Музейні установи в українському національному русі Наддніпрянщини наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Музейні установи в українському національному русі Наддніпрянщини наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Дворкін Ігор, к.і.н., доцент кафедри політичної історії Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут»

Анотація

У статті розглядається місце музеїв та музейної справи в діяльності українського національного руху наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Музейні установи давали можливість представникам української творчої інтелігенції, українофілам легальним способом поширювати ідею «українського проекту». Це відбувалось в умовах відсутності власної держави та російської імперської політики, що заперечувала існування окремого українського народу. Музейні установи імперського періоду за явним чи прихованим задумом їхніх засновників мали потенціал стати українськими національними. Реалізація таких музейних проектів представлена у статті на прикладі Київського художньо-промислового та наукового музею та Музею українських старожитностей В.В. Тарновського.

Український національний рух, який за визначенням Мирослава Гроха відноситься до руху малих народів Центрально-Східної Європи, пройшов три фази розвитку - фольклорно-етнографічну або фазу пробудження, фазу агітації (культурницьку) та фазу масового руху. Як зазначає Сергій Єкельчик, внаслідок переслідувань імперською владою української культури і мови культурницька фаза так і не завершилась до 1917 р. Саме в другій фазі українська інтелігенція за допомогою агітації прагнула «розбудити» якомога більше прихильників реалізації «українського проекту» створення нації. У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. виникають та розвиваються перші національні культурні інститути, в тому числі музеї. Ці установи за явним чи прихованим задумом їхніх засновників мали потенціал стати українськими національними.

Упродовж «довгого» XIX ст. відбувалися процеси формування сучасних націй, в тому числі української, яка у зазначений період була позбавлена власної державності і входила до складу Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій. За визначенням відомого американського дослідника Романа Шпорлюка, у XIX ст. українська інтелігенція прагнула сформувати нове уявлення українського суспільства про себе. «Український проект» мав реалізовуватись на противагу конкуруючим з ним «російському» і «польському».

Центральне місце у формуванні української нації займала саме історія. У XIX ст. представники українського національного руху формують нову «міфологію». Виникає необхідність протиставляти Росію (метрополію) та Україну (провінцію). Це було можливо тільки через доказ існування власної безперервної історії. Враховуючи це, український національний рух прагнув активно використовувати культурно-освітні установи, в тому числі музеї, архівні установи, наукові товариства та важливі наукові заходи на кшталт археологічних з'їздів. У той же час, вони могли стати корисними імперській владі в реалізації «російського проекту», в якому українці й білоруси, разом з росіянами складали єдину «великоросійську націю». Водночас, імперська влада, як відомо, проводила жорстку та достатньо послідовну політику заборони української мови та діяльності «українофілів» (під ними ми розуміємо слідом за С. Єкельчиком прихильників культурницького, неполітичного курсу в українському національному русі).

Які ж засоби використовували творці модерної української нації в агітації за «український проект»? Дослідники вказують на те, що українофіли активно використовували «винайдення традицій» (за Еріком Гобсбаумом), тобто культурні практики ритуального або символічного характеру, що мали виразити належність до спільноти та прищепити певні цінності й норми поведінки.

Вочевидь, фактична заборона українофільської діяльності таки залишала певній простір для маневру. Так, українські патріоти в Російській імперії, за відсутності національних інститутів та інфраструктури, використовували у пропаганді «українського проекту» деталі повсякденного життя, передусім традиційний український одяг. Також з демонстративною і пропагандистською метою українськими діячами використовувалися святкування річниць видатних подій чи ювілеїв знакових для українського руху особистостей. «Винайденням традицій» у міському просторі також було свідоме використання українського архітектурного модерну, так званого «українського стилю» в архітектурі, яскравим прикладом якого є будівля Полтавського губернського земства. Український професійний театр імперської доби також був засобом української культурницької пропаганди, доступним для розуміння широким верствам часто неосвіченого населення. Засновники театрів, діячі українського руху, мали змогу використовували репертуар театрів, етнографічний характер костюмів та декорацій тощо.

В запропонованій розвідці ми спробуємо дослідити місце музейних установ в легальній культурницькій діяльності представників українського національного руху Російської імперії наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

У період, що досліджується, на території Наддніпрянщини сформувалася широка музейна мережа, представлена спеціальними і багатопрофільними музейними закладами. Музейні установи були одним з небагатьох джерел інформації про минуле українського народу. Найбільші археологічні колекції та зібрання, що висвітлювали історію України, мали Музей старожитностей Київського університету, Київський міський музей та Музей українських старожитностей В.В. Тарновського. Багаті етнографічні колекції належали харківському міському музею, етнографічному музею Харківського історико-філологічного товариства. Найбільш яскравими прикладами вдалої легальної інституційної діяльності українофільської інтелігенції, на нашу думку, є музейні заклади Києва та Чернігова, на аналізі роботи яких ми зупинимось у цій розвідці.

Як зазначає відомий дослідник історичної пам'яті П'єр Нора, поняття спадщини запроваджує Велика французька революція, з'являється сучасне розуміння архіву та музею. Яке ж місце музейних установ модерного часу у формуванні нації? За визначенням Оскара Наварро, «презентація музеями спадщини народу виявляється частиною процесу створення нації. У цьому сенсі вони задовольняють потреби нації у визначенні її політичної позиції та її образу, вони можуть чинити політичний, економічний та психологічний вплив на людей. Вони стають інструментами соціального, економічного, культурного і політичного розвитку нації чи регіону».

Український дослідник Вадим Арістов відзначає, що діяльність українофілів у другій половині ХІХ ст., яка часто представляється як протистояння імперському режимові та його адміністрації, швидше не виключала одночасне відстоювання українських інтересів і лояльності до держави. Українські патріоти використовували службу і співпрацю з державними установами для просування «українського проекту».

Гарним прикладом такої співпраці є недовга робота Південно-Західного відділу Російського-географічного товариства, провідними діячами якого були М. Драгоманов, П. Чубинський та В. Антонович. Створення та легальна українофільська діяльність відділу багато в чому була можливою завдяки позиції київського генерал-губернатора О. Дондукова-Корсакова. Останній вів з українофілами власну гру, дозволяючи їм брати участь у легальній діяльності та намагаючись таким чином відвернути їх від можливої нелегальної діяльності та радикалізму. Співробітники відділу прагнули також реалізувати музейний проект в рамках своєї діяльності. Спробу його втілення в життя дослідила Л. Федорова. Так, за ініціативи П. Чубинського, було заплановано створити музей відділу, який мав зібрати географічні, промислові та археологічні матеріали. Вдалося зібрати 3 тис. експонатів (на 1875 р.), що активно використовувались у наукових розвідках. Противники надання можливостей легальної діяльності українофілів розробили комплекс репресивних заходів, який був реалізований у відомому Емському указі імператора Олександра ІІ 1876 р. Подальша легальна українофільська діяльність значно ускладнювалась зокрема імперською та місцевою владою.

У контексті нашого дослідження виникає питання - як намагалася імперська влада вплинути на розвиток музейної справи? З одного боку цілеспрямованої державної політики по відношенню до провінційних музеїв, на відміну від архівної справи, у Російській імперії не було. Діяльність музейних установ не регулювалася єдиним спеціальним державним органом, тут не було музейного законодавства, єдиного джерела фінансування, музеї перебували у підпорядкуванні різноманітних інституцій. Чи не найважливіший аспект діяльності музейних установ - їхнє фінансування - фактично залежав від музейних симпатиків - меценатів. Систематичне поповнення колекцій відбувалось переважно завдяки науковим розвідкам місцевих науковців. З іншого боку, спостерігалися поодинокі спроби централізувати і контролювати процес створення музейних установ, пов'язаних з відкриттям у провінційних містах художньо-промислових музеїв. Такі музеї (в Україні вони були відкриті у Харкові та Києві) вбачались імперській владі достатньо безпечними.

Наприкінці ХІХ ст. у Києві був створений міський музейний заклад - Київський художньо-промисловий і науковий музей. Питання відкриття у місті загальнодоступного музею активно обговорювалась у міській пресі протягом багатьох років.

Про спроби контролювати українофільську діяльність у майбутньому музеї може свідчити конфіденційна записка відомого мистецтвознавця, викладача Київського університету Адріана Прахова до керівництва Київського, Подільського і Волинського генерал-губернаторства. Вчений, згадуючи минулі спроби відкрити музей у Києві, зазначає, що якщо музей буде створений «під прапором історії - археології - етнографії», то він зможе стати осередком неприйнятної українофільської діяльності і, як підсумок, закритий. Тим паче, у Києві, зазначав А. Прахов, на той час вже існували історичні музеї при університеті та Київській духовній академії. Збирання та експонування предметів красних мистецтв чи художніх ремесел, на думку автора записки, є найбезпечнішим та найвигіднішим.

Київський міський музей був осередком, навколо якого гуртувалися вчені, діячі українського національного руху, меценати. Музей став провідним науковим та просвітницьким центром підросійської України, популярність якого постійно зростала. Найбільші музейні відділи - археологічний та етнографічний - складалися в основному з експонатів місцевого походження. Гарну можливість представити широкому загалу матеріали з української історії та культури, окрім постійних експозицій, давали тематичні та ювілейні виставки. У 1906 р. тут проходила Перша Південноросійська виставка кустарних виробів, на якій був представлений етнографічний матеріал з усієї України. Виставка стала справжнім святом української культури. Після її завершення більшість експонатів залишилася у власності музею, що поставило його на один рівень з провідними музеями Російської імперії. Найважливішою подією стала виставка, присвячена п'ятдесятиріччю з дня смерті Тараса Шевченка (1911 р.), на якій були представлені 36 оригінальних малюнків і 13 офортів художника з приватних зібрань. Був опублікований каталог «Виставки артистичних творів Тараса Шевченка» українською та російською мовами, що для державної установи, якою був музей, як писав відомий історик та мистецтвознавець Федір Ернст, було чимось нечуваним.

Незважаючи на спроби відкрити «небезпечний» музей, можна сказати, що за фасадом імперського музею буквально «переховувався» український національний, який цілком міг служити формуванню саме української ідентичності. Маючи офіційну назву «Київський художньо-промисловий і науковий музей імені государя імператора Миколи Олександровича», установа, завдяки діяльності співробітників і директора музею М. Біляшівського, мала в першу чергу національний, а не імперський характер.

Визначним українським музейним зібранням досліджуваного періоду також був Музей українських старожитностей, відкритий у 1902 р. при Чернігівському губернському земстві. Його створення стало можливим завдяки ініціативі відомого колекціонера і мецената Василя Тарновського, власника величезної приватної колекції відповідної спрямованості, що була зібрана протягом другої половини XIX ст. Вирішивши перед смертю передати свою колекцію громадськості, В. Тарновський певний час вагався, чи залишити її в Києві (де в той час зводилася будівля для міського музею), чи передати Чернігівському губернському земству. Негативні виступи деяких гласних Київської міської думи стосовно важливості для Києва колекції українських старожитностей визначили вибір мецената на користь Чернігова. Як писав у 1920-х рр. Ф. Ернст, «провідним колам київських меценатів і любителів старовини не вистачало тоді справжнього розуміння та інтересу до спадщини саме української. Тільки цим можна пояснити відсутність реакції на втрату Києвом такої значної колекції». Цікаво, що і в Чернігові частина гласних губернського зібрання, хоч і не заперечуючи цінності колекції Тарновського, також чинила опір утриманню колекції містом, оскільки, мовляв, це не є обов'язком земства, а витрачання великих коштів на музей призведе до занедбання важливих справ. Відомий український філолог Борис Грінченко, який був у той час секретарем Чернігівської губернської земської управи, так охарактеризував позицію гласних: «Байдуже було сим добродіям про народ. Несвідомі національної самоповаги, змоскалені, хотіли вони бути більшими москалями ніж самі москалі і протестували вкраїнці проти вкраїнського музею».

Музей Тарновського створювався як суто український, національний за характером. Його засновник, як свідчили сучасники, вважав його не своєю приватною власністю, а суспільним надбанням. У фондах музею, який мав на початку ХХ ст. офіційну назву «Музей українських старожитностей В. В. Тарновського Чернігівського губернського земства» (що вже прямо суперечило імперській політиці невизнання окремішності українців від росіян), були археологічні знахідки «доісторичного» та «великокнязівського» періодів, зібрання козацьких старожитностей, унікальна колекція, присвячена Тарасу Шевченку тощо. Найбільшим серед археологічних зібрань Тарновського був відділ, присвячений українському козацтву, до складу якого входили: військове спорядження, холодна та вогнепальна зброя, клейноди, речі, що належали відомим козацьким ватажкам, у тому числі й гетьманам, документи XVII - XVIII ст. Відвідувачі офіційної установи Чернігівського губернського земства - музею, мали можливість побачити експонати, пов'язані саме з українською історією та культурою, на що робився наголос.

Київський міський музей був відкритий для відвідування кожного дня, окрім понеділка, з 10 по 15 год. Вартість вхідного квитка становила 30 коп., для учнів - 15 коп. В археологічному відділі музею проходили заняття студентів та слухачок історико-філологічних факультетів Київського університету та Вищих жіночих курсів з курсу „російські старожитності”. У статуті Музею українських старожитностей В.В. Тарновського було зазначено, що заклад працює за принципом безоплатного огляду. Окрім безпосередньо мешканців Чернігова, на екскурсії до одного з найвідоміших українських музеїв приїжджали мешканці Чернігівської та інших губерній. Близько чверті з усіх відвідувачів музею становили жінки, переважна більшість відвідувачів була писемною.

Досить важливим питанням, є те, яким чином відвідувачі (у 1913 р. у Київському музеї - понад 32 тис., у Чернігівському - понад 4 тис.) сприймали інформацію, отриману з експозицій і коментарів музейних працівників. Цікавими з цієї точки зору є спогади майбутнього міністра земельних справ УНР Миколи Ковалевського «При джерелах боротьби» Автор мемуарів на початку XX ст. навчався у Чернігівській гімназії і відвідував Музей українських старожитностей. Він згадує, як коментарі хранителя музею А. Шелухіна під час огляду гімназистами відділу музею, присвяченого українському одягу, різко відрізнялись від концепції, представленої у тогочасних підручниках з історії та літератури. Виникла дискусії між викладачем гімназії та музейником з приводу постаті гетьмана Івана Мазепи та його внеску у розвиток української культури. Xранитель музею під час неї заявив про те, що «політичних тенденцій тої чи іншої історичної постаті він не торкається, бо завдання довіреного йому музею полягає в тім, щоб зберігати пам'ятки історичної минувшини, які є свідоцтвом української культури й історії. Тому він не може нікого називати зрадником і кидати болотом в одного з гетьманів України». Ми бачимо, що концепція музею, експозиція та коментарі екскурсовода відрізнялись від офіційної парадигми висвітлення історії. Альтернативний погляд на неї дуже вплинув на гімназистів, про що також згадує М. Ковалевський

Наприкінці зазначимо, що принципово відмінними були умови розвитку українського національного руху в західноукраїнських землях. Можливості використання офіційних інституцій українським рухом в Австро-Угорщині потенційно були значно більшими. Імперська політика, незважаючи на певні обмеження, давала більше можливостей для культурницької діяльність українців. Водночас, це в значній мірі нівелювалося колонізаторською політикою уряду та економічною відсталістю українських регіонів. Важливу роль відігравало сприйняття польським населенням Галичини як польської території, розгортання тут польського національного руху. Музейні установи працювали при товаристві «Просвіта» у Львові, Ставропігійському інституті, Науковому товаристві імені Т. Шевченка. Останнє отримувало фінансову підтримку від імперської та крайової влади. У 1905 р. було створено Національний музей у Львові, який спочатку мав статус приватної фундації митрополита Андрея Шептицького, а у 1913 р. був офіційно переданий українському народові. Підтвердженням підтримки установи офіційною владою було отримання, поміж інших, вітальної телеграми від ерцгерцога Франца Фердинанда.

Отже, музейна справа, на нашу думку, відігравала значну роль в українському національному русі імперського періоду. В українських землях Російської імперії музеї використовувалися представниками українського національного руху, в умовах відсутності власної держави, як важливий елемент реалізації «українського проекту». Офіційні, дозволені імперською владою інституції, у тому числі музеї, надавали широкі можливості українофілам. Музейні заклади, доступні широкому загалу, мали великий потенціал впливу на тогочасне суспільство. Музейні експозиції та виставки надавали широкі можливості для репрезентації саме української історії та культури. Темами подальших досліджень у цьому напрямку можуть стати вивчення легальної діяльності українофілів в рамках наукових інституцій, архівних та бібліотечних установ. Цікавим також вбачається більш глибокий компаративний аналіз діяльності української інтелігенції в українських землях Російської та Австро-Угорської імперій, зважаючи на відмінні умови розвитку українського руху та імперську політику.

Размещено на Allbest.ru