Важливим центром зародження писанкарства є Україна. Невичерпність та краса українських писанок завжди заворожувала й надихала до творчості прихильників декоративно-прикладного мистецтва.І. Савчук у своїй публікації "Писанка - невичерпне джерело творчого натхнення", порівнює українську писанку з символом Життя та Великодньої радості. Авторка зазначає, що руки творців споконвіків вкладають у це мистецтво свою душу, вміння, доводять до вершин вдосконалення різноманіття ліній і орнаментів, зображуючи у фарбах усю колоритність життя" [5, с.30].

Писанкарство - один із найдавніших видів народного декоративно¬прикладного мистецтва, в якому яскраво відобразились усі сторони життя народу - історія, ужитковість, звичаї, вірування, естетичні уявлення, поетичне бачення, мрії про довершеність життя. Так, В. Титаренко відзначає, що "писанка - це символ України, душа українського народу, праматір народного декоративно-прикладного мистецтва. Це шедеври мініатюрного живопису, в яких український народ виявив свій мистецький геній, свою здатність до творчого мислення, художнього узагальнення навколишнього світу" [6, с.353].

Інший дослідник, Я. Ломницький у своїй статті "Формотворення та оздоблення дерев'яної писанки" відзначає, що українські писанки - це шедеври мініатюрного живопису, в яких народ виявив свій мистецький геній, свою здатність до творчого мислення, художнього узагальнення навколишнього світу. В них вкладена життєва мудрість, розуміння краси, щедрість художнього обдарування, безпосередність у сприйнятті чарівної української природи [4, с.9].

Отже, аналіз літературних джерел доводить, що писанка - один із стародавніших видів декоративного-прикладного мистецтва. Наші пращури вірили, що писанка - це символ сонця, віри та Батьківщини.

Ряд авторів Є. Антонович, Р. Захарчук-Чугай, М. Станкевич щодо визначення поняття писанкарства говорять, що розписування яєць - це вид декоративно-прикладного мистецтва, поширений у слов'ян та інших народів. Розпис писанок має стародавні язичницькі коріння, характеризується вишуканими і символічними орнаментальними мотивами геометричними, рослинними, антропоморфними, які чітко й злагоджено підпорядковуються сферичній формі яйця. Тому писанку справедливо називають твором-мініатюрою, іноді це унікальний шедевр народного мистецтва [1, с.102].

Інший дослідник Л. Вудвуд [2, с.15] вважає що, українська писанка символ Великодня - найунікальнішій витвір української матеріальної культури. На думку автора, писанка - це зразок дуже давнього символічного письма наших предків. Жодна рисочка або хрестик якої не вживалися довільно, не кажучи про символіку кольорів.

Перший розквіт мистецтва писанки припадає на 1 тисячоліття перед Христом і тісно пов'язаний з релігійними ідеями культу предків і сонячно - солярного культу [2, с.15]. Християнство дало новий початок розвитку українських традицій, в тому числі і писанкарства. Тоді на яйці знаходять місце такі символи: хрест - символ чотирьох сторін світу, сонце - символ Христа, триквер - символ вогню. У X-XIII ст. за часів Київської Русі, на території України розпочинається розквіт писанкарства.

У своїй праці відомий український вчений В. Титаренко доводить, що традиція оздоблення звичайних курячих яєць сягає глибокої давнини й недовготривалість цих виробів унеможливила наступним поколінням милуватися експонатами праісторичної доби. Так, "до наших днів дійшов лише один зразок. За свідченням фахівців його виготовили ще у Х-му столітті. Отже, ще тисячу років тому у Києві працював ремісничий цех, який репродукував українські писанки з глини, що експортувалися в інші країни світу" [6, с.352].

Свідчення в історії писанкарства доводять, що від XI-XIII ст. археологи під час розкопок знаходили керамічні писанки. Вони дуже часто зустрічалися у Київській Русі. Техніка пастилаж використовувалася для оздоблення керамічних писанок. При виготовленні писанок потрібна була також й глиняна ллячка (трубчастий інструмент для розпису кераміки).

У часи татаро-монгольського навалу припиняється діяльність ремісничого цеху та починається розподіл традицій мистецтва за регіонами. І тоді виникає вперше згадка про поділ писанкарства за регіонами, але активного розквіту не відзначено.

Вже с другою половиною XIX - початком XX ст. писанки розрізняють за характерними ознаками певного регіону України та способом їх оздоблення.

Час відродження українських традицій припадає на кінець ХІХ ст. У цей період і виникає велика зацікавленість писанкарством. Видатні вчені, письменники, науковці розуміють проблему зникнення свідчень про розвиток культури свого народу й починають активно збирати і охороняти раніше здобуті відомості.

У кінці XIX - початку XX ст. розпочинається робота із збирання приватних і земських колекцій писанок, друкуються їх описи, рецепти фарбування, технологія виготовлення. Щодо означеного часу у роботах Ф. Вовка, М. Драгоманова, С. Кульжинського, Н. Литвинової, О. Пчілки, М. Сумцова, В. Чубинського, В. Щербаківського вивчається орнаментика, виявляється народна термінологія мотивів і композицій, регіональні, художні особливості, побутування у контексті свята та обряду, розшифровуються писанкові символи [6, с.354].

У 1878 році Пелагея Литвинова видала першу книгу про писанки, у якій авторка докладно розглянула та описала писанки Глухова та Чернігова. Активна робота щодо вивчення розвитку писанкарства тривала й у 1879 році Оленою Пчілкою було видано альбом, у якому авторка проаналізувала розвиток писанкарства та визначила сутність символіки писанкарства у різних регіонах нашої країни.

Науковий діяч Микола Сумцов у 1891 році видав роботу "Писанки". Для розробки своєї роботи він досліджував залишки знайдених писанок, а деякі навіть було замовлено на повторне виготовлення майстриням писанкарства.

Розвиток вивчення писанкарства тривав і далі. В 1902 році викладач Харківського університету О. Ветухов, готуючись до проведення в Харкові XII археологічного з'їзду, провів велике дослідження, яке представив у своїй роботі "Про писанки". Згаданий раніше Микола Сумцов, детально описує тему писанок у праці "Слобожани", яка вийшла у 1918 році.

З літературних джерел щодо питання розвитку писанкарства в нашій країні відомо, що у 20-30 роки XX століття писанка була під забороною й майже у всіх регіонах України припинилося виготовлення писанок, за винятком Карпатських сіл. Але, вже у 60-ті роки XX століття спостерігається пожвавлення інтересу до культурної спадщини та відновлюється мистецтво писанкарства. Проте воно не сягало далі Прикарпаття й на інших теренах України відновлювалося дуже повільно, оскільки відроджувати забуте дуже важко. У 70-ті роки писанка знову з'являється на виставках, та приватних колекціях. У цей час відновилося виготовлення писанок із дерева, відоме ще у XVTTT-XTX ст.

У 80-ті роки відбувається збагачення символіки писанок справжніми художниками, такими як: К.І. Кракадим (Коломия), О.І. Никорах, О.О. Приведа (Львів) та ін. Тоді у місті Коломиї було створено один з найширших музеїв писанкарства. Львівський музей етнографії та художніх промислів України - хвалиться своєю колекцією писанок, їх кількість становить понад 11 000 із 20 регіонів України.

Широкого аспекту набули українські писанки в країнах ближнього та дальнього зарубіжжя. Наприклад, українську писанку представлено: в колишньому музеї етнографії народів радянського союзу у Санкт - Петербурзі, у Лондонському королівському музеї, а також в музеях Праги та Кракова тощо.

Досліджуючи етнографічну історію виникнення та розвитку писанки, вчені й дослідники охарактеризували 90-ті роки минулого століття новим етапом відродження писанкарства. Тоді у 1992 році відбувся Міжнародний з'їзд писанкарів, на якому було обґрунтовано основні розробки та нові техніки писанкарства. У 1999 році в Києві вийшов навчально-методичний посібник "Школа писанкарства", автори якого О. Білоус та З. Сташук розглядають особливості писанкарства різних регіонів країни.

На початку XXT ст. значної популярності набула робота В. Манько "Українська народна писанка" (2001). Писанкарство в Україні у цей період набуло великої популярності та відзначилося чималою кількістю шанувальників. У цей час варто відзначити роботи науковців (О. Гріднєвої, С. Дейсун, Т. Дубіч, І. Клід, А. Малиніної, І. Малиніної С. Стадник, О. Стрілець та ін.) та їхні посібники з методики викладання писанкарства.

Одним із останніх видань такого плану є методичний посібник, розроблений майстринею-писанкаркою Т. Коновал із Луганщини "Писанкова абетка" (Київ, 2007) [3] - робота високого рівня, гарно ілюстрована, в якій використовуються матеріали з етнографії та історії народознавства й писанкарства зокрема. Авторка розробила плани занять для різних видів практичної діяльності дитини. Спочатку пропонується підготувати аплікації у вигляді писанок, витинанки писанок, намалювати писанки на папері й тільки потім навчати дітей розпису. За основу навчання писанкарства узято принцип виготовлення від простих до складних орнаментальних рішень. Ще однією особливістю посібника є те, що авторка наводить у ньому розроблену нею технологію виготовлення писанки - травлення коричневих яєць. Зазвичай такі посібники готують народні майстрині-писанкарки, які мають великий досвід, зібрали чимало цікавих матеріалів щодо виготовлення писанок, у тому числі й місцеві, які інколи не вдається зафіксувати іншим дослідникам.

Отже, можна відзначити, що за географією місць видань можна відслідкувати поширення писанкарства та його існування у тому чи іншому регіоні, що також становить інтерес для етнографічної науки.

Висновки і перспективи