Спогад про Тавриду. Лист до князя Петра Андрійовича Вяземського

Размещено на http://www.allbest.ru/

СПОГАД ПРО ТАВРИДУ. Лист до князя Петра Андрійовича Вяземського

Михайло Максимович

Українське національне відродження XIX ст. в історіографії, як правило, обмежується діяльністю кількох інтелігентних груп у Наддніпрянській та Галицькій Україні. Лише останнім часом, насамперед завдяки працям О. Музичка^:,“повернено” в український історико-культурний процес південну Україну, натомість “український Крим” XIX ст. залишається малодослідженим і на належному рівні незактуалізованим. Однак вже те, що саме наприкінці XVIII - першій половині XIX ст. Крим переживав подібні процеси з землями Гетьманської України зі становлення колоніального статусу в складі Російської імперії, зближує ці віково споріднені землі і в гуманітаристиці.

Одним з напрямків “українського тексту” Криму XIX ст. є кримські сюжети в житті й діяльності українських діячів культури, на сьогодні вже визнаних творців українського національного відродження, як, наприклад, Лесі Українки, І. Айвазовського та інших. Такий кримський сюжет присутній і в листі-спогаді про Тавриду творця української національної історіографії М. Максимовича (1804-1873 рр.), постать якого залишається ще недостатньо вивченою й висвітленою в українській гуманітаристиці Певним чином ці дослідження узагальнено у монографії: О. Музичко, Південна вісь Соборності: націєтворчі процеси в Українському Причорномор 'ї (кінець XIX- перша половина ХХст.), О. 2015. С.И. Пономарев, Михаил Александрович Максимович, Санкт-Петербург 1872; П.Г. Марков, Жизнь и труды М.А. Максимовича, К. 1997; Н.І. Бойко, М.О. Максимович: “Не покину, - поки згину, - мою Україну... " Історіографічний нарис життя і творчості М.О. Максимовича, Сміла 2001 та інші..

Загалом М. Максимович відомий як перший ректор Київського університету, попри однорічний термін займання цієї посади. Що ж до наукової спадщини вченого, то, незважаючи на републікацію низки його праць з гуманітаристики в чотирьох збірниках Див.: М.О. Максимович, Киевъ явился градомъ великимъ...: Вибрані українознавчі твори, Упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису В.О. Замлинський; Приміт. І.Л. Бутича. Переднє слово В.В. Скопенка, К. 1994; М. Максимович, У пошуках омріяної України: Вибрані українознавчі твори, Упор. і вст. ст. В. Короткого, К. 2003; М.О. Максимович, Вибрані твори з історії Київської Русі, Києва і України, Уклад., коротка біогр. та комент. П.Г. Маркова, К. 2004; М. Максимович, Вибрані твори, Упоряд. і вст. ст. В. Короткого, К. 2004., що стосуються насамперед історії Середньовічної та Ранньомодерної України, вона залишається не достатньо дослідженою та, відповідно, залученою до українського соціо- гуманітарного дискурсу. При цьому важливим є доробок М. Максимовича і в сфері джерелознавства, наприклад, він був одним з організаторів Київської археографічної комісії, два томи праць якої вийшли за його редакцією (1845 і 1846 рр.).

У джерелознавчому плані унікальними є листи М. Максимовича, значна частина з яких була опублікована ще за життя вченого. Пізніше розпочали публікацію епістолярію Максимовича С. Пономарьов С.И. Пономарев, Киевская старина и новизна, Киевлянин 93 (1881). та В. Науменко В. Науменко, Скорбная страничка из жизни М. А. Максимовича (По его черновым письмам к разным лицам), Киевская Старина 63 (октябрь-декабрь 1898) 273-307., а останнім часом їх корпусну публікацію (републікацію) здійснив В. Короткий Михайло Максимович, Листи, упор. і вст. ст. В. Короткого, К. 2004.. Варто згадати, що жанр публічного приватного листування був особливо популярним у XIX ст. і саме це століття розкривається насамперед у листах.

Визначаючи джерелознавчу вартість епістолярію М. Максимовича, В. Короткий відмічав, що вони, будучи “сповнені духом епохи, яку він репрезентував і творцем якої певною мірою виступав, вони є важливим, а іноді і єдиним джерелом для дослідження не лише його біографії, а й багатьох процесів, що відбувалися в українському... громадському та науковому житті XIX ст.” В. Короткий, Життєпис мовою листів, [в:] Михайло Максимович, Листи, Упор. і вст. ст. В. Короткого, К. 2004, с. 7., відтак, “все, що ми знаємо про вченого, особливо про михайлогорський період його життя, почерпнуто головним чином із листів - у них він ніби залишив нам свій автопортрет” Ibid, с. 9-10..

В. Короткий наголошував, що для Максимовича, обмеженого через хворобу в контактах із зовнішнім світом, листування було часто єдиним каналом комунікації з друзями, колегами, взагалі читачами Ibid, с. 10.. Тут варто відмітити, що за висновками дослідників, саме Максимович став фундатором жанру публічного спілкування у вигляді опублікованих листів, заміток, статей тощо, що були розраховані на певну суспільну реакцію Ibid, с. 16.. Такими постають і спогади про Крим, де прослідковується не лише мемуарний аспект, а й внутрішній біль “михайлогорського самітника” через неможливість знову відвідати Тавриду.

Спогад про Тавриду безпосередньо адресовано Петру В'яземському (1792-1878), який саме в той час працював над дослідженням мемуарного характеру про Росію кінця XVIII - першої половини XIX ст. [В. Короткий,] Вяземський Петро Андрійович, [в:] Михайло Максимович, Листи, Упор. і вст. ст. В. Короткого, К. 2004, с. 83. Познайомились два літератори ще 1825 р. Їхні стосунки розвивались нерівномірно. Більш активні на початку, згодом майже перервались і лише в другій половині 1860-х років вони відновились, поштовхом до чого, на думку В. Короткого, став столітній ювілей М. Карамзіна, що відмічався 1866 р. Ibid., с. 84. Максимович високо цінував В'яземського як літератора. Так, у листі до Г. Данилевського від 20 лютого 1856 р. він писав про В'яземського, що “він для нас вартує української весни” Михайло Максимович, Листи, с. 112.. максимович таврида лист кримський

Відтак, лист-спогад Максимовича про Тавриду суттєво доповнює опубліковані листи вченого до В'яземського Ibid., с. 85-105. і є ще однією сторінкою взаємодії двох літераторів, а з іншого, є цінним джерелом загалом з історії Криму середини XIX ст. та біографічним джерелом до життєпису Максимовича та іншого героя листа - владики Інокентія (Борисова).

На жаль, епістолярні, як і взагалі взаємовідносини Максимовича з Інокентієм (Борисовим) в історіографії залишаються майже не відомими. На сьогодні опубліковано лише один лист Максимовича до владики від 24.11.1849 р. Ibid., с. 128. Решта епістолярію була розпорошена, очевидно, ще самим Максимовичем, про що він сам писав Погодіну 16 січня 1868 р. Ibid., с. 232. Тому вже один з перших дослідників епістолярної спадщини вченого С. Пономарьов відмічав, що через таку щедрість роздачі власних листів Максимовичем у збереженій його епістолярній спадщині “ми не знаходимо жодного рядка преосв. Інокентія, Язикова, Шевченка”, а листи Гоголя були передані його вдовою Ніжинському історико-філологічному інституту С.И. Пономарев, Киевская старина и новизна..

Взагалі постать владики Інокентія в українській історіографії залишається незактуалізованою. Переважно статті, що йому присвячені, були опубліковані ще в XIX ст. Див., наприклад: Н. Барсов, Архиепископ Иннокентий Борисов по новым материалам его биографии, Санкт-Петербург 1884; Т. Буткевич, Иннокентий Борисов, бывший архиепископ Херсонский, Санкт-Петербург 1887 та інші. Однак, така ситуація в науці зовсім не відповідає його ролі і місцю в історії України. Вже те, що він був близький до Максимовича - творця української націоналістичної історіографії, говорить про непересічність цієї постаті в українській історії.

Попри те, що Інокентій народився за межами України, майже все його свідоме життя пов'язано з Україною. Так, вищу богословську освіту владика здобув у Київській духовній академії (1819-1823), де на нього звернув увагу митрополит Євгеній (Болховітінов). Вже 1829 р. він здобув ступінь доктора богослів'я, а наступного року був призначений ректором Київської духовної академії, власне про якого і згадує Максимович у своєму листі-спогаді. Окрім адміністративної роботи, Інокентій провадив активну науково-організаційну працю. В Києві він заснував часопис “Воскресное чтение” та провадив жваву науково-досліду працю. За заслуги перед наукою 1830 р. вчений був обраний членом Академії Наук.

Окрім того, в історію української Церкви Інокентій увійшов як настоятель Києво-Братського монастиря, архімандрит Михайлівського Золотоверхого монастиря, єпископ Чигиринський, Володимирський, Харківський, а з лютого 1848 р. - архієпископ Херсонський і Таврійський. На останній посаді був одним з перших, хто розпочав археологічне вивчення Херсонеса.

Максимович познайомився з Інокентієм влітку 1834 р. [В. Короткий,] Інокентій (в миру - Іван Олексійович Борисов), [в:] Михайло Максимович, Листи, Упор. і вст. ст. В. Короткого, К. 2004, с. 127. на урочистому відкритті університету Св. Володимира, про що пізніше згадував у листі до Погодіна Михайло Максимович, Листи, с. 229.. Двох учених пов'язує довготривала дружба.

Інокентія Максимович згадує й в інших листах до друзів. Так, про останню зустріч з владикою Максимович писав Погодіну від 16 січня 1868 р. Ibid., с. 229-231. Очевидно, Максимович записав багато спогадів про Інокентія, про що промовляють його слова в листі до Погодіна: “буду продовжувати тобі мої спогади про Інокентія уривками з його невеликих листів до мене” Ibid., с. 232..

Таким чином спогади Максимовича про Тавриду, є не лише цінним джерелом з історії Криму першої половини XIX ст., а вагомим біографічним джерелом до життєпису як самого Максимовича, так і владики Іно- кентія (Борисова) та України загалом.

Вперше ці спогади були опубліковані у 1871 р. разом з “Листами про Київ” Михаил Максимович, Письма о Киеве и воспоминание о Тавриде, Санкт-Петербург 1871, с. 137-148. і, наскільки мені відомо, не перевидавались. Враховуючи, що це джерело особового походження, має чітко виражений суб'єктивний характер, спогади подаються мовою оригіналу, за сучасним правописом та сучасною орфографією.

Михаил Максимович

ВОСПОМИНАНИЕ О ТАВРИДЕ.

Письмо к князю Петру Андреевичу Вяземскому

Незабвенно для меня Черное море и мое плавание по его благоприятным для меня волнам. К нему часто неслись отсюда, вместе с Днепром, мои благословения и печали... Незабвенна для меня и моя отдохновительная гульба по Южному берегу Крыма, о котором вспоми- наючи, я не раз говорил себе:

“Туда, туда!

Но быть ли там когда?”

К Вам некогда писал я из Москвы о моем первоначальном, несбыв- шемся желании быть в Крыму. Вам ныне хочу вспомянуть мой первый день на том Синем море - “еже море словетъ Руское”, по выражению Нестора, и мои первые странствия по благодатно-прекрасным местам достославной Тавриды.

Весною 1836 года, получив четырехмесячный отпуск из Киева, для поправления здоровья, я отправился из Одессы в Крым 28 мая на пароходе Петре-Великом. Между тем как другим пассажирам становилось дурно и худо, мне напротив того, с каждым часом, было все лучше и лучше, как будто год за годом спадал с моих труженых костей. И вспомнил я тогда моряка Матюшкина, говорившего в Москве, что для него нет большего наслаждения, как быть в открытом море, под парусами. И когда мы плыли открытым морем, я пожалел было: зачем я отказался от путешествия вокруг света, на которое некогда звали меня, как ботаника? Но - своего будущего не угадаешь, а прошедшего не вернешь, как и ветра в поле; а в украинской песне и ветер говорит могиле так:

“Ой хоч буду віять,

Не переставати,

Да вже того не одвіять,

Що має Бог дати!”

С наступлением вечера, я устроил себе ночлег в лодке, висевшей с правого боку парохода. Долго я лежал в ней, глядя на звездное небо и вслушиваясь в шумное море. “Небеса поведают славу Божию и о делах рук его вещает твердь.” И сладко заснул я, как дитя в люльке. Радостно мне было встречать первый день на море и ожидать восхода солнца. И вот - “оно выходит, как жених из брачного чертога своего, как исполин, веселясь, пробегает путь.” Господи, как мне хорошо тогда было!

Между тем пароход несся с нами по зеркальной зыби, чертя на ней пенистый след своего бега; за ним тянулась в воздухе длинная дымная коса; а мимо нас бежали уже картинные берега Тавриды; и наконец - мы стали у Ялты.

Она в то время строилась вновь, с нарочито узкими улицами; беспрестанно визжали татарские гарбы своими немазанными колесами, и гудели камни, взрываемые порохом; пыл и духота были невыносимые после свежего дыханья на море. И я немедленно отправился в Магарач, к Паисию Сергеевичу Кайсарову Кайсаров Паїсій Сергійович (1783-1844) - російський генерал, учасник Наполеонівських війн. У 1831 р., як командир 3-го піхотного корпусу, брав участь у придушенні польського повстання. Похований у Києво-Печерській лаврі., поджидавшему меня на своей даче.

Торопясь в Варшаву, к своему корпусу, он пробыл в Крыму еще около недели. С ним вместе начались мои купанья в море и прогулки по Южному берегу - сперва до Аюдага, а на другой день в другую сторону, до Мальцовой дачи. В эту вторую поездку мы посетили знаменитую южнобережную княгиню Голицыну, урожденную Всеволожскую Голіцина Ганна Сергіївна (народжена Всеволожська) (1779-1837), княгиня, письменниця. Часто мешкала у своєму кримському маєтку Кореїз, а другий маєток Голіциних назвала “Новий Світ”. У Криму Г. Голіцину називали “La vieille du rocher” (“Старуха зі скелі”), сама ж вона інколи підписувалась “La vieille des monts” (“Старуха з гір”), що було перероблено в “La vieille de mon” (“Старий чорт”). Всі мандрівники по Криму обов'язково відвідували княгиню в її маєтку., к которой было у меня письмо из Киева от ее сверстницы, Александры Петровны Хвостовой Хвостова Олександра Петрівна (народжена Хераскова) (1768-1853), письменниця. Останні роки життя мешкала в Києві, де була головою “Київського товариства для допомоги бідним” і начальницею жіночого училища графині Левашової.. Та старожитная и строгая княгиня, носившая всегда нагайку на своем поясе, имела большой авторитет и для высшего одесского круга. Под ее защиту являлась в то лето из Одессы покинутая и обиженная графом Виттом Вітт Іван Йосипович (1781-1840), граф, генерал, один з найуспішніших російських авантюристів першої половини XIX ст. Учасник Наполеонівських воєн, з 1811 р. таємний агент Наполеона у Варшавському герцогстві, але вже в 1812 р. зрадив Наполеона і перейшов на російську службу, брав участь у формуванні Українських козацьких полків. Один з організаторів військових поселень на півдні України. Брав участь у придушенні Польського повстання 1831 р., після чого був призначений Варшавським воєнним губернатором. Після цивільного шлюбу з полькою Собаньською 1832 р. знятий з посади губернатора і призначений головою суду над польськими повстанцями. - для него покинувшая своего мужа, графиня Собанская Собаньська Кароліна Розалія Текла (народжена Ржевуська) (1795-1885), одна з перших красунь Східної Європи початку XIX ст., в неї були закохані і присвятили вірші Адам Міцкевич та О. Пушкін. Була одружена зі значно старшим за неї багатим одеситом І. Со- баньським. В Одесі організувала власний салон, з 1821 по 1836 рр. - цивільна дружина І. Вітта. Після розриву з Вітте Собаньська оселилась у маєтку Голіциної Кореїз. Останні роки життя провела у Франції, де, проте, контакти з польською еміграцією були холодними, через її минулий зв'язок з Вітте.,

в альбоме которой видел я стихи, некогда ей написанные Пушкиным Пушкін Олександр Сергійович (1799-1837), російський поет, письменник. У 1820-х рр. був засланий в Україну, де проживав у Криму, Києві, Одесі та інших українських містах. В Одесі захопився К. Собаньською, якій присвятив низку своїх поезій. Одружений з Н. Гончаровою, з роду гетьмана П. Дорошенка.:
“Что в имени тебе моем?..” Вірш вписано 5 січня 1830 р.

По отъезде Кайсарова, мой буколический досуг в Магараче делил я с поселившимися там, в домике Шуазель Ймовірно дачні будинки Шаузель-Гуфье Софії (народженої графині Тізенгаузен) (17901878), фрейліни при дворі Олександра I, однієї з перших литовських жінок-письменниць, у літературі також відомі її мемуари., двумя девицами, порученными в мое знакомство профессором Розбергом, при отплытии нашем из Одессы. То были: дочь варшавского профессора Андрея Снядецкого Снядецький Анджей (1768-1838), лікар, біолог, хімік, професор Варшавського університету. Вважається родоначальником польської хімії. Автор першої монографії з біохімії “Теорія органічних речовин”. Пропагував дієту, гігієну та фізичне виховання в школах., болевшая сердцем, и ее смиренная спутница, Пелагия Имхарт Особу встановити не вдалося., сбиравшаяся описывать свое путешествие.

Но у меня в виду был желаннейший и со дня на день ожидаемый спутник - мой возлюбленный ректор Киевской академии, архимандрит Иннокентий Інокентій Херсонський (у миру Іван Олексійович Борисов) (1800-1857), єпископ, з 1848 р. архієпископ Херсонський і Таврійський, з 1836 р. член Російської Академії Наук, з 1856 р. - член Святійшого Синоду. Випускник Київської Духовної академії (1823), доктор богослов'я (1829). З 27 серпня 1830 р. - ректор і професор богослів'я Київської Духовної академії.. Первое посещение Крыма будущим святителем и достопамятным подвижником Таврическим еще неизвестно, кажется, в биографических о нем воспоминаниях; а потому я опишу Вам его подробно, насколько оно сохранилось в моей памяти.

Иннокентий прибыл из Одессы в Крым 12-го июня, в день Онуфрия Великого, во имя коего любили некогда на Руси Киевской основывать скиты и пустыни, о них же давно и память исчезла. Предъуведомленный о прибытии его в тот день, я дожидался в Ялте; и когда пароход приближался уже к якорному месту, я поспешил туда на баркасе. Видел я издали, что кто-то в круглой священнической шляпе, сидел неподвижно, сложа обе руки на борт и положа на них голову; а когда останавливались, как будто ко мне улыбнулся.

Но я узнал в нем Иннокентия только тогда, когда его первого стали спускать ко мне с парохода: он был - как с креста снятый, и пришел в себя, когда уже высадились на берег. Тогда он, вздохнувши, обнял меня и говорил: “Благодарю Вас... Я увидел Вас, как моего хранителя... Ах, какие страдания испытал я. Теперь я знаю разлучение души с телом”. Вот первые слова его в Крыму, крепко запечатленные в моей памяти! А помещение его было - в крайнем с берега гостинном домике. Там, когда напились чаю, я оставил его в покое, с бывшим при нем келейником. Страдание его морскою болезнию было так велико, что он не захотел уже возвращаться на пароходе, и того же дня написал в Одессу, чтобы оставленный там его экипаж выслали в Херсон.

На другой день, в одиннадцатом часу утра я нашел его уже бодрствующего и беседующего с собравшимися у него крымскими священниками. Под тяжелым впечатлением неприязненного к нему Черного моря, не показалась ему сначала и красота Южного берега Крыма. Глядя на Ялы, ушедшие там от моря дальше и выше, чем в других местах, и ставшие картинным полукругом, он говорил: “да эти горы немногим чем выше наших киевских!” Вечером однако же он с большим удовольствием гулял со мною по Магарачу, где мы и заночевали. Но и тут случилась неудача. В новоизбранном для нашего помещения домике оказалось многочисленное собрание домашних насекомых. (А в описании Таврической области Карла Габлица было сказано, что они “нигде еще в домах не усмотрены”). Не могши заснуть целую ночь, мы на рассвете перебрались на прежнюю квартиру в Ялте.

С наступлением прекраснейшего утра в тот третий день, в воскресенье, Иннокентий не только примирился с Крымом, но и полюбил его.

Мы отправились в Массандру, отличавшуюся от других южнобережных дач своею роскошною травною зеленью и безъискуственною сельскою красотою. Там Иннокентий молился у обедни, в небольшой церкви, поставленной над самим истоком светловодного ручья.

Отдохнувши достаточно после обеда в Ялте, мы собрались на прогулку в горы, наметив себе пределом главную вершину, называемую Лапата. Мой проводник-татарин, ежедневно приходивший ко мне с своим конем, явился теперь с двумя. Я предложил Иннокентию садиться на коня, изведанного мною, в седло, оставленное Кайсаровым. “Какой же я всадник”, - говорил он, смеясь. “Отличный будете, - сказал я: думайте, что это жребя ослие, и восседайте!” И когда уже трогались в ход, молодой келейник с удивлением глядел на своего отца ректора, и усмехался.

Не знаю, кто бы мог оставаться равнодушным, проезжая в первый раз по той благодатной полосе Южного берега, где под открытым небом растут - смоковница и масличина, лавр и кипарис, айва и гранат, не говоря уже о многоразличных виноградных лозах и о прочем богатстве растительной жизни. Любитель садов и природы, Иннокентий был в восхищении.

Солнце склонялось к западу, когда мы стали избираться, пробитою зигзагами дорогою, на другую, крутогорную полосу, поросшую таврическою сосною. С ее легким, бальзамическим паром сливалось прохладное веянье с моря и ходило между дерев тихим, таинственным шорохом... Когда мы остановились там для отдыха, Иннокентий, положа руку на свою иногда болящую грудь, говорил с умилением: “Господи, не забуду никогда этого дыхания!”

Приспела и верхняя, горнокаменная полоса, на которой не было уже дерев, а только низкорослая трава и мох, да кое-где мелкий кустарник. Там приходилось нам продвигаться вверх иногда по самому краю стремнин, над глубокою пропастью. Привычные кони ступали осторожно, как-бы пробуя сперва копытом, надежно ли в том месте. Два раза мимо нас промчались, будто по воздуху, дикие козы. По мере восхождения нашего и море, казалось, поднимается на уровень с нами. А когда мы были у самой вершины, навстречу нам оттуда появилось светло-туманное облако. Когда же, взойдя ускоренно наверх, мы сидели уже на скале от- дыхаючи, все облако спустилось вниз и - прогремел под нами гром. Иннокентий, в трепетном восторге, крестился, и радовался этим неожиданным явлениям. Между тем, как прогремевшее под нами облако было уже далеко над морем, настигло и другое, кропившее нас тихим, теплым дождем. Мы нашли впадину под тою скалою, и сидя в ней, готовились уже там заночевать; но через полчаса прояснилось на небе, и полная луна осветила нам пройденный путь, и показала в новой красе бывшую перед нами чудесную картину.

Тогда мы начали свой возвратный путь - пешком и ползком, вслед за татарином, сводившим потихоньку своих коней; и когда были недалеко уже от соснового бора, там запылал огонь и раздались протяжные крики. То были греки балаклавской роты, работавшие новую горную дорогу и ставшие на ночлег, - как узнали мы, подойдя к ним. Вместе с ними и мы приотдохнули, подсевши к огню; когда же они принялись за свою вечерю, и мы подживились ею немножко: ибо предполагая возвратиться к заходу солнца, мы запаслись только десятком апельсинов. Спускаясь мало по малу по тем же местам, и любуясь ими заново, при озарении лунном, мы воротились в Ялту к двум часам по полуночи.

Обогащенные впечатлениями, мы остались без сна, и в десять часов отправились на тележке в Алупку, где была спокойная гостинница, отдельно стоявшая на холме и содержимая прежним поваром графа Воронцова Воронцов Михайло Семенович (1782-1856), граф, з 1845 р. князь, російський державний діяч. Протягом 1823-1844 рр. - новоросійський і бесарабський генерал-губернатор. Засновник Алупкінського палацу в Криму., находившимся при нем во всех походах его, до окончания войны с Бонапартом. Обновив силы наши послеобеденным сном, мы с удовольствием ходили по верхней половине знаменитой дачи. Иннокентию там не показалось только то, что был уже на половину отделан великолепный зеленокаменный дворец, красовалась уже новая золотоверхая мечеть, а православной церкви не было еще и заложено. Приятно было среди прогулки посидеть у того маленького светловодного прудка, который устроен на каменной скале, и окружен, как венком, розовыми кустами. Там Иннокентия долго занимали золотые рыбки, гулявшие по каменному дну... Но внезапный сильный ветер прогнал нас оттуда. С балкона гостинницы смотрели мы на смутное зрелище, которое Иннокентий называл “проявлением бурного духа”.

Вы помните гору Айпетри, которая стоит, как неуклюжий великан, при въезде в Алупку, и служит ей своею макушкою вместо ледника. Половина той горы в незапамятное время откололась во всю длину и, упав к морю, наложила собой мыс Айтодор. Вот, при вершине Айпетре, часу в пятом пополудни, показалась черная туча. Оставаясь там около двух часов все в том же своем виде, она разражалась не громом и молнией, и не дождем, а только неистовою сухою бурею, потемнявшею воздух возметае- мым ею прахом и несметным множеством древесных листьев и ветвей, безжалостно ею срываемых. Когда исчезла тучка - и буря утихла, только на море продолжалось сильное волнение. Мы возобновили нашу прогулку, и видели печальное крушение, претерпенное Флорою и Помоною Традиційне для романтизму звернення до античної мітології. Флора - ім'я римської богині квітів і весняного цвітіння. Вживається в значенні сукупності рослин на певній території. Помона - римська богиня садових фруктів і достатку, дружина Вертумна.. Сойдя на прибрежную скалу, мы долго смотрели на бушующее море. Передовые волны его с воем и ревом кидались на скалу, как-бы желая поглотить нас; но досягали только до половины ее и падали с шумом.

На другой день, после спокойного ночлега в гостиннице, мы совершили приятнейшую прогулку по Ориандам, где южнобережная таврическая природа является в полной своей красе и роскоши. Там внимание моего дорогого спутника прежде всего остановила собою, в верхней или виттовой Орианде, отдельно стоящая каменная горка, на которой тогда был новый золоченый шар с крестом, а в давнее время - монастырек или

скиток греческий. Мы всходили на нее, и долго любовались ненаглядною ее окрестностью. Иннокентий говорил, что та горка представляет собою кафедру в великолепном храме природы.

Весь следующий пасмурный день он провел в Ялте, занявшись делами своей училищной визитации и письмами.

А в седьмой день, 18-го июня, мы простились - до свидания в Киеве. Он уехал в Симферополь, а оттуда в Херсон. На этом дне кончаю и мое нынешнее воспоминание о Тавриде.

Ровно полжизни моей прошло с той поры, как я благоденствовал на Южном берегу Крыма. Тогда мне был 32-й, ныне 64-й год. Но не прошло еще ни желание, ни упование мое побывать и погулять там вторично. И для меня стали заветными слова поэта, Вами в первый раз объявленные изданием “Бахчисарайского фонтана”:

“Приду на склон приморских гор,

Воспоминаний тайных полный,

И вновь Таврические волны Обрадуют мой жадный взор”.

Простите!

Михаил Максимович.

24 марта 1868 г. Михайлова-Гора, Золотоношского уезда.

Размещено на Allbest.ru