Історична регіоналістика 1950-1960-х років про селянський аграрний рух у Наддніпрянській Україні доби визвольних змагань

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Історична регіоналістика 1950-1960-х років про селянський аграрний рух у Наддніпрянській Україні доби визвольних змагань

Період лібералізації громадського життя в УРСР 1950-х - першої половини 1960-х років, більше відомий як “хрущовська відлига”, позначився послабленням впливу культу особи Сталіна на суспільні відносини, відкриттям доступу до здійснення археографічної і дослідницької роботи, зростанням кількості наукових праць. До 40-річчя більшовицького жовтневого перевороту в УРСР було опубліковано декілька збірників документів і матеріалів, а також чимало узагальнювальних досліджень, присвячених цій події. На загальному фоні виділялися фундаментальні тематичні видання радянської історіографії: “Победа Великой Октябрьской социалистической революции и установление Советской власти на Украине”, “Большевистские организации Украины в период установления и укрепления Советской власти (ноябрь 1917 - апрель 1918 гг.): Сборник документов и материалов”, тритомник “Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Февраль 1917 - апрель 1918 г.” [1].

Зусиллями працівників місцевих державних установ, обласних архівів та викладачів вищих навчальних закладів було підготовлено близько 20 тематичних збірок, які акумулювали документи, що відбивали суспільно-політичне життя в окремих регіонах України, у т. ч. селянський аграрний рух доби Української революції у Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській, Харківській, Херсонській губерніях [2]. Водночас, аналіз змістовної частини праць показав, що перебільшувати їх археографічне значення не варто. У своїй масі, а це понад 70 % нагромадженого матеріалу, збірники складалися із типових, малоінформативних резолюцій і постанов Тимчасового уряду, витягів рішень губернських і повітових земств та окремих громадських організацій: селянських рад, виконкомів, земельних комітетів. Лише невелика частина наявних документів відповідала аграрно-селянській тематиці. Наприклад, у збірці “Боротьба робітників і селян за встановлення й зміцнення Радянської влади на Єлисаветградщині” (1957 р.) було вміщено 39 документів, котрі за хронологією збігалися з періодом найвищого пінесення аграрного селянського руху в цьому регіоні, але досліджувані події презентував лише витяг з постанови Новогригор'ївської сільської громади Казанківської волості Єлисаветгадського повіту, опублікований у повітовому щотижневику “Известия” 17. XI. 1917 року, про передачу поміщицьких, селянських відрубних, приватних наділів, орендованої землі в підпорядкування повітових і волосних земельних комітетів для її невідкладного розподілу серед незаможних господарств [3, с. 51 - 52].

Очікуваною подією стало прийняття ЦК КПУ рішення, яке “визрівало” від початку 1940-х років, про заснування в УРСР науково-теоретичного “товстого журналу” - аналогу союзних щомісячників “Вопросы истории”, “История СССР”, “История в школе” [4, с. 12]. Перший випуск “Українського історичного журналу”, а саме так було названо це видання, головний редактор підписав до друку 20 грудня 1957 року. УІЖ мав достатньо великий тираж 5000 примірників, і швидко набув популярності серед науковців та аматорів вітчизняної і всесвітньої історії [5, с. 56]. На його сторінках відповідно до класової схеми, котра утвердилася в історіографії Української СРР, висвітлювалася “перемога робітників і біднішого селянства, під керівництвом більшовицької партії над буржуазною Центральною Радою, Українською Державою П. Скоропадського та Директорією” [6, с. 84].

Селянський аграрний рух неодноразово досліджувався у вітчизняній історіографії. Зокрема, створення губернських та повітових виконкомів, селянських рад, земельних комітетів аналізувалося в працях відомих радянських істориків М. А. Рубача [7], Ю. М. Гамрецького [8, с. 86, 90, 91, 92 - 94], Ж. П. Тимченко [9], І. В. Хміля [10]. За доби української незалежності історіографія проблеми, як складова частина боротьби селянства за вирішення земельного питання, розглядалася Н. І. Земзюліною [11, с. 13 - 137]. Аграрна політика урядів УЦР, Гетьманату та Директорії була предметом дослідження Н. А. Ковальової [12]. Історіографічний огляд наукових видань здійснила у 2010 році дослідниця Г. В. Салата [13]. Проте, в поле зору істориків своєчасно не потрапили грунтовні дисертаційні роботи О. М. Завальнюка та Ю. А. Хоптяра (1979 й 1990 рр.), наукові публікації і змістовні монографії написані дослідниками в останнє десятиліття [14].

У межах невеликої за обсягом наукової публікації нами поставлено за мету встановити достовірність виявлених історичних знань, об'єктивність і повноту викладу досліджуваних проблем, які з певних причин не були належним чином опрацьовані істориками або взагалі не потрапили в проблемне поле радянської та зарубіжної історіографії, доби короткочасної лібералізації 1950-х - 1960-х років в Українській РСР.

Аналіз архівних документів засвідчує, що за часом та інтенсивністю виступи були наймасовішими у трьох українських губерніях Правобережжя: Київській, Волинській та

Подільській - саме там, де дворянське землеволодіння складало в середньому близько 30% земельного фонду, а значна кількість земельної площі відводилася для потреб цукрових заводів, тобто не підпадала під вивласнення й розподіл серед малоземельного селянства [15, с. 15.].

Так, змальовуючи загальні тенденції наростання селянських виступів у Київській губернії 1917 року, С. Х. Каган ретельно аналізує причини, які впливали на динаміку та форми селянських заворушень. В історичному нарисі “Аграрна революція на Київщині” окремий розділ автор присвятив дослідженню економічної основи, витокам “класової боротьби” в цьому регіоні. За підрахунками С. Х. Каган, на кожне селянське господарство в середньому припадало 3,1 десятини орної землі; на кожне поміщицьке господарство - 250 десятин землі. Якщо брати до уваги не лише польову землю, а й подвірне землеволодіння, то картина матиме такий вигляд: усіх видів селянської землі нараховувалося 3,3 десятини на двір, а на одне поміщицьке господарство припадало 660 десятин [16, с. 6].

Не випадково показники селянських хвилювань засвідчують, що в березні - червні 1917 року на Київщині мав місце 121 виступ, липні - серпні - 161, вересні - 52, жовтні - 98, а у листопаді - грудні - 208 виступів [17, с. 183, 185, 187, 188, 199]. Отже, з березня по грудень 1917 року в Київській губернії за нашими підрахунками, згідно з даними С.Х. Каган, мали місце 640 селянських виступів. Автор дотримується традиційних для радянської історіографії поглядів, стверджуючи, що заворушення сільськогосподарських робітників, які розгорнулися на Київщині навесні та влітку 1917 року й надали виступам селян організованості, мали вирішальний вплив на зміст їхніх вимог. Так, робітники, які працювали в панських економіях, почали обстоювати введення 8 годинного робочого дня, а на час збирання врожаю висунули новий ультимативний запит до поміщиків, а саме щодо оплати своєї праці третім снопом, третьою частиною отриманого на поміщицькому полі ужинку. Тобто форма протесту, як завжди, залежала від особливостей перебігу сезонних робіт та впливу страйкового робітничого руху, доволі поширеного на Київщині.

Велике значення мала боротьба селян за збереження лісів, порубка яких лісопромисловцями власниками й орендарями набула на початку літа 1917 року катастрофічних розмірів [17, с. 184]. С. Х. Каган наводить численні факти, які свідчать, що, з одного боку, селяни в багатьох волостях Київської губерніїї захищали ліси від хижацького винищення, встановлюючи круглодобові чергування, а з іншого боку, ті ж самі селяни через деякий час масово здійснювали порубку дерев [17, с. 188, 190]. Причиною цього негативного явища, на нашу думку, стали заклики радикальних політичних сил, зокрема більшовиків, до погромницьких дій, у той час, як Центральна рада намагалася увести селянську стихію в межі закону. Власне, на цей факт вказує й дослідниця, зазначаючи, що у жовтні 1917 року мирні форми селянських протестів переростали в погроми маєтків, самовільну конфіскацію худоби та реманенту, майна та домашньої утварі [17, с. 193].

С. Х. Каган дотримується традиційного поділу аграрної революції на два великих періоди, а межею між ними визнає жовтень 1917 року, тоді, коли селянський рух став масовим, а приріст селянських виступів, порівнюючи з вереснем, склав 88,8% [17, с. 188, 193]. У листопаді ці показники вже сягали 145,5% від загальної чисельності виступів, а показник розгромів поміщицьких маєтків, порівнюючи із жовтнем 1917 року, склав не менше, ніж 575 % [18, с. 197]. Неповні дані щодо 65 виступів селян у грудні 1917 року, які наводить у своїй публікації С. Каган, вказують на радикалізацію селянського руху, а саме - засвідчують захоплення економій та нерухомого майна - 5 випадків; розгромів економій - 16; часткових захоплень рухомого майна - 34; вигнання адміністрації з маєтку - 1; збройний опір властям - 6; виступи невизначеного змісту - 2 [17, с. 203].

Форми й методи селянських протестів на Київщині досліджував М. І. Берглезов. На підставі аналізу архівного матеріалу він виокремив такі форми протестного руху селянства: позбавлення посад управлінців; заходи з вивласнення землеволодінь священників; заборона власникам розпоряджатися землею і своїм майном; боротьба за підвищення оплати праці; обкладання поміщиків грошовим податком; вирубка поміщицького лісу; потрава посівів, сінокосів; відчудження майна; самовільне збирання врожаю за 3-й чи 4-й сніп; самовільне захоплення землі. Відповідно до матеріалів таблиці, складеної М. І. Берглезовим на основі документів Київського обласного держархіву, від березня до жовтня 1917 року в Київській губернії відбулося 496 селянських виступів [18, с. 128].

В іншій публікації дослідника стверджується, що з березня по вересень 1917 р. в Київській губернії щомісячно реєструвалось 52 селянські виступи й лише в жовтні - 131. Тобто, заокруглення даних М. І. Берглезова за сім місяців 1917 року засвідчує 495 випадків протестного руху українських селян [19, с. 79]. Перевірити ці дані “усереднення”, запропоновані автором неможливо, оскільки М. І. Берглезов не зробив ніяких посилань на джерела. Однак, відповідно до матеріалів, використаних ним раніше, можна дійти висновку, що в березні відбулося три виступи селян, а далі у квітні - 33, травні й червні - 42, липні - 86, серпні - 101, вересні - 58 і в жовтні - 131 [19, с. 128].

Боротьба селян цієї ж губернії за землю в листопаді 1917 - січні 1918 рр. висвітлювалася в праці викладача Київського державного університету імені Т. Шевченка, доцента А. А. Вовка. На відміну від інших дослідників, він зосередився на спростуванні “есерівського міфу” про стихійність селянського руху. Автор наголошував на думці, що селянські повстання починалися, зазвичай, після прийняття відповідних рішень сільськими й волосними земельними комітетами, селянськими радами та з ініціативи по-більшовицьки налаштованих солдатів-фронтовиків. Автор подає це так:“Всупереч заборонам Центральної ради та її місцевих органів революційні земельні комітети і сільські ради вже на початку листопада 1917 р. описували маєтки, установлювали контроль над ними, забирали ключі від поміщицьких амбарів і складів, забороняли будь-які витрати зерна, посівного матеріалу і т. ін., розглядаючи це як захід швидше покінчити з поміщицьким землеволодінням” [20, с. 20].

Історіографічний аналіз наукової літератури дає підстави зазначити, що авторська версія не зовсім чітко висвітлює питання про зміст політики УЦР на етапі проголошення Третього Універсалу та підготовки земельного законодавства. Опубліковані в збірниках матеріалів документи свідчать, що Центральна рада намагалася призупинити розвал сільського господарства, який був неминучим в умовах самовільного вивласнення селянами землі та руйнації великих товарних господарств. Земельним комітетам, згідно відозвою Земельного секретарства УЦР, опублікованою 16 листопада 1917 року в газеті “Нова рада” доручалося: а) переписати в маєтках поміщиків робочу худобу, реманент та облікувати господарські будівлі; б) взяти під охорону господарства й пильнувати, “аби вони не обезцінювалися, щоб був забезечений звичайний урожай тому, ... що все це належало народу України” [21, с. 445].

Для того, щоб заспокоїти селянство, у роз'ясненні Генерального Секретаріату, яке було опубліковане в листопаді 1917 року, наголошувалося, що в основу відповідних законів, котрі Центральна Рада доручила найближчим часом виробити урядовцям, покладено перехід поміщицьких, державних, церковних земель до трудового народу без викупу, шляхом здійснення її соціалізації через місцеві (повітові й волосні) земельні комітети [22, с. 449].

Дослідник А. А. Вовк марно доводив, що вивласнення поміщицької, церковної і кабінетської землі відбувалося організовано, як наслідок діяльності більшовиків у виконкомах, радах, земельних комітетах, й, насамкінець, під тиском фактів змушений був визнати, що авторитет мали УПСР і Селянська спілка, а хвилі повстань охопили в листопаді-грудні 1917 року майже всі села, волості й повіти Київської губернії та призвели до небачених раніше розгромів великих і дрібних поміщицьких маєтків та економій [20, с. 19].

Виявляючи причини радикального характеру селянського руху на Волині дослідники К. О. Кисельов та П. П. Москвін звернули увагу на близьке розміщення губерніїї до Південно-Західного фронту та стан землеволодіння й землекористування селянського двору як господарчої одиниці. За даними дореволюційної статистики, яка активно використовувалася істориками, у 1905 році на душу населення у Волинській губернії припадало усього 0, 9 десятини надільної землі [23, с. 8], а середній розмір наділу одного селянського двору становив 7,8 десятини [24, с. 106]. Особливо важливе значення для ведення господарства має наявність орної землі. Так, П. П. Москвін, спираючись на дані списку землевлаників й орендаторів Волинської губернії станом на 1910 рік, виявив у власності селян 1 766 512 десятин землі й 78 835 десятин землі, орендованої в поміщиків. При чому, на одне малоземельне господарство на Волині в середньому припадало тільки 2,2 десятини [24, с. 107].

Суттєвим недоліком праці історика К. О. Кисельова “Селянський рух на Волині напередодні Великої Жовтневої соціалістичної революції” є відсутність обгрунтованої періодизації виступів селянства. Зокрема, дослідник уважав, що у Волинській губернії захоплення поміщицьких, церковних і кабінетських земель розпочалося у квітні 1917 року, а в травні вони вже набули широкого розмаху. Випереджаючи хід розвитку реальних подій, К. О. Кисельов наголошував, що в червні захоплення поміщицьких земель поширилися по всій Волинській губернії і перетворилися в масовий селянський рух. Але, автор не потурбувався про підтвердження свого висновку статистичним матеріалом, а обійшовся описом нападу селян на маєтки графа Бржевецького в Кременецькому повіті й інформацією з газети “Трудовая Волинь” про захоплення селянами землі в різних куточках Волинської губернії на початку літа 1917 року [23, c. 14].

Інший погляд обстоював дослідник О. Г. Михайлюк. Перші виступи селянства на Волині він датував травнем 1917 року і вказував на їхню досить м'яку форму: порубку дерев у поміщицьких лісах, потрави посівів збіжжя. У цей час захоплення земель, лісів, сінокосів мали місце лише в прифронтових повітах Волинської губернії. Найбільшу активність селяни тут виявляли в другій половині 1917 року, особливо після проголошення Корніловим ряду наказів, спрямованих на захист поміщицьких господарств та направлення до сіл озброєних армійських загонів для захисту поміщицьких економій.

Виокремлюючи головну ланку протестного руху українського селянства, О.Г. Михайлюк наголошував на тому, що найбільшу довіру на селі мали представницькі селянські організації: виконавчі комітети, сільські земельні комітети й сходи громад, які були “не засмічені різними угодовськими елементами” [25, с. 94]. Описуючи діяльність Волинського губернського земельного комітету й повітових земельних комітетів, автор відзначає, що там “засіли куркульсько-есерівські ставленники, [які] всіляко гальмували здійснення ленінського декрету про землю, оголошували себе прихильниками буржуазно- націоналістичної Центральної ради і її контрреволюційної політики в аграрному питанні” [25, с. 96].

Історик О. П. Огарін пов'язує найвище піднесення боротьби селянства Волині за землю зі створенням більшовицьких військово-революційних комітетів, які нібито розгорнули свою роботу серед селянства та стверджує, що виступами селян керували як більшовицькі організації, так й окремі агітатори, серед яких було багато солдат-фронтовиків. Примітно, що, окрім декількох фактів, наведених у публікації О. П. Огаріна, цей аспект питання по суті залишається не розкритим у його праці. Автор зовсім не згадує про вплив на селянство процесів українізації, діяльність на селі УПСР, Української селянської спілки, інших українських політичних партій та селянських організацій [26, с. 76, 118].

Серед публікацій загального характеру виокремимо монографічне дослідження Л. Є. Дещицького “Великий Жовтень на Волині”. У трьох розділах монографії головну увагу було приділено діяльності місцевих більшовицьких організацій серед робітників та селянства. Розкриваючи позиції РСДРП (б) щодо аграрного питання, автор висвітлював рішення Першого Волинського селянського зїзду, прийняте 21 - 24 травня 1917 року. В ньому лунав колективний заклик до селян не порушувати прав приватної власності на землю до скликання Установчих зборів, ставилося на обговорення питання про аграрні хвилювання й захоплення селянами поміщицьких володінь у Кременецькому й Старокостянтинівському повітах та ін. Достатньо інформативними є його повідомлення про Другий губернський селянський з'їзд на Волині. Наведено типові факти, які демонструють активний характер діяльності в регіоні українських політичних партій, зокрема УПСР та УСДРП [27, с. 46 - 47, 95].

Омасовлення виступів селянства у Волинській губернії автор відносить до кінця травня - початку червня, а апогей, за його підрахунками, припадає на осінь1917 року: якщо в червні відбулося 9 селянських виступів, у липні - 14, у серпні - 16, у вересні - 21, то у першій половині жовтня 1917 р. - 23 [27, с. 95].

Організаційною опорою революційних аграрних перетворень кінця 1917 - початку 1918 року Л. Є. Дещицький називає повітові з'їзди селян. Ці з'їзди, за його словами, “одностайно схвалювали ленінські декрети про мир і землю, рішуче засуджували ворожі дії контрреволюційної Центральної ради”. Проте, ніяких вагомих аргументів, які підтвердили б панування пробільшовицьких настроїв у середовищі селянства на Волині автор не надав [27, с. 162].

Селянський рух на Поділлі було ґрунтовно висвітлено в дисертації та публікаціях Н. І. Миронець. Вона ввела до наукового обігу маловідомий на той час джерельний матеріал, а саме: документи фондів Центрального державного архіву Жовтневої революції і соціалістичного будівництва УРСР, Вінницького облдержархіву, розкрила зміст та визначила інформативний потенціал неопублікованих документів Міністерства внутрішніх справ Тимчасового уряду та фондів виконавчого комітету рад робітничих і солдатських депутатів Вінниці, Проскурівського виконавчого комітету громадських організацій, Подільського губернського комісара, Вінницького окружного суду та прокурора Одеської судової палати, місцевих періодичних видань [28], котрі й склали основу її численних досліджень аграрного руху на Поділлі [29].

Визначаючи специфіку соціальної боротьби в Подільській губернії, Н. І. Миронець прийшла до висновку, що селянство спрямовувало основні зусилля на захоплення поміщицької землі, а характер його виступів у різні періоди мав задану обставинами революційного часу динаміку: якщо весною та влітку переважали мирні вимоги та попередження, то восени розпочалися погроми поміщицьких економій і розорювання поміщицької землі. Так, у вересні 1917 року на погромницькі виступи селянства припадало 57,2 %, а в жовтні - 61,2 % усіх відомих випадків [30, с. 78]. Лише з березня по жовтень 1917 року Н. І. Миронець, спираючись на дані різноманітних джерел нарахувала в Подільській губернії 1177 селянських заворушень [31, с. 15, 20].

Аграрний селянський рух на Катеринославщині 1917 року висвітлювався в брошурі М. О. Мацегори. Автор обгрунтовує труднощі діяльності місцевих організацій РСДРП (б) серед “несвідомих селян” активною позицією, яку займали в регіоні Партія Соціалістів- Революціонерів (далі ПСР) та УПСР [33, с. 8 - 9, 19]. Однак, його твердження про успіхи більшовиків у боротьбі за селянство, особливо після усунення заколоту генерала Л. Корнілова, не відповідають дійсності [32, с. 29 - 32]. Це підтверджується виступом солдата-більшовика Мунтяна 12 липня 1917 року на загальних зборах ради солдатських депутатів 228 піхотного запасного полку, дислокованого в Катеринославі. Він (Мунтян) припустив, що селяни не були схильні голосувати на виборах до Установчів зборів за РСДРП (б) та підтримувати в майбутньому її аграрну програму [33, арк. 3]. Як свідчать результати анкети більшовицької фракції II Всеросійського з'їзду рад, серед 400 обранців Катеринославської об'єднаної ради робітничих і солдатських депутатів було лише 70 представників місцевих організацій РСДРП (б) [34, с. 267 - 268]. Тому, про їхній переважальний вплив у регіоні, особливо на селі, де за свідченнями Ісака Прохоровича Мазепи, наведеними в праці “Україна в огні і бурі революції: 1917 - 1921”, у цей час активну позицію займали російські меншовики та есери, а наприкінці літа - початку осені 1917 року під впливом національного пробудження селянства розпочався процес “українізації” партійного життя, зростання ролі УПСР та Селянського союзу [35, с. 53 - 55]. Так, зусиллями майже 500 делегатів Катеринославського губернського селянського з'їзду, який відбувся 13 - 15 серпня 1917 року, було прийнято ухвалу “Про організацію селянства”, в котрій першим пунктом ставилося завдання “об'єднати трудове селянство Катеринославщини в Всеукраїнську Селянську Спілку з її законодавчими органами радами селянських депутатів” [36, с. 2].

Досліджуючи боротьбу політичних сил навколо аграрного питання на Катеринославщині, сучасна дослідниця Н. А. Ковальова прийшла до висновку, що найбільшого поширення в Катеринославській губернії набули навесні - влітку 1917 р. “селянські союзи” - організації селянства, котрі перебували під впливом загальноросійської партій соціалістів-революціонерів (ПСР - О. Ж.). Станом на 1 серпня 1917 року на Катеринославщині існували губернський, 8 повітових (в усіх повітах), 517 сільських і волосних комітетів селянських союзів [37, с. 162]. Українські есери навесні 1917 року не могли опанувати інтереси селянства ще й тому, що їхня програма була розрахована на без - та малоземельні верстви сільського населення, а на Катериославщині був значний прошарок заможного селянства, якому належало 22,5 % всієї землі, наголошує дослідниця [37, с. 163]. Проте, уже на наступній сторінці статті Н. А. Ковальової зазначається, що тоді ж у серпні 1917 р. аграрна програма російських есерів, яка “була побудована на містичній вірі в революційність селянства”, почала втрачати прихильників, а вже у вересні селянство всієї губернії перейшло на позиції Всеукраїнської селянської спілки [37, с. 164].

Стосовно партійної програми ПСР, орієнтованої на відродження общинного землеволодіння в передільній общині, зазначимо: вона не стільки приваблювала, як відштовхувала заможне селянство в Україні, що у своїй масі схилялося до підтримки правих політичних партій, котрі влітку 1917 року в програмі УХДП задекларували свою прихильність до приватної форми землеволодіння в Україні, або, принаймні, як альтернативу визнавали право викупу державним банком земельної власності при проведенні аграрної реформи в УНР.

Подальший історіографічний аналіз стверджує нас у думці, що перебіг селянських виступів досить широко висвітлювався в інших регіонах України: на Харківщині у публікаціях та монографії П.Ф. Решодька [38], на Полтавщині - у монографії С.О. Данішева та статті С.П. Литвиненка [39], на Півдні України - у дослідженнях В. М. Немченка, невеликих за обсягом наукових розвідках М. Д. Свічарської та

І.І. Печериці [40]. Сильні і слабкі сторони праць цих авторів у головному отримали виважену оцінку в радянській і сучасній українській історіографії [41].

Отже, історична регіоналістика 1950 - 1960-х років демонструвала своєрідну дихотомію потрактування теоретичних й емпіричних начал боротьби українського селянства за землю в рамках класового концепту здійснення перевороту в Росії 1917 р., захоплення більшовиками влади в Україні. Радянським історикам удалося акумулювати в низці досліджень значний фактичний матеріал, який характеризував особливості вирішення земельного питання на регіональному рівні у площині реалізації т. зв. “чорного переділу”.

Водночас, ідеологічна обмеженість, партикулярність постановки проблеми вирішення аграрного питання в історіографії 1920-х - 1990-х років фактично витіснили з історичного поля дослідження вузлові питання стосовно участі українських політичних партій, державних інститутцій (Генерального Секретаріату, Секретарства земельних справ, повітових земельних комітетів й народних рад) у вирішенні поземельного питання в Україні доби УНР.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Победа Великой Октябрьской социалистической революции и установление Советской власти на Украине (Сборник документов и материалов): Под ред. С. М. Короливского. - К.: Государственное издательство политической литературы УССР, 1951. - 509 с.; Большевистские организации Украины в период установления и укрепления Советской власти (ноябрь 1917 - апрель 1918 гг.): Сборник документов и материалов. - К.: Госполитиздат УССР, 1962. - 757 с.; Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине. Сборник документов и материалов. В 3-х томах. / Сост. И. В.Демкин, А. З. Мищенко, С. О. Розин и др.- К.: Госполитиздат,УССР, 1957.- Т. I. - 877 с.; - Т. II. - 721 c.; - Т. III. - 998 с.

2. Борьба за власть Советов на Киевщине (март 1917 - февраль 1918). Сборник документов и материалов. - К.:Госполитиздат,,1957. - 660 с.; Борьба трудящихся Волыни за власть Советов (март 1917 - декабрь 1920). Сборник документов и материалов. - Житомир, Облиздательство, 1957. - 480 с.; Боротьба за владу Рад на Поділлі (березень 1917 р. - лютий 1918 р.):Документи й матеріали. - Хмельницький, 1957. - 306 с.; Трудящиеся Полтавщины в борьбе за установление и укрепление Советской власти (1917 - 1920 гг.): Сборник документов и материалов. - Полтава, 1957. - 226 с.; Борьба трудящихся Черниговщины за власть Советов (1917 - 1919 гг.):Сборник документов и материалов. - Чернигов,1957. - 474 с.; Боротьба робітників і селян за встановлення і зміцнення Радянської влади на Єлисаветградщині (1917 - 1920 рр.): Збірник документів і матеріалів. За ред. М. О. Гавриленко. - Кіровоград: Кіровоградське обласне видавництво, 1957. - 350 с.; В борьбе за Октябрь (март 1917 - январь 1918). Сборник документов и материалов об участии трудящихся Одессы в борьбе за установление Советской власти. - Одесса, Одесское обласное издательство, 1957. - 180 с.

3. Боротьба робітників і селян за встановлення й зміцнення Радянської влади на Єлисаветградщині (1917 - 1920 рр.). Збірник документів і матеріалів: ред. Д. М. Волчанський. - Кіровоград, Кіровоградське обласне видавництво, 1957. - 350 с.

4. Див. Коваль М. В. Флагман вітчизняної історіографії / М. В. Коваль // Укр.іст. журн. - 1997. - №. 4. - С. 11 - 19.

5. Удод О.А. Розробка проблем теорії та методології історичної науки на сторінках “Українського історичного журналу” (1957 - 2007 рр.) / О. А. Удод // Укр. іст. журн. - 2007. - №6. - С. 55 - 67.

6. Бойко О. Д. Проблеми історії Української революції (1917 - 1921 рр.) в “Українському історичному журналі” / О. Д. Бойко // - Укр. іст. журн. - 2007. - №6. - С. 82 - 93.

Размещено на Allbest.ru