Географія і масштаби цивільної та військової аграрної колонізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Географія і масштаби цивільної та військової аграрної колонізації

Після скасування панщини сільське господарство Західної України ставало дедалі більше торгово-підприємницьким, капіталістичним. Проте розвиток капіталістичних відносин на селі гальмувався колоніальним становищем і загальним низьким рівнем промисловості краю, а також значними залишками феодалізму, притаманними сільському господарству не тільки Західної України, а й Польщі.

В основі недосконалої аграрної структури було поміщицьке землеволодіння. За даними загального перепису 1921 р., в Другій Речі Посполитій 30 тис. поміщиків належало 47,3 відсотка всієї землі, тоді як 2,1 млн. селянських господарств - лише 14,8 відсотка [1].

У 1921 р. в Західній Україні нараховувалося 6917,9 тис. га угідь, з яких 2340, 5 тис. га (33,8 відсотка всієї площі) належало 2816 поміщикам. Великим землевласником була держава, якій належало 557,2 тис. га землі, головним чином лісових масивів, що становило 8 відсотків площі угідь [2]. Решта угідь статистика відносила до дрібної власності, що належала 1104711 селянським господарствам та іншим дрібним власникам. Причому, в даному випадку переважали малоземельні селянські господарства розміром від 0,5 до 5 га, які становили 79,8 відсотка від загальної кількості, від 5 до 10 га - 14,4, від 10 до 20 га - 3,7, а запас землі, що міг бути призначений на потреби земельної реформи, становив не більше 900 тис. га [3].

Земельна реформа, основи якої затвердив сейм, передбачала створення такого аграрного устрою, який би спирався «в першу чергу на сильні, здорові й здатні до інтенсивного виробництва селянські господарства, що ґрунтуються на приватній власності різного типу і величини» [4]. Згідно з «Основами земельної реформи» правом придбати землю могла скористатись особа, яка була спроможна організувати самостійне господарство, тобто мала засоби для його створення. Таким чином, земельна реформа відкривала можливість насамперед заможним господарям або тим, хто мав кошти на заведення господарства. Проведення земельної реформи і перебудова селянського землекористування в Західній Україні були тісно пов'язані з польською осадницькою колонізацією. Земельними наділами цивільних і військових колоністів під час парцеляції (поділ відчуженої землі на дрібні ділянки-парцели) забезпечували на підставі закону про земельну реформу й закону про безплатне наділення землею офіцерів та жовнірів польського війська, які звільнялися зі служби. Польський уряд не зважав на проблеми українського села і практично спрямував парцеляційний процес у русло колонізації українських земель - забезпечував землею насамперед прибуваючий елемент та місцевих польських селян. І хоча тоді Польща вважалася тимчасовим окупантом українських земель, проте закон про земельну реформу був ухвалений з виразною тенденцією колонізації. Нехтуючи правами і потребами місцевого населення, «варшавська влада розпочала в ім'я девізи Вінцентого Вітоса, який бажав плугом польського хлопа означити східні межі Польщі, колонізацію Східної Польщі» [5].

Українські політичні кола засуджували такий характер парцеляції та земельної реформи взагалі, вважаючи, що Галичина «є тільки під тимчасовою окупацією Польщі, й галицькі українці мають право на самовизначення» і «тому Польща не має права переводити в Галичині ні бранки, ні виборів, ні ніяких інших більшої ваги справ…» [6]. Очевидно, що від самого початку польська колонізація посилювала «конфлікт між інтересами місцевого населення і інтересами польського панування» [7].

До прийняття у 1920 р. нового аграрного закону - виконавчих правил до «Основ земельної реформи» державну парцеляцію проводили у незначних розмірах. У фонд держави протягом 1919 - 1920 рр. було передано 576,5 тис. га безгосподарних та інших земель, а розпарцельовано і продано селянам Польщі лише 50 тис. га [8].

З остаточним прийняттям закону про земельну реформу вся державна машина від сейму й уряду до повітових властей із повною силою запрацювали на здійснення сільськогосподарської колонізації Східної Галичини і Західної Волині. Сеймова ухвала передбачала створення Державного парцеляційного фонду, що перебував у розпорядженні Головного земельного управління. Справами колонізації займався відділ, створений при Міністерстві рільництва. З 1923 р. загальне керівництво і контроль за виконанням земельної реформи здійснювало Міністерство аграрної реформи, а на місцях - окружні та повітові земельні управління і комісії [9]. осадницький колонізація волинь землекористування

Кредитуванням земельної реформи займався створений у 1919 р. Державний сільськогосподарський банк, через який переказували кошти, відпущені польським урядом. Банк теж мав право самостійно проводити парцеляцію, скуповуючи розпарцельовані приватні маєтки. Однак цей аспект його діяльності не мав суттєвого значення, оскільки землевласники вважали вигіднішим для себе парцелювати і збувати землю без посередництва банку. У зв'язку зі значною різницею цін у Східній Галичині й на заході Польщі (продавши на заході 1 - 2 морги, осадник міг набути 3 - 4 морги у Галичині) бажаючих придбати земельні ділянки було багато.

Під прикриттям парцеляційних товариств відбувалася шалена спекуляція землею. У спекулятивних операціях брали участь не тільки поміщики, а й керівники політичних партій, депутати сейму. Так, у Ковельському повіті маєток Ружин площею 2 тис. га придбали п'ять депутатів з «П'ясту», які за спекулятивною ціною розпарцелювали його між польськими селянами. Лідер цієї партії В. Вітос купив маєток у Тарнавському повіті площею 392 га орної землі та лісу. Родичі В. Вітоса за безцінь придбали у Тернопільському воєводстві 840 га землі, яку потім продали українським селянам по триста дол. за морг [10].

Спекуляцією та хабарництвом займались і численні чиновники земельних управлінь. Про це депутати сеймового клубу від Польського строніцтва народового (ПСЛ) у запиті до міністра аграрної реформи 22 жовтня 1923 р. писали, що ще навесні цього року Головному земельному управлінню були передані документи, котрі свідчили про хабарництво у Східній Галичині. Але й ці звинувачення не були вивчені, хоча випливають дедалі нові факти, що проливають світло на нездорові відносини, які продовжують панувати у згаданому управлінні [11]. Великі землевласники парцелювали найгірші землі, щоб отримати кошти для налагодження у своїх господарствах прибуткового виробництва. Саме в 1921 - 1924 рр., коли відбудовували сільське господарство, поміщики Східної Галичини продали дрібними парцелами найбільше своїх земель. Протягом наступних років у парцеляційний обіг надходило дедалі менше землі, внаслідок чого ціни на неї невпинно зростали, забезпечуючи землевласникам великі прибутки. Власне, земельний голод значної частини селянства та потурання уряду зловживанням і спекуляціям навколо парцеляції створили земельним магнатам та парцеляційним товариствам сприятливі умови для підвищення цін на землю, які у східних воєводствах зросли з 17 дол. за га в 1920 р. до 140 дол. у 1928.

Приватну парцеляцію в Західній Україні проводили самі землевласники або парцеляційні спілки та банки під наглядом земельних управлінь. У Східній Галичині парцеляцією і продажем земельних ділянок займалися парцеляційне товариство «Земля»; Галицький поміщицький кредитний банк, який створив у Львові «Відділ парцеляційний»; Аграрно-осадницьке товариство, котре заснувало у Кракові бюро для вербування польських колоністів із центральних воєводств Польщі до Східної Галичини і Західної Волині; Польське бюро парцеляційне; Подільська спілка поміщиків; Дисконтний банк; товариство «Польська Глеба», осадницько-парцеляційна спілка «Парцеля», Акційне товариство в Ланцуті з філіями у Львові та м. Копичинцях Тернопільського воєводства; Народна парцеляційна спілка; Бюро обробітку землі та ін. [12].

Найінтенсивніше парцелювання безгосподарних та поміщицьких земель припало на 1920 - 1925 рр. Протягом цього періоду в Польщі було розпарцельовано 690 тис. га (5 відсотків площі великих землевласників), з них менше третини припадало на державну парцеляцію. Натомість землевласники за цей же час продали 472 тис. га шляхом приватної парцеляції [13].

20 серпня 1925 р. польський сейм прийняв новий аграрний закон «Про виконання земельної реформи». Відповідно до цього документа уряд повинен був протягом найближчих десяти років щорічно виділяти на здійснення земельної реформи до 200 тис. га державних і приватновласницьких земель, з яких земельні управління на місцях мали право виділяти земельну площу на окремі господарства до 60 га, а в Західній Україні - до 75 га для створення зразкових господарств фермерського типу. Площа селянських господарств могла збільшуватися до 20 га, а в східних воєводствах - до 55 га. Закон вимагав, щоб ці господарства були здатними до прибуткового виробництва. Загалом за 1919 - 1935 рр. у Польщі було розпарцельовано 2 млн. 325991, 4 га. З них на державну парцеляцію припадало 566309 га, на державний сільськогосподарський банк - 73606, шляхом приватної парцеляції було збуто 1 млн. 533992,5 га [14].

Щодо західноукраїнських земель, то парцеляція тут була відверто осадницькою, особливо в 1920 - 1924 рр. Її здійснювали насамперед з метою забезпечення землею польських осадників та селян, і лише в останню чергу частину землі використовували для забезпечення потреб місцевого українського селянства.

У Східній Галичині найвищий пік парцелювання спостерігався у 1922 і 1923 рр., коли було розпарцельовано відповідно 35368 га і 53287,6 га. У другій половині 1920-х рр. найбільше було розпарцельовано у 1927 і 1928 рр. - 24 тис. га. Але вже у першій половині 1930-х рр. кількість парцельованих земель дедалі зменшувалася. Так, якщо у 1932 р. цей показник становив 17315,9 га, то вже у 1935 р. - 7840 га [15].

У Волинському воєводстві приватну парцеляцію найактивніше проводили протягом трьох перших років після прийняття закону про військову колонізацію від 17 грудня 1920 р. Зокрема, у 1921 р. було розпарцельовано 16965 га, у 1922 - 22902, у 1923 - 21181 га. Протягом наступного періоду лише у 1928 р., напередодні економічної кризи, спостерігалась активна парцеляція - 22509 га [16]. Відтак, у першій половині 1930-х рр. під парцеляцію потрапляло дедалі менше землі. Всього у Західній Україні з 1919 до 1935 р. було розпарцельвано 624 тис. га землі, з яких на Східну Галичину припадало 315,6 тис. га, на Волинське воєводство - 308,4 тис., що становило 23 відсотки загальної площі земельних володінь, котрі мали більше норми [17].

У Львівському воєводстві з 1919 до 1935 р. держава розпарцелювала і продала 358,3 га, сільськогосподарський банк - 456,4 і приватні особи - 103502,7 га. У Тернопільському воєводстві держава взагалі не браала участі в парцеляції, а через посередництво сільськогосподарського банку було продано 504,1 га, приватним шляхом - 159363,7 га [18]. У Станіславівському воєводстві із загальної кількості 51381 га держава розпарцелювала і продала 476,6 га, сільськогосподарський банк - 85,9 га, і приватно - 505818,7 га [19]. Подібна ситуація спостерігалась і у Волинському воєводстві. Із 308,4 тис га держава розпарцелювала і продала 46627 га, сільськогосподарський банк - 15967,8 га і безпосередньо землевласники через товариства та спілки - 192192,1 га [20].

Із парцеляційного обігу в 1919 - 1935 рр. у Східній Галичині на створення самостійних господарств польських колоністів і місцевого населення було використано 108244 га, що становило 34,3 відсотка загальної площі розпарцельованої землі. На ній організовано 21689 господарств, кожне з яких придбало в середньому 5 га [21]. Середня площа самостійного господарства, створеного внаслідок парцеляції на Волині, була вдвічі більшою, ніж у Східній Галичині, й становила 9,8 га на двір [22]. Якщо за кількістю придбаної землі судити про економічну силу селян, то вже з цих середніх даних можна дійти до висновку, що серед новоселів у Східній Галичині переважали господарства дрібних селян (здебільшого польських колоністів), а на Волині - міцних середняків. У числі «самостійних господарств» виникало і багато нових заможних самодостатніх господарств.

У 1936 - 1938 рр. парцелювання поміщицької землі зменшується. Так сталося тому, що внаслідок економічної кризи 1929 - 33 рр. згасла гарячкова погоня за землею, характерна для 1920-х років. Брак коштів у селянства, заборгованість їхніх господарств зумовили велику пропозицію землі, а потрібної кількості покупців не знаходилося. До того ж, ринкові ціни на землю були високими і навіть зростали, тоді як ціни на сільськогосподарські продукти залишалися низькими, внаслідок чого земля стала менш доступною для покупців.

Здійснення закону про земельну реформу дало польським урядовим колам змогу проводити планомірну осадницьку колонізацію українських земель. Власне, колонізаторський характер реформи визначав головну особливість реалізації її у Західній Україні.

Цивільні осадники, яких власті вербували з польського селянства, купували земельні ділянки за ринковими цінами відповідно до закону про земельну реформу від 15 липня 1920 р. Вже до цього часу цивільні колоністи придбали земельні ділянки у 145 населених пунктах Галичини. Так, у Бродівському повіті Тернопільського воєводства були колонізовані села Рожнів, Ясенів, Корсів, Ремнів, Шнирів, Королівка, Нижня Кадлубиска, Клекотів, Новачина, Бережанському - Августівка, Ценів, Конюхи, Вербівчик, Каплинці, Криве, Кальне, Юзефівка.

У Борщівському та Бучацькому повітах така доля спіткала Слов'ятин, Мельницю, Трибухівці, Рібчиці, Помірці, Озеряни, Монастириська. У тому ж Тернопільському воєводстві осадники придбали земельні наділи в селах Гусятинського, Золочівського, Зборівського, Збаразького, Підгаєцького, Перемишлянського, Кам'янко-Струмилівського, Радехівського, Скалатського, Тернопільського та Чортківського повітів. У Львівському і Станіславівському воєводствах, де кількість осадників була порівняно меншою, їхні господарства виникли у Бібрському, Городоцькому, Жовквівському, Калуському, Львівському, Радехівському і Рудківському повітах. У Коломийському повіті на користь колоністів було розпарцельовано 14 фільварків. Господарства осадників започаткувалися також у Станіславівському, Тлумачському, Чесанівському, Товмачському і Яворівському повітах [23]. Колоністи придбали близько 69000 га землі, на яких поселилися 12 тис. польських сімей. На цьому першому етапі фактично вся розпарцельована земля стала власністю приїжджих польських осадників, яких із членами сімей нараховувалося майже 60 тис. [24].

У польській колонізаційній політиці 1920-х рр. можна відзначити ще два яскраво виражених етапи. Перший - від 1920 до 1923 р., другий - з 1924 до 1928 р. На першому етапі на основі таємних інструкцій Головного земельного управління весь земельний запас був призначений тільки для осадницьких господарств. Це стало відомим, зокрема, під час судового процесу в Тернополі проти одного з повітових земельних комісарів - Піхурського - за зловживання службовим становищем і хабарництво.

На згаданому процесі також виявилося, що певна частина польських колоністів займалася відвертими спекулятивними махінаціями. Використовуючи широку державну фінансову допомогу і всілякі пільги, осадники розглядали колонізацію як спосіб особистої наживи і за першої вигідної умови намагалися продати землю українським селянам із великим зиском для себе [25].

Кількість розпарцельованих маєтків - фільварків на першому етапі збільшилася з 143 до 470, а розмір земельної площі, яку поляки придбали у Львівському, Станіславівському і Тернопільському воєводствах, становив 160 тис. га [26].

На другому етапі здійснення земельної реформи і парцеляції польський уряд змушений був зважати на настрої українського селянства, якому було дозволено набувати землю під час парцеляції, правда, за високу ціну. Але до середини 1920-х рр., коли ціни на землю ще не були дуже високими, основну масу власників набутих парцелів становило прийшле польське населення. Серед покупців земельних ділянок на нього припадало 75 - 50 відсотків. До певної міри це пояснювалося «патріотичною» позицією «польських землевласників, які парцелювали або віддавали в парцеляцію свої маєтки з ригористичним урахуванням правила, що польська земля повинна перейти в польські ж руки» [27]. Майже половина осадників, які прибули у Східну Галичину, придбала землю в Тернопільському воєводстві, де ціна на неї була значно нижчою, ніж у Краківському чи західних повітах Львівського, звідки рекрутувалася значна частина колоністів. За словами представника земельного управління Тернопільського воєводства на з'їзді повітових старост у травні 1932 р., це був здебільшого «елемент несерйозний, який шукав легких заробітків через земельні спекуляції, і почав продавати набуту землю, як тільки ціна на неї зрівнялася на всій території Польської держави» [28]. Осадники походили із Сілезії, південних повітів Кельцського, Люблінського воєводств, «без капіталу, без знання сільськогосподарської техніки і без тої ідеальної любові до землі, яка є властивою для українського селянина» [29].

Найбільше скупчення цивільних осадників в Тернопільському воєводстві спостерігалось у Підгаєцькому, Бережанському, Бучацькому, Бродівському та деяких інших повітах. Зокрема, в Підгаєцькому повіті у 1919 - 1926 рр. було розпарцельовано близько 18 тис. моргів, а кількість колоністів, які купили землю з парцеляції, досягла 4 тисяч. У Бережанському повіті кількість розпарцельованої землі становила 13311 моргів, і придбали її 2856 осадників. До найбільш сколонізованих також належали Золочівський, Перемишлянський Тернопільський повіти. Осади здебільшого групувалися по 8 - 30 господарств кожна. Всього з 1919 до 1926 р. у Тернопільському воєводстві було виділено для цього 165881 морг (близько 90 тис. га), з чого придбали земельні наділи 28195 власників, із яких більше 10 тис. осадників [30].

У звіті Тернопільського воєводського управління про стан землеробства у воєводстві за 1931 р. зафіксовано, що переважна частина осад на території цього воєводства створювалася під кутом зору задоволення партійно-політичних інтересів. Більшість колоністів прибули «без фінансів і вже на початку свого господарювання навчилися просити різні позички та дотації на облаштування господарства» [31].

Польські цивільні осадники, які прибували у Тернопільське воєводство і купували тут земельні наділи, поселялися переважно у селах з українським населенням, викликаючи тим самим невдоволення, а почасти й злобу і ненависть у місцевих жителів. На території Чортківського повіту було організовано 9 поселень осадників, які володіли 188 господарствами та 2031 моргом орної землі. З 9 поселень тільки одне утворювало окрему гміну - Барточівка, в якій нараховувалося 61 господарство, з них 12 господарств українських селян. Після Барточівки найбільше скупчення осадників було в Косцюшківцях - 22 господарства. У гміні Свидова нараховувалося 17 осадницьких господарств. Наплив польських колоністів на територію Перемишлянського повіту розпочався відразу ж після оголошення земельної реформи. У 1931 р. тут було 209 осадницьких господарств. У Підгаєцькому повіті на 1928 р. у с. Богатківці було створено 52 осадницьких господарства, у Глиноводах - 40, Юстинівці - 31. У Бережанському повіті в селах Глинне, Конюхи разом нараховувалося 150 господарств польських колоністів. У у гмінах Біла і Великий Глибочок Тернопільського повіту придбали земельні ділянки 30 сімей осадників, у гміні Прошова - 24 осадники. У тому ж Тернопільському повіті протягом 1920-х рр. створили 3 осади, розташовані за 3 - 5 км одна від одної [32].

На території Тернопільського воєводства були села і гміни, де концентрація осадницьких господарств стала особливо високою. Вже у 1923 р. в с. Ярчівцях Зборівського повіту створили 106 таких господарств, у с. Оришківцях Копичинського повіту - 82 господарства [33].

У Львівському воєводстві вихідним пунктом польської аграрної колонізації став Львів, звідки у західному і південно-західному напрямках розміщувалися осадницькі поселення. Цивільні осадники влаштовувалися здебільшого компактно на кращих землях поблизу міст і залізниць, шляхів комунікацій. Найактивнішими були поселення по лінії Перемишль - Мостиська - Львів. Від околиць Перемишля проліг напрямок польських колоній - до Добромиля, Хирова, Рудок, Комарного. Спостерігалися ще два сильних напрямки осадництва. Один із них тягнувся від Синяви Ярославського повіту через Любачів, Рава-Руську, Белз, Сокаль до Синяви; інший йшов по лінії Римарів - Балігруд - Більче. Великий приріст польського населення за рахунок аграрної колонізації спостерігався в Перемишлянському повіті, де до 1934 р. було створено 710 осадницьких господарств, у Сокальському - 697, Рава-Руському - 317, Ярославському - 297, Бібрському - 289, Яворівському - 180, Львівському - 269, Мостиському - 245, Рудківському - 167, Самбірському - 121 [34].

У Станіславівському воєводстві за рахунок колонізації кількість польського населення зросла, особливо в Рогатинському, Коломийському, Тлумацькому, Городенківському, Калушському, Стрийському і Надвірнянському повітах [35].

До кінця 1934 р. у трьох воєводствах Східної Галичини було створено 756 осадницьких поселень із 14807 господарствами, у власність яких перейшло близько 80000 га землі. На одне господарство припадало в середньому 5,5 га. Зокрема, в Тернопільському воєводстві було створено 352 осади, де функціонувало 7626 господарств, які користувалися 43 тис. га, у Львівському - 285 осад, 4661 господарство з 24 тис. га землі, у Станіславівському - 119 осад із 2520 господарствами та 13 тис. га землі [36].

Таким чином колоністи осіли у прикордонних із польськими етнічними землями Любачівському, Сяноцькому, Жешувському, Ярославському, Перемишлянському, Мостиському, Яворівському і Городецькому повітах; львівсько-подільських Бережанському, Чортківському, Копичинському, Львівському, Підгаєцькому, Перемишлянському, Рудківському, Скалатському, Тернопільському, Збаразькому, Золочівському Зборівському повітах; розташованих північніше від Львова Бродівському, Радехівському, Кам'янка-Струмилівському, Рава-Руському, Сокальському, Жовквівському; в наддністрянських Борщівському, Бібрському, Бучацькому, Городенківському, Рогатинському, Станіславівському, Заліщицькому, Жидачівському, Тлумачівському; прикарпатських Дрогобицькому, Долинському, Калуському, Коломийському, Надвірнянському, Стриївському, Снятинському повітах [37].

Якщо про економічну силу осадників судити з величини їх земельних ділянок, то вже за цим середнім показником можна зробити висновок, що серед новоселів у Східній Галичині переважали господарства дрібних колоністів. Незаможні селяни, які продали свої наділи в Польщі і поселились у трьох східногалицьких воєводствах, потрапили в кабальні борги, а тому їхнє господарське становище не поліпшилось, як вони сподівались, а продуктивність була здебільшого нижчою порівняно з однотипними групами місцевого селянства [38].

Гострою залишалася нестача житлових і господарських приміщень, живого та мертвого інвентарю. Заборгованість значної частини осадників ставала такою, що вони при дальшому веденні господарства могли розоритися. Активнішою ставала національно-визвольна боротьба українського населення, яке, за визначенням самих польських властей, «винятково вороже ставилось і ставиться до осадників» [39].

Ці та інші причини збільшили кількість зворотних переселенців, котрі вимушені були повертатися на захід розореними. Насамперед розорялися ті колоністи, які не мали засобів виробництва і для того, щоб їх придбати, залізали у борги. Ця категорія осадників першою продавала свої ділянки і поверталася до рідних місць. Із 2 тис. осадників, які прибули у Бродівський повіт Тернопільського воєводства протягом 1920 - 1923 рр., 250 тоді ж продали свої земельні ділянки і повернулися на батьківщину. Подібні випадки були характерні й для інших повітів цього воєводства - Борщівського, Заліщицького, Підгаєцького, Радехівського, Тернопільського [40].

На території Самборського повіту Львівського воєводства до кінця 1930 р. зникли не тільки окремі господарства, а й повністю осади, зокрема Поріччя, Задвірне, Дикий Горб, Баранчиці. Українські селяни, які хотіли збільшити свої володіння, брали позички в українських фінансових установах і так викуповували осадницькі землі, не раз за цінами, вищими від ринкових [41]. Протягом з 1919 - 1934 рр. чверть господарств польських осадників скупили 3372 українські селянини. У їх власність перейшло понад 18,5 тис. га землі [42].

Зубожіння значної частини осадників прискорила економічна криза. У Тернопільському воєводстві, наприклад, під час обстеження в 1934 р. восьми повітів - Радехівського, Бродівського, Бережанського, Скалатського, Збаразького, Золочівського, Заліщицького і Підгаєцького - було виявлено 480 колоністів, які позбулися господарств із загальним земельним володінням 5182 га. 166 із 480 осадників, 166 продали ділянки через заборгованість, 26 з них придбали наділи в інших осадах, 93 позбулися ділянок внаслідок сімейних причин, 99 повернулися на захід через неспроможність акліматизуватися на сході, 13 знову замешкали в містах, оскільки не вміли господарювати на селі, 12 не задовольнили малі доходи, 31 осадника позбутися землі змусили борги, голод, відсутність інвентаря, 19 опинилися без власності через недотримання контракту [43].

Серед осадників траплялося чимало й таких, які не були землеробами і не збиралися самостійно господарювати. Однак, отримуючи фінансові кредити для придбання земельних наділів, вони використовували колонізацію з метою особистого збагачення. Так, в осадах Богданівка і Футор Скалатського повіту Тернопільського воєводства на початку колонізації функціонувало відповідно 31 і 14 господарств колоністів. У 1934 р. в обох осадах нараховувалося лише 5 осадницьких господарств, інші скупили в основному українські селяни. У Чернихівцях Збаразького повіту з осади Федорівка 9 колоністів продали 400 моргів землі, переважно полякам. У колонії Нове Село цього ж повіту позбутися земельних наділів мали намір усі 30 осадників, проте не було покупців. В осаді Воля Голіховська у Підгаєцькому повіті цього ж Тернопільського воєводства 25 осадників продали 273 морги, з яких до українських селян перейшло 120. Серед причин, що спонукали прийшлих поляків до цього кроку, називали велику заборгованість, податки, які не влаштовували колоністів (від 12 до 15 злотих з морга), конфлікти з українськими селянами, котрі відверто вороже ставилися до них, відсутність костьолів і шкіл, поганий стан доріг тощо [44].

Серед колоністів було також чимало й таких, які, не маючи в минулому жодного зв'язку із сільським господарством, але отримавши державну допомогу, використовували колонізацію як засіб легкої наживи на спекулятивних земельних операціях. Особливо яскраво це проілюстрували випадки у Гаях Бережанського повіту, де за спекулятивними цінами протягом 1924 - 1933 рр. продали землю сім осадників, серед них генерал, майор, суддя, два промисловики і лише один професійний землероб [45]. Про це і писав староста Копичинського повіту в донесенні до Тернопільського воєводського управління: »… останнім часом виробився тип поляка, який ґендлює землею, продаючи її русинам, щоб надалі… набути її знову дешево» [46].

Тенденція розпродажу земельних ділянок колоністами спостерігалась і в Станіславівському воєводстві. Тут у шести повітах - Калуському, Надвірнянському, Рогатинському, Станіславівському, Тлумацькому і Коломийському - протягом 1932 - 1936 рр. 124 осадники позбулися землі, головним чином внаслідок великої заборгованості [47].

Обстеження, які Малопольське аграрне товариство провело у восьми повітах Тернопільського воєводства - Радехівському, Бродівському, Бережанському, Скалатському, Збаразькому, Золочівському, Заліщицькому і Підгаєцькому - продемонстрували, що розпродажа земельних наділів у 74 осадах не вплинула на зменшення кількості осадницьких господарств. Якщо на початку 1920-х рр. тут мешкало 1882 сім'ї колоністів, то на початку 1934 року 2412 сімей. Незважаючи на те, що за цей час 480 осадників продали господарства, кількість господарств прибульців збільшилася на 590 (32,4 відсотка), однак кількість землі у користуванні одного господарства зменшилася майже вдвічі - з 8,7 га до 4,7 [48].

На фото: вигляд з літака Креховецької осади (1930 р.). На першому плані наділ у 45 га, ліворуч -- цегельня, праворуч -- народний дім.

У Волинському воєводстві поряд із цивільними осадниками польський уряд протягом усього міжвоєнного періоду поселяв військових колоністів. Наплив військових осадників спорадично здійснювався ще перед закінченням Першої світової війни. Вони не купували землі, а самовільно займали наділи, котрі залишили українські селяни та російські поміщики. Тоді й виникла ідея про наділення солдатів польського війська земельними наділами на законних підставах, яку запропонували полковник Ф. Дзевіцький, командувач першого полку уланів Креховецьких, що був розквартирований у гміні Тучинській Рівненського повіту на полігоні під назвою Шубківський. Полковник висловив свою ідею під час аудієнції у маршала Ю. Пілсудського в червні 1919 р. і знайшов підтримку. Після закінчення польсько-радянської війни реалізувати цей проект взявся З. Подгорський, теперішній командувач цього ж полку. Суть проекту полягала в створенні військових осад для окремих полків кавалерії, розквартированих у казармах Шубківського полігону. За проектом осади мали створюватися на зразок козацьких станиць на засадах безплатного надання землі заслуженим уланам, молодшим і старшим офіцерам. Військові колоністи повинні були стати резервом своїх полків. Від них вимагалася військова повинність із власним конем, зброєю та амуніцією, що залишалась у колоністів під їхню відповідальність або зберігалася в осадницької старшини, обраної з колишніх офіцерів [49].

Вищезгаданий проект був втілений у грудневому законі 1920 р. про військову колонізацію. За законом, який польський уряд прийняв 17 грудня 1920 р., власністю держави ставали всі колишні землеволодіння царської Росії в цьому реґіоні, а також так звані безгосподарні землі приватних власників. Згаданим документом було встановлено, що інваліди і солдати польського війська, які відзначились у радянсько-польській війні 1919 - 1920 рр., а також добровольці, котрі служили у фронтових частинах, мають право безкоштовно отримати до 45 га землі із державного фонду на Волині, Віленщині й у Західній Білорусії. Для створення своїх господарств колоністам безкоштовно надавали будівельний матеріал, живий і мертвий інвентар. Усі інші учасники війни, відповідно до закону від 17 грудня 1920 р. про надання землі солдатам польського війська, могли купити землю з того ж фонду за пільговими цінами. Розмір плати за земельну ділянку визначався сумою вартості від 30 до 100 кг жита за 1 га, яку необхідно було вносити протягом 30 років, починаючи з п'ятого року після придбання [50].

Закон від 17 грудня 1920 р. поширювався на такі повіти Волинського воєводства: Володимирський, Ковельський, Луцький, Рівненський, Дубнівський, Сарненський, Кременецький і Острозький. Для забезпечення землею військових колоністів створювалися повітові комітети, куди входили повітовий староста або його заступник, представники від Міністерства землеробства й аграрних реформ, Міністерства фінансів, Міністерства військових справ, а також від місцевих землевласників [51].

Військові колоністи були найбільш привілейованими і найнадійнішими кадрами польської колонізації. Вони зверхньо ставилися до корінного українського населення, вважаючи себе представниками «вищої культури». Землі, які надавали таким колоністам, часто були громадськими, про що свідчать численні скарги селян. Так, лише у селах Запілля і Городне Любомльського повіту в місцевих селян забрали 169 га землі на користь військових осадників [52].

Незважаючи на земельний голод і аграрне перенаселення польські власті протягом перших трьох років після прийняття закону проводили військову колонізацію особливо активно. Із 100 тис. претендентів серед військових і звільнених у запас Міністерство військових справ Польщі до 1923 р. відібрало на безкоштовне придбання земельних ділянок у східних воєводствах 29597 офіцерів і солдатів [53].

До січня 1922 р. для 8732 військових осадників було виділено 111835 га земель, однак на постійне проживання залишалося тільки 5557 сімей, інші або відреклись осадів, або здали їх в оренду. На ділянках, що належали польським колоністам, поселилися російські білоемігранти та офіцери [54].

У гміні Тучинській Рівненського повіту було організовано ряд осад для старшого, молодшого і рядового складу полків війська Польського, розквартированого в казармах Шубківського полігону. Кандидати на отримання земельних ділянок проходили в дивізії спеціальну кваліфікаційну комісію на здатність працювати на землі. Тих, хто отримав підтвердження від комісії, остаточно затверджував відділ осад при Міністерстві військових справ. Величина земельного наділу становила в середньому по 20 га на двір. Кандидатури на так звані повні наділи, які сягали 45 га, затверджувала спеціальна комісія у Варшаві [55].

На фото: державна сільськогосподарсько-хмелярська школа у Шубкові.

Уже в квітні 1921 р. в гміні Тучинській Рівненського повіту було створено три осади військових колоністів. Перша колонія із 46 осадників, виділена з 13-ї дивізії Галлєра, отримала землі в районі Шубків - Рівне під керівництвом поручика О. Швірського. Друга колонія, яка нараховувала 59 осадників, виділена з 14-го полку уланів Язловецьких на чолі з ротмістром Ф. Петрашевським, зайняла південно-східну частину села Гориньгруд. У 1922 році з осади Галлєрової утворилась нова колонія під назвою Баянівка. Дещо пізніше з колонії Язловецької вийшли 18 осадників, утворивши нову осаду Залісся. Всього у цьому районі було створено п'ять осад для 248 колоністів, які володіли 3154 га землі, де в середньому на одного осадника припадало 12,7 га [56].

У гміні Тучинській поселяли і цивільних осадників. На початку 1920-х рр. тут виділили для 71 осадника земельні наділи, розмір яких не перевищував 5 га на двір [57].

У 1922 р. воєводське земельне управління у дев'яти повітах Волинського воєводства планувало поселення 2130 військових колоністів, зокрема у Рівненському повіті - 650, Дубнівському і Кременецькому - по 400, у Луцькому - 150 [58].

Враховуючи антипольський настрій українського населення, що підсилювався польською колонізацією, із середини 1920-х рр. польський уряд дещо обмежив насадження військових колоністів у східних воєводствах, хоча не припинив колонізацію. Про це свідчать протоколи засідань Костопільського повітового комітету щодо наділення землею військових осадників. Так, з 1923 до 1926 р. в повіті було організовано 31 осадницьке господарство за рахунок відчуження фільваркових, церковних і безгосподарських земель. У другій половині 1920-х рр. польські власті продовжували виділяти землю для військових колоністів. На кінець 1927 р. в цьому ж Костопільському повіті було видано ще 39 актів військовим осадникам на володіння земельними ділянками. Польська адміністрація на місцях виділила колоністам земельні наділи від 10 до 20 га на двір. І тільки деякі з осадників, так звані зразкові, володіли 45 га. На квітень 1930 р. тут нараховувалося 102 господарства військових колоністів, у володінні яких було 1892 га [59].

Але найбільше господарств військових колоністів у Волинському воєводстві зосередилось у Кременецькому, Дубнівському, Рівненському, Горохівському та Володимирському повітах (див. табл. 1).

Із 1919 до 1935 р. в Польщі у п'яти воєводствах було організовано 7848 господарств військових колоністів, зокрема в Білостоцькому - 675, Віленському - 720, Новогрудському - 1768, Поліському - 1116. На Волинське воєводство припадала майже половина - 3569 [60].

Таблиця 1. Військове осадництво на Волині за станом на 1 лютого 1934 р.