Регулювання майнового забезпечення римо-католицьких монастирів у Російській імперії (кінець ХYIII-ХІХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Регулювання майнового забезпечення римо-католицьких монастирів у Російській імперії (кінець ХУШ-ХІХ ст.)

Анна Кирилюк

Постановка наукової проблеми та її значення

майновий забезпечення католицький монастир

За результатами поділів Речі Посполитої до складу Російської імперії відійшли землі Білорусії, частина Правобережної України та Литва, населення яких належало до різних конфесій. Поширення на цих територіях мала Католицька церква, а її духовенство займало високі суспільні позиції, а монастирі володіли великою кількістю майна. У Російській імперії панівною була Православна церква, власність держава секуляризувала в середині XVIII ст. Саме тому російський уряд зіткнувся з проблемою врегулювання майнового забезпечення римо-католицьких монастирів у Російській імперії.

Мета дослідження - характеристика регулювання майнового забезпечення римо-католицьких монастирі у кінці ХУШ-ХІХ ст. в Російській імперії.

Аналіз досліджень цієї проблеми

Існує низка праць з історії Римо-католицької церкви в Правобережній Україні, де так чи інакше висвітлюється життя чернечих громад Волині. Серед них варто відзначити монографію О. Буравського, у якій у контексті піднятих у роботі питань коротко розкрито історію католицьких монастирів загалом і, зокрема, їх майнове забезпечення [2]. Також варто вказати на працю А. Зінченка про політику російського царизму щодо церковного землеволодіння, де проаналізовано законодавство, на основі якого врегульовувались і майнові права римо-католицьких монастирів у Російській імперії [6]. Посібник О. Крижанівського та С. Плохія розкриває в цілому історію церкви в Україні [8]. Особливої уваги заслуговує монографія Н. Сінкевич про домініканський орден на Волині в XVI - на початку ХІХ ст., що написана з використанням і вітчизняних, і зарубіжних джерел та історіографії. У праці подано характеристику матеріальної підтримки домініканських монастирів із боку довколишнього суспільства. У додатках до монографії узагальнено відомості про чернечі осередки: фундації та матеріальне забезпечення [15]. Потрібно врахувати статтю Юлії Хитровської, у якій здійснено спробу проаналізувати правову базу функціонування Римо-Католицької церкви в межах Російської імперії [18]. О. Філатова розглянула конфесійну політику царського уряду в Білорусії. При цьому зупинилася на законах, якими визначалося майнове становище католицької церкви й монастирів [17]. Окремі питання конфесійної політики в Російській імперії розкрито в роботах О. Тихнова [16] та П. Верта [3], але російські дослідники у своїх працях звертають менше уваги на питання регулювання майнового забезпечення римо-католицьких монастирів і більше - на особливості церковної структури. Отже, питання регулювання майнового забезпечення римо-католицьких монастирів Російської імперії в історіографії розглядається лише частково й потребує детальнішого дослідження.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження

На Правобережній Україні римо-католицькі монастирі мали у власності багато майна, основу якого складало землеволодіння. Отже, джерелами були королівські, шляхетські та магнатські дарування. Для нарощення своїх володінь чернецтво використовувало земельну іпотеку. Якщо особа позичала в ченців гроші та вчасно не повертала борг, утрачала заставлений маєток, що служив (згідно із законами Речі Посполитої) не просто гарантом позиченої суми, а й матеріальним відшкодуванням позичкового процента. Серед монастирів траплялися власники великої кількості земель, проте більшість були середніми та дрібними землевласниками. Частина чернечих осередків узагалі не мали населених маєтків [8, 154-155].

Із приєднанням до Російської імперії колишніх земель Речі Посполитої римо-католицькі ченці зберігали своє майно. Оскільки до поділів римо-католицька церква мала високе суспільне становище, то її власність секуляризації не підлягала.

Імператриця Катерина ІІ видала низку документів, які стосувались, у тому числі, майна римо-като- лицьких монастирів. 28 травня 1772 р. вийшов указ, де йшлося про те, що в новоприєднаних землях римо-католицькі ченці, які не склали присяги, мали право виїхати з держави, а будівлі їхніх монастирів передавали в казну. Ті, що складали присягу на вірність російському престолу, надалі зберігали власність на майно до подальших рішень. Власність монастирів, що опинилися за межами Російської імперії, переходила в казну [7, с. 509].

Відповідно до наступного указу, російська держава не заперечувала існування інших конфесій, гарантувалося право публічного відправлення обрядів. Указувалося на те, що римо-католицькі чернечі ордени разом зі своїми монастирями, рухомим і нерухомим майном та школами мають перебувати в підпорядкуванні держави. Римо-католицькі ченці мали право володіти своїм майном до тих пір, поки не порушували присяги [5, с. 913-914].

Російський уряд повинен обмежити вплив Римо-Католицької церкви. Формальних підстав для закриття римо-католицьких чернечих обителей і конфіскації їхнього майна не було. Подібні дії викликали би невдоволення серед населення на приєднаних від Речі Посполитої землях. Проте знайдено спосіб обмеження зростання монастирських маєтків та іншого нерухомого майна. У 1786 р. з'явився указ, який став прецедентом. У ньому йшлося про те, що особи, котрі бажали заповісти монастирю якусь нерухому власність, могли зробити це лише в грошовій формі [10, с. 557].

Укази Катерини ІІ не змінювали церковну структуру та майнові права основних конфесій на приєднаних від Речі Посполитої територіях. Умовою володіння монастирів своїм майном була присяга на вірність Російській імперії [17; 19]. Уряд розглядав церковне землеволодіння як власність казни, яка передавалась у корпоративне володіння чернецтву. Церковний або монастирський маєток не був приватною власністю ні настоятеля обителі, ні архієпископа, а належав чернечому ордену [6, с. 25].

«Регламент для церков і монастирів римо-католицького сповідання в Російській імперії» 1798 р. оголошував, що належні монастирям і церквам приміщення, у яких розміщувалися семінарії, школи та притулки, повинні залишатись у використанні духовенства й були вільними від розквартирування війська («постою»). Села, фільварки, землі, ліси, городи, сінокоси, озера, місця для ловлі риби та інші угіддя, капітали, грошові суми та відсотки від них залишалися спільною власністю чорного духовенства, котру заборонялося продавати, дарувати, міняти й забирати в монахів без особливого дозволу верховної влади. Настоятель монастиря був зобов'язаний вести книгу, у якій мав фіксувати всі монастирські доходи. Використання цих надходжень не за призначенням могло послужити причиною усунення настоятеля й суду над ним [14, с. 436]. До обов'язків настоятеля входило складання генеральних візиторських описів обителі: зазначався особовий склад монастиря з чітким визначенням посадових функцій усіх ченців, стан костелу, монастирського корпусу, усіх господарських будівель, перераховувалися села, фільварки, угіддя, грошові суми, належні монастирю, фіксувалися доходи та витрати чернечої громади. Генеральна візитація складалась у двох примірниках: один передавали до архіву римо- католицької духовної консисторії, а інший - архієпископу [14, с. 437].

Законодавчий акт «Про управління римо-католицьким духовенством в Росії» від 11 грудня 1800 р. також стосувався майнових прав римо-католицького чорного духовенства. У документі йшлося про те, що римо-католицькі ченці підпорядковувалися провінціалу свого ордену. Підтверджувалася наявність монастирської власності, яка вказувалась у «Регламенті для управління церков і монастирів римо- католицького сповідання в Російській імперії» 1798 р. [12, с. 434].

Наприкінці XVIII особливе становище в Російській імперії займав орден єзуїтів, ліквідований у 1773 р. Папою римським. Катерина ІІ вважала Товариство Ісуса корисним для розвитку освіти в Російській імперії. За правління Павла І мали значний вплив у державі, однак за наступного імператора - Олександра І (1801-1825) - ситуація кардинально змінилась. У 1820 р. прийнято рішення вислати ченців- єзуїтів, мотивуючи це тим, що монахи не визнавали духовного керівництва Російської імперії, а лише генерала ордену [9, с. 114]. Їх звинуватили в поширенні католицької віри та публічних образах інших конфесій. Майно вигнаних єзуїтів підлягало конфіскації. Усі гроші, документи, церковне начиння та інше рухоме й нерухоме майно мали прийняти місцеві декани, духовні візитатори, здійснивши попередній опис цієї власності. Гроші, конфісковані в єзуїтів, акумулювались у Приказах громадської опіки. Описи рухомого та нерухомого майна мали зберігатись у місцевих казенних палатах [9, с. 117]. Нерухоме майно також передавалось у відання казенних палат, які зобов'язувалися стежити за ним, однак воно не переходило до державної власності, а ставало особливою статтею для задоволення потреб римо-католицького духовенства. Про стан монастирського землеволодіння потрібно щоквартально звітувати міністру духовних справ [9, с. 118].

Допомога католицьких ченців учасникам Листопадового повстання 1830 р. привела до радикальних заходів, спрямованих на обмеження майнових прав римо-католицьких монастирів. Першим кроком став указ 1832 р. Відповідно до нього закривалися деякі римо-католицькі монастирі. У тексті указу вказувалися причини їх закриття: не укомплектований штат, занадто велика кількість монастирів, що не відповідала кількості населення римо-католицького віросповідання, бідність чернечих обителей і низький рівень моралі ченців. На думку уряду Російської імперії, римо-католицькі чернечі осередки засновувалися без особливої мети та не мали суспільної користі На підставі указу від 1832 р. закрито більшість католицьких монастирів у Російській імперії [13, с. 508].

В указі визначалося, як потрібно чинити з власністю ліквідованих монастирів. Костели, при яких функціонували парафії, із дозволу міністерства внутрішніх справ ставали парафіяльними; якщо дозвіл на це не надавався, вони разом з іншими монастирським майном передавались у казну для того, щоб розмістити там «суспільно корисні» заклади. Із капіталів ліквідованих монастирів створювався спеціальний фонд, із котрого виділялися кошти на потреби Римо-Католицької церкви. На суми з фундацій обителей утримувалися священики парафій, що діяли при монастирях [13, с. 509]. Нерухоме та інше майно доручали в управління казни для того, щоб отриманий від нього дохід спрямовувався на різні «добродійні справи», у тому числі на школи, які повинні замінити ті, що раніше утримували римо- католицькі монастирі. Будівлі закритих обителей також мали служити суспільним цілям. У кожній єпархії повинен залишитись один монастир для потреб католицького духовенства, як притулок для літніх і хворих священиків, котрі потребували догляду [13, с. 510].

У 40-х роках ХІХ ст. політика уряду щодо Римо-Католицької церкви стає жорсткішою. Імператорським указом 25 грудня 1841 р. все нерухоме майно «іновірного» духовенства західних губерній імперії потрапляло у відання міністерства державного майна, за винятком приватної власності духовних осіб. Штатні монастирі поділялися на три класи: чоловічий монастир першого класу мав нараховувати 22 монахи, другого - 16, третього - 13; а жіночі монастирі - відповідно, 19, 16, 11 черниць. Монахи переводилися на державний оклад. Залежно від класу встановлювалися розміри їхньої платні. Із 1843 р. усі монастирі підпорядковувалися візитатору - представнику духовенства, якого обирало єпархіальне керівництво Це рішення мотивували нестачею коштів для належного забезпечення духовенства та його установ. В указі зазначалося, що однією з причин конфіскації церковної власності в західних губерніях була підтримка духовенства в повстанні 1830-1831 рр. [11, с. 139].

У 40-х рр. ХІХ ст. відбувся поділ монастирів на штатні й заштатні. Відомості про належні земельні наділи римо-католицьким монастирям Волинської губернії вказують на те, що більшість із них уже не мали угідь, а якщо вони й були, то в невеликій кількості. Земельна власність залишалася переважно в штатних монастирів. Наприклад, Межиріцький францисканський монастир другого класу в 1852 р. мав найбільше земельної власності. У рапорті настоятеля вона класифікувалася на такі категорії: орні землі, сінокоси, болота, землі, непридатні для користування, городи, сади, пасовища. Загалом, у володінні монастиря було 813 сажнів і 107 десятин землі [4, арк. 14]. Настоятель Старокостянтинівського капуцинського монастиря третього класу вказував, що, окрім земель, якими володіли ченці, у їхній власності був ще ставок для ловлі риби [4, арк. 20].

У 40-50-х рр. ХІХ ст. ліквідовано більшість тих монастирів, що не закриті законом 1832 р. Це, зокрема, у Волинській губернії домініканські обителі в Ляхівцях та Кульчині; закриті францисканський монастир у Дубні, монастир піарів у Великому Межирічі. Отже, на 1863 р. у Волинській губернії залишилося дев'ять монастирів [1, с. 66].

Подібна політика російського уряду спонукала католицьке духовенство до підтримки Січневого повстання 1863 р. За допомогу в організації повстання ліквідовані останні монаші осередки в Російській імперії [2, с. 269]. До кінцд ХІХ ст. у західних губерніях майже не залишилося римо-католицьких монастирів.

Висновки та перспективи подальших досліджень

Отже, отримавши від Речі Посполитої великі території, де була широка мережа римо-католицьких монастирів, уряд Російської імперії здійснив спробу правового врегулювання їх майнового забезпечення. Маючи за мету мінімізувати вплив Католицької церви в новоприєднаних землях та уніфікувати управління нею з Православною церквою, видано низку указів. На підставі цих законодавчих актів відбувалося поступове встановлення контролю над монастирями, а пізніше - їх закриття й ліквідація власності.

Російські укази часто суперечили католицьким канонами, викликали незадоволення в чернецтва та спонукали його до підтримки польських повстань 1830-1831, 1863-1864 рр. Попри супротив ченців, до кінця ХІХ ст. більшість римо-католицьких монастирів було закрито, а їхнє майно передано в державну казну.

Джерела та література