Передумови утворення Речі Росполитої у висвітленні російської історіографії ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 930.1

Передумови утворення Речі Посполитої у висвітленні російської історіографії ХІХ ст.

Ольга Ковтуненко

Анотація

посполитий держава ліберальний литовський

Аналізуються погляди російських істориків ХІХ ст. на передумови утворення Речі Посполитої, висвітлення консервативним та ліберальним напрямками російської історіографії литовсько-польської історії ХІУ- першої половини ХУІІ ст.

Ключові слова: Річ Посполита, Велике Князівство Литовське, російська історіографія ХІХ ст.

Аннотация

Анализируются взгляды русских историков XIX века. предпосылки образования Речи Посполитой, освещение консервативным и либеральным направлениями в российской историографии литовско-польской истории XIV - первой половины XVII века.

Ключевые слова: речь Посполитая, Великое Княжество Литовское, российская историография XIX века.

Annotation

Формування Речі Посполитої як єдиної держави розглядалося багатьма російськими істориками. На основі їх поглядів на дану тематику можна скласти уявлення про загальне розуміння ними польського питання, не лише на процес укладення Люблінської унії, але й на усі події, котрі передували укладенню цього акту. Основним завданням статті є аналіз поглядів російських науковців на період ХІУ - першої половини ХУІІ ст., тобто, від Кревської унії 1385 до Люблінської 1569 р, власне утворення Речі Посполитої. Тема є недостатньо висвітленою сучасними науковцями, отже потребує вивчення та аналізу.

Особливістю російської історіографії ХІХ ст. є погляд на ці події як такі, що належать до російської історії. Російська історіографія ХІХ ст. розглядала Люблінську унію як історію західних земель Росії, пояснюючи це тим, що Велике Князівство Литовське є російською територією. Такої думки дотримувалися не лише російські історики консервативного напрямку, але й ліберального. Одним з перших висловив подібні міркування з даного питання М. Карамзін ще у першій половині ХІХ ст. Виключення становлять історики Ф. Уманець та М. Любавський, котрі розглядали історію унії як окремого епізоду розвитку історії.

М. Кареєв, М. Любович, В. Бильбасов, О. Погодін є тими істориками, котрі вивчали всесвітню історію та паралельно займалися дослідженнями історії Польщі. У своїх працях про відносини між Польщею та Великим князівством Литовським ХІУ - ХУІ ст. вони обмежувалися висновками, які відповідали загальним концепціям російської консервативної історіографії.

Федір Уманець чи не єдиний представник російської історіографії, який звернув увагу на те, що громадська думка Росії несхвально оцінювала прагнення Ягеллонів з'єднати Польщу та Литву. Водночас Федір Михайлович пояснює, що факт об'єднання Польщі та Литви слід розглядати як явище суто історичне, не зважаючи на додаткові умови, що суперечать загальній російській доктрині [1, с. 210].

М. Коялович став першим російським науковцем, котрий опублікував діаріуш Люблінського сейму 1569 р. [2]. У його працях Люблінська унія розглядається як процес завершення відносин між двома державами: Польщею та Річчю Посполитою [3, с. 18]. Михайло Осипович належав до консервативного напрямку у російській історіографічній науці та вважається істориком російської православної церкви, що пояснює його ставлення до вивчення Польщі не лише з політичної сторони, але й релігійних стосунків. Він вважав, що об'єднання Литви та Польщі надто викривлене польською історіографією, тому дане питання необхідно вивчати з особливою обережність та уважністю [4, с. 57].

Деякі твори російських істориків не втратили свого значення до сьогодні. Прикладом цього є праці М. Любавського, присвячені інтеграції литовської та польської держав, розвитку її передумов. Основним предметом вивчення у його працях став процес уподібнення державного устрою литовської держави до польської як результат політичного розвитку після укладення унії 1569 р. Праця «Литовско-русский Сейм. Опыт по истории учреждения в связи с внутренним строем и внешней жизнью государства» [5] стала помітною у російській історіографії щодо інтеграції Польщі та Литви.

Система державної влади у Литовській державі складалася таким чином, що управління в ній здійснювалося не главою держави, а сеймом: «...ко времени Люблинской унии власть литовско-русского господаря подверглась сильному ограничению со стороны общества. Господарь не только единолично, но даже и при согласии своего совета - панов рады, не имел права начинать войну и налагать на земледельцев великого княжества серебщину или какую-нибудь другую подать на военные расходы» [6, с. 215]. Усю діяльність необхідно було погоджувати з панами ради та урядовцями, які складали «вальний сейм». До сейму входили не усі стани суспільства, а лише «сейму належні», такі як: «духовне и светские сановники, составлявшие господарскую раду. великого княжества, маршалки и другие урядники земские и дворные, а также и вся вообще землевладельческая знать». Духовенство, міщани, селяни та шляхта не були представлені на сеймі [6, с. 147]. Сейм збирався кожного року, іноді два три рази на рік. Сейм скликався на невизначений термін, а в залежності від кількості питань для вирішення. Тривалість могла бути від місяця до восьми, як у Любліні 1569 р: «10 декабря собрался сейм в Люблине и продолжился с некоторым переривом восем месяцев, по 12 августа 1569 года включительно» [5, с. 518].

М. Любавський дійшов висновку, що «созывы и продолжытельные совещания великого вального сейма указывают, что учреждение стало необходимым двигателем в ходе государственных дел великого княжества». На сеймах вирішувалися питання не лише збору податків, але й ті, що стосувалися внутрішньої та зовнішньої політики, наприклад, «вопрос об 258 унии с Польшею (на Берестейском сейме 1566 г.) и Люблинском 1569 г.». Питання унії розглядалося і раніше, тобто за три роки до Любліна [5, с. 531].

М. Любавський, порівнюючи литовський та польський сейми, констатує значну кількість спільних рис за соціальним складом та за державним значенням: «ко времени Люблинской унии в великом княжестве Литовском сложилось представительное учреждение, как по своей компетенции и значению, так и по составу, довольно близкое к польскому сейму» [6, с. 338]. Історик назвав унію парламентською, оскільки сейми мали більше спільного ніж відмінного.

Процес об'єднання двох держав був описаний як у загальних працях, так і у спеціальних дослідженнях С. Соловйова, В. Ключевського, П. Брянцева, Д. Іловайського. Цих науковців об'єднувала думка про те, що інтеграція литовських земель з Польщею була неможливою без російського православ'я.

І.Лаппо мав дещо інший погляд, доводив, що дві частини Речі Посполитої - Корона та Литва - є абсолютно відокремленими. Вказав на юридичні відмінності Польщі та Великого князівства Литовського. Його праця «Великое княжество Литовское за время от заключения Люблинской унии до смерти Стефана Батория» [7] починається з огляду політичної історії ВКЛ. «Вопрос о том, чем было Литовско-Русское государство в соединенной Польско-Литовской Речи Посполитой - область, едва затронутая историческим исследованием». Питання поставлене автором на початку праці стало ключовим при аналізі подій. Мова йшла про вживання поняття «история русского народа» в контексті історії Речі Посполитої, автор особливо бажав звернути на них увагу читача. «История народа Русского выходит далеко за пределы истории Русского государства, а история Литовско-Русского великого княжества, присоединенного к России в конце ХУШ века, тем более должна останавливать на себе внимание Русского историка: она исследует и прошлое Русского народа, и прошлое его государственной территории», - наголошував автор [7, с. 34]. І. Лаппо пояснив необхідність висвітлення історії ВКЛ та Польщі тим, що це російські землі в минулому.

Для висвітлення творення польсько-литовської держави необхідно звернути увагу на період 1385 -1569 рр. Результати аналізу дадуть можливість зрозуміти причини негативної характеристики російською історіографією польсько-литовського возз'єднання.

І. Філевич, І. Бєляєв, Д. Іловайський, Ф. Леонтович, М. Коялович відстоювали думку про те, що ВКЛ кінця ХІУ ст. вважається російською державою за культурною та територіальною приналежністю. Зокрема, М. Коялович робить ретроспективне порівняння, наводячи приклад ситуації Х - ХІ ст., звертає увагу на те, що становище литовців на російських землях було схожим до становища варягів на Русі в часи Володимира та Ярослава, отже, князівство було більше російським, ніж литовським. [3, с. 15].

П. Брянцев вважає, що на початку ХІУ ст. Великому князівству Литовському для цілковитого возз'єднання з російською державою залишалося зовсім мало часу, адже його територія вже була російською [8, с. 156], а більшість населення розмовляло російською мовою. Ще одним аргументом став релігійний аспект. На думку історика, православ'я було релігією більшості литовців, однак жодного пояснення відносно того яким чином відбувалося запровадження католицизму Ягелонами не існує [9, с. 72].

М. Довнар-Запольський відмічав вплив російської держави на Литву. Його підтримував Ф. Леонтович. Історики доводили свої погляди на основі характеристики законодавчих органів держав. Посилалися на те, що сейм Великого князівства Литовського перейняв традиції віче у Пскові та Новгороді [10, с. 24].

Російська історіографія ліберального та консервативного напрямків мала спільну рису щодо висвітлення Литви як держави, що об'єднує російські землі. Характерною є лише відмінність між поглядами на принцип за яким землі об' єднували. М. Кареєв, В. Мякотин, В. Ключевський свої трактування базували на політичній ситуації земель у ХІУ - ХУ ст. Позиція П. Брянцева не мотивується політичними аспектами, а пояснювалася прагненням як литовських, так і московських князів об'єднати руські землі. П. Брянцев вважає Міндовга російським князем, додаючи до його характеристики термін «православний». Про Міндовга, Гедиміна, Ольгерда історик пише позитивно, а спроби підпорядкування руських земель згадує в контексті їх об'єднання, тобто, як прогресивні політичні кроки. Такі погляди історика пояснюються позицією російської історіографії консервативного напрямку щодо прийняття більшістю населення Литви православ'я [9, с. 41]. На думку М. Кояловича православ'я стало фактором, що наближав литовців до російського населення [4, с. 204]. І. Філевич висловив думку про відсутність просвітницької діяльності Кирила та Мефодія у Польщі, що спричинило нерозуміння значення єдиної слов'янської православної церкви [11, с. 95].

Роздробленість та монголо-татарські завоювання ХІІІ - ХУ ст. створили умови об'єднання руських земель Литвою. Більшість російських консервативних істориків дивилися на землі Київської Русі як на російську приналежність. П. Брянцев, І. Біляєв, Д. Іловайський, І. Філевич є прибічниками думки про російську етнічну приналежність та православність литовських князів. Таке трактування російського політичного впливу на формування Великого князівства Литовського не знайшло розуміння в історіографії Литви та Польщі.

Укладення Кревської унії суперечило, згідно російської історіографії, злиттю Литви і російських земель та утворенню єдиної православної держави. М.Коялович вважав, що Литва не могла бути самостійною державою та повинна стати частиною сильного сусіда [3, с. 57]. А таким сусідом, на його думку, було лише князівство Московське, а польський сусід став випадковим. І. Філевич переконаний у тому, що передумов для унії не існувало, а Польща та Русь мали вікову ворожнечу. У підтвердження він наводив приклад уявлення біса російським населенням у вигляді ляха.

Консервативна російська історіографія переконана у тому, що Кревська унія - це початок насильницького насадження католицизму [11, с. 112]. Ф. Уманець вбачав позитив у польському впливі на руські землі Литви як вплив західної культури. Він став винятком серед російських консервативних істориків. Основна перевага, на його думку, полягала у тому, що польська держава мала більше політичної свободи, що полягала у вмінні не лише приєднувати, але й асимілювати країни. Історик порівнював Польщу із добрим поміщиком, до якого селяни несуть гроші для власного викупу. Ф. Уманець має на увазі не лише Литву, але й Пруссію та Лівонію [1, с. 153].

Спільною думкою російської історіографії ХІХ ст. є твердження, що приєднання Польщею литовських земель було насильницьким. Лише деякі історики розглядають приєднання як процес асиміляції (Ф. Уманець, М. Любавський). Однак, вважаючи приєднання насильницьким, самі це заперечують, вказуючи на слабкість Польщі. І. Беляєв, П. Брянцев, Д. Іловайський, І. Філевич стоять на позиції приєднання Литви шляхом підступності, обману. На думку Ф. Єленєва, об' єднання литовської держави з Польщею здійснено не на основі першості польської цивілізації, не матеріальною могутністю Польщі, а далекоглядністю та наполегливістю польської державної верхівки, особливо вищого духовенства [12, с. 54].

Думка російських істориків про неспроможність Польщі мати досконалу систему управління, упорядковану державну політику, схему розбудови країни як великої держави викликає сумніви та є мало аргументованою з позиції фактів. Ще одним твердженням російської історіографії ХІХ ст. є думка про неподільність «русского народа», до якого віднесено малороси та білоруси. Таку позицію відстоювали М. Коялович, Д. Іловайський, В. Ключевський, М. Кареєв.

П. Брянцев запевняв, що малороси і білоруси відрізняються від великоросів прагненням до свободи. Він вважав це хвилинною слабкістю та проявом децентралізаційних прагнень. Великороси, на відміну від інших слов'янських народів, мали чітке розуміння значення централізації та авторитету влади. Влада для них стала не лише абсолютною, але й визнавалася недоторканою та священною [9, с. 114]. Така точка зору є характерною для історика консервативного напрямку російської історіографії ХІХ ст.

У прагненнях до свободи слов' янських народів П. Брянцев вбачав основну причину роздробленості західних земель, а отже і можливість приєднання або завоювання їх іншою сильнішою державою, такою він бачив Литву. Суперечливість слів П. Брянцева у тому, що, називаючи Велике князівство Литовське сильним політичним утворенням, Польща змогла приєднати ці землі підступністю.

Кревська унія 1385 р розглядалася російською історіографією як династичний союз, така позиція була безальтернативною. Пояснювалося це тим, що католицька та православна віри не могли об'єднатися в одній державі, адже це суперечило слов' янофільським ідеям.

У російській історіографії відсутній детальний аналіз Кревської унії, основний погляд полягав у тому, що вона була випадковим явищем без глибинних мотивів. П. Брянцев констатував, що Польща отримала нове життя після приєднання литовських земель, що дало змогу проіснувати їй ще чотири століття [9, с. 117].

І. Лаппо вважав, що приєднання Литви зберегло Польщу від небезпеки з німецької сторони [7, с. 146]. Ф. Єленєв висловив подібні міркування на цю тему так: «Польша до соединения с литовко-русским государством была государстенным ничтожеством, не могущим защитить себя не только от литовско-русских поляков, но даже от прусских переселенцев» [12, с. 69].

Частина істориків як консервативного, так і ліберального напрямків, вбачала зміну політичного напрямку Польщі на схід у тому, що тут не було опору (В. Бильбасов, В. Мякотін, О. Погодін, Ф. Уманець, П. Гейсман). Поруч існувала думка, що унія стала експансіоністською політикою католицької церкви проти руських земель та православної церкви (І. Беляєв, П. Брянцев, Д. Іловайський, І. Філевич, С. Соловйов).

Польська історіографія, розглядаючи причини укладання Кревської унії, виокремлювала серед них такі: німецька загроза для Польщі та Литви, можливість асиміляції Литви російським елементом в культурному та кількісному планах. Х. Ловмянський вважав, що прийняття католицизму Литвою стало вирішальним моментом у її історії, оскільки вберегло країну від поглинення «российским православным морем» [13].

Більшість російських істориків не визнавало об'єднання Польщі та Литви, інтеграцію називало ланцюгом випадкових домовленостей. Виняток становить М. Любавський. Відсутність комплексних наукових досліджень у російській історіографії не дає можливості відтворити етапність та повноту оцінки інтеграційних процесів російськими істориками.

На думку М. Кояловича помилковим є твердження польської історіографії про добровільне приєднання, коли, все довкола вирішувалося кров'ю [4, с. 164].

У праці «Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно» М. Любавський спирався на документальні матеріали. Історик виділяв декілька етапів зближення Польщі та Литви. Спершу мали місце тісні взаємини за життя Ягайла та Вітовта, однак вони скінчилися війною 1432 - 1437 років. Після того, за словами М. Любавського, встановився деякий спокій у відносинах, з'явилася навіть тенденція до розриву. Спроби поновити об'єднавчі процеси відновилися лише у ХУІ ст. [6, с. 252].

Періодизація інтеграційних процесів Польші та Литви за М. Любавським в основному збігається з сучасною польською історіографічною позицією. Х Ловмянський виділяв три основних етапи в утворенні польсько-литовської федерації. Перший - період інкорпорації до 1440 р.; другий - тріумф польського сепаратизму до 1500; третій - заключний, результатом якого стала Люблінська унія 1569 р. Згодом така модель періодизації доповнювалася, зокрема, вказувалося на домовленості Ягайла та Вітовта у 1392 р., вплив Городельської унії 1413 р. [13].

Російська історіографічна думка ХІХ ст. висувала думку про те, що руські землі у складі польсько-литовської держави до ХУІ ст. почували себе відокремленими. Тут історики розділилися, одні (В. Мякотін, В. Більбасов, Ф. Уманець, М. Любавський) наполягали на тому, що це пояснювалося сформованим суспільним та державним ладом ще до входження їх у склад Литви, а також мінімальним впливом польської сторини ХІУ - ХУІ ст. На противагу їм виступали М. Коялович, І. Біляєв, П. Брянцев, Д. Іловайський, І. Філевич, які вважали відокремленість руського елементу результатом спротиву насадженню католицької віри.

В. Мякотін та Ф. Уманець стверджували, що руським землям була надана можливість самостійно здійснювати політику внутрішнього поділу та розвитку. Таке право вони отримали у зв'язку із федеративним характером Великого князівства Литовського. М. Любавський вважав, що литовські князі переважали не лише у центральних органах ВКЛ, але й у політичній системі на руських землях грали не менш важливу роль [6, с. 301]. М. Коялович, Ф. Леонтович, М. Довнар- Запольський вважали, що з огляду на релігійну нетерпимість православне населення не мало права займати посади у ВКЛ. М. Коялович виокремлює постать К. Острозького, називаючи його досягнення у владних колах не інакше як випадковість [14, с. 232].

Ф. Уманець посилається на існування особливого типу шляхти, яка відрізнялася власною невизначеністю щодо етнічної приналежності. Історик називає її ще перехідною шляхтою, тобто від русько-литовської до польської. Частина шляхти довгий час писали своє прізвище на декількох мовах, зокрема, польською та руською. Є. Охманський відмічає, що литовські магнати та шляхта говорили що вони литвини, а не поляки, однак Річ Посполиту вважали Батьківщиною [15, с. 55]. За словами Ф. Уманця такі приклади можна відносити лише до ХУІІ ст. У подальшому історик не вивчав питання самоідентифікації литовсько-російської шляхти [1, с. 143]. І. Лаппо взагалі говорив про відсутність полонізації серед російського дворянства. Історик усупереч фактам стверджував, що поляки розраховували на об' єднання католицької та православної шляхти, однак цього так і не відбулося до середини ХУІ ст. [7, с. 445].

Загальним твердженням для російської консервативної історіографії є визнання полонізації як процесу серед російського дворянства, однак характерною ознакою є те, що Московське царство продовжувало відігравати певну роль у житті суспільства, особливо, що стосувалося релігійних аспектів. Саме релігійний фактор на думку Д Іловайського, П. Брянцева, Ф. Єленєва був переважаючим навіть у політичному житті.

На думку П. Брянцева, рівень релігійної терпимості в католицькій Польщі та в Литві, а згодом і у Речі Посполитій, економічні та політичні права населення залежали від рівня загрози польській шляхті Московської держави. Він не заперечує факту зрівняння у правах, однак вважає, що це здійснювалося для відводу очей Московської держави, яку поляки боялися більше ніж татарських набігів. Загалом П. Брянцев вважав, що після об'єднання Річ Посполита була слабкою, особливо у порівнянні з Московською державою [9, с. 84].

За словами М. Кояловича, позиція російської влади виявлялася не лише у політиці, але й у релігії, на противагу католицизму, який вважали світською релігією, протиставляли православ' я, яке було народним [14, с. 252]. Для ліберальної історіографії ідеалізація ролі російської православної церкви теж було характерним, зокрема для С. Соловйова та О. Трачевського. Позиція В. Мякотіна дещо відрізняється та є більш вмотивованою. Історик наводить приклад того, як у період повстань Б. Хмельницького православна церква зверталася за допомогою про захист і до Богдана Хмельницького і до польського короля і до московського царя, у залежності від того, хто мав більше сили на конкретний момент часу [16, с. 159].

Історики консервативного напрямку стверджували про полонізацію вищих прошарків руського населення, однак ігнорували позицію широких кіл народу. Апелювання до такого факту полонізації відбувається лише у випадках, коли Росія опиняється у невигідному становищі. В інших ситуаціях російська держава забувала про думку народів України, Білорусії, Польщі, Литви. Російська історіографічна думка ХІХ ст. є достатньо суперечливою з точки зору фактажу та вмотивованості викладу матеріалу. Така ситуація зумовила політичним впливом держави на історичні наукові кола ХІХ ст. та загальноросійською імперською традицією.

Джерела та література

1. Уманец. Ф. Вырождение Польши. Два года после Ягеллонов / Ф. Уманец. - Санкт-Петербург, 1872. - 341 с.

2. Дневник Люблинского сейма 1569 года: Соединение Великого Княжества Литовского с Королевством Польским. - СПБ., 1869. - С. VII, 780 с.

3. Коялович М. Люблинская уния, или Последнее соединение Литовского княжества с Польским королевством на Люблинском сейме в 1569 году / М. Коялович // Русский инвалид. - СПб. - 1863. - 87 с.

4. Коялович М. Чтения по истории Западной России / М. Коялович. - СПб.: Тип. А. С. Суворина, 1884. - 349 с.

5. Любавский М. Литовско-русский Сейм. Опыт по истории учреждения в связи с внутренним строем и внешней жизнью государства / М. Любавский - М.: Университетская типография, 1900. - 1160 с.

6. Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно/ М. Любавский. - М.: Московская художественная печатня, 1915. - 401 с.

7. Лаппо И. Великое Княжество Литовское за время от заключения Люблинской Унии до смерти Стефана Батория (1569 - 1586): опыт исследования политического и общественного строя. Т. 1 / И. Лаппо. - С.-Пб.: Типография И. Н. Скороходова, 1901. - 780 с.

8. Брянцев П. История Литовского государства с древнейших времен / П. Брянцев - Вильна: типография А. Г. Сыркина, 1889. - 659 с.

9. Брянцев П. Очерк древней Литвы и западной России / П. Брянцев - Вильна, 1891. - 157 с

10. Довнар-Запольский М. Спорные вопросы в истории литовско-русского права. Матвея Любавского / М. Довнар-Запольский // Журнал Министерства Народного Просвещения. - 1901. - Октябрь. - 48 с.

11. Филевич И. Борьба Польши и Литвы-Руси за галицко-волынское наследие / И. Филевич - СПб.: Типография В.С. Балашева, 1890. - 150 с.

12. Еленев Ф. Польская цивилизация и ее влияние на Западную Русь / Ф. Еленев. - С-Пб. - 1863. - 88 с.

13. Lowmianski H. Studia nad pocz^tkami spoleczenstwa i panstwa litewskiego / H. Lowmianski - Wilno: 1931 - 1932. T. I - II.

14. Коялович М. Литовская церковная уния / М. Коялович - СПб.: Тип. Тихменева, 1859 - 1861. - Т. 1. - 1859. - 316 с.

15. Ochmanski J. Historia Litwy / J. Ochmanski - Wroclaw, - 1982. - 91s.

16. Мякотин В. Лекции по русской истории / В. Мякотин - С-Пб.: Типография Р. Голике, 1892. - 472 с.

Размещено на Allbest.ru