Формування управлінського апарату на Білому Півдні у 1918 році

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94:005(470+571) «1918»

Формування управлінського апарату на білому півдні у 1918 році

М. Глібіщук

Анотація

У статті автор спробував показати процес формування управлінського апарату на території Білому Півдні впродовж 1918 р. Акцентується увага на проблемах, з якими зіткнулися лідери Білого руху під час створення вертикалі влади. Також автор багато приділяє місця причинам утворення Особливої наради, її структурі, функціям.

Ключові слова: Громадянська війна в Росії, Білий рух, більшовики, Особлива нарада, А. Денікін.

Keys words: Civil war in Russia, the White movement, the bolsheviks, a Special meeting, A. Denikin.

білий рух управлінський апарат

Громадянська війна (1917-1922 рр.) посідає особливе місце в історії Росії. Адже цей військово-політичний конфлікт став стрижневим явищем, яке визначило шляхи розвитку російської держави на декілька десятиліть. І хоча від цієї історичної події нас відділяє майже століття, однак інтерес до неї з боку науковців та широких кіл громадськості постійно зростає.

Слід відзначити, що складна, суперечлива і доволі неоднозначна проблема дослідження історії Білого руху в роки Громадянської війни, за наявності широкої історіографічної бази, на сьогоднішній день залишається перспективною в сенсі концептуальних аналітичних досліджень.

Актуальною темою вивчення для істориків залишається історії Білого руху Півдня Росії, зокрема державно-політична модель, яка існувала на території Білого Півдня впродовж 1918-1920 рр. Тому метою цієї наукової розвідки є висвітлення процесу формування управлінського апарату у 1918 р.

Витоки Білого руху сягають виступу генерала Л. Г. Корнілова в серпні 1917 р., спрямованого на врятування зруйнованої революцією державності. Жовтневі події у Петрограді надали цьому процесові виразного антибільшовицького характеру, і рух став найбільш активною та послідовною силою, що протистояла більшовизму у 1917-1920 рр. [12, с. 417].

Початок Білому руху Півдня Росії поклали військові формування, створювані з листопада 1917 р. у м. Новочеркаську генералом М. В. Алексєєвим. Об'єднані у так звану «Алексєєвську організацію», вони 9 січня 1918 р. отримали офіційне найменування Добровольчої армії. Очолив усі війська, установи та заклади «Алексєєвської організації» генерал Л. Корнілов. Цивільна влада та управління фінансами належали до компетенції М. Алексєєва [9, с. 11].

Тоді ж була створена спеціальна Нарада, яка мала займатися господарським життя армії, відносинами з представниками іноземних держав та створеними на території Дона та Кубані місцевими урядами, зв' язками з російською громадськістю, підготовкою апарату управління у міру просування вперед білих військ тощо. На початку до складу цієї установи належали тільки представники партії кадетів: М. М. Федоров, П. Б. Струве, П. М. Мілюков [3, с. 193].

Однією з перших проблем, яка виникла при обговорені питань щодо організації та керівництва Добровольчою армією, стало непримириме суперництво між Корніловим та Алексєєвим. Один з лідерів Білого руху Півдня Росії генерал О. С. Лукомський пізніше, у листі до генерала Денікіна весною 1920 р. описав драматичну картину їх взаємин. За його словами, Алексєєв прагнув грати першу роль і Корнілова не міг терпіти. Корнілов ненавидів Алексєєва, вважаючи його лицемірною та ненадійною людиною. Він не міг пробачити йому участі у ліквідації «корніловського путчу» у серпні 1917 р. і того, що він особисто заарештував Корнілова за наказом Голови Тимчасового уряду О. Ф. Керенського [11, с. 127].

У зв'язку із загостренням ситуації частини Добровольчої армії наприкінці січня 1918 р. були переведені до м. Ростова-на-Дону. Звідси, під постійною загрозою нападу більшовицьких військ, добровольці відступили за р. Дон, де була проведена реорганізація армії. Однак становище продовжувало погіршуватись і 22 лютого 1918 р. Добровольча армія виступила у Перший Кубанський («Крижаний») похід, метою якого було очищення території Кубанської області від радянських військ [8, с. 261]. Кубанський напрям було обрано тому, що 17 березня 1918 р. у станиці Новодмитрієвській представниками командування Добровольчої армії та репрезентами уряду, армії і Законодавчої Ради Кубані було підписано протокол, за умовами якого кубанські загони переходили у оперативне підпорядкування Л. Корнілову. Ця угода стала початком процесу організаційного становлення південного центру антибільшовицької боротьби. Відзначимо, що остаточно склад його учасників визначився 22 травня 1918 р., коли між урядами Донської та Кубанської області було укладено угоду про всебічну фінансову та військову допомогу у боротьбі проти більшовизму [10, с. 153].

На початку квітня 1918 р. об'єднані сили добровольців та кубанців здійснили спробу заволодіти столицею Кубані - м. Катеринодаром. Однак 13 квітня, під час штурму міста, загинув Л. Корнілов. Командування перейняв генерал-лейтенант А. І. Денікін, який очолив відступ частин Добровольчої армії та кубанців в межі Донської області, де в районі станиць Мечетинської та Єгорликської завершився Перший Кубанський похід [8 с, 261].

У липні 1918 р. почався Другий Кубанський похід Добровольчої армії, план якого готувався з середини травня. Головну мету цього наступу командування вбачало у звільненні від більшовиків усього Північного Кавказу з метою забезпечити свій тил для майбутнього розгортання сил та «походу на Москву». Чималий розрахунок робився військовим керівництвом на можливе поповнення новими добровольцями на Кубані [2, с. 153].

Тільки наприкінці літа 1918 р. після кровопролитних боїв Добровольча армія заволоділа столицею Кубанського війська Катеринодаром, а в кінці осені взяла під свій контроль більшу частину Північного Кавказу, Ставропольську та Чорноморську губернії. З цими успіхами, які дісталися білим надто великою ціною, на політичній карті колишньої Російської імперії нарешті з'явилось білогвардійське державне утворення, яке володіло власною територією та отримало можливість формувати свій управлінський апарат, здійснювати власну зовнішню та внутрішню політику, не зважаючи на уряди Дону та Кубані [2, с. 154].

Цікаву характеристику Добровольчої армії в першій половині 1918 р. залишив український політичний діяч П. Сулятинський, який є автором мемуарів про революційні події на Кубані в цей період. Він писав: «В цей час Добровольча армія була не державним організмом, а військово-політичною організацією. У першу чергу вона звертала увагу на питання військового-характеру - відродження російської армії та відбудова протинімецького фронту. Питаннями цивільного керування майже не цікавилася тому, що з одного боку, були у гостях на Дону та Кубані, де був власний незалежний від них апарат влади, а з другого - що прийде слушний час і можна буде змусити органи цивільної влади працювати на себе» [10, с. 146]. Саме захоплення великих просторів восени 1918 р., які тепер контролювалися білими поставило на порядок денний питання щодо створення апарату цивільного управління.

Спочатку управлінські функції на місцях належали командуванню Добровольчої армії. Усіма цивільними справами на підконтрольних територіях керували призначені Денікіним військові губернатори. «Військові губернатори підпорядковувалися командувачу армії і були відповідальними тільки перед ним. Таке спрощене «воєнно-похідне» управління, грунтувалося на «Положенні про польове управління військ», відволікало мене від ведення військових дій та викликало на місцях надмірну ініціативу, яка межувала з свавіллям» - згадував генерал Денікін [3, с. 702]. Також Головнокомандувач Добровольчої армії акцентував увагу на тому, що ця система управління почала викликати нарікання не лише з боку місцевого населення, але й від представників офіцерства. У своїх спогадах він зазначав: «Військове губернаторство почало обростати махровим кольором старого чиновництва. Обростали і елементами авантюристичними, які виросли в умовах революції та громадянської війни. Військові губернатори губилися на фоні лихоліття та гнітючого безлюддя» [3, с. 704]. Відомий політичний діяч, представник партії кадетів М. І. Астров так згадував цей період: «Безправність, свавілля, панування воєнщини скрізь і всюди» [1, с. 55]. Скажімо, на скаргу міського голови про реквізиції на окраїнах Ставрополя, військовий губернатор П. В. Глазенап відповідав: «А я вважаю це справедливим. Раніше вони грабували, тепер нехай їх грабують» [5, с. 127].

Разом з цим, виникла низка важливих питань, від правильного вирішення яких багато чого залежало. Помилки у принциповому розв'язанні проблем цивільного управління, особливо пов'язаних з приватною власністю, та встановленням самоуправління (міського і земського), які пов'язані з виборчим законодавством, загрожували дуже серйозними наслідками [6, с. 491].

Це спонукало Головнокомандувача Добровольчої армії шукати виходу з такої ситуації. Тому Денікіним було прийняте рішення, що усіма справами, які стосуються налагодження роботи цивільної адміністрації у центрі та на місцях має займатись генерал Лукомський. Оцінивши усю складність цього питання, він звертається до Денікіна з пропозицією створити спеціальну нараду при генералі Алексєєві, яка б займалася цивільними справами. Вона мала складатись з окремих відділів, які б відповідали за стан справ у своїх царинах. Генерал Денікін погодився з такою ідеєю. Лукомський згадував: «Вирішити ці питання примітивним шляхом та з людьми, які в цьому не розуміються, було неможливо» [6, с. 491].

До того часу при Алексєєві не існувало жодної вертикалі цивільного управління, а в його розпорядженні перебувало тільки чотири ад'ютанти, які записували усі накази. Генерал прекрасно усвідомлював, що зі звільненням територій від більшовицької влади, потрібно вирішувати соціальні та економічні проблеми як регіону, так і населення, що там проживає.

Особлива нарада була створена у серпні 1918 року в Катеринодарі генералом Алексєєвим як «вищий орган цивільного управління» на просторах, які контролює Добровольча армія. Рішенням від 18 серпня 1918 р. він затвердив «Положення про Особливу нараду» при Верховному керівнику Добровольчої армії [4, с. 6].

Ініціатива створення Особливої наради належала відомому політику та публіцисту, що дотримувався правих поглядів В. В. Шульгіну, який влітку 1918 р. при зустрічі з Алексєєвим чи не першим висунув ідею про необхідність формування спеціальної владної структури, яка б займалася вирішенням усіх поточних питань. Назва цієї установи була пов'язана зі спогадами про Особливу нараду з питань оборони, що діяла в роки Першої світової війни (1914-1918 рр.), членом якої разом з Шульгіним був М. М. Львов, який також перебував при Добровольчій армії. Він якраз підготував проект «Положення про Особливу нараду» при Верховному керівнику Добровольчої армії. Шульгін ще раз повернувся до цього задуму в серпні, коли військове командування білих перебралося до Катеринодару та прийняло на себе управління частинами територій Ставропольської та Черноморської губернії, що були звільнені від більшовиків. Новий, більш детальніший проект Шульгіна було перероблено за участі генерала Драгомирова та остаточно затверджено генералом Алексєєвим 18 серпня 1918 року.

Рішення про створення Особливої наради вважалося таємним через складну політичну ситуацію і було надруковано тільки в обмеженій кількості екземплярів. Перше засідання відбулося тільки 28 вересня, коли Положення про цю установу вже суттєво застаріло та не відповідало тогочасним реаліям. Головою Особливої став помічник Головнокомандувача Денікіна з політичних питань генерал А. М. Драгомиров [4, с. 6].

У документі, в підготовці якого брав участь В. Шульгін, чітко визначалися питання, які буде вирішувати цей владний інститут: 1) розгляд усіх проблем, які пов'язані з відновленням органів державного управління на звільнених від більшовиків територіях; 2) обговорення та підготовка тимчасових законів з різних сфер життя держави; 3) встановлення відносин з усіма областями колишньої Російської імперії для з'ясування дійсного стану справ та зв'язку з їх урядами, політичними партіями для спільної роботи щодо відновлення великодержавної Росії; 4) налагодження відносин з представниками держав Антанти, колишніми союзниками та підготовка плану спільних дій в боротьбі проти коаліції Центральних держав; 5) виявлення місця перебування та встановлення тісних контактів з відомими діячами з усіх царин державного управління, а також з найбільш знаними представниками громадськості та земського самоуправління, торгівлі, промисловості і фінансів для залучення їх в потрібну хвилину до розбудови держави; 6) залучення осіб, які вказані у пункті §5, до вирішення усіх поточних питань [3, с. 708].

За «Положенням» від 18 серпня 1918 р. Особлива нарада повинна складатися з наступних відділів: - державного будівництва; - внутрішніх справ; - дипломатично-агітаційний; - фінансового; - торгівлі та промисловості; - продовольства та постачання; - землеробства; - шляхів сполучення; - юстиції; - народної освіти; - контролю. На чолі кожного з них повинен був стояти керівник відділу та два його помічника. Керівник мав право особистої доповіді перед Верховним керівником та командуючим Добровольчої армії. Також користувався правом законодавчої ініціативи у царині свого відомства. Складені законопроекти зі згоди голови Особливої наради виносились на розгляд.

Головою Особливої наради був Верховний керівник Добровольчої армії генерал від інфантерії Алексєєв. Його заступниками були: першим - командуючий армією генерал-лейтенант Денікін, другим - помічник Верховного керівника генерал від кавалерії Драгомировим, третім - помічник командуючого армією генерал-лейтенант Лукомський.

Постійними членами цього органу були: командуючий армією генерал-лейтенант Денікін, помічник Верховного керівника генерал Драгомиров, помічник командуючого армією генерал Лукомський, начальник штабу армії генерал-майор Романовський та усі начальники відділів Особливої наради. Окрім постійних членів з дозволу голови Особливої наради запрошувалися провідні спеціалісти з тих питань, які мали обговорюватись [4, с. 9].

Засідання цього владного інституту поділялися на «великі» та «малі». «Великі» засідання Особливої наради призначалися для «вирішення найбільш важливих питань загальнодержавного значення та для розгляду складних законопроектів, які стосувалися компетенції декількох відділів». Головував на них генерал Алексєєв. «Малі» засідання були призначені для «розв'язання нагальних проблем, які були пов'язані зі встановленням цивільної адміністрації на місцевості, яка контролюється Добровольчою армією» [4, с. 9-10].

Таким чином, вказаний вищий документ передбачав створення дорадчого органу влади при Верховному керівнику Добровольчої армії, який би готував важливі законодавчі акти, що стосувалися як загальнодержавних проблем, так і місцевих. Поділ на «великі» та «малі» засідання Особливої наради фактично відображав дуалізм влади у таборі білих між Алексєєвим та Денікіним, який виник після смерті генерала Корнілова весною 1918 року.

Також важливим є те, що саме зі створенням Особливої наради при генералі Алексєєві ми можемо стверджувати про початок формування вищого управлінського апарату на теренах, що контролювалися військовими частинами білих.

Як влучно підмітив американський науковець Мартін Малія, що визначальним роком російської революціє є 1918, а не 1917 рік, коли більшовики захопили владу чи 1919, під час якого радянській владі вдалося відбити наступ білогвардійських військ на усіх фронтах. Адже саме 1918 р. був найбільш продуктивним з точки зору формування як більшовицького, так і білих режимів на території колишньої Російської імперії, які були головними противниками у військово-політичному конфлікті на теренах колишньої Російської імперії [7, с. 110].

Повертаючись до питання створення Особливої наради, то слід зауважити, що на практиці недоліки «Положення 18 серпня», яке було підготовлене поспіхом та позбавлене юридичної визначеності, позначились дуже швидко. Тому вже у листопаді 1918 р. було піднято питання про підготовку нового положення, яке б враховувало усі вади попереднього документу. Цією роботою повинна займатися спеціальна комісія під керівництвом начальника Відділом юстиції. Комісія виконала це доручення у січні 1919 року [4, с. 10].

Разом з цим, 26 січня 1918 р. генерал Денікін згідно домовленостей з отаманом Війська Донського та Кубанською радою вступив в командування усіма збройними силами, що діяли на території Півдня Росії, що викликало перейменування усіх установ, які існували при Головнокомандувачі. Відповідно, була підготовлена нова редакція проекту «Положення про Особливу нараду при Головнокомандувачі Збройних Сил Півдня Росії». Вона була розглянута на засіданні Особливої наради 25 січня 1919 р. та затверджена генералом Денікіним 2 лютого цього ж року [4, с. 10].

Таким чином, успішне завершення бойових операцій у 1918 році дозволило керівництву Білого руху Півдня Росії знищити військові формування більшовиків і заволодіти величезними територіями, на яких почав активно формуватися управлінський апарат білої влади. Створення Особливої наради у серпні 1918 р. як органу, яка перебуває на верхівці владної структури білогвардійського режиму було ще одним свідченням, що біла армія на Півдні Росії є не тільки певною військовою потугою, але й починає набувати рис окремого державного утворення.

Джерела та література

1. Астров Н. И. Архив Дома Русского Зарубежья им. А. Солженицына, г. Москва, ф. 53., оп. 1., дело 17. 120 л.

2. Гагкуев Р. Г. Белое движение на Юге России. Военное строительство, источники комплектования, социальный состав. 1917-1920 гг. / Р. Г. Гагкуев. - М.: Содружество «Посев», 2012. - 704 с.

3. Деникин А. И. Очерки русской смуты. В 3-х кн. Кн. 2, Т. 2-3. / А. И. Деникин. - М.: Айрис-пресс, 2013. - 736 с.

4. Журнал Особого совещания при Главнокомандующем Вооруженными Силами на Юге России А. И. Деникине. Сентябрь 1918-го - декабрь 1919 года. - М.:РОССПЕЭН, 2008. - 1003 с.

5. Краснов В. М. Из воспоминаний о 1917-1920 гг. // Архив русской революции. Т. 11. / В. М. Краснов. - Берлин, 1923. - С. 106-168.

6. Лукомский А. С. Очерки из моей жизни. Воспоминания. / А. С. Лукомский. - М.: Айрис-пресс, 2012. - 752 с.

7. Malia M. The Soviet Tragedy: A History of Socialism in Russia, 1917-1991 / M. Malia. - New York: The Free Press, 1994. - 592 p.

8. Путеводитель по фондам белой армии (РГВА) / Сост. Н. Д. Егоров, Н. В. Пульченко, Л. М. Чижова. - М.: Русское библиографическое общество, издательская фирма «Восточная литература РАН», 1998. - 526 с.

9. Рутыч Н. Н. Библиографический справочник высших чиновников Добровольческой армии и ВСЮР (Материалы к истории Белого движения) / Н. Н. Рутыч. - М.: «Regnum» - «Российский архив», 1997. - 296 с.

10. Сулятинський П. Нариси з історії революції на Кубані (ІІІ. 1917 - УІ. 1918). Т. 1. / П. Сулятинський П. - Прага, 1925. - 196 с.

11. Трукан Г. Антибольшевистские правительства России / Г. Трукан. - М.: Ин-т. рос. истории РАН, 2000. - 258 с.

Размещено на Allbest.ru