Територія межиріччя Синюхи й Дніпра, яка входить сьогодні до Кіровоградської області, посідає помітне місце в українсько-південнослов'янських зв'язках. У часи Запорозької Січі й Гетьманщини, коли ці землі були складовою Буго-Гардівської та Кодацької паланок, колонізувалися Миргородським полком, на козацьку службу вступали вихідці з Балкан. У середині XVIII ст. тут було створено військово-землеробське поселення Нова Сербія, колоністами якого стали серби, а також чорногорці, македонці, болгари. У XIX ст. в Єлисаветградському та Олександрійському повітах Херсонської губернії жили нащадки вихідців з Балкан, зокрема вони були серед місцевих військових, землевласників. У роки Першої світової війни в Єлисаветграді (тепер - Кіровоград) мешкали більше як тисяча біженців із Сербії, у лікарнях міста надавали допомогу їх пораненим співвітчизникам. Якщо документи козацької та новосербської доби зберігаються переважно в центральних вітчизняних, а також зарубіжних фондосховищах, то починаючи з другої половини 1770-х рр. вищеназвані факти, процеси можуть досліджуватися, зокрема, за матеріалами Держархіву Кіровоградської області (ДАКО).

Балканська колонізація межиріччя Синюхи й Дніпра (тепер - переважно територія Кіровоградської області) сприяла поселенню тут південних слов'ян не лише за часів Нової Сербії (1752-1764), а й згодом, хоча уже й у значно менших масштабах. Тут отримав собі місце постійного проживання і генерал-аншеф Петро Текелій (Текелі). Він походив із сербських дворян. Розпочавши службу в Росії ще в доновосербський період, відзначився в Семилітній та Російсько-турецькій війнах, мав чимало нагород. Але більшою мірою він відомий українцям як виконавець зловісного наказу Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі. Текелій мав землі в районі с. Хмелевого (тепер - Маловисківського р-ну Тут і далі вказано райони Кіровоградської області. ), похований у Новомиргороді. У науково-довідковій бібліотеці ДАКО зберігається фотокопія плану Новомиргорода 1795 р. з фондів Російського державного військово-історичного архіву, де на південній околиці міста позначено будинок генерал-аншефа, неподалік - п'ятикутну фортецю (ще з новосербських часів) з двома церквамиДержавний архів Кіровоградської області (далі назва архіву не вказуватиметься), науково-довідкова бібліотека, № 57 (Российский государственный военно-исторический архив, ф. ВУА, д. 20152, л. 22. Фотокопия). . Зберігається в архіві й об'ємна справа із листування щодо спадщини Текелія. Про її значущість свідчить той факт, що протягом кількох десятиріч на виділені в заповіті 10 тис. крб. Ф. 18, оп. 1, спр. 3, арк. 804. утримувалась богадільня в Новомиргороді.

Нову Сербію було ліквідовано 1764 р., але вихідці з Балкан продовжували робити тут військову кар'єру, ставали землевласниками. Документи свідчать, що серед офіцерів Сербського гусарського полку, які служили, зокрема, в Калниболоті, Архангельську, Мошорині, Самборі, й станом на 1779-1777 рр. отримали землі, були відставний майор Жива - нович, майор Ерделі, майор і вахмістр Пишчевичі, капітан і вахмістр Чорби, прем'єр-майор Хорват, капітан Проданович, поручики Стоянов і Табурович та ін. Ф. 488, оп. 1, спр. 1316, арк. 22-22 зв. У документах архіву серед землевласників кінця XVIII - ХІХ ст. значаться губернський секретар Вучиович (Павлівка), штаб-ротмістр Родоїч (Срібна), полковник і майор Стратомировичі, майори Душенкевич (Лисаново) і Станкевич (Мар'ївка), прапорщики Михайлович (Трофимівка) і Младенович (Федорівка) та ін. Ibid., спр. 41, 46, 116, 152, 163, 173, 244. Імена власників сіл, зафіксовані в описах земель, межових схемах, планах, картах, дають можливість висловити припущення про походження назв цих населених пунктів (деякі дійшли до наших днів) від імен землевласників-сербів: Максимівка, Федорівка, Іванівка, Самойлівка та ін.

Документи архіву засвідчують володіння й іншими селами краю переселенцями з Балкан чи їхніми нащадками. На карті ХІХ ст. неподалік с. Водяного Вікторштадської волості (тепер - Добровеличківський р-н) позначено хутір ВуїчаФ. 488, оп. 1, спр. 1099, арк. 30. . Ця родина походила з Потиської Мартоноші. У межових книгах Єлисаветградщини згадуються села генерал-майорші, графині Подгоричанієвої - Висянки (1808 р.), неподалік р. ВисьIbid., спр. 266, арк. 15. , і Пурпурна (1821 р.) Ibid., спр. 250, арк. 1. . Гадаємо, що тут може йтися про дружину Георгія Подгор - ничанина (його рід походив із Подгориці), який свого часу служив у Сербському гусарському полку. Ініціаторами переселення до Російської імперії в 50-х рр. XVШ ст. були брати Чорби.1783 р. датовано опис земель навколо с. Федорівка П. Чорби, майбутнього Олександрійського повітового предводителя дворянства. Він володів 6737 дес.502 саж. землі. У селі було 64 двори, де проживали 140 чоловіків і 159 жінокФ. 488, оп. 1, спр. 291, арк. 7. . Іншим селом - Максимівкою, де мешкали 374 чол. у 80-ти дворах, як свідчить опис за 1799 р., володів поручик І. Чорба. Він мав 2323 дес.450 саж. землі з лісом та фруктовим садомIbid., спр. 55, 75. . Як свідчать документи цього ж фонду, низка сіл належала роду Хорватів. Серед них - Самійлівка поруч із БерезівкоюIbid., спр. 133, арк. 1. , власність повітового предводителя єлисаветградського дворянства Є. Хорвата.

У списках учнів та відомостях успішності Єлисаветградського земського реального училища зустрічаємо прізвища нащадків переселенців із Балкан. Зокрема, у 80-90-х рр. ХІХ ст. серед учнів згадуються Никифор та Євген (син дворянина) ЧорбаФ. 60, оп. 1, спр. 52, арк. 66, 135. ^. У 1877 р. серед першокласників училища були М. Є. та О.М. Хорвати. А в списку учнів четвертого класу вже значиться тільки один із них - ОлександрIbid., спр. 29, арк. 45 зв. . У 70-80-ті рр. у документах навчального закладу зустрічаємо й прізвища Стоянова, Вукотича, Ерделі, Булича, Блажієвича, ЕмануелівIbid., спр. 18, 32, 37, 38. . Родина останніх оселилася в Єлисавет - граді (тепер - Кіровоград) у 1830 р., після виходу у відставку Г. Емануеля (до прийняття в австрійське дворянство - Мануїлович), уродженця Вер - шиця (Сербія), учасника російсько-французької війни 1812 р., генерала від кавалерії (його портрет знаходиться у Військовій галереї Ермітажу). Його внук Сергій Емануель був головою батьківського комітету реального училища, про що свідчать протоколи засідань педрадиIbid., спр. 216, арк. 26 зв. . У списку учнів за 80-і рр. згадується і 9-річний син Олександр Емануель. А впродовж 1900-1918 рр. тут навчалися Лев, Кирило, Іван, Костянтин, Василь, Микола, Михайло і Андрій - правнуки героя 1812 р^. Ibid., спр. 140, 207, 211, 224, 243, 245, 252.

В архіві зберігаються метричні книги Успенської церкви с. Лип - няжки (тепер - Добровеличківського р-ну). Тут було зареєстровано шлюб штаб-ротмістра гусарського Білоруського полку Г.В. Емануеля 27-ми років. Серед свідків нареченого був дворянин М.В. ЕмануельФ. 421, оп. 1, спр. 4, арк. 73. . А в метричних книгах Єлисаветграда зафіксовано хрещення майбутнього генерал-майора, учасника сербсько - та російсько-турецьких воєн 1870-х рр., начальника другої Східно-Сибірської бригади Федора ДепрерадовичаФ. 160, оп. 1, спр. 9, арк. 1 зв. . Його прадід Райко прибув на Лівобережжя з Балкан як один з організаторів Слов'яно-Сербії (1753 р.).

Помітний комплекс документів архіву з досліджуваної тематики стосується періоду Першої світової війни. Тут простежуються факти конкретної матеріальної підтримки південносхідних слов'ян, у т. ч. в українських землях. Зберігся лист до керівництва Єлисаветграда від голови Комітету з надання допомоги пораненим російським (підданим імперії Романових), чорногорським, сербським воїнам і їхнім сім'ям та сім'ям загиблих, який діяв під опікою вел. кн. Міліци Миколаївни (доньки чорногорського короля, дружини вел. кн. Петра Миколайовича, троюрідного брата Миколи ІІ). У листі містилося прохання зібрати кошти і переслати їх до Москви на Зубовський бульв., 27 (адреса комітету) з метою фінансування облаштування будинку для “увечных солдат”Ф. 78, оп. 1, спр. 578, арк. 10. .

Значна увага надавалася участі в кампаніях допомоги, солідарності з південними слов'янами учнів навчальних закладів, що засвідчують їх архівні фонди. Зокрема, згідно з листом опікуна Київського навчального округу в златопільських (тепер - у складі Новомиргорода) чоловічій і жіночій гімназіях восени 1914 р. було оголошено телеграми Миколи ІІ, вел. кн. Міліци та її сестри Анастасії про благодійну акцію. У присутності двох останніх, які жили в Росії, відбулося освячення польового військово - санітарного поїзда № 96, облаштованого на грошові пожертви педагогів і батьків учнів Київського навчального округу. Часткове фінансування життєдіяльності поїзда надалі брав на себе Комітет з надання допомоги пораненим і сім'ям поранених, який діяв при окрузіФ. 499, оп. 1, спр. 794, арк. 10. , до чого могли залучитися і златопільці. В архіві зберігся лист опікуна Одеського навчального округу підвідомчим закладам про ініціативу Комітету з надання допомоги пораненим російським, чорногорським, сербським воїнам і їхнім сім'ям та сім'ям загиблих щодо збору пожертв у всіх навчальних закладах. Зібрані кошти слід було перераховувати безпосередньо на рахунок комітетуФ. 59, оп. 1, спр. 35, арк. 167. . Це питання знайшло відображення і в протоколах засідань педрад єлисаветградських чоловічих гімназії і реального училищаФ. 60, оп. 1, спр. 272, арк. 14. .

сербська діаспора архів

При Одеському навчальному окрузі діяв Комітет допомоги борцям за Батьківщину, активну участь у перерахуванні коштів для якого брали навчальні заклади Єлисаветградського та Олександрійського повітів. Як свідчать документи, учні єлисаветградських реального і комерційного училищ 13 грудня 1915 р. взяли участь у концерті, збір від якого направлявся до ОдесиФ. 58, оп. 1, спр. 80, арк. 511. . Серед військових підрозділів, яким комітет адресував посилки, був і 14-й піхотний Олонецький полк ім. короля Сербії Петра І. У фондах архіву збереглися рекламні листи одеської друкованої продукції, тематично пов'язаної з війною. Видавництво Д. Плоткіна пропонувало, наприклад, ілюстровані похвальні листи для кращих випускників навчальних закладів з портретами Миколи ІІ, його сина Олексія, короля Сербії Петра, короля Чорногорії Миколи, головнокомандувача Південно - Західного фронту генерала ІвановаФ. 78, оп. 1, спр. 570, арк. 9. . А бланковидавництво М. Шпенцера запропонувало єлисаветградським училищам, крім похвальних листів, ще й свідоцтва, на віньєтках яких було вміщено зображення Миколи ІІ, царевича Олексія, Президента Франції Р. Пуанкаре, короля Англії Георга V, короля Бельгії Альберта, короля Сербії Петра, короля Чорногорії Миколи. Навчальні заклади могли придбати в Одесі і “світлові картини для чарівного ліхтаря" “У Європі війна із зображеннями глав союзних держав”.

На початку 1915 р. у Сербії суттєво погіршилося економічне та санітарно-епідеміологічне становище. Це засвідчує відозва Комітету допомоги сербам і чорногорцям при російській місії у Сербії, переслана Єлисаветградській міській управі Центральним комітетом Всеросійського союзу міст, з проханням адресувати всі пожертви і збори союзу до Москви. У відповіді, зокрема, зазначалося: “Заклик російського посланника у Сербії про допомогу одноплемінній нам Сербії, розореній ворожим нашестям, зустрів гарячий відгук у російському суспільстві, в пресі, особливо, в місті Москва [.] Пожертви, які надійшли за місяць, дали можливість терміново організувати санітарно-харчовий загін, який відправився до Сербії і Чорногорії 17 січня. Але зібрані кошти є далеко недостатніми для того, щоб розгорнути його діяльність у тій мірі, як це вимагається обставинами. Щоб виконати своє завдання протягом усієї кампанії, йому необхідні постійні надходження пожертв. [.] Суспільство, від імені якого відправляється загін, не залишить його без підтримки з батьківщини у його важкій роботі. Вірячи в постійну співучасть [.] суспільства, Комітет уклінно просить пожертви грошима і речами направляти. ”Ф. 78, оп. 3, спр. 513, арк. 511. .

1916 р. до Єлисаветграда прибули поранені сербські воїни. З метою обслуговування вітчизняних та сербських військовослужбовців у місті було реорганізовано й розширено мережу лікувальних закладів. У фонді міськуправи збереглося рішення комісії міського розпорядчого комітету, яким на підставі телеграфного розпорядження Херсонського губернатора було відведено: для 65-го польового запасного госпіталю - “Гранд-отель” і зал “Опора”, для 78-го - готель “Північний”, трактир “Париж” і половину біоскопу “Колізей”, для 128-го - готель “Петроградський" і трактир “Франція”Ф. 78, оп. 6, спр. 150, арк. 21. . А в повідомленні опікуна Одеського навчального округу йшлося про переобладнання навчальних приміщень: “Виходячи з необхідності створити для поранених воїнів сприятливі умови для покращення їх здоров'я, Міністерство народної освіти змушено було принести в жертву цьому інтереси навчальних закладів, приміщення яких виявилися найбільш придатними для влаштування в них лазаретів. ”Ibid., спр. 77, арк. 28. У Єлисаветграді Пушкінське і Фірсовське училища було переобладнано під лазарети Червоного Хреста на 200 ліжок, а в жіночій гімназії (і, частково, у московських казармах) було розміщено 118-й зведений госпіталь. Національність хворих і поранених враховувалася при доборі книг для бібліотек цих закладів. Зокрема, лазарет Волохіна, де лікувалися 23 серби, отримав посібники з географії О. Водовозової “Болгары - Сербы - Черногорцы” (вид.3, Санкт-Петербург 1907, 2111 с.). Серед рекомендованої літератури були й книги С. Чериковера з історії Сербії, Боснії й ГерцеговиниIbid., спр. 150, арк. 21. .

У фонді Єлисаветградського реального училища привертає увагу лист опікуна Одеського навчального округу про місію проф. С. Залєсського, якого на початку липня 1916 р. Морський Генштаб відрядив у розпорядження начальника Експедиції особливого призначення (ЕОП) контр-адмірала Веселкіна з метою вивчення становища сербських біженців на території Румунії (вони концентрувалися переважно в Турн-Севе - рині). В офіційно нейтральній тоді Румунії С. Залєсський звернув увагу на надзвичайно скрутне становище сербських біженців, прийняв заяви від осіб, які бажали влаштувати своїх дітей до російських навчальних закладів. Восени ці клопотання заступник міністра освіти адресував керівництву Одеського навчального округу з проханням прийняти дітей до навчальних закладів регіону. При цьому майбутнім учням, які не знали російської мови, надавалася можливість вивчити її. Міністерство обіцяло потурбуватися про кошти на безплатний проїзд дітей сербських біженців із Турн-Северина, їх навчання й утримання. Виходячи з указаного, опікун округу просив голову комісії керівників середніх навчальних закладів Єлисаветграда повідомити, скільки й куди можна прийняти дітей, як організувати вивчення ними російської мови, а також про можливості забезпечення їх пансіонами і гуртожитками тощо. До цього додавався список (він серед документів відсутній) дітей, яких потрібно було влаштувати в закладах округуIbid., оп. 1, спр. 513, арк. 66 зв. . Питання, зокрема, було обговорене педрадою земського реального училища, яка виявила готовність прийняти 10 дітей - сербів (до 1-го класу - 2 особи, 3-го і 6-го кл. - по 4 особи) за умови поселення їх на квартири і знання ними російської мови або ж направлення до училища сербськомовних викладачівФ. 78, спр. 13б, арк. 291. ^.

Першими до Одеси прибули понад 150 сербських дітей-сиріт від 3-х до 17-ти років та дорослі біженці, серед них - поранені воїни. У Сербського Червоного Хреста та санітарної частини Сербського добровольчого корпусу в Одесі, що опікувалися ними, не вистачало засобів допомогиIbid., спр. 280, арк. 237. . Прибуття в Україну сербів-біженців було викликане вступом у війну на боці Антанти Румунії, значна частина території якої невдовзі була окупована військами Четвертного союзу.

Черговий лист опікуна Одеського навчального округу до підвідомчих закладів містив прохання про допомогу маленьким біженцям з Балкан: “Якщо б педагогічний персонал і учні ввірених Вам навчальних закладів побажали в тій чи іншій формі взяти участь у зборах на користь дітей-сер - бів, то пожертви мали б бути направлені до Одеського благодійного комі - тету. ”Ф. 156, оп. 1, спр. 98, арк. 98. ^. Хоча освітянське міністерство обіцяло вжити заходів та влаштувати біженців і їхніх дітей, все ж висловлювалося сподівання на пожертви громадськості, в т. ч. колективів навчальних закладів. З цією метою Одеський благодійний комітет з улаштування дітей із Сербії, який діяв при управлінні навчального округу, організував збір взуття, білизни, верхнього одягу, коштів. Як ішлося в листі, батьки учнів і вчителі однієї з одеських казенних чоловічих гімназій після прибуття маленьких біженців допомогли їм необхідними речами, а також тимчасово розмістили дітей у своїх сім'яхФ. 60, оп. 1, спр. 280, арк. 291 зв. .

Цікаві документи з порушеної проблеми відклалися у низці справ фонду Єлисаветградського повітового предводителя дворянства. Хронологічно першим документом, що висвітлює проблему перебування біженців з Балкан у Єлисаветграді, є військова телеграма Херсонського генерал - губернатора В. Ветчиніна за 19 жовтня 1916 р. Нею повітовому предводителю дворянства барону М. Медему доручалося забезпечити 150 сербських біженців на чолі з проф. Джорджевичем помешканнями й усім життєво необхідним. Компенсація витрат гарантувалася губернією. Згадані біженці, переважно жінки та діти, до цього протягом року перебували в Румунії, під особливою опікою Росії, в особі вищеназваної ЕОПФ. 21, оп. 1, спр. 19, арк. 1. . Утім, реально до кінця жовтня в місто прибули більш як тисяча сербів. Один з них, священик Стоянович із с. Борза Паланка Країнського округу, приїхав тяжко хворим і пізніше був похований на Петро-Павлівському цвинтарі, про що свідчить метричний запис у книзі однойменної церквиФ. 160, оп. 1, спр. 70, арк. 120 зв. .

Документи засвідчують напружену роботу громадських (повітовий Тетянівський комітет) і державних інституцій щодо пошуку в короткий час житла для біженців, забезпечення їх цукром, гасом, спиртом, соломою (для коней), дровами та іншими предметами першої необхідності. Із листопада почав діяти місцевий комітет опіки сербських біженців на чолі з бароном Медемом. Проводилися збори пожертв серед мешканців Єлиса - ветграда. Зокрема, після звернення члена комітету, священика П. Колосова до вчителів і учнів реального училища педагогічний персонал вирішив пожертвувати біженцям 150 крб. Ф. 21, оп. 1, спр. 19, арк. 52.

Матеріали фонду повітового предводителя дворянства засвідчують стурбованість долею маленьких біженців. Зберігся виступ керівника вимушених тимчасових імігрантів, проф. Джорджевича у Петроградському комітеті з надання допомоги Сербії, почесним головою якого була донька короля Сербії, що мешкала в Петрограді, вел. кн. Олена Петрівна. У ньому, зокрема, зазначається: “При розгромі Сербії більша частина населення була виведена до Угорщини, де піддається систематичному знищенню, і лише невеликі залишки цього населення потрапили до Англії й Франції, а частина втекла до Росії. У цей час більшість сербських біженців перебуває в Єлисаветграді, причому серед них знаходиться близько 350 дітей у віці близько трьох років, не рахуючи 170 дітей, які знаходяться в Одесі, де турбота про них організована. У Єлисаветграді ж діти перебувають у жахливих умовах, кинуті без будь-якого догляду, оскільки батьки їх цілком зайняті добуванням собі шматка хліба. За прикладом Франції й Англії дуже бажано організувати їх опіку влаштуванням притулку і майстерень, де б дітей можна було виховувати в сербському національному дусі, тому що цим дітям ляже на плечі велика праця відновлення розореної Батьківщини”Ф. 21, оп. 1, спр. 20, арк. 8 зв. . Як засвідчує телеграма керуючого справами сім'ї вел. кн. Олени Петрівни камер-юнкера С. Смирнова, для влаштування у Єли - саветграді сербського дитячого притулку Тетянівський комітет виділив 41 500 крб., Петроградська дума - 50 тис. крб. Ibid., спр. 19, арк. 108.

У метричних книгах, що зберігаються в архіві, зафіксовано 3 випадки вінчання сербів, у т. ч. з місцевими жительками, в Єлисаветграді.14 січня 1918 р., у день св. Сави (національне свято сербів), в Успенському соборі зроблено запис про одруження біженців із с. Петрове Крайнського округу М. Велишича та М. Оташевич. Свідками виступили односельчани молодих.30 липня сербський підданий селянин з Валєва Шабацької губернії М. Мудринський у цьому ж соборі вінчався з єлиса - ветградською міщанкою Г. СмельнякФ. 160, оп. 1, спр. 27, арк. 58, 76. . Того ж року в Петро-Павлівській церкві було зареєстровано шлюб біженця із с. Михайловаца із селянкою Суботської волості Олександрійського повіту С. ІващенкоФ. 151, оп. 1, спр. 49, арк. 142 зв. - 143. .

1918 р. сербські біженці поверталися на батьківщину. Слідом за ними лишали Україну й ті її уродженці, які брали участь у всеросійській громадянській війні на боці сторони, що зазнала поразки. Зокрема, розсекречена справа на репресованого за радянських часів онука згадуваного генерала від кавалерії Г. Емануеля - Сергія Олександровича свідчить, що виїхали й троє його синів як колишні офіцери Білої армії (вони осіли на Балканах, звідки походив їх відомий прадід) Ф. П-5907, оп. 2-р, спр. 3512, арк. 1. . Як зазначається в іншій слідчій справі, до Королівства сербів, хорватів і словенців емігрував директор Єлисаветградського реального училища Я. КобецьIbid., 1, спр. 2207, арк. 44 зв. .

Асиміляційна політика С. - Петербурга в другій половині XVIII - на поч. XX ст. не дала можливості переселенцям на українські землі із Балкан та їхнім нащадкам не лише сконсолідуватись у територіальну сербську громаду, а й зберегти етнічну ідентичність. У радянські часи Москва продовжила цю політику. Лише в роки сталінських репресій, як засвідчують справи Держархіву Кіровоградської області на реабілітованих, їм нагадають їхнє походження як “югославським шпигунам”.

Размещено на Allbest.ru