Реакція західного світу на злуку західноукраїнської уніатської церкви з російською православною в 1946 р.

Аналіз досліджень цієї проблеми. Ліквідація УГКЦ на західноукраїнських землях у повоєнний після Другої світової війни період стала темою багатьох наукових досліджень, у яких із різних позицій висвітлено причини, перебіг, масштаби, результати та багато інших питань, пов'язаних із цією акцією. Подія набула значного резонансу в Україні й за її межами, а її наслідки, незважаючи на хронологічну віддаленість, донині позначаються на житті українського суспільства.

Потреба в поверненні до цієї теми продиктована також недостатнім ступенем і якістю висвітлення багатьох питань, що внаслідок різних ідеологічних підходів, величезної полярності поглядів, довільного трактування, а то й відвертої фальсифікації фактів у доробку певної частини дослідників звужують можливість здійснення детального наукового аналізу. Залишки старої радянської парадигми мають прояви й у сучасних оцінках окремими політичними силами та церковними організаціями місця УГКЦ у суспільному житті України. Тож дослідження методів і засобів антиунійної політики радянської влади в 40-х роках ХХ ст., ролі й значення в цьому процесі Львівського церковного собору 1946 р. залишається актуальним завданням і з наукової точки зору, і як суспільно значима необхідність.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. На рівні НКДБ УРСР у грудні 1945 р. прийнято рішення про підготовку загального церковного собору УГКЦ (Загальногалицького собору) як "єдиної канонічної форми організаційного закріплення ліквідації греко- католицької церкви й возз'єднання її з православною церквою". Львівський собор 1946 р., який відбувся 8 березня в Соборі святого Юра, не став моментом рішучого повороту уніатського духовенства та вірних до православ'я, на що розраховували радянський уряд й ієрархи РПЦ, він був лише одним з етапів процесу ліквідації Греко-католицької церкви, складовою частиною антиунійної політики радянського режиму в загальному процесі радянізації західноукраїнських земель у післявоєнний період. Єдиним досягненням ініціаторів проведення собору, якщо можна так вважати, була імітація легітимності й спроба представити світовому суспільству насильницьку акцію як "вільне волевиявлення українського народу". Тож видається слушним твердження о. Ігоря Мончака, що "ставити наголос не псевдособорі 1946 року як на моменті "ліквідації" Галицької митрополії було б в інтересах уряду СССР. Цим уряд усував себе від обвинувачення як головного автора "ліквідації" Церкви, а вину спихав як на саме галицьке духовенство та, щонайменше, на Московську церкву. Така фальшива інтерпретація подій прийнялася навіть на Заході" [1, с. 124].

Але ці намагання виявилися марними, про що свідчили реакція й відгуки в пресі органів держави та численної української діаспори. Для світового суспільства очевидно, що широкомасштабна акція ліквідації Української греко-католицької церкви, в епіцентрі якої опинився Львівський собор 1946 р. з його рішеннями, здійснена комуністичним режимом спільно з Руською православною церквою в її інтересах. Вона спрямована проти Ватикану й католицизму та мала ціль послабити їх позиції в християнському світі.

Радянська сторона відслідковувала реакцію західного світу, старанно фіксуючи відгуки світової преси, формуючи на їх основі відповідні інформаційні огляди. Подібна інформація лягала на стіл не тільки вищого партійного й державного керівництва, але й керівників республіканського та обласного рівнів, які робили відповідний аналіз для світової преси. В одному з таких оглядів наводилися витримки з різних провідних газет Європи та США, що стосувалися долі української церкви. Зокрема, американська газета "Нью-Йорк Таймс" 17 березня 1946 р. опублікувала матеріали про рішення Львівського собору й заяву кардинала Тіссерана з приводу репресій проти церкви та віруючих у Західній Україні, у якій заявлялося: "Розторгнення Берестейської унії підкреслює напружену і рішучу боротьбу, яка точиться між Москвою, що діє через православну церкву, яку вона намагається використати як політичну зброю, і Ватиканом... Оскільки в Росії фактично не дозволена ніяка інша християнська церква, крім Московської православної церкви, гасло полягає в тому, що західноукраїнська католицька церква повинна зникнути... Собор, який зібрався у Львові та прийняв рішення анулювати унію західноукраїнської церкви з римською церквою, ухвалену 1596 р., очолювався кількома священиками-відступниками, один з яких опублікував брошуру, скеровану проти верховної влади Римського папи" [2, арк. 46-47].

В іншому номері ця газета повідомляла: "Львівського митрополита і майже всіх єпископів заслано в далеку Московщину. Церковний маєток розграбили, а священицтво запроторили в тюрми і робочі роти...

Москва показала своє правдиве обличчя: указом одобрила "бажання народних мас" і підчинила збунтованих українських католиків червоному патріархові в Москві" [2, арк. 48].

Римська газета "Пополо" від 19 березня заявляла, що повідомлення московського радіо щодо приєднання західноукраїнської церкви до православної "є трюком самої підлої властивості... Всі єпископи і духовенство Західної України були заслані, запроторені в тюрми і замінені тепер купкою відступників на чолі з тим же самим Г. Костельником, якому за його старання була обіцяна посада митрополита Львівського. Ці зрадники віри і своєї пастви ненависні віруючим. Всі керівники релігійних парафій, які не бажали зраджувати свій народ і віру, під ворожим тиском усунені і на їх місце знайдені нещасні, готові на все, які написали під диктовку звичайну відозву до визволителів. Стиль не новий, - підсумовувалося в газеті і прогнозувалося, що тиск на незговірливих священиків УГКЦ тільки посилиться" [2, арк. 50].

Авторитетний у католицькому світі єзуїтський журнал "Чивильта Каттолика" характеризував позицію Радянського Союзу стосовно західноукраїнської уніатської церкви як "політику підступу і насильства". Автори огляду зазначали, що "журнал указує на факти "переслідування", які нібито були здійснені проти єпископів і священиків уніатської церкви, щоб примусити їх приєднатися до російської православної церкви... Католицьке духовенство було замінено священиками-відступниками, які проголосили своє приєднання до російської православної церкви і відмову підпорядковуватися авторитету папи" [2, арк.52].

Ієрархи УГКЦ української діаспори теж засуджували радянський режим і керівництво Російської православної церкви за насильницьке протизаконне й неканонічне приєднання уніатської церкви до православної, де вказувалося, "що так звана злука західноукраїнської уніатської церкви з російською православною є неможливою подією, тому що всі законні єпископи української уніатської церкви вже давно арештовані й депортовані совітськими чинниками. Це не є злука, а примусове прилучення, заряджене радянською владою". Від імені українців греко-католиків Канади вони заявили: "Як громадяни Канади ми вимагаємо, щоб свобода, проголошена Атлантичною Хартією, розповсюджувалася на тих нещасних людей, які нині переслідуються Совітами, вимагаємо визволення і права повернутися до своїх парафій та припинення переслідування українських католиків" [3, с. 390].

Греко-католицькі єпископи в США К. Богачевсъкий і А. Сенишин оприлюднили також заяву із рішучим протестом проти насильної ліквідації уніатської церкви в Україні. "Совіти покористовуються православною церквою й уживають терористичних способів, щоб примусити уніатських священиків і вірних підкоритися Москві, - наголошували вони. Ієрархи підкреслили неканонічність рішень Львівської собору: 216 священиків, залучених владою для його проведення, не могли представляти інтереси тритисячного кліру та чотирьох мільйонів вірних. Було би кривдою для українського народу і його Церкви прийняти як правдивий факт проголошення, що синод скликаний у Львові 8 березня ц. р., зірвав Берестейську унію, що в'язала Українську Католицьку Церкву з Римом 350 літ, та загнав її знову в обійми московської православної церкви" [3, с.391].

На підтримку гнаної УГКЦ виступили представники Української автокефальної православної церкви, яка продовжувала свою діяльність поза межами зони радянської окупації українських та східноєвропейських територій. Зокрема, учасники Другого Собору єпископів УАПЦ під головуванням митрополита Полікарпа (Сікорського), що проходив 14-18 березня 1946 р. у німецькому містечку Есслінгу-на-Неккері, ухвалили звернення до всіх християнських церков, а також окреме звернення до Католицької церкви, у якому висловлювалося співчуття з приводу насильницького приєднання греко- католиків до РПЦ [4, с. 269]. Від імені священнослужителів і віруючих Української автокефальної церкви в Північній Америці висловив протест її глава єпископ І. Теодорович [4, с. 270], а від Української католицької церкви в Канаді - екзарх Ладика та єпископ Саварій [4, с.275].

Українська діаспора за океаном, яка пильно стежила за подіями на батьківщині, була стурбована долею близьких і рідних людей, бурхливо реагуючи на ліквідацію батьківської церкви. Другий конгрес українців Канади в червні 1946 р. ухвалив із цього приводу спеціальну резолюцію. У ній наголошувалося, що він "протестує перед цілим культурним і свободолюбивим світом проти насильственного втручання совітського уряду в справі віри українського народу та використання російської православної церкви для скріплення своєї диктатури над українськими народом". 3'їзд українців у канадській Оттаві у вересні 1946 р. теж відгукнувся резолюцією на події в Галичині, у якій відзначалося: "Войовничий безбожний матеріалізм і дикий московський імперіалізм сьогодні руйнують основи християнського життя, християнської цивілізації, демократичного ладу та нищать культурні надбання нашого народу на його рідних землях" [5, с.189].

Особливо болісно й обурливо сприймали розгром УГКЦ представники закордонного представництва УГВР та закордонних частин ОУН, а також досить численна західноукраїнська еміграція. У зв'язку з трагічними подіями на батьківщині УГВР оприлюднила в травні 1946 р. звернення до всіх українців на чужині. У ньому зазначалося: "Переводячи послідовно жорстоку боротьбу з національними надбаннями, поборюючи прояви національної волі на західноукраїнських землях, большевики з перших днів окупації розпочали боротьбу з Української Греко-Католицькою Церквою, цею твердинею національної культури українського народу на західноукраїнських землях. Всіх єпископів арештовано, три з них померли у в'язницях, виарештовано понад 300 священиків... Большевики створили ініціативну групу трьох священиків, які відозвою 28 травня закликали все духовенство західноукраїнських земель пірвати з уніатською традицією і підкоритися московському патріархові... Релігійний терор на Західноукраїнських землях, насильства над сумлінням скріпили фронт революційно-визвольної боротьби українського народу під проводом УГВР за незалежність Української Держави, яка єдина забезпечить свободу думки світогляду і віри українцям... Закликаємо протестувати проти насильства над релігією і сумлінням нашим. Розповісти демократичному світові правду про гніт і сваволю на наших землях" [6, с. 288].

В іншій заяві, оприлюдненій на Заході, керівництво УГВР інформувало світове суспільство, що в Україні "по-варварському знущаються большевики з релігійних почувань українського населення... Вся акція мала на меті: а) знищити греко-католицьку церкву як релігійну національну інституцію, яка дуже поважною мірою охороняє український народ від русифікаторських впливів Москви; б) терором зламати деяку частку духівництва, змусити його до співпраці з НКВД і в цей спосіб підірвати авторитет церкви серед нашого народу взагалі" [6, с. 289].

Що ж до реакції оунівського підпілля на галицьких землях, то, за словами Б. Боцюрківа: "Дивує, що "возз'єднавча" кампанія не зіткнулася з будь-якою серйозною протидією з боку потужного українського руху опору" [7, с. 179]. Тільки влітку 1946 року ОУН у формі ультиматуму вимагала від священиків, які перейшли у православ'я, зректися свого відступництва з погрозою щодо можливих насильницьких дій. Деякі священики підкорилися цій вимозі, але більшість через прагматичний підхід щодо необхідності збереження парафіяльного духовенства під формальним виглядом возз'єднання та через острах репресій із боку НКДБ відмовилися відступати від нав'язаного примусово православ'я, а дехто звернувся навіть за захистом до органів НКВС [7, с. 179-180].

Якщо говорити про позитивні відгуки щодо рішень Львівського собору, то свої привітання Московському патріарху Алексію надіслали тільки представники православних церков - екзарх Болгарії Стефан, архієпископ Нью-Йорка Карпато-Русі та Віленський архієпископ Корнилій [8, с. 60].

Один із представників Української православної церкви в США І. Гундяк через особисте послання до Г. Костельника звернувся з пропозицією поширити "возз'єднавчу" на Америку, закликавши тамтешніх греко-католиків приєднатися до православ'я [9, с. 117-121]. Але цей випадок чи не єдиний у своєму роді схвальний відгук заокеанських українців на насильницьку ліквідацію УГКЦ.

Виклад розвитку подій на соборі, відображений у публікаціях радянських часів [10;11], із погляду комуністичної влади мав демонструвати логіку історичної об'єктивності, здійсненої режимом антиуніатської акції. Однак для духовенства й віруючих УГКЦ це був акт відвертого насильства, який сприймався однозначно негативно. Про це свідчать матеріали спогадів та інтерв'ю репресованих священиків, простих віруючих, що містяться в архіві львівського Інституту історії церкви Українського католицького університету [12].

Що ж до наукових оцінок самого Львівського собору та прийнятих на ньому рішень, то і в церковних колах, що зберегли вірність унії, і в наукових дослідженнях сам він та прийняті постанови вважають нелегітимними й неканонічними. Цих підходів дотримується також більшість сучасників церковних та світських дослідників історії УГКЦ. Суть їхньої позиції зводиться до такого. Тогочасний собор у проведеному вигляді юридично не спроможний був вирішувати питання про возз'єднання церков. Зібрання, іменоване як собор Української греко-католицької церкви, відбулося без участі жодного з її єпископів, які перебували в тюрмах і на засланні. Це автоматично робило його неканонічним, а прийняті в такому випадку рішення - незаконними, оскільки грубо порушували встановлені Вселенськими соборами церковні закони. Тож жодне з рішень Львівського собору за церковними канонами не можна вважати легітимними.

На думку Ю. Герича, відповідно до церковних законів, Російська православна церква як помісна не мала права втручатись у внутрішні справи іншої помісної церкви, тим більше Греко-католицької, підпорядкованої Ватикану. Отже, на його переконання, радянська влада, яка, згідно з таємно укладеним планом і за допомогою репресивних органів та РПЦ ліквідувала Греко-католицьку церкву на теренах України, офіційно скріпила цю акцію Львівським псевдособором 1946 р., брутально порушила елементарне право людини на віросповідання, визнане у всьому світі, навіть в інших тоталітарних державах [13].

Зрештою, у 1990 р., у розпал процесів легалізації УГКЦ, 23 січня у Львові відбувся церковний собор УГКЦ, на якому його учасники одностайно підтримали постанову, де вказувалося: "Відкинути і визнати неіснуючим т. зв. Львівський собор 1946 року, згідно якого Українська Греко-Католицька Церква нібито самоліквідувалась і переходила в лоно Російської Православної Церкви як її частина". Основними підставами такого рішення для учасників собору 1990 р. визнано такі положення: "Всі рішення і постанови т. зв. собору були і є недійсними і не зобов'язуючими для Української Греко-Католицької Церкви як такі, що творилися силою репресій Уряду СРСР при безпосередній активній участі вищого духовенства Російської Православної Церкви у відсутності ієрархії Української Греко-Католицької Церкви. Той т. зв. собор був неканонічним і юридично не правосильним і, як суто політичний, ніколи не був визнаний Римськими Архієреями і Вселенською Католицькою Церквою, віткою якої була і є Українська Греко-Католицька Церква" [14].

Висновки й перспективи подальших досліджень