Погляди С.В. Петлюри на роль церкви в процесі українського державотворення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Погляди С.В. Петлюри на роль церкви в процесі українського державотворення

Ніна Семашко

У статті розглядаються погляди С. В. Петлюри на релігійне питання, роль і місце церкви в процесі українського державотворення та їх реалізація впродовж його громадсько- політичної діяльності.

Ключові слова:С. В. Петлюра, релігія, автокефальна церква, патріархат.

В статье рассматриваются взгляды С. В. Петлюры на религиозный вопрос, роль и место церкви в процессе построения украинского государства и их реализация в течение его общественно-политической деятельности.

Ключевые слова: С В. Петлюра, религия, автокефальная церковь, патриархат.

In the article were analyzes the convictions of Symon Petlyum on religious issues, the role and place of the church in the Ukrainian state, and their implementation with in Ms social and political activities.

Keywords: Simon Petlyura, religion, autocephalous church, patriarhat.

Постать Симона Васильовича Петлюри є однією з найвизначніших в українській історії. С. В. Петлюра, як Головний Отаман військ ДА УНР, Голова Директорії УНР, відіграв одну з вагомих ролей в добу національно-визвольних змагань 1918 - 1920 рр. Тому системне вивчення поглядів С. Петлюри сприятиме глибшому розумінню процесів державного будівництва 1917 - 1920 рр.

Чільне місце в світоглядній парадигмі С. Петлюри мають його погляди на релігійне питання, зокрема на роль церкви в житті українського народу, національно-визвольному русі, державотворчих процесах. Особливої актуальності набуває вивчення поглядів С. Петлюри на релігійну проблематику нині, коли не вщухають дискусії стосовно місця і ролі церкви в житті сучасної України.

Сучасні дослідники переважно обходять увагою висвітлення його поглядів на релігійне питання, зосереджуючись на громадсько-політичному та військовому аспектах діяльності цієї постаті. Так, В. Сергійчук згадує про ставлення С. Петлюри до церкви виключно в контексті характеристики його державницьких позицій [9, с. 69]. В. Савченко вказує на дуалістичність поглядів С. Петлюри на релігійне питання, аналізуючи його навчання в семінарії [8, с. 23]. С. Литвин, досліджуючи діяльність С. Петлюри в еміграції, згадує про погляди С. Петлюри на церковне будівництво, проте не висвітлює це питання в інші періоди його життя [4, с. 298 ]. Деякі аспекти релігійної проблематики в оцінці С. Петлюри піднімаються в статтях А. Губаря [2], В. Ляхоцького [5], А. Ткачука [7], а також в монографії Б. Андрусишина “Церква в Українській державі 1917 - 1920 рр. (доба Директорії УНР)” [1]. Окремого дослідження, присвяченого вказаній проблемі, не існує.

Тому завданням статті є дослідження поглядів С.В. Петлюри на релігію і церкву в Україні, роль і місце церкви в процесі державного будівництва, втілення цих поглядів у різні періоди його громадсько-політичної діяльності.

Світогляду С. В. Петлюри, без сумніву, притаманна релігійна складова. Її присутність можна простежити у ранніх працях С.В. Петлюри, починаючи з 1902 р. Цілісне бачення С.В. Петлюрою складного комплексу релігійних питань остаточно сформувалося вже на еміграції та висвітлено у працях 1920-х років.

Ще на початку своєї громадсько-політичної діяльності С.В. Петлюра цікавився проблемами релігії та церкви. У його ранніх публікаціях можна простежити позитивне ставлення до питань християнства та розуміння віри як внутрішнього стану людини. Але він критично оцінював діяльність російського духовенства, як реакційного інструмента царського режиму. Зокрема, в статті про видання в Лондоні Біблії українською мовою, С. Петлюра зазначав, що перекладена П. Кулішем та І. Левицьким українською мовою Біблія, не видавалася в Російській імперії через протидію російського Синоду [11, с. 19]. В критичній статті про заснування в Росії товариств відродження церковно-громадського життя 1903 року, С. Петлюра називав російське духовенство елементом, що заплямував себе зрадою народних інтересів, та ““гасителем” усього, що має своїм спільником розум, світло та правду...” [11, с. 33]. Зацікавленість С. Петлюри релігійною проблематикою у молодому віці підтверджує його праця “Релігійна статистика”, де він порівнював сучасні йому статистичні дані щодо релігійної приналежності населення земної кулі і статистичні дані попереднього століття [11, с. 40 - 41]. Констатував пропорційне збільшення представників кожної зі світових релігій [9, с. 40].

Про релігійну складову світогляду С. Петлюри свідчать численні посилання на біблійні тексти у його роботах. Його статті, присвячені актуальним соціально-економічним проблемам Російської імперії, містять цитати з Біблії. Наприклад, стаття С. Петлюри про політичну лінію октябристів від 17 грудня 1906 року має назву “Г осподь навчає младенців і одкриває очі навіть сліпим” [11, с. 93 - 96], де С. Петлюра називає “премудрим” царя Давида, а його вищезазначений вислів “великою правдою” [11, с. 93]. Особливо цікавим видається цей факт, коли врахувати, що С. Петлюра був соціалістом, з грудня 1905 року членом ЦК УСДРП, а програма УСДРП передбачала відділення релігії від держави, школи від церкви [12, с. 41]. Відомий однопартієць С. Петлюри В. Винниченко вороже і навіть глузливо ставився до питань релігії та церкви. Як зазначає В.І. Ульяновський, В. Винниченко наголошував, що він соціаліст і принципово не визнає церкву [13, с. 39]. Зацікавленість релігією була нетиповим явищем для українських соціалістів початку ХХ століття, що знаходилися, переважно, на атеїстичних позиціях [13, с. 42].

Цікавою у вищезазначеному контексті є “Відозва до чорноморців” С. Петлюри, де він, звертаючись до чорноморських козаків, апелював до норм християнської моралі, цитував

Євангеліє [11, с. 14 - 19]. Сама ж праця, присвячена придушенню виступу робітників чорноморськими козаками в Ростові, де С. Петлюра, як переконаний соціаліст, засуджував “багатирів-фабрикантів”, що знущаються над робітниками [11, с. 15]. С. Петлюра ставив у приклад чорносотенцям запорізьких козаків, які боролися за волю України з поляками, турками, татарами, московитами. У цій праці С. Петлюра ідентифікував ворогів українського народу: “царя і його прислужників” [11, с. 18]. Таким чином, світогляд С. Петлюри у молодому віці мав еклектичний характер, в ньому присутні соціалістичні та національні компоненти, а також, релігійна складова.

Значну увагу С. Петлюри до релігійних питань можна пояснити його навчанням в духовній семінарії, де він отримав ґрунтовні знання з теології і канонічного права, а також, родинним походженням (дід був православним ієромонахом, бабуся - черницею та ігуменею, брати - випускниками Полтавської духовної семінарії) [1, с. 7].

Подальша кристалізація і практичне втілення поглядів С. Петлюри на релігію і церкву, їх місце в державному будівництві, відбувалися під час його перебування на чолі Директорії УНР.

Найвищим досягненням церковного будівництва в УНР було проголошення автокефалії, тобто самостійності Української православної церкви. Законом Директорії про вищий уряд Української автокефальної православної соборної церкви від 1 січня 1919 року підкреслювалася незалежність Української православної церкви від Московського патріарха [3, с. 401 - 402]. Цим же законом передбачалося, що вищим органом у церковній ієрархії мав стати Всеукраїнський Церковний Собор, а до його скликання керувати церковними справами мав Український Священний Синод. Причому, формувати склад Синоду і контролювати його діяльність мав уряд УНР, усі накази і розпорядження Синоду теж повинні затверджуватися урядом УНР. Найцікавіше, що фінансування церковних інституцій мало відбуватися з державної скарбниці, і це в той час, коли С. Петлюра ще був членом УСДРП, програма якої декларувала абсолютно протилежне [12, с. 41]. А. Губар стверджує, що саме С. Петлюра був одним із головних ініціаторів цього закону, а

Винниченко байдуже ставився до церковних питань [2, с. 70].

Закон Директорії про вищий уряд Української автокефальної православної соборної церкви від 1 січня [3, с. 401 - 402], а також універсал Директорії УНР про заснування Українського Священного Синоду від 1 жовтня 1919 р. [10, с. 123 - 124] та Декрет Директорії УНР від 7 жовтня 1919 р. [3, с. 591] ілюструють позицію держави, якою керував

Петлюра, щодо церкви. Очевидне намагання поставити церкву під жорсткий контроль держави і на службу державі. Сам факт видання таких документів свідчить, що в усіх процесах церковного відродження була присутня державна ініціатива. Очевидно, С. Петлюра був прихильником державного регулювання діяльності церкви, вважав її невід'ємним елементом державного будівництва. Мета відродження Української Православної Церкви - “Україні на користь” - не приховувалася Головним Отаманом та була сформульована у вище вказаних документах [10, с. 124]. На думку А. Губаря, С. Петлюра був прихильником візантійської моделі стосунків церкви і держави, коли домінантну роль у площині “церква-держава” відіграє саме держава. Саме ця, так звана “теорія симфонії”, лягла в основу релігійних поглядів С. Петлюри [2, с. 77].

Про піклування церковними справами і стимулювання українізації церкви, як невід'ємної складової українського національного руху, свідчать і значні витрати на церковну справу. Тільки на інформацію про українізацію церкви, згідно постанови Директорії УНР від 8 жовтня 1919 року, з таємного фонду Директорії у розпорядження міністра ісповідань виділялося 10000 гривень [10, с. 128]. петлюра релігія політичний духовенство

Усвідомлював С. Петлюра значення українського патріотичного духовенства для підтримки бойового духу армії УНР. Присутність українського духовенства в усіх без виключення військових частинах була введена Наказом Головної команди УНР від 22 вересня 1919 р. [11, с. 306]. А тим військовим священикам, які потрапляли в полон, за наказом Головного Отамана, була передбачена грошова компенсація по їх поверненню на батьківщину [11, с. 352].

Своєрідним підведенням підсумків церковного будівництва в НР можна вважати лист- подяку С. Петлюри міністру ісповідань УНР І. Огієнку, де перелічено головні здобутки даного міністерства. А саме, відродження Автокефальної Української Православної Церкви, переклад церковної літератури на українську мову, видавництво українських духовних книг, підготовка національно свідомого духовенства, встановлення дипломатичних стосунків з Вселенським патріархом та міжнародними релігійними організаціями, просвітницька діяльність серед українського війська і широких кіл українського суспільства, залучення до справи української державності представників різних релігійних громад України [10, с. 499 - 500].

Ґрунтовно С. Петлюра розвинув концепцію Української церкви, перебуваючи за кордоном, у вимушеній еміграції. У пошуках будь-яких шляхів для досягнення головної мети свого життя - незалежної соборної України, він намагався використати церковний чинник для відродження державності [11, с. 560]. Наріжним каменем його концепції був власний український патріархат. С. Петлюра усвідомлював, що державна незалежність ніколи не буде повною без незалежності церковної. Наявність власного патріарха, на думку С. Петлюри, мало стати завершальним етапом у будівництві національної української церкви [6, с. 401]. Пророчими, у світлі останніх подій, видаються слова С. Петлюри, написані у 1921 році у листі до І. Огієнка: “Український патріарх - рівний патріархові московському - це річ, потреба якої вимагається інтересами української церкви та своєчасною оцінкою тих небезпек, що загрожувати будуть, - я це передбачаю, - в її натуральному розвитку. В майбутніх конфліктах нашої держави з Москвою внутрішнє міцна, ієрархічно дисциплінована українська церква може відіграти велике позитивне значення у вислідах такої боротьби” [6, с. 403]. Власний патріархат сприятиме зміцненню міжнародного авторитету Української Автокефальної Церкви, а відтак і відродженню держави, а також консолідації українського народу, як всередині країни, так і за її межами. Прикладом для наслідування в питанні церковного будівництва С. Петлюра називав Сербську православну церкву [6, с. 402 - 403] .

С. Петлюра небезпідставно вважав церкву найпотужнішим засобом ідеологічного впливу на українців, який варто застосовувати за допомогою усіх можливих чинників: мови, мистецтва, обряду і навіть архітектурного стилю побудови церков. Він відзначав, що московський стиль побудови церков сприяв втраті зв'язку українців з традиціями народного мистецтва і був фактором “зросійщення” українського села [10, с. 366]. Для того щоб знівелювати цей згубний, на думку С. Петлюри, фактор московської пропаганди, рекомендував міністру ісповідань вжити заходів щодо відновлення в церковному будівництві національного архітектурного стилю. Це сприяло б відновленню національного церковного життя [10, с. 366].

Діяльність церкви, напрямки її розвитку С. Петлюра оцінював, виходячи з політичних потреб утвердження української державності. У листі до голови братства Кирила і Методія, С. Петлюра наводив тезу, певний імператив, який він застосовував і до релігії та церкви також: “Реальний політик не повинен нехтувати жодним чинником для осягнення своїх цілей” [11, с. 560]. Наприклад, для того щоб зблизитися з політичними колами Великобританії, яка була, на його думку, найбільш зацікавленою у послабленні Росії, у С. Петлюри виникла ідея злуки Української Православної і Англіканської церков. Догматичних перешкод для такої унії С. Петлюра не бачив, а обрядові моменти відіграють другорядну роль, бо найголовніше, чим мало керуватися духовенство у своїй діяльності - це інтереси української держави. С. Петлюра писав: “У зв'язку з цім усталення стосунків між нашою церквою і англіканською розцінюється мною як один із тих реальних засобів, якими українська політика повинна послуговуватися для здійснення своїх державних цілей” [11, с. 559 - 560]. Передувати такій злуці мала потужна інформаційна кампанія, здійснювана українським духовенством. Українська церква мала б, передусім, виявляти зацікавленість у цій злуці.

Церква повинна усіма можливими засобами привертати увагу світової спільноти до проблеми української державності, зокрема співпрацювати з міжнародними релігійними організаціями, іншими православними церквами. Як аргумент ефективності міжнародної діяльності церковних організацій, С. Петлюра наводив приклад Чехословаччини, що здобула перший кредит від США саме завдяки сприянню чеських релігійних асоціацій [11, с. 555].

Окрім завдань зовнішньополітичного характеру, С. Петлюра ставив перед церковним рухом і внутрішні завдання. А саме, поширення церковної літератури українською мовою, підготовка українських священників, розвиток українських православних братств, українізація православних монастирів і церков на території, підконтрольній Польщі, остаточне завершення національного церковного будівництва [11, с. 562].

Таким чином, С. Петлюра з самого початку своєї громадсько-політичної діяльності був нетиповим релігійним соціалістом. Частково реалізувати свої погляди на релігійне питання йому вдалося в період Директорії, коли була проголошена Автокефалія Української Православної Церкви та створені керівні органи церковної влади, що повністю підпорядковувалися державі і фінансувалися нею. Перебуваючи в еміграції, С. Петлюра сформулював основні положення своєї релігійної парадигми. Серед яких ключовими є наступні: українська церква є невід'ємною частиною руху українського народу за власну державність, діяльність Української православної церкви має відповідати політичним інтересам держави. Українська Православна Церква повинна мати власний патріархат. Церква має бути максимально українізована (богослужіння повинні відбуватися українською мовою, духовні книги видаватися українською, і навіть архітектурний стиль церков, на думку С. Петлюри, має бути національний український, аби відрізнятися від російського). Перед церквою С. Петлюра поставив коло завдань: внутрішні, що полягали у поглибленні українізації церкви, максимальному сприянні національному відродженню на теренах України; і зовнішні, що передбачали активну співпрацю Української Православної церкви з іноземними церквами і релігійними організаціями. Уся міжнародна діяльність церкви мала бути спрямована на пропаганду ідеї української державності. Особливе місце необхідно було приділити зближенню з англіканською церквою, оскільки саме Великобританія змогла б допомогти Україні позбутися залежності від Росії.

Отже, питання церковної політики держави лежить у площині національної безпеки. С. Петлюра усвідомлював потужний ідеологічний вплив церкви на українське суспільство, а відтак і важливу роль церкви в процесах державного будівництва. Як далекоглядний політик, він передбачав війни між Україною та Росією в майбутньому, та прогнозував, яке місце може займати в них церква незалежна від Росії Українська церква із власним патріархатом мала стати позитивним чинником у боротьбі з російським православним шовінізмом. Натомість, підконтрольне Москві духовенство буде інструментом ворожої пропаганди. Таким чином, С. В. Петлюра охарактеризував сучасну ситуацію в Україні ще дев'яносто років тому. Зрозуміло, що повна незалежність держава не можлива без церковної автокефалії. Саме релігійний чинник може виступити одним з ключових моментів духовної соборності та розвитку національної самосвідомості.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Андрусишин Б. Церква в Українській державі 1917 - 1920 рр. (доба Директорії УНР). - К., 1997. - 328 с.

2. Губар А. Симон Петлюра й український національно-церковний рух у 1917-1926 роках / А. Губар // Пам'ять століть. - 1999. - № 3 (18). - С. 65 - 78.

3. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної республіки. Листопад 1918. - листопад 1920 рр. : докум. і матер.: у 2 т., 3 ч. / упоряд.: В. Верстюк (керівник) та ін. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2006. - Т. 2 - 743 с.

4. Литвин С. Суд історії : Симон Петлюра і петлюріана / С. Литвин. - К.: Вид-во ім. Олени Теліги , 2001. - 347 с.

5. Ляхоцький В. Їх поєднала віра / В. Ляхоцький // Пам'ять століть. -1999. - № 3 (18). - C. 79 - 94.

6. Петлюра С. Статті, листи, документи /С. Петлюра; Цент. ком. вшанування пам'яті Симона Петлюри в Америці. - Нью-Йорк : Укр. вільна АН у США, 1956. - 480 c.

7. Ткачук А. Симон Петлюра про український патріархат / А. Ткачук // Визвольний шлях. - 1998. - № 51.6 - C. 761 - 762.

8. Савченко В. Симон Петлюра / В. Савченко. - Х.: Фолио, 2004. - 415 с.

9. Сергійчук В. Симон Петлюра /В. Сергійчук. - К. : Україна, 2004. - 448 с. : іл. - (Українські державники).

10. Симон Петлюра. Статті, листи, документи /C. Петлюра. Упорядник В. Сергійчук. - Т. 3. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1999. - 616 с.

11. Симо Петлюра. Статті. Листи. Документи: у 4 т. /C. Петлюра. - К.: ПП Сергійчук М. І., 2006. - Т. IV. - 704 с.

12. Українські політичні партії кінця ХІХ - початку ХХ ст. Програмові і довідкові матеріали. - К., 1993. - 338 с.

13. Ульяновський В. І. Церква в Українській Державі 1917 - 1920 рр. (доба

14. Української Центральної Ради): Навч. Посібник. / В. І. Ульяновський. - К.: Либідь. - 1997. - 200 с.

Размещено на Allbest.ru