станіславська) в Тернопільську попадало найбільше - 15000 сімей(54800 чол.). І за планами і республіканського керівництва, і за реальним станом справ Тернопілля поступово ставало областю, де кількість депортованих була найбільшою. Відповідно до постанови Тернопільського облвиконкому від 25 травня 1945 р. сюди було додатково спрямовано ще 6000 родин переселенців. 1 вересня тут проживало 5008 сімей переселенців (15231 чол.), що складало 30,7% від запланованої кількості поселених в області. 29 вересня 1945 р. було прийнято спільну постанову РНК і ЦК КП(б)У “Про додаткове розселення в західних областях УРСР 15446 сімей українського населення, евакуйованого з території Польщі за рахунок зменшення плану в Східній Україні”. Відповідно з нею, на Тернопілля потрапляли 24200 сім'ї (87120 чол.) [26, с. 153].

Пізніше кількість переселенців зросла. Згідно доповідної записки завідуючого відділом ЦК КП(б)У Варшавського, в Тернопільській області в січні 1946 р. було 14 233 сімей переселенців (60 906 чол.). Станом на 17 травня 1946 р. в області вже налічувалось 23661 сім'я закерзонців (96417 чол.) [25, с. 9-12]. Згідно довідки "Про господарське влаштування українського населення, евакуйованого з Польщі в Тернопільську область" 5 липня 1946 р. тут нараховувалось 37 697 сімей переселенців (156 981 чол.). В серпні 1946 р. їх було вже більше 38 тисяч сімей (160 тисяч чол.) [12]. Загалом в Тернопільську область за час переселення в'їхало 41 105 сімей (173 360 осіб), для їх перевезення було використано 16 544 залізничні вагони[68]. Тобто в області було поселено майже 36% від загальної кількості всіх депортованих закерзонців. Для порівняння добавимо, що в усі східні області України було поселено 39720 сімей (149659 чол. або 30,9% від загальної кількості депортованих [33, с. 419]. До кількості поселених у Тернопільську область ще слід додати тисячі закерзонців, що були виселені на Східну Україну й самовільно перекочували в західні області, в тому числі й у Тернопільську. За станом на 22 серпня 1946 р. тут налічувалось 2269 сімей, що прибули із сходу [26, с. 150154]. Пізніше кількість самовільних мігрантів ще зросла.

Керівництво УРСР мало сумніви щодо лояльності переселенців і взагалі не вірило в те, що радянський "рай" їм сподобається, а тому закерзонці розселялись не по всій Україні. Відповідно до вказівки наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берія, в 50-ти кілометровій прикордонній зоні розселення депортованих з Польщі українців було суворо заборонене. Керівнику відділу Тернопільського виконкому облради по розселенню евакуйованого з Польщі населення, як і керівникам аналогічних відділів у Західній Україні, було надіслане таке розпорядження: "Органами НКВС УРСР ряд районів і населених пунктів Вашої області віднесені до 50-кілометрової прикордонної смуги, розселення в якій евакуйованого з Польщі українського населення заборонено" [23]. Ймовірно, що саме Тернопільської області це розпорядження не стосувалось, оскільки лише край південної частини області входить в цю смугу. Скоріш за все це просто помилка тогочасної бюрократичної машини, оскільки в Тернопільському архіві не вдалось знайти жодного документу, який би забороняв українцям Польщі селитись в південних районах.

Проте дана інструкція безпосередньо стосувалась Дрогобицької, Волинської та Львівської областей. За станом на 10 серпня 1945 р. в прикордонній смузі Волинської області проживало 389 сімей депортованих українців, а в Львівській - 535. Причому люди оселялись не самовільно, а за вказівками райкомів та райвиконкомів, на що останні отримували особисті розпорядження секретарів обкомів та голів облвиконкомів. Відповідно до наказу республіканського керівництва таких людей мали виселити [68]. Дана вказівка створювала суттєві труднощі в житловому облаштуванні депортованих, адже тільки в одній Львівській області з 18510 залишених поляками хат 3160 знаходилось в прикордонній смузі [28, с.146-148]. При переселенні жителів гористої частини Закерзоння в східні області УРСР зовсім не враховувалось те, що акліматизація лемків у південних степах буде важкою. Людей з лісистих Карпат переселяли на рівнину, в спекотне середовище, до якого вони не були пристосовані. В результаті зміни клімату люди масово хворіли. Якщо ж взяти до уваги, що лемки в більшості були непоганими майстрами по дереву й на сході вони не знаходили застосування своїм талантам, то це був ще один стимул для втечі на захід [25, с.13].

Важливою залишалась і проблема мови, оскільки представники офіційної влади здебільшого вживали російську, а говірка місцевого населення відрізнялась від говірки закерзонців, що різко виділяло останніх серед загалу.

Здесятковані голодом тридцять третього, масовими розстрілами і вивезеннями на Сибір "куркулів" та середняків- "підкуркульників", із поспіль колективізованим майном та землею, розорені в часі війни селяни Наддніпрянщини з заздрістю ставились до переселенців, яким інколи вдавалось провезти на місце нового проживання корову, пару овець чи домашню птицю. А якщо врахувати, що їм "невідомо за що" видавали по кілька центнерів зерна та картоплі, - і це на фоні страхітливого загального зубожіння, - то деяка ворожість автохтонів була цілком зрозумілою.

Офіційний документ про зміну місця проживання можна було отримати лише в Управлінні при РНК в справах евакуації українського та польського населення за поданням облвиконкомів. Дозвіл видавався лише тоді, коли:

1) документи прибулої переселенської родини були невідповідно оформлені;

2) сім'я з якихось причин під час розселення була розділена, ті її члени, що опинились в іншому населеному пункті отримували право на переїзд;

3) окремі члени родини (старшого віку або непрацездатні) мають в інших областях близьких родичів, які погоджуються їх утримувати;

4) члени родини депортованих, які брали участь у Великій Вітчизняній війні й осіли в Західній Україні, хотіли викликати до себе інших членів своїх родин;

5) комісія лікарів визнала за доцільне зміну місця проживання для оселення в більш сприятливих для здоров'я кліматичних умовах.

6) білоруські сім'ї, що мають дозвіл на поселення в БРСР [28, с. 146].

Офіційно уряд УРСР дбав про "добровільних" переселенців, було прийнято велику кількість програмних документів, що мали сприяти швидкій адаптації нових громадян УРСР, але багато із запланованих заходів так і залишилось на папері і про справжній стан справ на Україні промовисто свідчать документи архівів.

Такі постанови республіканського керівництва дублювались аналогічними на обласному рівні. Наприклад, базова постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 3 жовтня 1945 р. була продубльована на обласному рівні постановою виконкому Тернопільської обласної ради і Бюро обкому КП(б)У №1081 від 23 жовтня 1945 р. "Про невідкладні заходи по господарчому влаштуванню українського населення, що прибуло з Польщі на територію Тернопільської області і роботі серед нього", постановою №1388 Львівського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У від 22 жовтня 1945 р. “Про невідкладні заходи по господарському влаштуванню українського населення, що прибуло з Польщі” та ін., а також відповідно райвиконкомами та райбюро КП(б)У (в даному разі Микулинецьким). Ці постанови ми можемо вважати основними й типовими, що стосувались адаптації закерзонців відповідно на республіканському і на регіональному рівнях. Всі подальші постанови, накази, інструкції та відповідні звіти і доповідні записки, що були реакцією на них, є лише своєрідним уточненням названих вище документів й ледь не дослівно копіюють документи свого типу.

На той час із областей Західної України в Сибір та на Далекий Схід рухався широкий потік людей, які в тій чи іншій мірі були причетними до національно-визвольного руху. Разом із арештом члена ОУН чи УПА або й просто підозрюваного депортації підлягала вся його сім'я, а інколи й ближча родина. Їхні господарства конфісковували на користь держави та розпродували чи задарма роздавались державним і партійним функціонерам. А оскільки польські хати вже заселили переселенці чи місцеві, то розрахуватись із новоприбулими було вирішено саме за рахунок учасників визвольної боротьби. Тому рішенням Тернопільського облвиконкому №1541 від 10 листопада 1947 р. райвиконкомам було дозволено продати переселенцям 1010 хат і 1364 господарські приміщення, що залишились від виселених за межі УРСР "бандитів і бандпосібників". Таким чином люди часто опинялись перед вибором: залишитися без постійного житла або скористатись останньою пропозицією та протиставити себе всім родичам виселених. Інколи вимушені "гості" використовували бодай таку можливість отримати дах над головою. Тому нерідко селами мандрували чутки, що саме переселенці ставали причиною депортації автохтонів. Проте часто закерзонці навідріз відмовлялися заселяти хати репресованих, навіть коли такі надавалися їм у порядку взаєморозрахунків. [15, с.62-71]

Після виселення поляків на Західній Україні залишилась велика кількість їх майна і будівель. Вже у квітні 1946 р. у Західній Україні нараховувалось 58540 залишених хат і 19438 хат вважились покинутими. Для забезпечення їх цілісності та захисту від руйнування та розкрадання планувалось вести повний облік такого майна, а також призначити в кожному селі та місті осіб, відповідальних за охорону його. Тернопільським облвиконкомом таке рішення було прийняте ще 3 жовтня 1944 р. Проте виконувалась воно не надто добре. (Набагато пізніше, у 1947 році, аналогічна постанова була прийнята й на республіканському рівні

Ще однією болючою для закерзонців проблемою було надання їм землі в одноосібне користування. Відповідно до інструкції щодо реалізації угоди між урядом УРСР та ПКНВ, затвердженої в середині вересня 1944 р., надавати землю переселенцям мали відповідні чиновники НК земельних справ. На місцях реально цим займались райземвідділи. Селянам, що на момент переселення в УРСР мали у власному користуванні землю, виділялись аналогічні ділянки, але не більше 15 га на одне господарство. Безземельним селянам в Дрогобицькій, Львівській, Станіславській і Тернопільській областях надавали до 7 га землі. У Волинській та Рівненській - до 10 або до 15 га на господарство. Депортованим у райони Одеської, Дніпропетровської, Херсонської, Запорізької та Миколаївської областей, що виявили бажання працювати в колгоспах, виділяли 0,35-0,5 га під присадибні ділянки. Те, що в згаданих областях можуть виявитись переселенці, що хочуть вести окреме господарство, даною інструкцією навіть не передбачалось. Отже, нові жителі Південної та Східної Україні змушені були ставати колгоспниками або ж тікати на західні, ще не колективізовані землі [3 8].

Проте навіть ті депортовані, що одразу ж стали у лави колгоспників, не одразу отримали присадибні ділянки. Чиновники райземвідділів, що найбезпосередніше відали земельними справами, просто не хотіли морочитись із переселенцями й формально відносились до своєї роботи, під всілякими приводами затягували її завершення. Непоодинокими були випадки, коли депортованим нарізали земельні ділянки тимчасово, на значній віддалі від села або ж на невгіддях. Урядом УРСР на протязі 1944 - 1946 рр. досить часто приймались документи, що передбачали спеціальне постачання переселенців різноманітними товарами першої необхідності. Для них мали заготувати ліс, цвяхи, скло, цеглу, черепицю, скоб' яні вироби, інші будівельні матеріали, одяг та досить широкий асортимент побутових речей і продуктів харчування. Все це мало полегшити соціально-економічну адаптацію переселенців у новій батьківщині.

Значна частина переселенців приїжджала маючи мінімум продуктів харчування та речей першої необхідності. В Дніпропетровській області таких людей було досить багато, але на зауваження керівника республіканського відділу розселення В.Медина про необхідність надання допомоги таким людям, заступник голови облвиконкому Манзюк відповів досить лаконічно:" Няньками ми їм бути не можемо, нехай собі купляють". Це говорилось на адресу людей, які не мали і не могли мати ні готівкових грошей, ні якоїсь продукції на обмін, ні джерел сталого прибутку. На щастя, прості люди часто були більш чулими до проблем депортованих. В багатьох селах цієї ж області колгоспники за власною ініціативою збирали продукти харчування та речі домашнього вжитку для своїх нових співвітчизників. Але в часи уже незалежної України, 21 травня 1997 р. була підписана Спільна заява Президента України і Президента Республіки Польща “До порозуміння і єднання”. Таким чином був юридично закріплений реальний стан справ у взаєминах двох сусідніх народів. Чи не вперше в історії українсько-польських стосунків Спільна заява не фіксувала перемогу чи поразку однієї сторін, а відображала ідею єднання. Тільки взаємоповага, взаєморозуміння і взаємна толерантність дадуть двом народам змогу вийти на шлях рівноправного співробітництва. Тому наукове розв'язання всіх наболілих проблем є ключем до подальших дружніх зносин наших народів.

Результати проведеного дослідження дають змогу зробити ряд висновків:

1. геополітичні інтереси держав-членів антигітлерівської коаліції склались так, що уникнути депортації українців в кінці 40-х років було нереально - в ній були зацікавлені всі сторони, за винятком самих українців;

2. в ході депортації було повністю нівельовано принцип добровільності, закладений в основу Угоди від 9 вересня 1944 р. між УРСР і Польщею;

3. примусова акселерація депортації призвела до численних майнових втрат, а також тисяч людських жертв, що зробило значно важчою наступну адаптацію людей на теренах УРСР;

4. РНК УРСР не було створено дієвої програми розселення депортованих, не продумано ряду стимулів, що змусили б людей залишатись у відведених місцях. Внаслідок цього неминучою була самовільна міграція на захід;

5. уряд радянської України не доклав всіх необхідних зусиль для вчасного забезпечення переселенців житлом, землею, наділення їх товарами першої необхідності. До депортованих так і не дійшла значна частина виділених кредитів та безповоротної державної допомоги. Взаєморозрахунки часто були неповними і проводились із значним запізнення. На низькому рівні була поставлена освітня та агітаційна робота серед новоприбулих громадян.

Сам процес депортації найдоцільніше поділити на чотири періоди, кожен з яких мав свої особливості й чіткі часові межі.

Перший період тривав з 15 жовтня до 31 грудня 1944 р. Під час нього Польщу залишили лише 5,9 % від загальної кількості депортованих закерзонців. Домінантною причиною їх виїзду був страх перед терором польського підпілля, яке мало на меті перетворити свою батьківщину в мононаціональну державу шляхом винищення і виселення українців. Українські села північної частини Закерзоння у 1943 і особливо весною та літом 1944 р. були ґрунтовно сплюндровані й знищені загонами АК й інших гілок польського підпілля;

Другий етап розпочався 1 січня і закінчився 31 серпня 1945 р. Між першим та другим етапами був невеликий інтервал, пов'язаний із відзначенням різдвяного циклу свят і важкою зимою. В лютому кількість бажаючих переселитись почала знову зростати, що пов'язано із визволенням всього Закерзоння у січні 1945 р. Червоною Армією. Бої при взятті Лупківського і Дуклянського перевалів були дуже кривавими й оточуючі села були повністю знищені. Тому в закерзонців просто не було вибору. Також весною знову активізувалось польське підпілля, бійці якого нищили й грабували українські села, розстрілювали людей. Саме через ці дві причини під час другого етапу депортації виїхала основна кількість закерзонців. Загалом за другий період Польщу залишило 41,8 % депортованих. Більшість людей виїхала саме із тероризованої аківцями Грубешівщини, Замостівщини, Холмщини, Томашівщини, Білгорайщини і Любартівщини;

Третій етап депортації обмежений хронологічними рамками з початку вересня до кінця грудня 1945 р. Рушійною силою на цьому етапі виступили три дивізії ВП та два полки НКВС, які примусово депортували українське населення, в основному Ліського, Любачівського, Перемиського та Сяноцького повітів. У цій частині Закерзоння найактивніше діяли підрозділи УПА й, відповідно, терор польського підпілля тут був найслабшим. Тому на протязі першого та другого етапів депортації звідти виїхало мінімум населення. Основним стимулом для виїзду ставав прямий примус із сторони ВП та інших урядових формувань. Завдяки втручанню війська за цей період в УРСР переселили 17,1% від загальної кількості депортованих у 1944 - 1946 рр. українців;

На кінцевому четвертому етапі депортація набирає масштабів класичної етнічної чистки, провадженої чвертю всіх військових формувань Польщі. Пауза в депортації, що пов' язана із святкуванням Різдва і розділяла третій і четвертий етапи, була дуже нетривалою. Кожній дивізії ВП був доведений денний план депортації українців. Методи і засоби, за допомогою яких провадилось саме виселення, до уваги не брались. Тепер саме війська палили й грабували українські села. Депортація проводилась, в основному, в Ліському, Любачівському, Сяноцькому повітах. Загалом переселено 32% закерзонців. До кінця року, завдяки прочісуванню лісів, були депортовані ще кілька тисяч українців. На території Закерзоння все ще залишалось більше 150 тисяч етнічних українців.

Отже, спираючись на викладений фактичний матеріал, можна зробити висновок про повне нівелювання засади добровільності, покладеної в основу угоди від 9 вересня 1944 р. Стимулювання “добровільного” виїзду українців через терор польського підпілля та силове проведення депортації підрозділами ВП призвели до того, що переселювані в СРСР українці не змогли перевезти все необхідне для подальшого життя майно й продукти харчування. Люди ще на рідній землі втратили значну частину статків, а решту втрачали під час дороги на місце нового поселення. Окрім того, значна кількість закерзонців загинула ще на території Польщі. Подальша соціально-економічна адаптація депортованих на територію УРСР людей стала набагато важчою й проблемнішою, ніж могла вона бути за умови неухильного виконання угоди від 9 вересня 1944 р.

Згідно програми розселення, укладеної РНК УРСР, більшість закерзонців мала бути оселена в східних областях, що найбільше знелюдніли під час Великої Вітчизняної війни. Саме за рахунок новоприбулих мали підніматись з руїн шахти і заводи. З іншої сторони, розсіювання депортованих серед жителів півдня та сходу мало призвести до якнайскорішої їх денаціоналізації. Та обставина, що на Лівобережжі не було ні вільних житлових приміщень, ні приватного землекористування (одна із умов угоди) - до уваги не бралась. Місцеві органи влади розглядали депортованих як зайву проблему й фактично не займались їх господарським влаштуванням. Праця в колгоспах була майже безоплатною і коштів на будівництво власного житла у закерзонців практично не було. Наслідком такої політики була неминуча міграція тисяч закерзонців на Західну Україну, яка зумовила втрату тих небагатьох привезених з Польщі пожитків. До всіх лих додався ще й голод, який знищив значну частину тих, хто все ж залишився в південних та східних областях.

Виконання урядової програми щодо забезпечення депортованих житлом і землею для індивідуального господарювання на Східній Україні було нереальним через відсутність зазначеного, а в Західній - через слабкість та неорганізованість державного апарату. Житлові приміщення масово займали місцеві жителі, частина будинків руйнувалась через недогляд. Взаєморозрахунки між владою і переселенцями були не надто чесними через занижену оцінку залишеного в Польщі майна та завищення вартості наданого за місцем нового поселення, внаслідок чого в УРСР люди отримали набагато менше, ніж мали в Польщі. Місцевих коштів і ресурсів постійно не вистачало, а урядові субсидії приходили із значним запізненням і не в повному обсязі. Наділення депортованих довгостроковими кредитами й безповоротною допомогою відбувалось із значним запізненням та в мінімальній кількості. Лише незначна частина людей отримали невеликі кредити й грошову допомогу. Тому перший етап соціально-економічної адаптації, що знайшов вираження у забезпеченні депортованих житлом, наділенні їх землею, товарами першої необхідності та завершенні взаєморозрахунків, закінчився лише наприкінці 1947 р. До кінця цього року окреме житло отримали близько 80 % депортованих, землю (в Західній Україні) - більше 90 %. Взаєморозрахунки за залишене в Польщі майно проведено із 56 % переселенських родин, причому лише на 82 %, за здані Червоній Армії продукти харчування - з усіма, хто пред'явив документи, хоча таких було лише 43 % від загальної кількості господарств депортованих. На цьому, відповідно до урядової постанови, всі розрахунки й припинились. Пільги по оподаткуванню тривали лише 2 роки після в'їзду в УРСР і для більшості людей податки були надто важким ярмом. Робота по охопленню дітей та дорослих освітою проводилась несистематично і багато учнів пішли в школи лише в кінці сорокових років. Масово не вистачало педагогічних кадрів, часто діти просто не мали одягу чи взуття щоб відвідувати школу [12 23].

Таким чином, ми можемо констатувати, що протягом першого етапу соціально-економічної адаптації становище депортованих у новій батьківщині було вкрай важким. Уряд УРСР не виконав своїх обіцянок щодо матеріального забезпечення новоприбулих і своєю бідністю закерзонці виділялись навіть на непривабливому фоні розореної війною та голодомором країни. Внаслідок перерахованих факторів соціально-економічна та психологічна адаптація людей в новому середовищі відбувалась набагато повільніше і важче, ніж це могло бути за умови неухильного виконання умов міждержавної угоди та урядових постанов. Депортовані ще довго залишались найбіднішою, найменш соціально захищеною та психологічно чужою часткою суспільства. В 1947 р. завершився лише перший етап адаптації людей, яка тривала ще десятиліттями. Й до сьогодні частина літніх людей мріє хоча б перед смертю глянути на рідні місця.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Абрамов Ю.О., Грінченко Є.М., Кірочкін О.Ю. та інші Моніторинг надзвичайних ситуацій. - Харків:АЦЗУ, 2005. - 530с.

2. Акція "Вісла" у контексті українсько-польських відносин ХХ століття. Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 50-літтю проведення акції “Вісла” (19 квітня 1997 р.) - Івано-Франківськ: Івано-Франківська обласна друкарня, 1999. - 84 с.

3. Альбощій О.В.,Кулєшов М.М.,Калашніков О.О.,Рашкевич С. А .,Труш .О. Основи управління в органах і підрозділах МНС України- Харків, 2007. - 310 с.

4. Безпека життєдіяльності: Навч. посібник / за ред. В.Г.Цапка - 2-ге вид., перероб. І доп. - К.: Знання-Прес, 2003. - 397 с.

5. Безпека життєдіяльності: Навч. Посібник. - 2-ге вид., стер. / Художнє оформлення К.І. Мозкова, В.Б.Гайдабус. - Суми: ВТД „Університетська книга”, 2004. - 301 с.

6. Білас І. “Переселенсько-депортаційні акції: політико-правовий аспект”// Депортації українців і поляків: кінець 1939 - початок 50-х років (до 50-річчя операції "Вісла").Матеріали міжнародної наукової конференції. Львів, 14-17 травня 1997 року. - Львів: Інститут українознавства імені І.Крип'якевича НАН України, 1998. - С.33-35.

7. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 - 1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2 кн. - Київ: Либідь - Військо України, 1994. - Кн. 2. - С. 502-546.

8. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 - 1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2 кн. - Київ: Либідь - Військо України,1994. - Кн. 1. - 432 с.

9. Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. - К.: Основи, 1994. - 168 с.

10. Борець Ю. У вирі боротьби. Спогади учасника повстанської боротьби (1941-1948) - Київ: Наукова думка, 1993. - 304 с.

11. Борисенко В. Заради історичної правди // Процюк В. Книга пам'яті. - Львів: друкарня видавництва “Вільна Україна”, 1996. - С.149-156.

12. Бугай М. Депортація населення з України (30-50-ті роки). - УІЖ. - 1990. - № 10. - С. 35.

13. Бухало Г. Холмський край наш український. - Рівне: АТ “Рівненська друкарня”, 1994. - 48 с.

14. Буцко О. Украина - Польша: миграцыонные процесы 40-х годов. - Київ: Інститут історії НАН України, 1997. - 217 с.

15. Всемирная история. В 24 томах. Т. 24. Итоги Второй мировой войны. - Минск

Размещено на Allbest.ru