Діяльність червоного спортивного інтернаціоналу в Європі

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 796(4):327.3

Діяльність червоного спортивного інтернаціоналу в Європі

Ю. Тимошенко

Анотація

На міжнародній арені радянські очільники прагнули використати спорт як один із компонентів боротьби за європейський пролетаріат; як засіб популяризації комуністичних ідей. Це проявилося у створенні в 1921 р. Червоного Спортивного Інтернаціоналу, що мав би об 'єднати всі робітничі спортивні товариства світу. Він перебував у стані перманентної конфронтації не лише з «буржуазними», а й з соціал-демократичними спортивними організаціями: усе перше пореволюційне десятиліття пройшло на фоні протистояння між соціал-демократами та комуністами.

Ключові слова: спорт, ідеологія, Інтернаціонал, соціал-демократи, більшовики, робітничі гуртки.

Key words: sports, ideology, International, the Social Democrats, the Bolsheviks, workers' clubs.

Мета дослідження - з'ясувати місце фізичної культури в політичній боротьбі на європейському континенті. Методи дослідження: робота ґрунтується на використанні історичного аналізу наукової літератури та джерел; системного та порівняльного аналізу; елементів деконструкції.

Закцентоавно увагу на тому, що Червоний Спортінтерн, граючи на протиріччях у середовищі соціалістичних партій Європи, прагнув розколоти міжнародний робітничий спортивний рух і повністю підпорядкувати його собі. У такий спосіб СРСР поривався використати спортивні змагання для поширення комуністичних ідей у світі. Як данина цій боротьбі - «спорт» диференціюється в радянському дискурсі на «пролетарський» і «буржуазний»; він може бути «червоним» і «жовтим», «контрреволюційним», «реформістським. Попри всі зусилля вищого керівництва СРСР вплив Червоного Спортінтерну на спортивне життя у світі був незначним, а тому покладені на інституцію ідеологічні функції не виправдали очікувань. Відтак, його офіційну діяльність було припинено в 1937 р., а деяких очільників репресовано. Радянська влада розпочала пошук інших шляхів для реалізації своїх пропагандистських цілей.

У 1913 р. соціал-демократичні партії Європи заснували осібний міжнародний спортивний рух, утім офіційно оформитися йому завадила Перша світова війна. Лише у вересні 1920 р. з ініціативи французьких, німецьких і бельгійських соціалістів у Люцерні (Швейцарія) відбувся Міжнародний конгрес робітничих спортивних організацій, де прийняли рішення започаткувати міжнародну спортивну робітничу організацію, що інституційно оформилася як Люцернський Спортивний Інтернаціонал (надалі - ЛСІ, Люцернський Спортінтерн). У радянській більшовицькій риториці він означався як «жовтий». Згодом провели дві успішні Робітничі Олімпіади - у Празі (1921 р.) і Франкфурті (1925 р.). Прикметно, що в I Робітничій Олімпіаді 1921 р. приймали участь і українські представники - члени руханкового (фізкультурного) товариства «Січ» із Відня [10, ар.7]. Його членами були переважно, українські студенти з політехнічного інституту й університету.

Більшовики, що давно вже розійшлися із соціал-демократією в ідеологічних питаннях, не бажали поступатися їй у впливі на робітників і в спортивній царині. Тому в 1921 р. вони заснували свій Червоний Спортивний Інтернаціонал (надалі - ЧСІ, Червоний Спортінтерн), перший конгрес якого відбувся 23.VII.1921 р. у Москві. Його керівником призначили М. Подвойського, який виконував обов'язки народного комісара з військових справ України і керував Всевобучем. Появу ЧСІ в жодному разі на варто сприймати як інтерес більшовиків до спорту - це був один із елементів ідеологічної боротьби за істотніший вплив на робітництво Європи. Заявити про себе ЧСІ планував на згаданій Франкфуртській робітничій Олімпіаді. Втім, а ні секції ЧСІ, а ні радянські спортсмени на неї допущені не були, через неузгодженість позицій. Це не свідчить, що контактів між спортсменами не було взагалі - спорадично радянські делегації відвідували Фінляндію, Норвегію, пізніше - Францію; у 1926 р. фіксуємо поїздку збірної команди Харкова з гандболу на змагання до Вюртенберга.

Водночас звертаю увагу, що в ті роки дискутувалося саме питання правомірності зустрічей із буржуазними командами: наскільки це потрібно, чи дадуть такі побачення щось корисне радянським фізкультурникам [4, с.93]. Зокрема, одним із противників змагань з іноземними командами був Ф. Рейснер, відомий діяч Червоного Спортінтерну. У публікаціях на сторінках журналу «Известия физической культуры» він стверджував, що такі контакти є шкідливими [3, с.2-3]. Одначе його позиція залишилася у меншості. Поміж прихильників взаємин були, серед інших, ректор ДЦІФК «Державний Центральний інститут фізичної культури, м. Москва О. Зіскінд (розстріляний у 30-х роках) і член ЦК ВКП(б) Б. Бажанов, які на сторінках тих таки видань опонували йому стосовно вказаної проблеми [1, с.2-5]. В кінцевому рахунку, думка останніх перемогла - політичні дивіденди від змагань радянських атлетів із іноземними були високими.

Із протилежної сторони також не існувало визначеності стосовно цього питання. Європейські соціал-демократи остерігалися намагань комуністів використовувати спортивні арени задля популяризації власних ідей. І не безпідставно: у низових колективах їм із великими труднощами вдавалося протидіяти комуністичній агітації. На Паризький конгрес ЛСІ (що проходив у жовтні 1925 р.) Червоний Спортінтерн вийшов з ініціативою про об'єднання або ж проведення спільних змагань за умови, що ЛСІ відмовиться від офіційного вступу в Соціалістичний (Лондонський) Інтернаціонал та Амстердамський Профспілковій Інтернаціонал. Як пересвідчуємося з вимог, більшовиків мало цікавив спорт, головними були, власне, політичні вимоги, в яких унаочнилася ситуація в міжнародному робітничому русі, що розділився за ознакою прийняття/не прийняття комуністичної доктрини. Спеціально організована рухова активність стала одним із фронтів означеного протистояння.

Керівництво ЛСІ - Гастон Бріду, Жан Дефліже, Юліус Дейч - відкинуло такі претензії, погодившись лише на проведення спільних турнірів за умови, що радянські представники не використовуватимуть їх для пропаганди комунізму. Це був вимушений крок - до нього вдалися задля заспокоєння низових колективів, що лояльно ставилися до союзу із більшовиками. Як свідчать джерела, ЧСІ зробив ставку саме на них, намагаючись налагодити стосунки в обхід керівництва ЛСІ. Ситуацію нуртувала ще й та обставина, що Люцернський Спортінтерн не був монолітним. Можемо виокремити в ньому кілька течій. Ліва - щиро прагнула зберегти і проводити класову лінію в спорті, її представники прихильно ставилися до комуністів і сприймали ЧСІ. Географічно її виразники зосереджувалися в Ельзас-Лотарингії, Фінляндії, серед прихильників соціалістів у Німеччині та німецькомовних районах Чехословаччини, Швейцарії, певною мірою в Італії. Права течія відкидала співпрацю з ЧСІ й опиралася на секції в Чехословаччині та Франції. Поміркована - підтримувала ідеї класової боротьби та періодично виступала проти буржуазного спорту. До неї належала більшість членів ЛСІ. Таку роз'єднаність викликала низка питань принципового характеру: 1) об'єднання з ЧСІ; 2) співпраця чи ставлення до буржуазних спортивних організацій; 3) ставлення до заводських спортивних організацій тощо [7, ар.1, 3-5]. Власне, на останніх і спрямовувалася «тактика єдиного фронту» - прагнення спільно з означеними гуртками проводити фізкультурні заходи, переслідуючи власну мету. На пленумі ЧСІ влітку 1926 р. вона була оприлюднена у такому вигляді: «1) стремление увеличить боеспособность международного спортивного движения в противовес окрепшему буржуазному спортивному движению... 2) стремление раздвинуть рамки рабочего физкультурного и спортивного движения, пропитать его идеей классовой борьбы и использовать это для освобождения рабочих спортсменов от пацифистских, мелкобуржуазных и реформистских иллюзий (підкресленомною. -Ю.Т.)» [7, ар.1].

Радянський Союз, граючи на протиріччях у колі соціалістичних партій Європи, прагнув посилити свої позиції, використовуючи, поміж іншого, й фізкультурно-спортивне середовище. Важливо, що радянські заяви з цього питання на міжнародній арені не завжди корелювалися з тими ідеями та процесами, що протікали в самому Союзі. Та це й не дивно. Від самого початку більшовики чітко розмежовують: одні гасла й ідеї винятково для «внутрішнього вжитку», інші - «для закордону». Коли в СРСР спеціально організована рухова активність населення не заохочувалася, кількість змагань обмежувалася, футбол уважався хуліганською забавкою, то у європейських країнах докладалося значних зусиль, аби розшири спортивну роботу контрольованих ЧСІ клубів; усіляко підтримувалась організація турнірів, які використовувалися для пропаганди комуністичних ідей; а в рамках зустрічей із робітничими організаціями чи то в Європі, чи в Союзі, превалював власне футбол. Комуністичні лідери СРСР раніше за всіх у світі зрозуміли, що політичне значення міжнародних спортивних зустрічей є більш значущим, аніж їх результат.

Варто зауважити, що вплив соціалістів і комуністів на робітничий фізкультурний рух у країнах Європи різнився. Чисельність контрольованих ними гуртків, переважно, поступалася так званим буржуазним. Зокрема, на 1927 р. ЧСІ об'єднував секції у таких країнах: СРСР (в шести союзних республіках) налічувалося коло двох мільйонів осіб - усі фізкультурники України автоматично вважалися членами ЧСІ, сплачуючи відповідні внески; у Чесько-Словацькій Республіці його секції нараховували понад 110 тис. осіб, у Франції - 7,5 тис., у Норвегії - 10-12 тис., в Аргентині та Уругваї разом - біля 4 тис. осіб [8, ар.33]. Як зазначалося вище, Червоний Спортінтерн мав уплив на низові організації ЛСІ через своїх симпатиків: у декотрих товариствах до 30 %, але переважно - 5-10 % їх членів. Та все ж загалом вони навіть разом поступалися несоціалістичним організаціям. Для порівняння: у Німеччині в робітничих спортивних гуртках (контрольованих ЛСІ та ЧСІ) нараховувалося загалом 1 млн. 300 тис. осіб, а в буржуазних - 6 млн. осіб; у Франції в робітничих гуртках - 25 тис., у буржуазних - 950 тис. осіб; у Великій Британії соціалістичні спортивні гуртки взагалі відсутні, а в буржуазних - 3 млн. членів. Фінляндія була єдиною країною, де кількість членів робітничих спортивних організацій була більшою - 32 тис., проти 30 тис. у буржуазних [8, ар.12-13]. Природно, що за такого розкладу сил несоціалістичний спортивний рух становив потужну конкуренцію комуністичним впливам на робітничий клас. Із цим необхідно було боротися і бажано спільними зусиллями, але ЧСІ їх відкидав.

Аби пожвавити свою роботу, від середини 1920-х років Червоний Спортінтерн силкується налагодити шефські стосунки (за аналогією з СРСР) радянських фізкультурних організацій над спортивними товариствами за кордоном. При Виконавчому комітеті ЧСІ створили постійну Комісію по зв'язкам фізкультурних організацій СРСР із зарубіжними колективами, яку очолив Карел Аксаміт. 25.I.1927 р. вона провела офіційне прикріплення республіканських, губернських, обласних організацій (звичайно ж як «шефів») до іноземних секцій ЧСІ чи робітничих спортивних товариств. Зокрема, «підшефними» УСРР закріплювалися організації Австрії, Робітничий спортивний союз Німеччини та Федерація пролетарської фізкультури Чесько-Словацької Республіки [2, с.86]. Відтак інституційно оформлюється той факт, що фізкультурники підрадянської України стають учасниками міжнародного робітничого спортивного руху.

Ситуація у світі в ці роки не сприяла більшовицькій пропаганді. В економічній сфері настав період стабілізації, а далі - і повоєнного зростання. Острах перед можливими революційними виступами змусив лідерів європейських країн покращити становище робітників через соціальне законодавство. А все, що було добре для європейського робітництва, сприймалося негативно більшовиками, бо підривало їхню агітацію. Відтак, у 1923-1925 рр. майже в усіх цих країнах зупинилося зростання чисельності робітничих спортивних організацій, контрольованих «лівими» силами. У документах ЧСІ вказаного часу підмічаємо констатацію того, що «. значительная часть рабочих спортсменов осталась в стороне от рабочего движения и рабочих спортивных организаций, а то и прямо вступила в буржуазные спортивные организации. Другая часть с головой ушла в чисто спортивную работу, что частично содействовало внутреннему укреплению рабочих спортивных организаций, что нашло отражение в росте спортивного оборудования гимнастических сил, спортивных площадок и т.д.» [7, ар.10]. Наведений уривок підтверджує висновок, що лише злигодні були тією необхідною умовою, за якої зростає ефективність більшовицької ідеології й вона може знаходити собі прихильників. Інший аспект, що привертає увагу - згадка про робітників, які «з головою поринули в спорт». З контексту повідомлення помічаємо, що це явище якщо й не викликає захоплення, то й не сприймається цілком негативно - у ньому вбачаються певні позитивні моменти. Водночас у інших документах - стосовно Радянського Союзу - така зацікавленість спеціально організованою руховою активністю має прямо протилежну реакцію. Вчергове фіксуємо принцип політичної доцільності: якщо спорт сприяє зростанню чисельності прихильників більшовизму в Європі, то це виявляється цілком прийнятним.

Звертаю увагу, що коли постало питання створення Союзної ради фізичної культури, керівники ЧСІ М. Подвойський і Ф. Лемберг виступили проти цього. Вони вказували на те, що Союзна рада практичної допомоги національним республікам (де вже існували свої ВРФК) суттєво не надасть, але гальмуватиме їхню ініціативу й виступатиме зайвою структурою в стосунках між ними та Спортінтерном. Можливо, з точки зору логіки, така думка була доцільною. Водночас, створення Союзної ВРФК однозначно зменшувала вплив і політичну значущість лідерів ЧСІ (окрім названих вище, це ще А. Валеніус, В. Ґаллахер), тому вони й протестували. Схожі аргументи зауважуємо й у протоколі засідання Бюро ЦК ЛКСМУ, яке категорично заперечувало проти створення ВРФК СРСР [6, ар.67,69]. Втім у політиці Радянського Союзу не завжди варто шукати логіку, тут важливіша доцільність. А з цієї позиції Союзна РФК становила важливий елемент контролю за діяльністю низових структур; складник централізованого управління організованою руховою активністю мас й отримання від неї бажаного для влади результату. І в такому ракурсі фізкультурне життя відповідало тодішнім тенденціям політичного й економічного повсякдення.

Важливим напрямом боротьби, що на певний час об'єднав деяких членів ЛСІ (у 1929 р. на V Конгресі він був перейменований у Соціалістичний робітничий спортивний інтернаціонал (8А8І)) з секціями Червоного Спортінтерну, стала протидія організації фабрично-заводських спортивних гуртків. Справа в тому, що в досліджуваний період у низці країн Європи з ініціативи власників підприємств відкриваються спортивні гуртки, частину коштів на утримання яких виділяли самі власники, що відтак, робило заняття в них доступними для ширших соціальних верств. Острах такі дії викликали не лише тим, що переманювали робітників із соціалістичних спортивних осередків (і так нечисленних), а радше намаганням притлумити соціальні протиріччя. Якщо брати за основу інтереси фізкультурної сфери загалом і робітників, зокрема (скажімо, їх оздоровлення), то створення означених заводських колективів можемо лише вітати. Одначе коли підходити до цього питання з позицій класової боротьби й політичної доцільності, то, звісно, така ініціатива ставала неприйнятною як для європейських комуністів, так і для частини соціалістів. Тому правильно, зі своєї точки зору, лідери ЧСІ стверджували, що буржуазія «...делает из своего спортивного движения великолепное явно политическое орудие для своих целей. В сознание масс она вталкивает, что спорт - это вещь совершенно аполитичная, что в спортивных занятиях все равны и т.д. Буржуазия воспитывает спортивные массы в том духе, что спорт - есть сотрудничество капиталистов и пролетариев, здесь все равны, никто ничем не отличается друг от друга» [8, ар.8-9]. У такому контексті означена ініціатива шкодила революційній боротьбі, хоча для пересічного працівника від неї тільки користь. Втім, коли це більшовиків цікавили інтереси звичайного робітника, якщо на порядку денному була загроза світовій революції?

Відтак зазначу, що, з одного боку, радянська влада відкидала можливість співпраці з буржуазними спортивними організаціями (а ті, в свою чергу, також не горіли особливим бажанням до співпраці), а з другого - європейські соціал-демократи всіляко перешкоджали участі радянських атлетів у своїх стартах. ЧСІ, виконуючи настанови III Комуністичного інтернаціоналу (надалі - Комінтерну), прагнув розколоти міжнародний робітничий спортивний рух і повністю підпорядкувати його собі, апелюючи до єдності пролетарського спорту й не сприймав такої (єдності) під проводом соціалістичних партій. На кінець 1920-х років більшовики усвідомили ідеологічну силу спорту: із звичайного захоплення, хобі, він перетворюється на соціальне явище, що продукує емоції; на рух, який затягує тисячі людей. Завдяки цьому постає перспектива (лише наприкінці десятиліття більшість радянських лідерів це зрозуміло) його використання як провідника комуністичної ідеології; навіть футбол, що найбільше турбував владу в попередні роки, може бути використаний для популяризації колективізму. На порядку денному постало питання організації власного масштабного спортивного заходу. Відтак з'явилася ідея проведення спартакіад у СРСР.

Уже в самій назві радянського турніру містився свідомий виклик соціал-демократам, оскільки в ній присутній не лише натяк на античного вождя повсталих рабів, а й на однойменний рух німецьких лівих сил, розгромлений за участі комуністів у 1919 р. Прагнення внести розкол у пролетарський європейський спорт спостерігаємо й у процесі підготовки до першої Спартакіади. Зокрема, в 1927 р. поміж українських товариств «Луг» у Чехословаччині, які перебували під радянським впливом, поширювалися заклики бойкотувати II Чехословацьку Робітничу Олімпіаду, що проводилася під патронатом ЛСІ, натомість узяти участь у Спартакіаді, що проходитиме у Харкові того таки року [9, ар.38-39], у межах підготовки до Всесоюзної.

Звертає на увагу риторика радянської делегації ЧСІ щодо Спартакіади та Олімпійських ігор: «Олимпиада 1928 г. явится демонстрацией националистических и фашистских устремлений буржуазии, демонстрацией ее силы, которую она хочет показать, как угрозу рабочему классу. Мы должны поставить вопрос о противопоставлении Олимпиаде нашу Спартакиаду или что-нибудь подобное во всесоюзном масштабе с участием заграничных товарищей» [8, ар.14]; чи в іншому документі: «.Спартакиада должна быть мощной демонстрацией сил физкультурного движения трудящихся., чтобы в противовес мощному буржуазному физкультурному и спортивному движению, устраивающему в 1928 г. свою Олимпиаду, проникнутую духом империализма, продемонстрировать общность интересов физкультурного движения трудящихся» [7, ар.19]. Акцентується увага на вигаданих загрозах зі сторони європейського спорту; на несхожостях його і радянського, втім відмінності ці культивує і піднімає на щит саме останній.

У наступні роки кількість повідомлень про діяльність ЧСІ суттєво зменшується. У цьому відчувається втрата інтересу до нього з боку більшовицької партії. Надії на світову революцію не виправдалися, маси європейських робітників не пішли за ЧСІ, а тому СРСР вдається до інших кроків задля розповсюдження на Заході комуністичної ідеології. Відтак, ця структура наприкінці 1920-х років існує суто формально: у лютому 1931 р. на Всесоюзному з'їзді ВЛКСМ керівникам Червоного Спортінтерну закидають, що впродовж двох років (!) вони не скликали пленумів [5]. Такий стан справ можливий лише при втраті інтересу з боку радянського керівництва до вказаної структури. Підтверджує це ситуація з організацією Берлінської спартакіади.

Її проведення передбачалося на липень 1931 р., а тільки в лютому того таки року у газеті «Фізична культура» з'являється заклик узяти участь у цьому заході. Наступна публікація про неї трапиться аж 31 березня, і лише з указаного числа в ній присутня постійна рубрика стосовно підготовки, планування й організації відбірних змагань. Утім за три місяці такі масштабні змагання не готуються! У лютому святкували 10-ліття ЧСІ - газета «Фізична культура» наповнена здравицями на його честь, критикою II Інтернаціоналу та Люцернського Спортінтерну, але про планований великий захід пролетарського спорту - Берлінську спартакіаду - жодного слова! Натомість із квітня - маса статей із загальним спрямуванням: «підтримати», «готуватися» і т.п., майже в кожному номері газети логотип Спартакіади. Розпочинається збір коштів, випускаються марки. І от у червні стає відомо, що влада Берліна її заборонила.

Пам'ятаючи з якою прискіпливістю радянське керівництво готувало ті чи інші політичні акції, не можу повірити, що цей крок не був очікуваним. Складається враження, що ту активність, ба більше - істерію - навколо неї в останні місяці й було розгорнуто власне тому, що влада очікувала такого результату. А весь пафос творився задля двох речей: по-перше, зібрати з людей під ще одним приводом (марки, значки, листівки) додаткові кошти; по-друге, підживити мілітаристські очікування в суспільстві - ось як «буржуїни» нам заважають, у котре наголосивши на ворожому оточенні. Мета - використати бучу навколо Спартакіади, як політичну акцію для тіснішого згуртування навколо партії; щоби подвоїти завзяття людей стосовно індустріалізації, й, звичайно ж, організувати черговий збір коштів на дирижабль (танк, літак тощо). Щось подібне згодом спостерігатимемо навколо організації Світової Спартакіади в Москві 1933 р., яка також не відбулася. Невдачі з улаштуванням спортивних свят засвідчили остаточну недієздатність ЧСІ.

Таким чином, на міжнародній арені радянські очільники прагнули використати спорт як один із компонентів боротьби за європейський пролетаріат; як засіб популяризації комуністичних ідей. Це проявилося у створенні в 1921 р. Червоного Спортивного Інтернаціоналу, що мав би об'єднати всі робітничі спортивні товариства світу. Він перебував у стані перманентної конфронтації не лише з «буржуазними», а й з соціал-демократичними спортивними організаціями: усе перше пореволюційне десятиліття пройшло на фоні протистояння між соціал-демократами та комуністами. Червоний Спортінтерн, граючи на протиріччях у середовищі соціалістичних партій Європи, прагнув розколоти міжнародний робітничий спортивний рух і повністю підпорядкувати його собі. У такий спосіб СРСР поривався використати спортивні змагання для поширення комуністичних ідей у світі. Як данина цій боротьбі - «спорт» диференціюється в радянському дискурсі на «пролетарський» і «буржуазний»; він може бути «червоним» і «жовтим», «контрреволюційним», «пацифістським», «дрібнобуржуазним», «реформістським»; влада все ще з острахом дивиться на нього. Попри всі зусилля вищого керівництва СРСР вплив Червоного Спортінтерну на спортивне життя у світі був незначним, а тому покладені на інституцію ідеологічні функції не виправдали очікувань. Відтак, його офіційну діяльність було припинено в 1937 р., а деяких очільників репресовано. Радянська влада розпочала пошук інших шляхів для реалізації своїх пропагандистських цілей.

спорт міжнародний арена комуністичний

Джерела та література

1. Бажанов Б. Допустимы ли наши состязания с буржуазными спортсменами / Б. Бажанов // Известия физической культуры - М, 1925. - № 18. - С.2-5

2. Васильев А.А. Зарождение и развитие международных связей советского спорта в 1920-е гг.: дис. ... кандидата ист. наук: 07.00.02/ Васильев Александр Александрович. - Саратов, 2001. - 209 с

3. Рейснер Ф. Куда лежит наш путь / Ф. Рейснер. // Известия физической культуры - Москва, 1925. - № 10. - С.2-3

4. Тимошенко Ю.О. Фізична культура в умовах становлення радянської тоталітарної культури (1920-ті рр.) / Ю. О. Тимошенко // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. - Вип. 20. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П. С. Григорчука. - Вінниця, 2012. - С. 92-97

5. «Фізична культура» - Харків, 1931. - 6 лютого

6. Центральний державний архів громадських об'єднань України (надалі - ЦДАГОУ). -Ф.1. Оп.20. Спр.2010. «Переписка с Наркомпроссом УСССР, СНК УССР, ВУЦИК, ВУСПС, ЦК ЛКСМУ, докладные записки Наркомпросса УССР о выполнении постановлений ЦК КП(б)У, оказании материальной помощи студентам, обучающимся в высших учебных заведениях в Германии. В деле имеется справка об украинских студенческих организациях за границей». - (5.08.1925 - 8.01.1926) - 167 аркушів

7. ЦДАГОУ - Ф.7.Оп.1.Спр.195. «Резолюции, тезисы, воззвания расширенного пленума исполкома Красного спортивного Интернационала и другие материалы». - (17.05.1926 - 5.08.1926). - 126 аркушів

8. ЦДАГОУ - Ф.7.Оп.1.Спр.290. «Доклад советской делегации Красного спортивного Интернационала на физкультурном совещании при ЦК ВЛКСМ и план мероприятий по проведению кампании Красного спортивного Интернационала». - (24.02.1927 - 2.04.1927)

9. ЦДАГОУ - Ф.269.Оп.1.Спр.993. «Постанови засідань старшини товариства «Січ» у Подєбрадах (ЧСР) від 6 жовтня 1926 р.; 20 квітня і 26 травня 1927 р.; звернення старшини від 28 червня 1927 р. «Всім січовикам до відома», розподіл функцій старшини товариства «Січ»; оголошення старшини «Січі» з питань діяльності і прийому нових членів; кошторис витрат українських «Січей» і «Лугів» на II-й Чехословацькій Робітничій Олімпіаді 1927 р. Копії статутів західноукраїнських товариств «Луг-Батько» і «Крайовий Луг»; довідково-інформаційні матеріали про II-у Чехословацьку Робітничу Олімпіаду 1927 р., про січовий рух. Лист засновників товариства «Крайовий Луг у Львові»до польського Міністерства внутрішніх справ з протестом проти заборони Львівським воєводським урядом діяльності товариства. Програми II-ої Чехословацької Робітничої Олімпіади. Фото листівки з програмами «Січі» на олімпіаді в Празі». - (6.10.1926 - 19.07.1927) - 54 аркуші

10. ЦДАГОУ - Ф.269.Оп.1.Спр.994. «Протоколи загальних зборів (25 квітня і 16 жовтня 1926 р.), VI (III) надзвичайних загальних зборів товариства «Січ» 2 січня 1927 р., спільного засідання старшини «Січі» та Управи робітничого руханкового товариства в Подєбрадах 21 квітня 1927 р., засідань старшини Українського січового союзу 11 і 19 липня 1927 р. та матеріали до них (рукописні і машинописні примірники). Списки осіб, присутніх на зборах, сходинах і зібраннях товариства «Січ»». - (1.01.1926 - 23.10.1927)

Размещено на Allbest.ru