Історичні витоки соборності - чинника українського державотворення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історичні витоки соборності - чинника українського державотворення

Кондратюк В.О.

У статті робиться спроба грунтовного аналізу історичних витоків соборності - чинника українського державотворення, адже процеси розбудови Української держави, формування в ній справедливого соціально-економічного ладу, громадянського суспільства продовжуються і сьогодні та потребують в сучасних політичних умовах глибокого вивчення та переосмислення.

Ключові слова: трипільська культура, Русь, Україна, українець, держава, соборність.

The article attempts to analyze the historical roots as a factor of the Ukrainian statehood, because the processes of development of the Ukrainian State forming it equitable socio-economic order, civil society continues today and need in the current political conditions, deep study and reinterpretation.

Keywords: trippillian culture, Rus, Ukraine, Ukrainian, state, unity.

Постановка проблеми. Відзначивши нещодавно 20-річний ювілей незалежності України, український народ продовжує процес розбудови соборності Української держави, формування в ній справедливого соціально-економічного ладу, громадянського суспільства.

Складний і суперечливий період розбудови України вимагає глибокого вивчення досвіду вітчизняного державотворення, соборизації українських земель, вікових традицій, духовних цінностей українського народу. Ця тема, залишаючись надважливою в сучасних політичних умовах, потребує глибокого вивчення і переосмислення складних процесів українського державотворення і соборності українських етнічних територій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Для сучасної вітчизняної історичної науки характерним залишається зростання великої зацікавленості до глибокого вивчення питань тисячолітнього українського державотворення.

Вагомий внесок у висвітлення ідеї соборності як чинника українського державотворення зробили видатні вітчизняні вчені В. Антонович, В. Винниченко, М. Грушевський, М. Драгоманов, В. Липинський, І. Лисяк-Рудницький та інші.

З-поміж сучасних дослідників зазначимо В. Верстюка, І. Гошуляка, Я. Грицака, Я. Калакуру, І. Ку- раса, К. Кондратюка, В. Смолія, В. Солдатенка, О. Реєнта, С. Макарчука, О. Сухого, В. Литвина, Я. Малика та багатьох інших.

Постановка завдання. Метою дослідження є спроба аналізу історичних витоків соборності як чинника українського державотворення.

Виклад основного матеріалу дослідження. Упродовж лише останнього тисячоліття з території сучасної України зникла низка народів та їхніх державних утворень (чорні клобуки, обри, печеніги, половці, монголо-татари та ін.). Більшість із них розпорошились безслідно, деякі залишили ледь помітні сліди в артефактах археології, в окремих писемних джерелах і народних переказах. З цього приводу літописець, автор «Повісті врем'яних літ...» зазначає, що і досі серед нашого народу побутує вислів: «погибоша аки обри» [10, с. 15]. Тобто без знаку і сліду.

Новий виток геополітичного переоблаштування Європи знову виніс на історичний обрій автохтонів (українців), які, здавалось би, давно мали зійти з політичної арени. Принаймні впродовж багатьох століть численними загарбниками робилося все, щоб стерти з історичної пам'яті навіть згадку про такий народ, як русь-українці. Однак вони не зникли, як безліч інших народів, а відродилися в нових історичних умовах на тому самому географічному просторі, на якому проживали їхні предки ще в літописних і долітописних часах.

Факт проголошення Україною незалежності особливо боляче сприймається тими сусідами, які за рахунок Давньокиївської імперії, названої в пізніші часи з вченими державою Київська Русь, розбудували власні держави. Не дивно, що вони роблять все, щоб затьмарити-скрити від української суспільності витоки її соборності й державності, які губляться у глибині віків, і таким чином загальмувати сучасний процес державотворення в Україні.

У таких суспільно-політичних обставинах важливим і необхідним чинником державотворення стає історична наука. Бажає того хтось, чи не бажає. Це об'єктивна і умова, і вимога процесу державного будівництва. Саме історична наука має дати кожному українцеві правдиві знання про землю, на якій він живе, допомогти йому пізнати й усвідомити себе у цьому світі в нерозривній єдності минулого, сучасного і майбутнього.

Щоб повніше і краще пізнати себе, треба пильно подивитися, де ми стоїмо, зазирнути в глибину тисячоліть.

Старокам'яна доба (палеоліт) - 25-8 тис. років тому. На території нинішньої України (центральні й східні області) виявлено і досліджено стоянки: Пушкарську, Чулатівську та Мізинську над Десною на Чернігівщині; Кирилівську (спідній шар) у Києві; Добранічівську над річкою Супоєм (Черкащина); Студениць- ку над Дністром та Амвросійську на Донбасі [9, с. 34-35].

Отже, Чернігівщина, Київщина, Черкащина, Полтавщина, Наддністрянщина, Донбас - колосальний ареал (більшість території сучасної України) розселення людей доби палеоліту. Особливу увагу вчених усього світу - істориків, антропологів, етнографів, фольклористів та ін. - привернула стоянка в селі Мізин, відкрита у 1908 р. видатним українським археологом, антропологом і етнографом Федором Вовком (18471918). На схилі глибокого яру, на глибині 3-6 метрів тут було відкрито добре збережений культурний шар із залишками кількох великих житлових споруд. «В них знайдені заглиблені вогнища, ями-сховища, скупчення різноманітних виробів з кременю, кості та рогу» [9, с. 36].

«Найбільший науковий інтерес становили видобуті з культурного шару мистецькі вироби із мамонтових ікол: дві пари браслетів, декілька фігурок тварин (пес, сова) і понад десять фігурок невиразного характеру - пташки, жіночі фігурки. Ці знахідки здебільшого прикрашені ритими меандрами» [5, с. 20]. Цей «мі- зинський меандр» - своєрідний лабіринт-безкінечник, упродовж століть використовувався жінками-виши- вальницями в усіх регіонах, які справіку замешкували українці. Популярний він у вишивальниць і сьогодні.

Середньокам'яна доба (мезоліт). Ярослав Пастернак так характеризує цю прадавню добу: «Ця фаза розвитку людської культури припадає геологічно на початок доби остаточного відступу льодовика з Європи. Згідно з вичисленнями шведського геолога Де Снеч льодовик відступав тоді на північ із швидкістю 160 м річно, а з часу, коли він цілком залишив Європу, минуло вже 12 400 років.

Культурно-історичною знахідкою цього періоду в Україні є досліджувані в 1936-1938 рр. О. Бадером петрогліфи Кам'яної Могили над р. Молошною біля с. Терпіння Мелітопольського р-ну Запорізької області. Знахідка являє собою надзвичайно рідкісний для тих районів геологічний утвір з масивних плит, під якими знаходиться кілька печер з настінними рисунками тварин (мамонт, бики, вовк, пес). Частина зображень була пофарбована яскравочервоною охрою. Крім цих зображень, у Кам'яній Могилі є також багато лінійно- геометричних рисунків у вигляді рядів насічок, по виступаючих краях скелі, круглих ямок та простих і зігнутих, рівнобіжних і перехресних ліній. При цьому геометричні рисунки ніде не порушують зображень тварин, і через це, треба думати, ті й ті являють собою одну композиційну ще не розгадану цілість» [9, с. 94-101]. Зазначимо, що цими прадавніми майстрами первісного наскельного живопису були далекі-далекі предки сучасних українців. Автохтонного населення Північного Причорномор'я і Подніпров'я.

Новокам'яна доба (неоліт) на території нашої Батьківщини - приблизно 8-3 тис. років до н. е. За Я. Пастернаком: «Неолітична людина творить перші форми осілого громадського життя, гуртує свої землянки або хати по кільканадцять і кількадесять разом у малі селища і закладає біля них перші погребища з устійненим похоронним обрядом. На врожайних лісових теренах вона є хліборобом і скотарем, крім того, займається полюванням, рибальством і збиранням овочів.

Жили неолітичні люди великими родовими групами, об'єднаними особою жінки, матері, бабусі, пращурки, бо діти через відсутність паристих шлюбів не знали батька. Матріархат знайшов своє віддзеркалення також в культі жінки-матері, доказом чого є багато жіночих фігур» [9, с. 107-110].

У процесі самопізнання і відродження своєї державності мусимо знати і пам'ятати, що трепетне ставлення до жінки українці пронесли через тисячоліття. І цим відрізняються від багатьох народів, в тому числі і від росіян. Жоден шануючий себе українець не назве рідну матір - «маханка», бабусю - «старая ведьма», а незаміжню сестру - «телка». Слід також пам'ятати, що суспільство розвивається циклічно і по спіралі. І повернення до матріархату на черговому витку цілком реальне.

Важлива риса неолітичної культури, що співзвучна українській душі, виокремлена, зокрема, в «Історії Української РСР»: «Для розуміння культурно-економічного рівня і стану населення епохи неоліту надзвичайно важливе значення має вивчення кераміки - особливостей форм посуду, його орнаменту, технології виготовлення. Якщо вдатися до порівняння, то можна сказати, що кераміка з її різноманітним розмалюванням і формами посуду має таке ж значення для розуміння етнічного складу неолітичного населення, як національний одяг для вивчення-розпізнавання етнічних рис народів» [4, с. 50-53].

Особливо розвій мистецтва художньої кераміки на території України припадає хронологічно на наступний період - мідний, або енеоліт (мідно-кам'яний вік) - 4-3 тис. р. до н. е. На цей період припадає розквіт Трипільської культури. Відкриття її у 1890 р. поблизу Києва на території села Трипілля київським археологом чехом Вікентієм Хвойкою стало епохальною подією, звучним завершальним акордом XIX ст. Було відкрито нову високорозвинену цивілізацію, від якої сягав понад 6-ть тис. років. Значно старшу, ніж культури давнього Єгипту, Дворіччя, Крито-Мікен і Палестини. Відкрито в самісінькому центрі українських етнічних земель, поряд із уславленою столицею українців - древнім Києвом.

Подальші дослідження показали, що ця прадавня культура покриває більшу частину етнічної української території (вірніше, території далеких предків - українців). Міста трипільців досягали 10 і 20 тисяч населення, яке мешкало переважно у двоповерхових, досконалої інженерно-архітектурної конструкції будівлях. Міста формувалися за відповідним містобудівним планом (у вигляді концентричних кіл, із відповідними в'їздами і виїздами і низкою різних колективних вигод). Масиви викопних матеріалів подають доволі широкий спектр різноманітних побутових виробів, що засвідчує наявність окремих ремесел і якісь форми їх організації. Так само, аналізуючи побут трипільських поселень - міст, саму систему містобудування, можна зробити висновок, що тогочасне населення цієї культури мало якісь форми суспільної організації, форми якоїсь протодержави.

Прикметною ознакою Трипільської культури є багатоманіття її ліпленої (без гончарного кола) мальованої кераміки. «Багатство її форм і сміливість фантастичних узорів дають підставу вважати трипільську кераміку блискучим мистецьким феноменом енеолітичної доби» [5, с. 33-34]. «Пишно розмальовану трипільську кераміку вважали за предтечу грецьких мальованих ваз (Е. Штерн). Праісторичний Кріт, що вів перед у культурному житті егейського світу, досягнув того рівня мистецької спроможності пізніше, наприкінці ранньомінойської і на початку середньомінойської доби (близько 2000-1850 рр. до н. е.). Тому можна припустити, що це сталося до деякої міри під впливом Трипільської культури» [5, с. 37].

Цікаві думки щодо нашої давньої історії висловив свого часу наш видатний поет і мислитель Євген Маланюк, родом із Херсонщини: «Звернімось до мапи нашої Батьківщини. Бачимо на ній три виразні смуги: ліс - на півночі, лісостеп (приблизно на широті Київщини) і степ, що тягнеться до нашого моря, яке становить природно-географічну підставу нашої Батьківщини.

Всі три геокультурні смуги нашої Батьківщини перетинає один з найстарших на землі водних шляхів - Дніпро.

Цей шлях - «путь із варяг у греки» перерізав нашу Батьківщину на Право- і Лівобережну Україну. А цей розподіл тягнув за собою значні політико-державні наслідки... З другого боку, дніпровський водний шлях зв'язував «браму» Київської Держави - Новгород з тим світом, що відіграв таку історичну роль у розвитку і збереженні цілості нашої культури: маю на думці середземноморський культурний ареал античної Еллади...

Ми були північним сегментом цього культурного кола... Факт приналежності і нашої Батьківщини до цього кола, довговікового перебування наших пращурів в нім (від VIII ст. до н. е.) дав, мусів був дати, величезні наслідки, які жили, живуть і житимуть в нас, в нашій підсвідомості, нашому організмі, крові і жилах, навіть в «інервації» (як писав покійний В. Антонович, до слова, - медик, як і історик з освіти)» [6, с. 6-14].

Якщо прадавні корені того етносу, який заселяє територію під назвою Україна, доволі ясно проглядаються крізь імлу тисячоліть, то з етимологією самих понять «Україна», «українець», «українка», «українці» далеко не все ясно. Польські й московські окупанти, кожний зі свого боку, з усіх сил намагалися переконати як самих окупованих, так і увесь світ, що це околичні («окраїнні») землі їхніх держав. Поляки їх називали «кресами всходніми», московіти -«Малоросією» або «Юго-Западным краем». Це виглядає дещо дивним, оскільки таке поняття, як «Україна» (і похідні від нього), з'явилося ще до появи польської й російської держав.

Термін «Україна» виводиться ще з XII ст., з відомого запису літописця про те, що 1187 р., після передчасної смерті молодого князя Володимира Переяславського, «плакашася по немъ вси Переяславци...о немъ же Украйна много постона» [11, с. 134]. Йдеться тут про граничний край Руської держави і під назвою Україна розуміється сучасна Полтавщина [8, с. 248]. Двома роками пізніше, 1189 р., терміном «Україна» означається в літописі інша прикордонна земля - південна Галичина: «Князь Ростислав прийшов в галицьку Україну» [11, с. 138]. соборність державотворення український

Історик В. Мороз вважає, що слово «Україна» за своїм походженням є народним і широко відобразилося в народних історичних піснях і думах. На думку науковця, термін «Україна», ймовірно, виник ще в доновітню добу і в нашому історичному фольклорі слово «Україна» асоціюється з поняттям волі [7, с. 213]. Схожої думки тримався і Богдан Барвінський, який зазначав, що у фольклорі термін «Україна» «стає чимось живим, що вміє плакати над своєю недолею. В наших літописах, народних піснях і інших творах письменства бачимо, як вона «стогне», «журиться», «сумує й оплакує», «лементує» [2].

Виступаючи проти ототожнення російською історіографією слів «окраїна» й «Україна», член Центральної Ради, міністр юстиції в уряді Директорії, пізніше - професор карного права Українського Вільного Університету й Українського Педагогічного Інституту ім. Драгоманова в Празі Сергій Шелухин дав доволі зрозуміле роз'яснення: «По-українськи «окраїна» і «Україна» - це цілком ріжні поняття і походять од ріжних слів зовсім не одного, а ріжного змісту. Вони походять од слів «окраяти» і «украяти».

Слово «украяти» - значить одрізати од цілого шмат, який уявляє сам собою після цього окремий, самостійний предмет з своїми краями, межами, кінцями, з своїми окраїнами. Слово «Україна» - се спеціальне поняття про шматок землі, який одрізано (вкраяно, украяно) з цілого і який після сього стає окремим цілим і має самостійне значення, сам уявляє собою світ («Великий світ Україна та нігде прожити...»), окрему землю, територію, з своїми межами, окраїнами, границями. Се поняття відноситься тільки до землі» [15, с. 6-8].

Є й інші міркування і версії походження назви і поняття «Україна». Доволі несподівану версію пропонує сучасний мовознавець В. Багринець: «Отже, археологічні, історичні, лінгвістичні, етнографічні дослідження доказують, що пра-Україна була колискою індоєвропейських народів. Поряд з тим вдалось встановити, що наше національне ім'я, як і назва нашої держави, дуже давнього походження і сягають V тис. до н. е. В їх основі лежить назва першої на нашій землі держави Троянь, що в свою чергу походить від трояна, який в орійські віки став символом цієї землі, а в наш час - гербом України, котрий, однак, через його малодослідженість називається тепер латинською калькою тризуб. Наші далекі предки носили назву уктріяни, що значить укі, учені тріяни, яка протягом тисячоліть зазнала низки змін і набула форми українці...

Кінець XX століття став для української нації початком її відродження, недалекий той час, коли сповняться пророчі слова знаного німецького філософа І. Гердера, сказані ним у 1769 році: «Україна стане новою Грецією, чудовий клімат цієї землі, погідна вдача її народу і його музикальний хист, родюча земля - розбудять різноманітні таланти. З багатьох племен, як колись у древній Греції, постане велика культура нації, що простягнеться аж до Чорного моря» [3, с. 61-62].

Не всі погоджуються з точкою зору В. Багринця. Але вона існує як факт. І це нормально. Є привід і простір для подальшої наукової дискусії.

Існує думка, що в часи революційних збурень масами рухають «магічні слова». Так, відомий українофоб Шульгін писав у білогвардійському денікінському журналі: «Добре відомо, що більшість революцій було здійснено «магічними словами», яких маси не розуміли, одним із таким магічних слів виявилося в 1917 році назва «Україна» [17, с. 4].

Щодо українців, то вони, вочевидь, не знали етимології слова «Україна», але чуттєво, серцем сприймали його як якусь особливу сутність, що єднає їхнє роздерте етнічне тіло в одне ціле в різних кінцях світу: в Росії, в Австро-Угорщині, в Польщі, Румунії, Чехії, США, Канаді і т. д. Творить єдиний духовно- культурний світ під назвою Україна. Не випадково по обидва боки Збруча після розпаду Російської й Австро-Угорської імперій наддніпрянцями було проголошено самостійну державу - Карпатську Україну.

Борці за державну незалежність 40-50-х років минулого століття своє військово-політичне об'єднання назвали Українською Повстанською Армією (УПА).

«Боротьба навколо назви «Україна» та її похідних («українець», «український», «українство», «українсь- кість») була, та й залишається, такою гострою тому, що це не просто слово - це символ, у якому закодована національна ідея і закладена потужна енергія прагнення народу вільно жити на своїй землі в соборній, самостійній державі» [12, с. 25].

Слушно зазначає Сергій Шелухин: «немає такого національного імені, яке викликало б проти себе стільки ненависті, злоби й нападів і пропаганди, як назва території й народу: «Україна», «українці», «український» [16].

Про магічний вплив слів «Україна» й «українець» писали й інші великодержавники й «неділимщики». Так, Павло Мілюков - російський історик і публіцист, один із організаторів партії кадетів, перебуваючи в еміграції, в своєму щоденнику записав, що вони (кадети) доклали великих зусиль, щоб Павло Скоропадський, особистий паж царя, став Гетьманом, і покладали на нього великі надії у порятунку імперії. А він, рафінований російський аристократ, тільки-но взявши в руки гетьманську булаву, «сразу же стал «украин- цэм».

На благодатній землі відбудовують свою державу українці, тобто громадяни держави Україна - люди різних національностей, рас, віросповідань. Як заповідав нам великий наш мислитель-державник В'ячеслав Липинський, модерну українську державу не можна «ні витанцювати, ні виспівати», її можна побудувати тяжкою працею, соборною єдністю і спільними зусиллями «різноязикого населення», яке тісно згуртується довкола корінного етносу (етнічних українців), прийме як свою його історію і культуру, на ґрунті «територіального патріотизму». А такою територією для нас усіх є Україна.

Щоправда, нещодавні протесні виступи (з побиттям вітрин і підпалом автомобілів), переважно вихідців із мусульманського світу, у Франції, а до того - в Німеччині, до певної міри в Англії й інших європейських країнах, свідчать про те, що інтегрувати в європейські суспільства представників інших культур - справа надзвичайно складна. Багато тут залежить від самих прибульців, більшість яких часто не бажає інтегруватись з корінними народами, більше того, бажають, щоб ті підлаштовувалися під них. Що становить пряму загрозу єдності тієї чи іншої держави. В таких реаліях сучасного, доволі глобалізованого, світу постає нагальна потреба у виробленні під егідою ООН нових міжнародних норм еміграційних законодавств.

Соборність.

Сучасний дослідник Петро Сергієнко цілком слушно зазначає: «ще зовсім недавно слово «соборність» було не просто відсутнє в нашому політичному лексиконі. На нього було накладене «довічне» табу... Похідні від цього слова вживались хіба що у значеннях «соборна брама», «соборні фрески», «соборна дзвіниця». І, боронь Боже, - Соборна Україна. Лише у зарубіжній україністиці та іноді у дисидентських колах про соборність писалося й говорилося як про ідею, певну мету» [13, с. 3].

Практично у всіх радянських академічних українських і російських тлумачних словниках і різних довідниках слова «собор» і «соборність» пояснюється як архаїчні, застарілі, що стосуються головно сфери релігії. Чи не найвиразніше «соборність» окреслена в «Атеистическом словаре» 1984 року видання. Тут найперше наголошено на чисто релігійному значенні цього слова, а далі сказано: «з точки зору марксизму- ленінізму соборність є не що інше, як хибна, релігійно-містична інтерпретація колективістських відносин, що формуються в практичній діяльності людей, спроба ідеалізувати удавано колективний характер релігійного життя» [1, с. 413].

І все ж, ще на самому початку XX ст. в одній із фундаментальних праць видатного російського лінгвіста І. Срезнєвського дається тверезе визначення цих понять: «собор» - «собрание», а «соборний» - «имеющий отношение ко всем» [14, с. 647].

Саме з позиції «загального» («об'єднуючого») розглядає поняття «соборності» і філософ П. Сер- гієнко: «...якщо відійти від суто релігійного, заідеологізованого чи вузько партійного тлумачення соборності, то можна стверджувати, що соборність - це термін, який означає єднання людей на основі толерантності, свободи, демократії, віротерпимості і культури. При цьому слід підкреслити, що культуру ми розуміємо як синтетичне поняття, яке охоплює культуру політичну, моральну, правову, релігійну, атеїстичну, культуру міжнаціональних відносин, демократії тощо» [13, с. 61].

І ще одна важлива думка вченого, з якою не можна не погодитися: «В наш складний і напружений час «соборниками» мусять стати всі. Ми маємо різні погляди на життя, різні політичні, релігійні, нерелігійні чи атеїстичні переконання. Напевне, більшість із нас не залишить, не відкине їх. Це правильно. На те й існує в демократичному суспільстві плюралізм. Але якщо нам не байдуже майбутнє нашої країни, якщо ми стурбовані власною долею і долею наших дітей та онуків, ми не можемо стати «соборниками» - людьми, які відстоюють соборність нашої свідомості, народу, соборність України» [13, с. 61-62].

Якщо взяти до уваги, що поняття «Україна» поряд із іншою нашою назвою «Русь» згадується в літописах вже у XII ст. і, вочевидь, вживалось і до цього, то, хочуть того наші опоненти чи ні, палкі заклики авторів «Повісті врем'яних літ», «Слова о полку Ігоревім», та й авторів багатьох інших творів, до припинення князівських чвар і міжусобиць, до об'єднання всіх руських земель, згуртування їх довкола славного Києва є нічим іншим, як закликом до соборності Русі-України. Отже, ідея соборності України корениться в давній нашій історії, а саме, в ХІ-ХІІ століттях.

Українське державотворення: від давніх часів до наших днів.

Реалізація ідеї соборності земель ще в княжі часи вимагала централізованої влади, координації спільних дій і зусиль, а цього неможливо було досягнути без відповідних організаційних форм і певних інституцій і структур, тобто без держави. Хай і примітивної, недосконалої. Літописець у «Повісті врем'яних літ...» так характеризує тогочасну ситуацію у східнослов'янському світі: «І була їх велика сила, слов'янських племен, від Дністра до самого моря, і міста їхні стоять сьогодні. За те й назвали їх греки «Велика скіф», або «Велика скуф».

Всі ці племена мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен - свій норов і побут» [10, с. 14].

Якщо взяти до уваги походи велетенських, як на той час, флотів Олега й Ігоря під стіни Царгорода, що вимагало колосальних зусиль і затрат, то дійдемо до однозначного висновку: жодне з східнослов'янських племен такої масштабної військово-завойовницької операції самотужки здійснити не змогло б. Для цього, мовою сучасного, потрібен був консенсус між племенами, кожне з яких «мало свої звичаї і закони». Усних домовленостей тут було замало. Тут потрібна була тісніша єдність на основі родинно-племінних зв'язків, спільних вірувань, звичаїв і традицій, економічних інтересів. І, вочевидь, присутність державницького фактора, який гуртував ці племена у відносно тісну спільноту, здатну до колективних дій і здійснення спільних завдань.

Висновки і перспективи подальших досліджень у даному напрямі

Таким чином, уже в IX ст. ми бачимо об'єднання східнослов'янських племен із деякими державницькими рисами. Згодом такі об'єднання стали позначати терміном «конфедерація». За згаданим літописом, майже дві третини східнослов'янських племен замешкували територію сучасної України. Причому племен найрозвиненіших з усіх поглядів. Це дає підставу стверджувати, що українське державотворення розпочалось на наших землях у IX ст. і центром його був Київ. Дана проблематика є, на нашу думку, перспективною та потребує подальших наукових досліджень.

Список використаних джерел

1. Атеистический словарь. - Москва, 1984. - С. 413.

2. Барвінський В. Назва «Україна» та її поява на Закарпатті в VIII стол. // Діло. - 1939. - 6 квіт.

3. Багринець В. М. Коли і як виникли назви «Україна», «українці»? - Ужгород: «Ґражда», 2002. - 64 с.

4. 4.Історія Української РСР. - К., 1977. - Т.1. - С. 50-53.

5. Кульчицька А. Я. Орнамент трипільської культури і українська вишиванка XX ст. - Львів, 1995. - 72 с., 44 с. іл.

6. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. - Чикаго, 1954. - 360 с.

7. Мороз В. Походження назви «Україна» в світлі українського історичного фольклору // Другий міжнародний конгрес україністів. - Львів, 1994. - С. 213.

8. Наконечний Є. П. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями // Передмова Я. Дашкевича. 3-тє, доп. і випр. вид. - Львів, 2001. - 400 с.

9. Пастернак Я. Археологія України. - Торонто, 1961. - 789 с.

10. Повість минулих літ. Літопис / Перекл. В. Близнеця. - К.: «Веселка», 1989. - 224 с.

11. ПСРЛ.-СПб., 1843. - Т.2. - Вип.З.

12. Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. - Дрогобич: Відродження, 1997. - 110 с.

13. Сергієнко П. П. Соборність України: поняття, ідея і реальність. - К.: ПБП «Фотовідеосервіс», 1993. - 80 с.

14. Срезневский И. И. Материалы для словаря древнерусского языка по письменным пам'ятникам. - СПб, 1903. - Т.З. - С. 647.

15. Шелухин С. Назва України. - Відень, 1921. - 126 с.

16. Шелухин С. Україна - назва нашої землі з найдавніших часів. - Прага, 1936. - 250 с.

17. Шульгин В. В. Малая Русь. - К., 1918. - Вип.1. - С. 4.

Размещено на Allbest.ru