Регулювання міжнародного туризму в II Речі Посполитій (1918-1939 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

В історії туризму одним з переломних став період між двома світовими війнами. Зростання рівня і якості життя, збільшення вільного від роботи часу, розвиток транспорту і зростання туристичної активності населення окреслили якісно новий етап у взаємовідносинах держави з суб'єктами туризму. За допомогою сукупності норм, приписів і вимог держава регулювала, контролювала і упорядковувала процес інституцюналізації міжнародного туризму. Тому вивчення історичного досвіду державного регулювання міжнародного туризму в 1920-1930 рр. в умовах формування ринкових інститутів на тлі несприятливих макроекономічних умов в сучасних реаліях набуває особливої актуальності.

Питання історії розвитку та регулювання туризму у міжвоєнний період досліджували у своїх роботах як українські та білоруські (Т. Ковальчук, В. Дмитрук, Я. Верменич, Л. Баженов, Н. Заставецька, О. Завадська та ін.), так і польські вчені (З. Кульчицький, Є. Гай, М. Лазарек, Є. Хельмецький, Я. Крас та ін.).

Регулювання міжнародних туристичних міграцій у II Речі Посполитій здійснювалося за трьома напрямками: через регулювання порядку перетину державного кордону, через встановлення і функціонування паспортно-візового режиму, а також шляхом укладення двосторонніх та багатосторонніх міжнародних угод, які визначали базові умови міжнародних туристичних міграцій.

Особа, яка хотіла перейти державний кордон у пункті пропуску, зобов'язувалася пред'явити контролюючим органам проїзний документ, яким у випадку туристичної поїздки був закордонний паспорт. Для жителів прикордонних регіонів існував спеціальний порядок перетину кордону на підставі дозволів, що замінювали закордонний паспорт [1].

Перетинати державний кордон дозволялося виключно в пунктах пропуску. Сухопутні пункти пропуску поділялися на автодорожні та залізничні. Морські порти і аеропорти також володіли таким статусом. Запобігати нелегальному перетину кордону повинна була створена 31 липня 1924 р. Митна служба [2]. Органом охорони кордону стала Прикордонна служба, утворена в грудні 1918 р. [3]. До її компетенції належав контроль руху громадян через пункти пропуску. На невеликих пунктах пропуску функції прикордонної служби могли виконувати працівники митниці.

Для розвитку туризму істотне значення мало встановлення відповідальності за порушення режиму перебування на прикордонних територіях. Ширина прикордонної території становила 4 км. Вона ділилася на дві частини - прикордонну зону і прикордонну смугу [4]. У прикордонній смузі дозволялося знаходитися лише особам, які там постійно проживали, а також особам, що перебували в транспортних засобах на дорогах за умови наявності документів для перетину кордону. У прикордонній зоні, яка була продовженням прикордонної смуги вглиб території, розташованої на відстані від 2 до 4 км від кордону, заборонялося перебувати поза присадибними територіями в нічний час з 22.00 до 4.00. За порушення цих правил передбачалася відповідальність аж до взяття під варту до трьох місяців.

На відстані від 4 до 30 км від лінії кордону територія мала статус прикордонного району. Перебування там дозволялося без будь-яких умов, однак Міністерству внутрішніх справ надавалося право обмежувати рух людей і транспорту в ситуаціях, що несли загрозу непорушності державного кордону. Статус прикордонного району поширювався на повіти, що перебували в 30-кілометровій зоні від кордону, а також на гміни сусідніх повітів, які не мали безпосереднього контакту з кордоном, але розташовувалися в 30-кілометровій зоні від неї.

З метою полегшення перебування учасників екскурсій в безпосередній близькості від державного кордону Головна рада Польського краєзнавчого товариства звернулася до Міністерства внутрішніх справ з пропозицією дозволити перебування як в прикордонних районах, так і в прикордонній зоні учасникам екскурсій, організованих відділами товариства, за умови, що екскурсоводами у цих групах будуть члени товариства [5, с. 141-142]. Звернення обумовлювалося тим, що велика частина об'єктів історико-культурної спадщини залишилася в безпосередній близькості від державного кордону, що створювало значні незручності при їх відвідуванні. У 1937 р. воєводські адміністрації отримали право видавати дозволи на здійснення туристичної діяльності на територіях зі спеціальним статусом. Крім того, воєводи могли тепер дозволити перебування групи осіб на відстані 200 метрів від кордону за наявності дозволу відповідного органу охорони кордону [6]. туристичний міжнародний візовий

Кожен, хто тимчасово перебував на території прикордонного району та в прикордонній зоні, повинен був мати посвідчення особи або закордонний паспорт, а також довідку про місце реєстрації або дозвіл на право перебування на цій території. На прикордонній території заборонявся рух транспорту в нічний час поза територією населених пунктів, за винятком руху поїздів і рейсових автобусів. Окрім того, в прикордонних районах заборонялося робити будь-які фото- і кінозйомки. Заборона поширювалася також на усі види пристроїв для прийому і передачі радіосигналів, за винятком звичайних побутових радіоприймачів.

У II Речі Посполитій митний контроль на пунктах пропуску виконували митні органи, організовані в Митному управлінні. На автомобільних дорогах вони працювали з 07.00 до 12.00 та з 14.00 до 18.00. На залізничному транспорті митні органи розташовувалися на кожній прикордонній станції. Існували спеціальні структурні підрозділи по прикордонному і митному контролю в морських та повітряних гаванях. Формально II Річ Посполита в цей час укладала зі своїми сусідами угоди про спільний прикордонний і митний контроль, а також контроль під час руху поїздів, однак на практиці ці угоди майже не виконувалися.

З 1920 р. на туристів покладався обов'язок надання митникам докладного списку цінностей, які переміщуються через кордон (у двох примірниках). Один примірник передавався в митницю, а другий з відповідною відміткою повертався заявнику, на основі якого він міг вивезти перераховані в списку цінності у зворотному напрямку [8].

Для туристів, що прибували на територію ІІ Речі Посполитої автомобілями або мотоциклами, створювалися спеціальні умови в'їзду. Члени іноземних туристичних клубів при в'їзді пред'являли спеціальні посвідчення, які повинні були спростити міжнародний туристичний обмін. Власники таких посвідчень звільнялися від обов'язкового внесення застави у розмірі митної вартості транспортного засобу (гарантія подальшого вивезення транспортного засобу за межі країни) на термін до 4 місяців. Гарантом виконання туристами зобов'язань з вивезення транспортного засобу виступав Польський автомобільний клуб [9].

Обов'язок наявності закордонного паспорта у II Речі Посполитій був введений наказом Міністерства внутрішніх справ у 1919 р. [10]. Паспорти видавалися поліцією або повітовою адміністрацією на підставі заяви, у якій вказувалися мета поїздки і її напрямок. Термін дії позначався в паспорті, причому він не міг перевищувати шести місяців. У шестимісячний період дії паспорта особа могла перетинати кордон в обох напрямках необмежену кількість разів. Після закінчення шести місяців термін дії паспорта міг бути продовжений на наступні шість місяців. Сім'я могла отримати спільний паспорт.

Польське законодавство передбачало також отримання громадянами колективних паспортів. Такий паспорт могла отримати група з 10-50 осіб, які спільно виїжджали за кордон [11]. Колективний паспорт видавався на строк не більше двох місяців, і термін його дії не міг бути продовжений. Рішення про видачу колективного паспорта приймала адміністрація відповідного воєводства. Кожен учасник поїздки, згаданий у колективному паспорті, повинен був мати при собі посвідчення особи. Однак отримання колективного паспорта стало важкою справою. Адже воєводська адміністрація перед видачею колективного паспорта повинна була ретельно з'ясувати, чи дійсно ця поїздка має значення для державних, економічних або культурних інтересів [12].

У зв'язку з інфляцією в листопаді 1921 р. державне мито за видачу паспорта збільшилося з 600 до 6 тис. польських марок, а з 15 лютого 1923 р. - до 30 тис. Після проведення деномінації за видачу паспорта встановлювалася досить висока оплата в розмірі 500 злотих [13], що робило його доступним лише для заможних громадян. Навіть людина з середніми доходами не могла дозволити собі оформлення закордонного паспорта. Проте виїзд за кордон міг здійснюватися на підставі еміграційних паспортів (дійсні тільки на виїзд), які звільнялися від мита. У 1931 р. вартість закордонного паспорта збільшилася у два рази. Підвищення пов'язувалося з економічною кризою, а один із способів її подолання уряд бачив в обмеженні виїзду громадян за кордон та вивозу капіталів. З 1931 р. особи, які виїжджали за кордон у туристсько-екскурсійних цілях, учасники паломництв, виставок і ярмарків могли отримати паспорт на пільгових умовах або зовсім безкоштовно за умови надання відповідної довідки.

Високі розміри державного мита та бюрократичні процедури суттєво ускладнювали процес виїзду за кордон. Однак для виїзду в окремі країни держава визначала пільгові тарифи і процедури. Такі умови діяли стосовно Чехословаччини, Угорщини, Болгарії, Югославії та ін. Досить було, щоб особа, яка зверталася за паспортом, придбала в одному з відділень Бюро подорожей «Орбіс» акредитив, номінований у валюті країни призначення (туристичний чек): у разі індивідуальної подорожі - на суму від 550 до 750 злотих в еквіваленті, а при груповому виїзді - від 400 до 500 злотих [14].

Новий закон у цій сфері набув чинності 22 серпня 1936 р. В ньому закріплювалося чотири види паспортів, причому для туристичних поїздок існувала можливість отримання як індивідуальних, так і групових паспортів. Груповий паспорт призначався для колективних туристичних поїздок. Отримати його могли учасники шкільних екскурсій, науково-дослідних колективів, морських круїзів, члени громадських організацій. Індивідуальний паспорт міг бути виданий на термін до трьох років з можливістю його продовження до п'яти і не мав обмежень по кількості перетинів кордону. Груповий паспорт видавався не більше ніж на три місяці і був дійсний для одноразового виїзду за кордон. Розмір мита за видачу паспортів визначався спільним розпорядженням міністерств фінансів і внутрішніх справ. Звільнялися від мита діти до 13 років, які були вписані в паспорт одного з батьків. Крім того, від державного мита звільнялися громадяни, які прямували до країн, з якими були укладені відповідні угоди. Мито за індивідуальний паспорт складало 80 злотих за кожен місяць його дії. У разі групового паспорта кожна особа повинна була сплатити 25 злотих за кожний місяць дії паспорта [15].

Держави, щодо яких не застосовувалися паспортні обмеження, розділялися на дві групи. До першої групи належали ті, виїзд у які був можливий без валютних обмежень (Австрія, Чехословаччина, Фінляндія, Латвія, Італія і Швеція). Друга група охоплювала держави, до яких кошти могли вивозитися тільки у формі акредитивів або туристичних чеків (Болгарія, Югославія, Румунія і Угорщина). Щоб отримати паспорт для виїзду в ці країни, необхідно було представити довідку від банку про наявність акредитива у встановленому розмірі.

Державна політика 1930-х рр. у паспортній сфері призвела до того, що кількість виїздів за кордон з туристичними цілями значно скоротилася. Проте збільшилася інтенсивність внутрішніх туристичних потоків.

Іноземці могли перетинати кордон ІІ Речі Посполитої на основі національних паспортів і віз, виданих польськими консульськими установами за кордоном. Іноземці, які хотіли проїхати транзитом через територію ІІ Речі Посполитої, повинні були отримати транзитну візу. З 1921 р. вартість транзитної візи становила 5% від розміру звичайного консульського збору. У відповідності з двосторонніми угодами до громадян деяких країн застосовувалися інші ставки візових зборів [17].

1 травня 1928 р. запроваджувалися нові тарифи за видачу віз. За візу до 3 місяців потрібно було заплатити 17,5 злотих, за багаторазову візу до 1 року - 35 злотих, за видачу одноразової транзитної візи - 1,7 злотих, а за дворазову транзитну - 3,4 злотих. При проставленні візи в груповий або сімейний паспорт оплата стягувалася з усіх осіб, вписаних в паспорт, яким виповнилося 16 років [18]. Візу безкоштовно мали право отримати іноземці, які прямували в ІІ Річ Посполиту з метою відпочинку [19]. Умовою отримання такої візи стала наявність залізничного квитка до однієї з 99 станцій, розташованих в курортних місцевостях. Крім того, окремі положення щодо оплати консульського збору стосувалися громадян США і Чехословаччини. З громадян Бразилії, Болгарії, Великобританії, Данії, Фінляндії, Франції, Литви, Норвегії, Перу, Португалії, Румунії, Туреччини, Угорщини, СРСР стягувався консульський збір із застосуванням підвищувального коефіцієнта.

В той же час громадяни II Речі Посполитої, які бажали виїхати в туристичну поїздку за кордон, повинні були незалежно від типу паспорта отримати візу держави, куди вони прямували. Терміни і тип візи, необхідні документи та вартість визначалися законодавством країни призначення. Однак не всі держави вимагали наявності у громадян ІІ Речі Посполитої візи для в'їзду. Наприклад, візовий режим для громадян ІІ Речі Посполитої скасувала Швейцарія. Також, починаючи з 1931 р., Італія не вимагала віз від туристів з усіх країн світу, за винятком Югославії, Болгарії, СРСР і осіб, які прибували з палестинських територій.

Деякий час громадяни II Речі Посполитої, які хотіли виїхати за кордон, повинні були проставляти в закордонному паспорті виїзну візу, яка видавалася МЗС. Проте пізніше цю норму скасували.

Туристичні потоки іноземців контролювалися не тільки при в'їзді чи виїзді з країни, що уможливлювалося завдяки візам і прикордонному контролю, але також і всередині країни. Це було пов'язане з вимогою реєстрації за місцем тимчасового перебування. Кожен іноземний турист зобов'язувався заповнювати картку реєстрації кожного разу в місці зупинки на нічліг. Керівник готелю повинен був протягом 24 годин з моменту прибуття туриста зареєструвати його в гміні [20]. Реєстрація паломників і екскурсій відбувалася у спрощеному порядку, тобто на підставі завіреного списку учасників, а не на підставі персональних реєстраційних карт.

Однією з форм вирішення проблем у сфері міжнародного туризму стали туристичні конвенції. Першу таку конвенцію розробили у квітні-травні 1924 р. представники ІІ Речі Посполитої та Чехословаччини. Конвенція була покликана активізувати взаємний туристичний обмін, насамперед шляхом спрощення паспортно-візових формальностей, поліпшення транспортного сполучення та ін. Крім польсько-чехословацької туристичної конвенції подібні ініціативи не були реалізовані повною мірою з жодною з країн-сусідок, причиною чого стали політичні і територіальні суперечки. В кінці 1920-х - початку 1930-х рр. на стадії консультацій і розробки перебувала туристична конвенція з Королівством Румунія. Результатом консультацій стало укладення угоди про малий прикордонний рух [21].

Положення, які зобов'язували сторони спрощувати прикордонні формальності, а також декларації дій щодо активізації міжнародного туризму також містилися в торгових угодах. Торгова конвенція між ІІ Річчю Посполитою і Королівством Румунія, підписана у 1921 р. [22], містила положення про те, що сторони зроблять всі можливі кроки щодо забезпечення вільного взаємного переміщення громадян. Крім того, сторони визначили необхідність укладення конвенції про рух залізничного транспорту. В ході роботи над торговельною угодою з Королівством сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. - Королівство Югославія) було визначено, що сторони повинні вживати заходів щодо організації прямого залізничного зв'язку [23]. Залізничні адміністрації обох країн зобов'язувалися звернутися до залізничних адміністрацій країн, розташованих між Югославією та II Річчю Посполитою з пропозицією укладення спільної угоди.

Також і в торговельній угоді з Австрією 1922 р. містилося положення про організацію прямого залізничного пасажирського сполучення [24]. Такі ж положення містилися і в торговельній угоді з Туреччиною, підписаній у Лозанні в 1923 р. [25]. 30 травня 1924 р. у Варшаві була підписана польсько-голландська торгова угода [26]. Сторони брали на себе зобов'язання з організації прямого пасажирського сполучення між країнами морем і залізницею, що повинно було активізувати економічні та туристичні контакти. Питання оптимізації залізничної комунікації містилися і в торгових угодах з Чехословаччиною [27]. У статті 22 торговельної конвенції 1925 р. обидві держави зобов'язувалися застосовувати понижуючі коефіцієнти для залізничних пасажирських тарифів. Наступна стаття містила положення про організацію прямого залізничного сполучення, а також про організацію транзитних пасажирських перевезень через її територію в треті країни. Це підтверджувалося і торговою конвенцією, підписаною в 1934 р. [28].

В торгово-фінансовій угоді з Францією 1936 р. містилися окремі положення по взаємним розрахункам, а також витратам громадян, пов'язаним з міжнародним туризмом. Зокрема, містилися норми про уникнення подвійного оподаткування у сфері туризму [29]. У договорі з Литвою 1938 р. сторони брали на себе зобов'язання при організації залізничної комунікації керуватися інтересами туристів і нормами міжнародного права у сфері туризму. У підсумковому протоколі також містилося положення про застосування преференційних тарифів на перевезення пасажирів [30].

Для розвитку міжнародного туризму істотне значення мала ратифікація в 1927 р. конвенції про міжнародне залізничне сполучення. Країни-підписанти брали зобов'язання щодо забезпечення безперешкодної комунікації та налагодження міжнародного співробітництва у сфері пасажирських перевезень залізничним транспортом. Також міжнародному туристичному обміну сприяли залізничні конвенції з Німеччиною (1926 р.) [31], Чехословаччиною (1927 р.) [32], Латвією (1929 р.) [33], Румунією (1929 р.) [34]. Наприклад, відповідно до польсько-латвійського договору прикордонний і митний контроль повинен був здійснюватися під час руху поїзда між прикордонними станціями. 25 травня 1938 р. у Варшаві підписано угоду з Литвою. Взаємний пасажиропотік повинен був активізуватися через коригування розкладу руху поїздів та організацію зручних стикувань, а також за рахунок лібералізації паспортно-візових і митних формальностей. Згідно з підписаною у 1939 р. угодою з Угорщиною сторони зобов'язувалися здійснювати прикордонні формальності таким чином, щоб сприяти активізації взаємного туристичного обміну.

Питання міжнародного туризму з використанням автотранспортних засобів регулювалися Конвенцією про автомобільний рух, прийнятою в 1909 р. у Парижі. Вона, серед іншого, вводила міжнародні посвідчення водія автотранспортного засобу. II Річ Посполита ратифікувала цю конвенцію в 1922 р. Для розвитку міжнародного автотуризму важливе значення мало прийняття у 1926 р. двох міжнародних конвенцій: одна стосувалася організації руху автотранспорту, а друга - правил дорожнього руху. Сейм висловив згоду на ратифікацію обох 23 березня 1929 р. [35]. У листопаді 1923 р. в Женеві підписано міжнародну конвенцію, покликану прискорити виконання і спростити процедуру митного оформлення. Країни висловлювали згоду здійснювати митний огляд багажу під час руху поїзда або його стоянки на прикордонній станції [36]. Таким чином, регулювання міжнародного туризму в II Речі Посполитій мало досить суперечливий характер. З одного боку, були укладені різні міжнародні угоди, які мали активізувати туристичний обмін. З іншого боку, польське керівництво всіляко прагнуло обмежити виїзд громадян за кордон, адже вважало це ефективним засобом боротьби з економічною кризою. В'їзний туризм пов'язувався також з великою кількістю бюрократичних процедур та оплат. Однак в цілому, навіть з урахуванням далекого від досконалості інституційного середовища, розвиток міжнародного туризму в Західній Україні і Західній Білорусі міжвоєнного часу можна оцінити як позитивний, особливо з урахуванням ступеня його розвитку в СРСР у цей же період. Тому історія міжнародного туризму на цих землях є досить перспективним напрямком розвитку історичної науки, який дозволяє вивчити та застосувати на практиці минулий досвід регулювання міжнародного туризму.

Література

1. Rozporzqdzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 16 marca 1928 r. zmieniajqce niektore postanowienia rozporzqdzenia Prezydenta Rzeczypospolitej o granicach Panstwa // Dziennik Ustaw. - 1928. - № 32. - Poz. 306.

2. Ustawa z dnia 31 lipca 1924 r. w przedmiocie uregulowania stosunkow celnych // Dziennik Ustaw. - 1924. - № 80. - Poz. 777.

3. Dekret tymczasowy z dnia 18 grudnia 1918 r. w sprawie utworzenia strazy granicznej // Dz. P.P.P. - 1918. - № 21. - Poz. 70.

4. Rozporzqdzenie Rady Obrony Panstwa z dnia 20 lipca 1920 r. w przedmiocie ochrony granic // Dziennik Ustaw. - 1920. - № 64. - Poz. 426.

5. Wskazowki dla wycieczek krajoznawczych, udajqcych si$ na tereny, polozony w pasie i strefie nadgranicznej // Ziemia. - 1928. - № 13. - S. 141-142.

6. Rozporzqdzenie Ministra Spraw Wewntrznych z dnia 22 stycznia 1937 r. w sprawie wykonania rozporzqdzenia Prezydenta Rzeczypospolitej o granicach Panstwa // Dziennik Ustaw. - 1937. - № 12. - Poz. 84.

7. Przepis wykonawczy do rozporzqdzenia o taryfie celnej z dnia 4 listopada 1919 r. // Dziennik Urzdowy Ministerstwa Skarbu. - 1919. - № 31. - Poz. 477.

8. Okolnik [Ministra Skarbu z dnia 15 maja 1920 r. ] Do wszystkich Urzdow Celnych (M.P. Nr 131, dzial urzdowy).

9. Rozporzqdzenie Ministra Skarbu z dnia 7 kwietnia 1922 r. w sprawie nadania Automobilklubowi Polski w Warszawie prawa wydawania tryptykow samochodowych // Dziennik Ustaw. - 1922. - № 33. - Poz. 272.

10. Okolnik Ministra Spraw Wewntrznych w sprawie wydawania paszportow zagranicznuch // Dziennik Urzdowy Ministerstwa Spraw Wewntrznych. - 1919. - № 43. - Poz. 573.

11. Instrukcja o wycieczkach zbiorowych krajowych // Dziennik Urzdowy Ministerstwa Spraw Zagranicznych. - 1934. - № 5. - Poz. 24.

12. Rozporzqdzenie Ministra Spraw Wewntrznych z dnia 14 kwietnia 1932 r. o dokumentach upowazniajqcych do przekraczania granicy // Dziennik Ustaw. - 1932. - № 57. - Poz. 548.

13. Ustawa z dnia 17 lipca 1924 r. w sprawie oplat za paszporty na wyjazd zagranic // Dziennik Ustaw. - 1924. - № 69. - Poz. 672.

14. Okolnik Nr 19 z dnia 18 marca 1935 r. w sprawie wyjazdow do Jugoslawji // Dziennik Urzdowy Ministerstwa Spraw Wewntrznych. - 1935.

15. Ustawa z dnia 14 lipca 1936 r. o paszportach // Dziennik Ustaw. - 1936. - № 56. - Poz. 402.

16. Okolnik z dnia 29 maja 1937 r. w sprawie wyjazdow zagranicznych // Dziennik Urzdowy Ministerstwa Spraw Wewntrznych. - 1937. - № 14. - Poz. 102.

17. Okolnik Nr 209 w przedmiocie wprowadzenia do obowiqzujqcej obecnie taryfy konsularnej pozycji dotyczqcej wizy tranzytowej // Dziennik Urzdowy Ministerstwa Spraw Zagranicznych. - 1920. - № 3. - Poz. 31.

18. Rozporzqdzenie Ministra Spraw Zagranicznych z dnia 1 kwietnia 1928 r. w porozumieniu z Ministrami: Skarbu, Przemyslu i Handlu, Spraw Wewntrznych, Sprawiedliwosci i Pracy i Opieki Spolecznej w sprawie taryfy oplat konsularnych // Dziennik Ustaw.

19. Rozporzqdzenie Ministra Spraw Zagranicznych z dnia 23 kwietnia 1932 r. w porozumieniu z Ministrami: Skarbu, Przemyslu i Handlu, Spraw Wewntrznych, Sprawiedliwosci, oraz Pracy i Opieki Spolecznej w sprawie zmiany taryfy oplat konsularnych // Dziennik Ustaw. - 1932. - № 36. - Poz. 364.

20. Rozporzqdzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 16 marca 1928 r. o ewidencji i kontroli ruchu ludnosci // Dziennik Ustaw. - 1928. - № 32. - Poz. 309.

21. Konwencja zawarta midzy Rzeczpospolitq Polskq a Krolestwem Rumunji, dotyczqca ulatwien w malym ruchu granicznym polsko- rumunskim, podpisana w Warszawie dn. 7 grudnia 1929 r. // Dziennik Ustaw. - 1931. - № 61. - Poz. 492.

22. Konwencja handlowa midzy Polskq a Rumunji, podpisana w Bukareszcie dnia 1 lipca 1921 roku oraz umowa midzy Zarzqdami poczt, telegrafow i telefonow Polski i Rumunji, podpisana tegoz dnia, zatwierdzona ustawq z dnia 28 lipca 1922 r. // Dziennik Ustaw. - 1922. - № 103. - Poz. 937.

23. Konwencja Handlowa midzy Polskq a Krolestwem Serbow, Kroatow i Slowencow, podpisana w Warszawie dnia 23 pazdziernika 1922 r. // Dziennik Ustaw. - 1924. - № 35. - Poz. 373.

24. Konwencja handlowa midzy Polskq a Austj podpisana w Warszawie dnia 25 wrzesnia 1922 r. // Dziennik Ustaw. - 1923. - № 4. - Poz. 19.

25. Umowa Handlowa midzy Polskq a Turcjq, zatwierdzona ustawq z dnia 5 grudnia 1923 r. // Dziennik Ustaw. - 1924. - № 39. - Poz. 409.

26. Traktat Handlowy i Nawigacyjny pomidzy Polskq a Holandjq podpisany w Warszawie, dnia 30 maja 1924 r. // Dziennik Ustaw.

27. Konwencja handlowa midzy Rzeczqpospolitq Polskq a Republikq Czeskoslowackq, podpisana w Warszawie dnia 23 kwietnia 1925 r. // Dziennik Ustaw. - 1926. - № 111. - Poz. 644.

28. Konwencja handlowa i nawigacyjna midzy Rzeczqpospolitq Polskq a Republikq Czeskoslowackq podpisana w Pradze, dnia 10 lutego 1934 r. // Dziennik Ustaw. - 1937. - № 22. - Poz. 142.

29. Porozumienie midzy Rzeczqpospolitq Polskq a Republikq Francuskq w sprawie zwiedzania Midzynarodowej Wystawy Paryskiej 1337 r., podpisane w Paryzu dnia 22 maja 1937 r. // Dziennik Ustaw. - 1937. - № 43. - Poz. 339.

30. Umowa midzy Rzeczqpospolitq Polskq a Republikq Litewskq o komunikacji kolejowej, podpisana w Warszawie dnia 25 maja 1937 r. // Dziennik Ustaw. - 1938. - № 44. - Poz. 363.

31. Umowa midzy Rzeczqpospolitq Polskq a Rzeszq Niemieckq o wzajemnej komunikacji kolejowej, podpisana w Berlinie dnia 27 marca 1925 r. // Dziennik Ustaw. - 1927. - № 48. - Poz. 433.

32. Konwencja pomidzy Rzeczqpospolitq Polskq a Republikq Czeskoslowackq w przedmiocie uregulowania wzajemnej komunikacji kolejowej, podpisana w Pradze dnia 30 maja 1927 r. // Dziennik Ustaw. - 1929. - № 84. - Poz. 624.

33. Uklad o komunikacji kolejowej midzy Rzeczqpospolitq Polskq a Republikq Lotewskq, podpisany w Rydze dnia 12 lutego 1929 r. // Dziennik Ustaw. - 1930. - № 15. - Poz. 106.

34. Uklad o komunikacji kolejowej pomidzy Rzeczqpospolitq Polskq a Krolestwem Rumunji, podpisany w Bukareszcie dnia 30 pazdziernika 1929 r. // Dziennik Ustaw. - 1931. - № 70. - Poz. 567.

35. Konwencja Midzynarodowa dotyczqca ruchu samochodowego, podpisana w Paryzu dnia 24 kwietnia 1926 r. // Dziennik Ustaw.

36. Konwencja o uproszczeniu formalnosci celnych, podpisana w Genewie dnia 3 listopada 1923 r. // Dziennik Ustaw. - 1931. - № 106. - Poz. 819.

Размещено на Allbest.ru