Діяльність українських молодіжних товариств у міжвоєнній Польщі: український дискурс

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діяльність українських молодіжних товариств у міжвоєнній Польщі: український дискурс

Футала В.П.

Анотація. У статті проаналізовано історіографічні джерела, що розкривають діяльність українських молодіжних організацій у міжвоєнній Польщі. З'ясовано особливості розвитку проблеми в різних соціокультурних умовах, виокремлено основні напрями досліджень, звернено увагу на процес прирощування наукових історичних знань, персоніфіковано науковий доробок істориків та окреслено коло недостатньо вивчених питань.

Ключові слова: історіографічне джерело, історіографічний факт, молодіжний рух, молодіжні товариства, Західна Україна, міжвоєнна Польща.

Abstract. The article analyzes the historiographical sources that reveal the activity of Ukrainian youth organizations in the interwar Poland. The features of the problem in different socio-cultural conditions, singled out the basic directions of research, drawn attention to the process of accretion of historical scientific knowledge, scientific achievements personified the circle of historians and insufficiently studied issues.

Keywords: historiography source, historiographical fact, youth movement, youth societies, Western Ukraine, interwar Poland.

молодіжний український соціокультурний польща

Постановка проблеми. Важливою складовою суспільно-політичного життя українців у міжвоєнній Польщі являвся молодіжний рух, що динамічно розвивався. Цьому рухові була властива неоднорідність, що випливала із завдань та ідеологічних орієнтирів його суб'єктів. Національно-демократичний табір представляли руханково-спортивні товариства “Сокіл-Батько”, “Луг”, “Пласт”, “Каменярі”, студентські організації. До цього середовища можна зарахувати і громадське товариство “Відродження”, бо найактивнішою складовою руху тверезості виступала студентська і середньошкільна молодь. Велику популярність серед західноукраїнського юнацтва завоювали праворадикальні молодіжні організації. Крім того, частина молоді зазнала впливів радянофільства та перебувала в орбіті ліворадикального руху.

Постановка завдання. Ця сторінка недалекого історичного минулого вже тривалий час перебуває у полі зору істориків та краєзнавців. Актуальність вивчення історії молодіжних організацій у наш час пов'язана з підвищенням політичної активності молодого покоління, про що засвідчили, зокрема, Революція гідності та боротьба українців проти російської агресії. За цих умов особливої ваги набуває вивчення досвіду молодіжного руху минулих років, особливостей його історичного розвитку як для самоусвідомлення свого покликання, так і для формування власного світогляду й активної громадянської позиції.

Опублікована від 1920-х років і дотепер історична література дає можливість виявити тенденції розвитку теми, підбити підсумок її вивчення та визначити ті питання, які потребують детального аналізу. Саме у цьому і полягає мета цієї статті. Необхідність такої роботи зумовлюється й тим, що на сьогоднішній день відсутня узагальнююча аналітична розвідка, що висвітлює всю історію дослідження наукової проблеми. Поодинокі спеціальні публікації¹ та історіографічні сюжети у кандидатських дисертаціях² лише частково заповнюють прогалину.

Виклад основного матеріалу дослідження. Перші спроби узагальнити історію легальних західноукраїнських молодіжних організацій були зроблені вже у міжвоєнне двадцятиліття. Так, на замовлення

Верховної пластової команди у Львові один із її діячів П. Ісаїв наприкінці 1920-х рр. на основі опублікованих матеріалів і власного досвіду склав історію Пласту, яка, на жаль, не збереглася через репресивні заходи польської влади супроти товариства у 1930 р. Проте зібрані П. Ісаєвим матеріали лягли в основу нарису історії Пласту авторства С. Левицького (1934 р.), окремі частини якого публікував журнал “Вогні”. Рукопис цієї праці пропав у 1939 р. при ліквідації більшовицькою владою видавничого кооперативу “Вогні”. Лише після смерті С. Левицького, у 1967 р. побачила світ його робота “Український Пластовий Улад в роках 1911-1945 у спогадах автора”.

Варто відзначити написану до 10-літнього ювілею молодіжного руханково-спортивного товариства “Луг” працю В. Федорчака “Лугова Організація в рр. 1925-1935. Історичний нарис”. Автор пояснив причини, які не дозволили відновити діяльність довоєнного молодіжного товариства “Січ”, показав процес становлення нової організації, розглянув ідеологічні засади “Лугів” - “не лише плекати фізичну силу і справність серед членів; організація, як цілість, має бути свідомою, карною, готовою до самопосвяти силою української нації”³. Нарис містить чимало статистичних даних, які ілюструють динаміку організаційного зростання Товариства. Так, якщо у 1925 р. воно мало понад 100 осередків, то у 1927 р. їх нараховувалося вже 600 із 40 тис. членів⁴. В. Федорчак звернув увагу і на той факт, що великою перешкодою у діяльності “Лугів” були не тільки дії польської адміністрації, а й втручання у роботу первинних організацій Української соціалістичної радикальної партії. Спроби радикальних соціалістів підпорядкувати собі “Луги” призвели лише до розколу Товариства, а відтак і до його послаблення.

Ще більш загальний і фрагментарний характер має робота організатора сокільського руху на західних землях України до Першої світової війни І. Боберського. У невеликій за обсягом брошурі⁵ автор тільки на декількох сторінках зробив поверховий огляд діяльності “Сокола-Батька” у міжвоєнний період. І це не дивно, адже І. Боберський після 1919 р. проживав за кордоном, а тому слабо знав проблеми українського сокільського руху. Незаперечним є й те, що праця мала пропагандистське призначення. Не випадково вона з'явилася напередодні Другої світової війни.

В означений період було започатковано вивчення історії ліворадикального молодіжного руху. Короткі нариси про становище молоді у Польщі, зародження і перші кроки Комуністичної спілки молоді Західної України (КСМЗУ) вийшли з-під пера галичан, які виїхали в Радянську Україну, а також партійних і державних діячів УСРР⁶. Наприкінці 1920-х рр. висвітлення історії юнацького руху сильно політизується. До звичного для публікацій радянських функціонерів класового аспекту додається інший - показ ідеологічної та організаційної боротьби із т. зв. “розламівцями”, тобто національно орієнтованою частиною Компартії Західної України (КПЗУ) та КСМЗУ. М. Якубович, керуючись рішеннями вищих партійних органів, кваліфікував кризу в комсомолі Західної України як вплив “натиску на нього буржуазної і дрібноміщанської стихії

З непримиренно класових позицій написав працю і М. Борець⁸. У центрі його уваги - становище робітничої та селянської молоді, національне і культурне пригнічення, боротьба за молодь як польських державних установ, так і українських політичних партій та організацій. Про легальні молодіжні товариства згадав побіжно, та й то у різко негативному плані. Автор спекулятивно стверджував, що через спортивні організації “Сокіл”, “Луг” відбувалася мілітаризація молоді та ідеологічна підготовка мас до нападу на СРСР. У книзі зроблено короткий екскурс в історію комсомолу Західної України. Показано, що наприкінці 1923 - на початку 1924 рр. Спілка переживала процес не тільки внутрішньої консолідації та централізації в крайовому масштабі, а й остаточного утвердження на марксистських позиціях. Це був час, коли Організація прийняла гасла: “самоокреслення окупованої Західної України та приєднання її до радянської” і “земля селянам без викупу”⁹. М. Борець торкнувся питань внутрішнього розвитку КСМЗУ. За його даними, на початку 1930-х рр. Спілка нараховувала близько 2 тис. членів (інших статистичних даних із конспіративних міркувань не подано)¹⁰.

Отже, історія молодіжних громадських товариств створювалася в процесі їхнього розвитку. Початок цьому поклали роботи безпосередніх учасників подій. З огляду на зміст і висвітлення подієвої історії такі публікації мають мемуарний або напівмемуарний характер. Дослідники Радянської України розвивали жанр пропагандистської публіцистики. Для більшості праць, що з'явилися до 1939 р., притаманні деталізація, певна ідеалізація та однобічність висвітлення діяльності товариств, їх автори зазвичай обходили увагою аспекти, пов'язані з прорахунками та невикористаними можливостями розвитку добровільних об'єднань. Тим не менше напрацювання дослідників 1920-1930-х рр. стали основою наукових студій у наступний історіографічний період.

Після закінчення Другої світової війни аналізована проблема знайшла своє продовження у працях представників зарубіжного українства. Насамперед відзначимо узагальнюючу статтю про західноукраїнські молодіжні товариства, надруковану у тритомній “Енциклопедії українознавства” (за термінологією

Кубійовича - ЕУ-1)¹¹. Проте у цій публікації найбільшу увагу звернено на Пласт, діяльність інших молодіжних організацій представлена слабо. Такий принцип збережено і в словниковій частині ЕУ-2¹².

Вище вже мовилося про вихід у світ 1967 р. у видавництві “Молоде життя” праці С. Левицького, яка впродовж трьох десятиліть залишалася єдиним системним викладом історії Пласту. Незважаючи на те, що автор писав нарис, за його ж словами, “далеко від батьківщини, не користуючись ніякими іншими матеріалами крім пам'яті власної та інших”, усе ж його працю слід розглядати як важливий історіографічний факт. Для такого висновку є декілька підстав. Передовсім відзначимо, що С. Левицький довів помилковість розуміння Пласту як тільки “виховної системи молоді” та показав його як самостійну організацію і широкий рух молоді нової генерації з власною ідеологією. Не випадково різнополярні українські політичні сили намагалися підпорядкувати собі цей рух. Якщо Верховній пластовій команді вдалося ізолювати від Товариства “ліві комунізуючі кола”, то цього не було зроблено у стосунку до праворадикальна організацій. Автор однозначно негативно висловився щодо дій останніх: “Серйозною проблемою стало ставлення Пласту до УВО, пізніше до ОУН, яка, як тоталістична організація намагалася повести Пласт по свойому шляху або довести його до ліквідації. ... Г асла націоналізму, поширювані їхніми прихильниками у Пласті, в деяких випадках різко суперечили основним пластовим ідеологічним засадам. їхня тактика боротьби з окупантами була відмінна від пластової тактики”¹³. Водночас дослідник віддав належне пластунам- націоналістам, які відіграли особливу роль у розвитку ОУН, “виявили там великі провідницькі вартості й моральну стійкість”¹⁴. До позитиву необхідно віднести й показ структури пластової організації. Автор подав коротку інформацію про 25 куренів старших пластунів і 93 відділи (курені) Уладу юнацтва¹⁵. До того ж,

Левицький не обмежився висвітленням розвитку молодіжного руху в Галичині, він також торкнувся діяльності Пласту на Волині, у Закарпатті й на еміграції.

Вагомим внеском у розвиток теорії українського Пласту стала книжка одного з його визначних представників у Г аличині Ю. Старосольського “Велика гра”, що перший раз на еміграції вийшла ще у 1948 р., а потім перевидавалася у 1979-му та у 1995-му вже в Україні. Поштовхом до її написання стала, за словами автора, “небезпека успіху швидкої появи пластових осередків у різних кутках повоєнного світу”, що могло спричинити “відхід від класичної пластової ідеї”. За задумом Ю. Старосольського, “Велика гра” не мала на меті “бути книгою знання практичного пластування і виховної роботи”. Вона мала дати “загальний погляд на пластову ідею і методу, бути інспірацією для поглиблення їх розуміння, для відчування пластової “філософії життя” і місця пластування в особистому житті пластуна і в його громадській функції”¹⁶. Відповідно до поставленої мети автор виділив такі структурні елементи своєї праці: ідея, людина, метод, пластунський стиль життя.

На окрему увагу заслуговує ювілейний збірник “Лісові Чорти”, присвячений одному з найвизначніших в українському Пласті куренів з однойменною назвою. Книга складається з двох частин - історичної та мемуарної. У першій уміщено дві статті - В. Яніва про суспільну функцію “Лісових Чортів” (ЛЧ) у міжвоєнний період¹⁷ та Р. Рогожі, яка висвітлює діяльність куреня у таємному Пласті протягом 1930-1945 рр.¹⁸. До мемуарної частини увійшли спогади колишніх пластунів Б. Кравціва, Я. Макарушки, Ю. Старосольсь- кого, В. Яніва, Т. Крушельницького та ін. Автори створили образ громадської активності куреня, наголошуючи на зростанні ідейного світогляду пластової молоді. Глибокі узагальнення щодо місця і ролі Пласту характерні для публікації В. Яніва. Наприклад, аналізуючи причини і наслідки заборони польською владою Пласту, автор зауважив, що цей тяжкий удар “не припинив динаміки життя, ані знеохотив пластунів”. Саме “Лісові Чорти”, на його думку, тоді прискорили створення студентського центру, через який змогли посилити культурно-освітню працю, взяти дієву участь у протинікотиновій і протиалкогольній акціях, впливати на масовість спорту тощо. На відміну від діячів УВО та ОУН, стверджував учений, керівництво Пласту мало “трохи ширше розуміння революції: вона не сміла заперечувати конструктивної дії в лоні власного суспільства”¹⁹.

Немало фактологічного матеріалу про регіональні особливості молодіжного руху містять історико- мемуарні збірники, що вийшли друком стараннями Наукового товариства імені Шевченка і присвячені минулому Станіславівщини, Дрогобиччини, Стрийщини, Золочівщини, Бучаччини й іншим теренам Галичини²⁰. Цінною є публікація Я. Падоха, у якій зроблено узагальнення щодо усього розвитку пластового руху²¹.

У зарубіжних наукових центрах започатковано вивчення історії українського студентського руху міжвоєнної Польщі. Це питання частково знайшло відображення в ґрунтовній праці С. Наріжного²², а також у нарисі історії Центрального союзу українського студентства М. Антоновича²³. Як важливий історіографічний факт слід розглядати спогади В. Мудрого про Український таємний університет²⁴. Тут міститься не тільки унікальний фактологічний матеріал (у т. ч. й про Український студентський союз, Крайову студентську раду, Галицько-руську студентську організацію), але й авторські візії стосовно проблем становлення української нації, серед яких, на його думку, проблема національних “високих шкіл” належить до ключових.

Участь українського студентства в культурно-освітньому житті 1930-х рр. із соціологічного та історичного поглядів висвітлив В. Янів²⁵. Автор почав статтю з показу конфлікту між студентством (що було власне виховане “Просвітою”) і “Просвітою”, ілюструючи цим боротьбу між “батьками та дітьми”. В її основі лежало нерозуміння батьками прагнень дітей. Дослідник задокументував цікаву картину, як студентство Галичини “забирає голос” у громадських питаннях і як наслідок - зростає його роль як речника молодого покоління. У статті звернено увагу на заснування Союзу українських студентів під Польщею (СУ СОП) та діяльність його регіональних секцій, подано портрети керівників студентства - М. Дужого, Ю. Редька, С. Мілянича. Показано як широко розгорнули студенти свою активність у ділянці освітньої праці, благодійних імпрез, організації читалень, хорів. На цьому тлі відзначено роль часопису “Студентський шлях”, що об'єднував молодь і знайомив широкі кола громадянства з його завданнями та подвижницькою роботою студентів. Заборона друкованого органу 1934 р. стала справжньою катастрофою для СУСОП; вона, за висловом В. Яніва, “була важчим ударом, ніж навіть виарештування студентського активу у червні 1934 р.”²⁶.

Розвідка В. Яніва містить важливі статистичні дані про структуру студентського об'єднання і його чисельність. З'ясовано, що після заборони у 1921 р. Українського студентського союзу секції шукали для себе нових форм функціонування і здебільшого стали відділами при філіях “Просвіти”. Станом на 1931 р. таку форму діяльності обрали 34 секції із 50-ти існуючих. Чотири секції працювали при гуртках “Рідної школи”, три при кооперативах і лише дев'ять повітових “земляцтв” мали свої окремі статути. Число українського студентства у Польщі на зламі 1930 і 1931 рр. становило 2850-2900 осіб (студенток було 365 або 13 %, з Галичини походило близько 2700, з Волині й північно-західних земель України - 200 осіб)²⁷.

Дослідники українського зарубіжжя окремо не вивчали історію праворадикальних молодіжних організацій. Це питання принагідно висвітлювалося в контексті ширшої теми - історії зародження та розвитку українського організованого націоналізму. В. Мартинець, П. Мірчук і З. Книш показали, що першою власне націоналістичною молодіжною організацією в Західній Україні стала Група української державницької молоді (ГУДМ). Вона була створена 1925 р. колишніми студентами Львівського (таємного) українського університету для боротьби проти впливу комуністичної ідеології на українське суспільство. Протягом першої половини 1920-х рр. у Львові, Тернополі, Станіславові, Дрогобичі та інших містах діяла Організація вищих класів українських гімназій (ОВКУГ). Основними завданнями, які ставили перед собою її члени, були: підготовка учнів до навчання у таємному університеті, сприяння молоді у вивченні українознавства та зацікавлення гімназистів суспільно-політичними проблемами краю. У результаті об'єднання 1926 р. ГУДМ, ОВКУГ і Української студентської громади виник Союз української незалежної молоді (СУНМ). В основу ідеологічних засад підпільної організації, які базувалися на ідеалістичному світогляді, було покладено культ героїзму. Тактику СУНМ визначала концепція “перманентної революції”²⁸.

Цінні матеріали з історії молодіжного націоналістичного руху містить збірник “Євген Коновалець та його доба”. Зокрема, настрої молодого західноукраїнського покоління, процес його революціонізації точно передала Д. Ребет, яка у 1930-х рр. була референтом юнацтва ОУН і провідником жіночих груп у Стрийській окружній екзекутивні ОУН. Проаналізувавши організаційну побудову націоналістичних організацій у 19201930-х рр., їхні ідейні засади (особливо вплив на молодь ідеології “чинного націоналізму” Д. Донцова), авторка зробила головний висновок: практично весь праворадикальний рух на західноукраїнських землях у міжвоєнний період був передовсім рухом молоді. А це означало, що “наймолодші його учасники підростали і з Юнацтва в організаційні кадри приносили з собою ще свіжий капітал своєї бравурної й оптимістичної юности, бадьорого ідеалізму, впертої зачіпливости та одчайдушної готовності реалізувати намічену програму”²⁹.

У повоєнній УРСР історія національних організацій західноукраїнської молоді через ідеологічні заборони не вивчалася. Під пильним оком партійного керівництва дослідники були змушені “історично” обґрунтовувати провідну роль КСМЗУ у молодіжному русі Західної України. Уже у 1950-х рр. з'явилися роботи І. Фольварочного, В. Маланчука, Н. Гурладі³⁰. Автори зосередилися на висвітленні соціального становища української молоді, фрагментарно описали процес створення і діяльність перших комсомольських організацій, найбільше уваги звернули на показ революційних методів боротьби ліворадикальної молоді проти польської влади. Проте свої праці вони побудували переважно на спогадах безпосередніх учасників подій, архівні матеріали були рідкістю. Після 1956 р. вищим партійним і комсомольським керівництвом республіки ініціювалася публікація історико-мемуарної літератури³¹.

У 1960-1980-х рр. збільшилося число дослідників руху ліворадикальної молоді, дещо урізноманітнилася проблематика, багатшою стала джерельна база наукових робіт, проте основна канва досліджень залишалася незмінною. Зокрема, у полі зору Є. Новицького та І. Шумейка перебувало питання створення комуністичних організацій молоді у 1919-1923 рр.³². У праці З. Чуприни висвітлено засоби впливу КПЗУ на робітничу і селянську молодь у період загострення соціальних суперечностей у Польщі протягом 1929-1933 рр., показано діяльність нелегальної комуністичної організації “Червоний піонер Західної України”³³. Комуністичний рух дітей у 1920-х - на початку 1930-х рр. став предметом аналізу і К. Ятлук³⁴. Запропоновано і такий напрям наукового пошуку, як участь КСМЗУ у русі на захист СРСР³⁵.

1983 р. вийшла друком монографія В. Твердохліба³⁶, у якій зроблено спробу подати цілісну картину історії КСМЗУ, розкрити керівну роль КПЗУ в організації ліворадикальної молоді, вплив ЛКСМУ на західноукраїнський комсомол, участь молоді в русі за створення “єдиного антифашистського народного фронту”, показати роботу комсомольців у масових легальних організаціях. Автор торкнувся питання внутрішнього розвитку КСМЗУ у 1920-х рр., однак не з'ясував імена керівників окружних і місцевих осередків, кількість первинних ланок, не простежив структурні зміни Спілки у наступне десятиліття. Викликає недовір'я інформація про чисельний склад КСМЗУ (2600 членів у 1931 р.)³⁷. І не тільки тому, що під цю цифру не підведено серйозну джерельну базу, а й через відсутність методики підрахунків. В. Твердохліб сильно перебільшив роль комсомолу у визвольній боротьбі західноукраїнців, висвітлив діяльність прокомуністичних молодіжних організацій відірвано від багатогранного суспільно-політичного життя краю, навіть не згадав про репресії, яких зазнала молодь, котра перебралася у Радянську Україну.

Як бачимо, у другій половині ХХ ст. сталися суттєві зрушення у вивченні окресленої проблеми. Дослідники української діаспори найбільшу увагу зосередили на історії Пласту. Хоча праці С. Левицького, Ю. Старосольського та інших побудовані в основному на власних спогадах, тим не менше вони з великою долею об'єктивності відображають історичні реалії. Стараннями В. Мудрого та В. Яніва розпочалося вивчення історії студентського руху. У поле зору дослідників потрапила й історія молодіжних націоналістичних організацій. У Радянській Україні дослідження діяльності національних українських товариств перебувало під забороною. Зусилля істориків було спрямовано на вивчення досвіду боротьби лівих сил за молодь.

У незалежній Українській державі одним із перших почав вивчати громадське життя західних українців І. Андрухів. У невеликій за обсягом книзі³⁸ він зробив спробу показати всю історію українських молодіжних товариств “Сокіл”, “Січ”, “Пласт” і “Луг” від часу їх виникнення наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. і до заборони у 1939 р. Важливим є те, що автор використав значну кількість історичних джерел, виявлених в архівосховищах переважно Львова та Івано-Франківська. Читач знайде у праці немало вибіркових статистичних даних, зокрема про кількість сокільських і лугових товариств, число їх членів тощо. Дослідник правильно визначив мету діяльності молодіжних організацій. На його погляд, усі вони націлювали свою роботу на виховання свідомого патріота-українця, сприяли захисту і розвитку української мови, культури, історії. Не залишилися поза увагою автора й особливості цього суспільного феномену: на відміну від інших молодіжних товариств, “Луг” намагався бути позапартійною, чисто культурницького характеру організацією³⁹.

Розвідка І. Андрухіва лише окреслила контури багатогранної проблеми і вказала на орієнтири для подальших наукових пошуків. Невдовзі з'явилися ґрунтовніші дослідження. 1997 року Міністерство освіти України видало навчальний посібник Б. Трофим'яка для студентів вищих навчальних закладів і вчителів історії⁴⁰. Наукова праця охоплює всі структурні ланки руханково-спортивних організацій західного регіону України. Автору вдалося розкрити, на тлі генези фізичної культури і спорту в умовах польського окупаційного режиму, місце і роль товариств “Сокіл”, “Січ”, “Пласт”, “Луг”, “Каменярі”, “Орли”, спортивних клубів не лише як чинника тілесного виховання, але й вагомого соціально-політичного фактора в процесі націєтворення. Як наголошує дослідник, суттю діяльності руханково-спортивних товариств та клубів було не виховання амбітних індивідуалістів, рекордсменів-прагматиків, інтернаціоналістів, а загартованих душею і тілом національно свідомих борців, готових віддати життя за визволення свого народу, щоб збудувати Українську самостійну соборну державу. Викликають зацікавлення й ті розділи книги, де показано процес формування Українського лугового війська Романа Дашкевича, роль Греко-католицької церкви (ГКЦ) в духовному та тілесному вдосконаленні галицької молоді.

Б. Трофим'як не зупинився на досягнутому. 2001 р. побачила світ модифікована праця⁴¹ як вислід його докторської дисертації. Тут на основі великого масиву опублікованих й архівних джерел переконливішими є доводи про те, що масові молодіжні товариства та спортивні організації були вагомим чинником суспільно-політичного життя українців у Другій Речі Посполитій. У монографії виділено основні етапи створення спільно з ГКЦ національно-християнської ідеології товариств, спортивного руху у міжвоєнному двадцятилітті. Автор цілком слушно розглядає руханково-спортивні організації як кадрову військову школу національно-визвольних змагань галичан першої половини ХХ ст.

У праці вперше простежено процес становлення і розвитку Союзу української поступової молоді ім. М. Драгоманова “Каменярі” - наймолодшої організації, що була причетна до фізичного, культурно-освітнього, національного та морального виховання української галицької молоді в останні довоєнні роки. Автор показав, що Союз, як прибудівка Української соціалістичної радикальної партії, діяв спочатку на соціалістичних, антиклерикальних засадах та виступав проти методів боротьби ОУН. Напередодні Другої світової війни ця організація повністю перейшла на національну платформу.

До Б. Трофим'яка ніхто з істориків материкової України не досліджував місце і роль Греко-като- лицької церкви в духовному і фізичному вихованні української молоді. У книзі показано поширення в Галичині на початку 30-х рр. ХХ ст. християнсько-апостольського руху “Католицька акція української молоді”, проаналізовано ідейні засади, структуру і методи діяльності товариства “Орли”-КАУМ, доведено, що ГКЦ також брала активну участь в організації українських спортивних робітничих товариств, клубів та секцій.

Водночас, незважаючи на великий обсяг праці, Б. Трофим'яку не вдалося висвітлити деякі важливі аспекти теми. Так, у книзі є багато інформації про стан сокільського руху на Тернопільщині, проте мало таких відомостей із Львівського і ще менше із Станіславівського воєводств. Автор добре охарактеризував репресивну політику польської влади щодо сокільських, лугових та інших товариств, вплив на них українських праворадикальна організацій, але тільки принагідно згадав інші політичні фактори у діяльності молодіжних організацій, зокрема спроби лівих сил і центристських партій підпорядкувати їх своєму контролю. У монографії незаслужено другорядні позиції посідає видавнича діяльність товариств. Та попри це, ми розглядаємо працю Б. Трофим'яка як важливий історіографічний факт.

Досвід та ідейну спадщину молодіжних товариств “Сокіл”, “Січ”, “Луг” у контексті розвитку спортивно-гімнастичного руху в Західній Україні періоду кінця ХІХ ст. - 30-х рр. ХХ ст. вивчає також О. Вацеба⁴². Ці організації вона цілком слушно трактує, з одного боку, як важливий засіб фізичної культури та спорту, а з іншого, - як стрижень національно-виховного процесу. Провідною ланкою українського спортивно-гімнастичного руху було українське сокільство носій ідей всебічного тілесного й духовного виховання. Має рацію авторка, вважаючи теоретичну і практичну спадщину молодіжних товариств корисною для формування сучасної моделі фізичної культури в Україні⁴³.

Діяльність українських молодіжних організацій у міжвоєнній Польщі тривалий час досліджував І. Шумський. Підсумком його наукової праці стали низка статей і монографія⁴⁴. Автор розглянув молодіжний рух Західної України крізь призму дальшого розвитку і зміцнення ідеї української державності, прагнення західних українців до національного самовизначення. Вартий уваги погляд історика, що цей рух мав яскраво виражену антипольську спрямованість. Аналіз культурно-освітньої роботи найбільш чисельних товариств “Луг”, “Сокіл-Батько”, “Пласт” дозволив йому дійти іншого важливого висновку: їх головною метою було виховання національно свідомих, фізично здорових патріотів для боротьби за державну самостійність України⁴⁵. Відрадно, що ця думка суголосна тій, яку кількома роками раніше висловив Б. Трофим'як. Заслугою І. Шумського є й те, що він розглянув діяльність не тільки легальних, а й нелегальних організацій - ліворадикальної КСМЗУ і праворадикального СУНМ. Автор чітко визначив принципову відмінність між ними у сфері ідеології, тактики і кінцевої мети. Оцінюючи з історичної ретроспективи ліворадикальний і націоналістичний рухи, він ствердив, що перший пережив періоди піднесення, кризи і повного краху своїх ідейно-світоглядних шукань, а другий перебував у стані постійного розвитку і зміцнення⁴⁶.

Монографія І. Шумського не позбавлена деяких контроверсійних положень. Так, автор уважає, що західноукраїнські молодіжні організації національно-демократичного спрямування не йшли далі вимог здобуття культурної незалежності й автономії у Польській державі⁴⁷. Таке твердження є надто категоричним. Адже треба розрізняти декларовані програмні засади і конкретні результати роботи. Вельми втішно, що у кінці книги міститься зважена оцінка діяльності молодіжних товариств. Впадає в очі, що у процесі вивчення діяльності радянофільських організацій дослідник остаточно не позбувся залежності від старого багажу знань і джерельної бази попереднього історіографічного періоду. Наприклад, подавши відомості про існування ряду піонерських організацій у селах Снятинського і Дрогобицького повітів, а також у м. Броди (загальної їх кількості не встановлено), історик дійшов висновку: “Протягом 1932-1934 років піонерські організації діяли вже практично на всіх західноукраїнських землях”. Не підкріплена фактами й інша теза: піонерські організації відіграли “досить важливу роль у вихованні підростаючого покоління, даючи йому надію на перемогу соціалістичного ладу в Західній Україні”⁴⁸.

Поза увагою І. Шумського залишився український студентський рух міжвоєнного періоду. Але цю лакуну великою мірою заповнив Р. Ковалюк. Його монографія⁴⁹ залишається на сьогодні єдиним комплексним дослідженням цієї проблеми. Широкі хронологічні рамки роботи дозволили вченому побачити особливості національно-патріотичного руху молоді на різних етапах його розвитку. Слушною є думка Р. Ковалюка, що до Першої світової війни не спостерігалося різкої поляризації суспільно-політичних поглядів студентства; воно тоді було “національно-українським”. Однак після 1917 р. у його середовищі помітним став вплив інтернаціональної ідеології. З часом світоглядні відмінності загострюються до такої міри, що унеможливлюють співпрацю у спільних студентських організаціях⁵⁰.

Не викликає застережень періодизація студентського руху: 1921-1929 і 1930-1939 рр. 1929 рік, як вважає автор, був переломним у суспільному житті західноукраїнського студентства. Саме тоді покінчено з радянофільськими настроями, відбувається поворот від чисто професійних організацій до “творення гуртів з певним ідеологічним забарвленням”, завершується процес формування крайової студентської організації⁵¹. У книзі показано динаміку чисельності студентських об'єднань. Так, якщо у другій половині 1920-х рр. у Галичині було 36 секцій, то у 1930 р. їх стало 5 0⁵². Аналізуючи суспільну діяльність студентських спілок, дослідник правильно зазначив, що основним її змістом була популяризація національної ідеї⁵³.

На жаль, книга не позбавлена т. зв. “вузьких місць”. Зокрема є неточності у підрахунках числа студентських організацій Львова та визначенні їхнього правового статусу⁵⁴. Р. Ковалюк не висвітлив культурно-освітню роботу Союзу українських студентів під Польщею у 1934-1939 рр., посилаючись на те, що “відсутні дані для проведення підсумків та висновків”⁵⁵. У монографії не показано вплив ОУН та легальних українських партій на студентський рух, немає аналізу періодичних видань тощо.

1924 року у Львові було відновлене москвофільське студентське товариство “Друг”, яке діяло до 1939 р. Ця ланка історії студентського руху стала предметом дослідження Л. Матюшко. У спеціальній розвідці⁵⁶ вона показала культурно-просвітницьку, наукову, економічну та політичну діяльність Товариства, проаналізувала його програмні засади та політико-національні вподобання і дійшла таких висновків: товариство “Друг” дотримувалося ідеї єдності всього руського народу, до якого зараховувалися і галичани; своїм основним політичним завданням воно вважало виховання галицької молоді в дусі москвофільської ідеології, продукування нових кадрів, які в майбутньому мали б очолити національний рух в Галичині⁵⁷. Однак Л. Матюшко не з'ясувала кількісний склад Товариства, не показала його стосунків з іншими українськими студентськими організаціями тощо.

В епіцентрі дослідницької уваги опинився феномен національної скаутської організації Пласт. У змістовній праці Б. Савчука⁵⁸ вперше комплексно аналізується теорія і практика цього молодіжного товариства, його історичний поступ на рідних землях. Головний поштовх до створення інституції, як правильно зазначив автор, дало виникнення та розвиток світового скаутського руху. Крім того, західні українці у межах конституції і законодавства Другої Речі Посполитої розбудували потужні форпости свого культурно-освітнього життя. Витворилася свого роду “держава в державі”. У 1920-1930-х рр. в Галичині діяло близько 70 різноманітних українських культурницьких, освітніх, фахових, професійних та інших установ. До них належало близько 45 % молодих людей краю віком від 18 до 25 років. На чолі йшло студентство, 90 % якого входило до громадських та політичних об'єднань. Усе це разом узяте створило сприятливі умови для функціонування українського скаутингу⁵⁹.

В актив дослідника належить віднести запропоновану ним періодизацію пластового руху міжвоєнної доби: 1920-1923, 1924-1927, 1928-1930 і 1930-1939 рр. Кожен з етапів мав свої особливості. Найбурхливіше Український пластовий улад (УПУ) розвивався від І Верховного з'їзду (1924 р.) до кінця 1927 р., коли число куренів зросло з 35 до 78, а кількість членів відповідно з 1750 до 4083. Автор з'ясував також соціальний склад членства. Якщо в 1924 р. шкільна молодь становила 60 %, реміснича і сільська - 7,2 %, а решта - студентська та міщанська, то 1927 року робітничо-реміснича молодь становила всього 0,6 %, натомість селянська вже 26 %. До Уладу українських пластунів-юнаків входили понад дві третини членів УПУ⁶⁰.

У праці виділено й інші тенденції діяльності Пласту. Кількісний і водночас спорадичний його розвиток призупинив ІІІ Пластовий з'їзд (грудень 1927 р.), який взяв курс на “поглиблення пластового виховання” та “внутрішню консолідацію організацій”⁶¹. Пласт діяв не ізольовано від суспільного життя Західної України. На нього чинився тиск з боку різних, передовсім, нелегальних політичних організацій з тим, щоб втягнути молодь в орбіту своєї політики. Історик не схильний перебільшувати вплив радикальних націоналістів на пластунів. Полемізуючи з дослідником націоналістичного руху П. Мірчуком, Б. Савчук слушно зауважив, що конкретну допомогу і підтримку у своїй діяльності Пласт отримував не від УВО-ОУН, а від легальних українських інституцій та благодійної громадськості. Конструктивною видається нам інша думка автора: “Найголовнішим наслідком підпільної діяльності пластунства у період легального існування його організації стала участь практично у всіх найбільших молодіжних націоналістичних організаціях, що були важливою частиною загальнонаціонального руху опору польській владі. Більше того, саме вони, а в основному це були старші пластуни, - виступили їх організаторами та провідниками”⁶².

Ця проблема знайшла дальший розвиток у творчій лабораторії В. Окаринського. У численних статтях і монографіях⁶³ він акцентує увагу на тих аспектах, які частково або зовсім не відображені у дослідженні Б. Савчука. В. Окаринський увів до наукового обігу низку нових джерел, насамперед архівних, розглянув діяльність Пласту крізь призму націє- і державотворчих процесів в Україні, а також формування української національної еліти, з'ясував ареал товариств, які можна зарахувати до українського скаутського руху. Дослідник уточнив реєстраційні дані про скаутські частини у Галичині та в еміграції, зокрема у 1920-х рр., окремо узагальнив відомості про полеглих за незалежність України вихованців пластових організацій. Заслугою історика є глибоке вивчення українського пластового руху на Тернопільщині⁶⁴.

У В. Окаринського більш випукло простежується “роздвоєність” в оцінці взаємин Пласту і ОУН. З одного боку, він вказує на негативну роль останньої у діяльності молодіжного товариства, що призвело до його заборони у 1930 р., а з іншого - стверджує, що Пласту належала першість в організації Юнацтва ОУН. Так, на його думку, під впливом скаутської ідеології було укладено “12 прикмет характеру українського націоналіста” та “44 правила життя українського націоналіста”⁶⁵. Не можна не погодитися з автором і в тому, що саме пластове середовище виплекало найкращих провідників ОУН передвоєнного десятиліття⁶⁶.

Регіональні особливості молодіжного руху вивчає Ю. Візітів. У кандидатській дисертації та монографії⁶⁷ авторка дослідила передумови зародження пластового руху на Волині, розкрила етапи його організаційного та ідеологічного становлення, обґрунтувала форми і методи військово-патріотичного виховання в пластових осередках, проаналізувала особливості культурно-просвітньої діяльності пластунів, їх участь у громадських, освітніх товариствах та політичних партіях. Особливу увагу приділила висвітленню ролі пластунів у боротьбі за українську державність, зв'язкам з УВО та ОУН. На переконання дослідниці, скаутська організація “Пласт” на Волині у 20-30-ті роки XX століття значною мірою підготувала ґрунт для національно-визвольних змагань в краї.

Помітним історіографічним фактом є колективна праця “Матеріали до пластового мартиролога” (Львів, 2003), де представлено інформацію про українських героїв-вихованців легального і підпільного Пласту, які полягли за волю України. Упорядниками мартирологу є В. Окаринський і наукові співробітники Центру досліджень визвольного руху (Львів) - Т. Гривул, В. Мороз, В. Муравський (автор передмови - О.Сич). У книзі містяться біографічні довідки про 481 особу⁶⁸. Однак реєстр полеглих пластунів є більшим, і це повинно спонукати молодих учених до продовження пошукової роботи.

Важливе значення у справі поширення ідей молодіжних товариств мала символіка - прапори, відзнаки, печатки, емблеми, однострої тощо. Цю проблему активно вивчає А. Сова, перу якого належить чимало розвідок, присвячених печаткам окремих сокільських і пластових товариств, а також Українського спортивного союзу⁶⁹. Львівський історик не оминув увагою й іншу атрибутику. Велике зацікавлення викликає його стаття, у якій розглядається еволюція прапорництва українського пожежно-спортивного товариства “Сокіл” від кінця ХІХ ст. до 1939 р.⁷⁰. Заслуговують на увагу дослідження А. Сови про діяльність товариств “Луг” і “Сокіл” на Дрогобиччині⁷¹ . Цей напрям досліджень є для автора пріоритетним і після захисту ним кандидатської дисертації (2009 р.).

Для широкого кола читачів, передовсім пластунів та представників інших скаутських організацій адресована книжка О. Сича⁷². Автор свідомо обрав публіцистичний стиль та уникав перевантаження тексту науковим апаратом. Водночас працю підготовлено на науковій основі, з дотриманням принципів історизму та об'єктивності, із застосуванням проблемно-хронологічного методу викладу матеріалу. Найвагоміші результати дослідження такі: показано витоки скаутського руху, його поширення у світовому масштабі та всі етапи історії українського Пласту (заснування і розвиток у різних частинах України - в Галичині, Буковині, Наддніпрянщині, на Волині, Поліссі і Закарпатті). У нарисі також ідеться про збереження української скаутської традиції на еміграції, її повернення в Україну після розпаду радянської імперії, становлення і розвиток Пласту в незалежній Українській державі.

Упродовж 1921-1926 рр. на західноукраїнських землях діяла професійна організація українського студентства “Профорус”, діяльність якої частково висвітлили О. Гуменюк, В. Виздрик, В. Тарабан⁷³ та ін. Проте найповніше цю тему дослідила О. Мазурок. У низці статей⁷⁴ і кандидатській дисертації⁷⁵ авторка проаналізувала структуру студентської організації, виділивши функції її центральних і допоміжних органів, висвітлила основні напрямки роботи інституції, простежила співпрацю “Профорусу” з українськими та зарубіжними студентськими організаціями та товариствами. На переконання дослідниці, діяльність “Профо- русу” відігравала важливу роль, адже в умовах бездержавності та постійної боротьби з польською владою, сприяла збереженню та поширенню української культури серед місцевого населення, розвитку українських вищих шкіл та студентських організацій.

Специфічну функцію в західноукраїнському суспільстві виконувало молодіжне товариство “Відродження”. Процес його виникнення, становлення і розвитку відображено у спеціальній праці Б. Савчука⁷⁶. Автор показав, що ідеологія “Відродження” мала яскраво виражений національно-державницький характер. У своїй діяльності Товариство зустрічалося з численними зовнішніми перешкодами, насамперед, опором з боку польської влади. Водночас воно не змогло реалізувати весь організаційний потенціал саморозвитку, особливо через формалізм у роботі багатьох його відділень. Учений правомірно наголошує, що “Відродження”, незважаючи на відносну масовість (наприкінці 1938 р. нараховувало 15 філій та 121 гурток із 3 770 членами), було “фатально” приречене на непопулярність та упереджене ставлення з боку частини української громадськості вже в силу своїх основоположних специфічних завдань, які вносили важливі зміни у деякі елементи традиційного укладу життя народу. Крім того, його керівникам не вистачало толерантності та почуття реалій у їх реалізації. І все ж історичне значення антиалкогольного і антинікотинового товариства “Відродження” полягає в тому, що у складний період національного й соціального поневолення воно вказало на один із реальних шляхів поліпшення матеріального добробуту та збереження морального і фізичного здоров'я українського народу⁷⁷.

Висновки і перспективи подальших досліджень у даному напрямі

Отже, аналіз історіографічних джерел показав, що після 1991 р. вивчення історії молодіжного руху Західної України міжвоєнного двадцятиліття вступило в якісно новий етап. До наукового обігу введено великий масив архівних матеріалів, праці представників української діаспори. На монографічному рівні досліджується генеза і розвиток громадських організацій “Сокіл”, “Січ”, “Пласт”, “Луг” (ідеологічні засади, організаційна структура, форми і методи діяльності). Новими фактами збагатилася історія студентського руху. Сьогодні історична наука володіє значно більшою інформацією про учасників національно-визвольної боротьби 20-30-х рр. ХХ ст. У вивченні українського молодіжного руху непорушні позиції посідає національний канон історієписання.

Водночас вимагає детальної реконструкції культурно-освітня робота Союзу українських студентів під Польщею. Історикам слід уточнити кількісні параметри молодіжних товариств. Окремим напрямом наукового пошуку може стати їх видавнича діяльність. На первинному етапі нагромадження історичних фактів перебуває проблема молодіжного руху москвофілів і радянофілів. Недостатньо уваги звернено на діяльність Пласту протягом 1930-1939 рр. та долю його вихованців. Перспективним напрямом наукових досліджень залишаються також регіональні особливості молодіжного руху та історичні портрети його провідних діячів.

Список використаних джерел

Шумський І. Молодіжний рух у Західній Україні в міжвоєнний період (1920-1939): Історіографія дослідження // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2000. - Вип. 10. С. 282-287.

Андрухів І. О. Виховна діяльність українських молодіжних товариств у Галичині (1894-1939 рр.): автореф. дис. ... канд. пед. наук. - Івано-Франківськ, 1997. - 23 с.; Окаринський В. М. Український скаутський рух (1911-1944): автореф. дис. ... канд. істор. наук. - К., 2001. - 19 с.; Шумський І. І. Молодіжний рух у Західній Україні (1920-1939): автореф. дис. ... канд. істор. наук. - Чернівці, 2001. - 20 с.; ВізітівЮ. М. Пластовий рух на Волині в міжвоєнний період: автореф. дис. ... канд. іст. наук. Львів, 2006. - 20 с. та ін.

ФедорчакВ. Лугова організація в рр. 1925-1935. Історичний нарис. - Львів: Накладом “Вістей з Лугу”, 1935. - с. 6.

Там само. - С. 19.

Боберський І. Українське сокільство. 1894-1939. - Львів: Видавець Сокіл-Батько, 1939. - 16 с.

Кулик І. Східна Галичина (Сторінки з історії юнацького руху) // Через кордон. Збірка / Укл. Усенко П., Височенко С. - Харків: ДВУ , 1925. - С. 82-87; Е-р. КСМ Західної України // Молодь за кордоном. Збірник / Улож. М.Трублаїні. - Харків: ДВУ , 1927. - С. 58-61; Ясеницький. Хто такий був Ботвін // Там само. - С. 85-93; Лясоцький Я. Комсомол Польщі в боротьбі / Пер. О.Ж. - Харків: ДВУ, 1927. - 98 с.

Якубович М. Комсомол Західної України в боротьбі за молодь // Більшовик України. - 1928. - № 19. - С. 64.

БорецьМ. Молодь на Західній Україні. - Харків, 1931. - 86 с.

Там само. - С. 52.

Там само. - С. 72-74.

Енциклопедія українознавства: Загальна частина. - Перевидання в Україні. Репр. відтв. вид. 1949 року / НАН України; Ін- т української археографії . - К., 1995. - Т. 3. - С. 955-965.

Енциклопедія українознавства. Словникова частина: У 10-ти т. - Париж - Нью-Йорк: Наукове Товариство ім. Шевченка, 1955-1984. - С. 1382, 1874, 2101-2107, 2940-2942.

Левицький С. Український Пластовий Улад в роках 1911-1945 у спогадах автора (Причинки до історії Пласту). - Мюнхен: “Молоде життя”, 1967. - С. 63.

Там само. - С. 75.

¹⁵Там само. - С. 46-57.

Старосольський Ю. Велика гра: Гутірка про ідею й методу пластування. 2-е вид. - Вашингтон - Філадельфія - Дітройт: “Молоде життя”, 1979. - С. 9.

Янів В. Суспільна функція Лісових Чортів у міжвоєнну добу // Лісові Чорти: їх життя і буття. 1922-1945: Ювілейний історико-мемуарний збірник у їх шістдесятиріччя. - Вашингтон - Нью-Йорк - Торонто: Накладом Великого Племени Лісових Чортів , 1983. - С. 20-63.

Рогожа Р. Діяльність Лісових Чортів у тайному Пласті (1930-1945) // Там само. - С. 64-72.

Янів В. Суспільна функція Лісових Чортів... - С.59.

Савчинський О. Фізичне виховання і спорт (До історії спорту в Стрию 1925-1939) // Стрийщина: історично-мемуарний збірник Стрийщини, Скільщини, Болехівщини, Долинщини, Рожнятівщини, Журавненщини, Жидачівщини і Миколаївщини / Наукове Товариство ім. Шевченка. - Нью-Йорк - Торонто - Париж - Сидней: Комітет Стрийщини, 1990. - Т. 1. - С. 541-571; Гладилович А. Дрогобицький Пласт у моїх спогадах // Дрогобиччина - земля Івана Франка. - Т. 1. - Нью-Йорк - Париж - Сидней - Торонто: Наукове Товариство ім. Шевченка, 1973. - С. 500-504; СагатийМ. Історія Пласту в Золочеві (1921-1930 рр.) // Золочівщина - її минуле і сучасне. - Нью-Йорк - Торонто - Канберра, 1982. - С. 498-501; Данилів Т. Організація молоді в Бучаччині // Бучач і Бучаччина. Історико-мемуарний збірник. - Нью-Йорк - Лондон - Париж - Сидней -Торонто, 1972. - С. 281-287.

ПадохЯ. Стрийський Пласт (Нарис історії) // Стрийщина: історично-мемуарний збірник. - Т. 1. - С. 404-530.

Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. Частина перша. - Прага: Б.в., 1942. - С. 96-98.

Антонович М. Нарис історії Центрального Союзу Українського Студентства (1922-1945) // Український історик. - 1974. - № 1-3. - С. 136-154.

Мудрий В. Український університет у Львові (1921-1925). - Фюрт: Вид-во “Час”, 1948. - 60 с.

Янів В. Причинки до питання про участь українського студентства в культурно-освітнім житті // Його ж. Студії та матеріяли до новішої української історії. - Мюнхен, 1970. - (Український Вільний Університет. Серія: Монографії. Ч. 16). - С. 170-228.

Там само. - С. 208.

Там само. - С. 185-187.

Мартинець В. Українське підпілля. Від УВО до ОУН. Спогади й матеріали до передісторії та історії українського організованого націоналізму. - Вінніпег: Видання ПУН. На скитальщині, 1949. - С. 286-293; Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Т. 1. 1920-1939. - Мюнхен - Лондон - Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968. - С. 54-62; Книш З. При джерелах українського організованого націоналізму. - Торонто: Срібна Сурма, 1970. - С. 35-50.

Ребет Д. Націоналістична молодь і молодечий націоналізм // Євген Коновалець та його доба. - Мюнхен: Видання фундації імені Євгена Коновальця. - 1974. - С. 500.

Фольварочний І. Сторінки героїчної боротьби. (Молодь Західної України в боротьбі за возз'єднання з Радянською Україною). - К.: Молодь, 1954. - 68 с.;МаланчукВ. Молодість гартована в боях. Нариси про молодих революціонерів Західної України. - Львів: Кн.-журн. вид., 1957. - 112 с.; Його ж. Бойовий шлях комсомолу Західної України. - К.: Молодь, 1959. - 92 с.; Гурладі Н. С. Проти фашизму і війни, за владу Рад і возз'єднання із Радянською Україною. (З історії революційного руху молоді в Західній Україні 1929-1939 рр.). - Львів: Кн.-журн. вид., 1959. - 49 с.

Дудикевич Б. К. Під бойовим прапором комсомолу // На чолі визвольної боротьби. - К.: Політвидав України, 1965. - С. 85-102; Пильо К. П. Перед новими боями // Там само. - С. 139-150; КіхМ. С. Краю мій возз'єднаний. - Львів: Каменяр, 1979. - 83 с.

Новицький Є .А., Шумейко І. М. Комуністична партія Східної Галичини і створення комуністичної організації молоді (19191923 рр.) // Укр. іст. журн. - 1974. - № 1. - С. 44-50.