Польська історична проблематика у працях М. Кареєва (1850-1931 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Польська історична проблематика у працях М. Кареєва (1850-1931 роки)

Ольга Ковтуненко

Перу М. Кареєва належить понад 400 праць, присвячених актуальним проблемам слов'янознавства. У його науковій творчості можемо виділити кілька напрямків: конкретно-історичні дослідження; філософія історії; соціологія; загальноісторичні дослідження; теоретико-методологічні роботи з історії та викладання суспільних дисциплін Ю. Дунаева, Идея европейского единства в творчестве Н.И. Кареева, Социальные и гуманитарные науки. Отечественная и зарубежная литература. Серия 5: История. Реферативный журнал 1 (1999) 22.. Науковий світ називав М. Кареєва “Нестором російської науки” Ю. Васильев, Феномен “Ecole russe ”: теория истории Н.И. Кареева, Исторические науки. Русский мир. Московский гуманитарный университет 2 (2010) 124.. До наукової спадщини Миколи Івановича Кареєва сьогодні звертаються філософи, соціологи, історики. Що стосується останніх, то серед них переважають медієвісти та новісти. Набагато менше говорять і пишуть про М. Кареєва як про полоніста, хоча його внесок у розвиток полоністики незаперечний Л. Аржакова, К вопросу о так называемом “перевороте в польской историографии” и его восприятии в России, Вестник Российского Госсударственного Университета 12 (2010) 85.. Завданням цієї публікації і стане аналіз поглядів російського історика на проблеми польської історії, зокрема на причини поділів Речі Посполитої, функціонування її політичної системи, релігійну ситуацію.

М. Кареєв обіймав посаду професора у Варшавському університеті від 1879 до початку 1885 р. Період професорства у Варшаві історик описав у мемуарах, виклавши свої враження про п'ятирічне перебування в столиці Царства Польського Л. Аржакова, Опыт польско-российского диалога: Н.И. Кареев, Н.А. Попов, М. Боб- жиньский, Вестник Санкт-Петербургского университета. Серия 2: История 3 (2009) 9.. Готуючись до переїзду до Варшави, він усвідомлював, що йому доведеться змінити напрямок своїх пошуків. “Займусь и я там историей Польши, во многих отношениях интересной” Н. Кареев, Прожитое и пережитое, подгот. текста и вступа В. Золотарева, Ленинград 1990, 384 с.. Перебування у Варшавському університеті на посаді професора кафедри загальної історії засвідчило, що ці дослідницькі заняття виявилися вельми плідними Л. Аржакова, К вопросу о так называемом “перевороте.., с. 85..

П'ять років, проведені ним у Польщі, стали надзвичайно успішними. Завдяки старанням молодого вченого в університеті викладання історії було піднято на вищий рівень, відповідний до новітніх вимог. Поляки високо оцінили працю російського історика і обрали його членом-кореспондентом Краківської академії наук Ю. Дунаева, Идея европейского единства в творчестве Н.И. Кареева, с. 23..

У стінах російськомовного Варшавського університету М. Кареєв мимоволі поринув в атмосферу “стихійної ненависті до поляків”, що заохочувалась російською владою. Ситуація у навчальному закладі була складною. Розповідаючи про тамтешні порядки, де, за словами історика, ““политики”... было хоть отбавляй”, історик у своїх мемуарах зазначав, що університетська Рада була розділена на дві партії - російську та польську, приблизно по тридцять чоловік у кожній. М. Кареєв пише, що сам він виступав одним з трійки професорів, яка стояла на принциповій точці зору і віддавали свої голоси у залежності від суті справи то з поляками, то з росіянами Л. Аржакова, Опыт польско-российского диалога.., с. 9.. “Перші за це були вдячні нам, а інші ж обурювалися” Н. Кареев, Прожитое и пережитое, 384 с..

Після переїзду вченого у 1885 р. до Петербурга одна за одною вийшли його монографії, в основу яких лягли матеріали, зібрані у Варшаві. Це - “Очерк истории реформационного движения и католической реакции в Польше” Н. Кареев, Очерк истории реформационного движения и католической реакции в Польше, Санкт-Петербург 1886, VIII, 192 с., “Исторический очерк Польского сейма” Н. Кареев, Исторический очерк Польского Сейма, Москва 1888, 169 с.. Особливе місце в цьому ряду займає монографія “Падение Польши в исторической литературе” Н. Кареев, “Падение Польши ” в исторической литературе, Санкт-Петербург 1888, 407 с., де М. Кареєв розглянув величезний матеріал, що стосується того, як у європейській історіографії трактують загибель Польської держави та першопричини цього Л. Аржакова, К вопросу о так называемом “перевороте.., с. 85..

Важливе місце в полоністичній спадщині М. Кареєва займає стаття “Новейшая польская историография и переворот в ней” Н. Кареев, Новейшая польская историография и переворот в ней, Вестник Европы, книга 12 (1886) 535-588.. Вперше надрукована у грудневому випуску “Вестника Европы” за 1886 рік, а потім включена автором у збірник “Polonica”. Стаття привернула увагу російської наукової громадськості до тих зрушень, що відбувалися в польській науці.

Переїзд М. Кареєва до Варшави співпав з часом, коли польське суспільство сколихнула суперечка про причини загибелі Речі Посполитої. Приводом став вихід праці “Dzieje Polski w zarysie”, що належала перу професора Ягелонського університету, одного з представників Краківської історичної школи Міхала Бобжинського M. Bobrzynski, Dzieje Polski w zarysie, Warszawa 1879, V. 495 s.. Після появи ця книга, як писав Кареєв, “за резко отрицательный взгляд на прошлое Польши вызвала массу нападок на автора как человека, “марающего родное гнездо” и чуть ли не подкупленного московскими рублями” Н. Кареев, Прожитое и пережитое, с. 170..

М. Кареєв опинився у центрі полеміки, що розгорнулася навколо книги М. Бобжинського, і йому, мабуть, більше, ніж будь-кому з російських вчених, довелося відчути всю гостроту цих словесних баталій Л. Аржакова, К вопросу о так называемом “перевороте.., с. 85..

Коли йшлося про причини загибелі Речі Посполитої, М. Кареєв нітрохи не сумнівався в тому, що: “все спасение их (поляков) родины могло заключаться только в установлении крепкой правительственной власти”. Вихід праці М. Бобжинського дав російському історику привід відзначити, що поляки “стали розуміти справжні причини падіння старої Польщі” Н. Кареев, Мечта и правда о русской науке. (По случайному поводу, но не по случайной причине), Русская мисль, Москва 1884, книга 12, ч. 2, с. 100-135.. Це повною мірою відповідало розумінню проблеми самим М. Кареєвим.

Література про поділи Польщі, накопичена до сьогодні, дійсно складає великий масив, її російську складову становить історіографічний огляд, створений у кінці XIX ст. М. Кареєвим Л. Аржакова, Диссидентский вопрос и падение Речи Посполитой (дореволюционная отечественная историография проблемы), Петербургские славянские и балканские исследования 1(3) (2008) 31-39..

Значною віхою в російській історіографічній науці став вихід у світ у 1888 р. книги М. Кареєва “Падение Польши в исторической литературе”. У ній вчений з позицій загальноєвропейської історичної науки проаналізував причини падіння польської державності. Монографія М. Кареєва, який пильно стежив за полемікою між краківською та варшавською школами і взагалі чудово знав стан справ у польській науці, викликала живий інтерес та відгуки у поляків. Для російських і польських наукових кіл другої половини ХІХ ст. були характерними взаємна інформованість, тісні наукові й особисті контакти, хоч і не виключали глибоких, часом принципових розбіжностей у поглядах Л. Аржакова, Отечественная полонистика и переодизация ее истории, Вестник Санкт- Петербургского университета Серия 2: История 3 (2007) 190..

Систематизувавши нагромаджені за століття праці як публіцистичного, так і наукового характеру на тему падіння Польщі, оцінивши їх наукову значущість, зваживши аргументацію сторін, у семи числах “Журналу министерства народного просвещения” за 1888 р. з'явилася монографія М. Кареєва “Падение Польши в исторической литературе”. Праця з максимальною повнотою відобразила сильні і слабкі сторони позитивістської методології.

У цій книзі М. Кареєв підсумовував матеріал, що стосується того, як в європейській історіографії розглядалася загибель Польської держави та її першопричини. Побудована монографія була досить складно, оскільки авторові доводилося не просто розглядати матеріал з точки зору часової послідовності, але і враховувати національні традиції, не забуваючи про належність авторів до різних наукових течій та шкіл Л. Аржакова, Н.И. Кареев и его интерпретация причин падения Речи Посполитой, Вестник Санкт-Петербургского университета Серия 2: История 3 (2010) 36-37..

Певні уявлення про хронологічний і просторовий обсяг літератури можна скласти за змістом праці. Три розділи (I, II і VII) присвячувалися відповідно польській публіцистиці XVIII ст., польським історичним творам XIX ст. і новітнім працям Ю. Шуйського, М. Бобжинського, Т. Корзона. Глави III та IV були відведені західноєвропейській публіцистиці та історичним творам, а в розділах V і VI розглядалася російська публіцистика і російська історична література питання. Привертає увагу те, що, коли черга доходить до російських праць, з назв глав зникають вирази - “причини занепаду Речі Посполитої”, “падіння Речі Посполитої”, на зміну їм приходить більше уживане в Росії XIX ст. словосполучення - “польське питання”, що нагадувало про давні рахунки, які пред'являлися Польщі її східним сусідом. Концентруючи свою увагу на тих висновках, до яких приходили автори, М. Кареєв докладно резюмував зміст робіт, нерідко вдаючись у деталі, наводив розлогі цитати зі статей і книг Ibid., c. 37..

Помітно повніше аналітична частина була представлена в заключному, восьмому розділі, де автор продемонстрував зроблені ним “загальні висновки з вивчення літератури з історії падіння Польщі”. На першій же сторінці цієї глави М. Кареєв стверджував: “Главная мысль, проходящая через всю рассмотренную... литературу, - та, что Польша пала вследствие своей внутренней безурядицы”, особливо наголосив: “Историки, как польские, так и иноземные - французы, немцы, русские, - писавшие о падении Речи Посполитой в XIX веке, указывают на то же политическое разложение, как на главную причину того, что Польское государство не могло удержаться в международной борьбе за существование” Н. Кареев, “Падение Польши” в исторической литературе, с. 376..

М. Кареєв цілком поділяв цю ідею, погоджуючись з тим, що реформа чинного в Речі Посполитій політичного ладу була життєво необхідною, але така реформа почалась надто пізно. Разом з тим, незважаючи на повторюваність такого роду констатації у розглянутих роботах, що мало б свідчити про близькість позицій різних істориків та публіцистів, висновки з цих констатацій вони робили далеко не однакові. Причину таких розбіжностей М. Кареєв вбачав у різному “понимании того, в чем же заключался корень зла”, і у невідповідному виборі засобів, “какими нужно было лечиться Речи Посполитой” Н. Кареев, “Падение Польши " в исторической литературе, с. 376-377..

У праці “Падение Польши...” М. Кареєв чітко окреслив межі досліджуваних праць з польської проблематики. Основну увагу зосереджено на трьох останніх десятиліттях, тобто до середини ХІХ ст. Автор звернув увагу на праці таких авторів, як “Борьба за польський престол” Герьє; “История падения Польши” С. Соловйова; “Последние годы Речи Посполитой” М. Костомарова; “Гродненский сейм” Д. Іловайського.

З-поміж названих він виокремлював працю М. Костомарова, вказуючи на її всеохоплюючий зміст. Водночас, як протиставлення, М. Кареєв звернув увагу на однобічність висвітлення польської проблематики Соловйовим. Написана на основі дипломатичного листування, праця С. Соловйова оцінювалася М. Кареєвим як недосконала з точки зору використаного матеріалу. Цитуючи документи, С. Соловйов робив оцінку подій не від власного імені, а від тих осіб, які брали у них участь.

М. Кареєв переконаний, що для розгляду проблеми падіння Польщі потрібно розглядати не лише праці з цього питання, але й “иметь постоянно в веду и те исторические труды, которые охватывают все прошлое польской нации от ее образования до падения созданного государства” Н. Кареев, Исторический очерк Польскаго Сейма, с. 1.. На думку історика, є потреба зважати, як “разными авторами понимаются причины падения Польши” для всебічного висвітлення порушеної проблеми.

М. Кареєв дійшов висновку, що вся література, польська чи іноземна ставили одне запитання: “В чем же заключается главный недуг Речи Посполитой и откуда взялся, с каких пор ведет свое начало этот недуг?”.

Актуалізація проблематики падіння Речі Посполитої у польській історіографії висока, адже написана значна кількість праць. Микола Іванович зауважив: “Падение Польши не только создало особенные условия, при которых должна была развиватся польская историография в ХІХ веке, но сделалось одним из главных ее вопросов, как по количеству трудов, посвященных самой эпохе, так и по значению своему в общем построении польской истории” Н. Кареев, Исторический очерк Польского Сейма, c. 1-2..

Важко не помітити, що зводити пошук засобів, потрібних для порятунку Польщі, насамперед до вибору між республікою і спадковою монархією, вбачаючи у виборності короля чи не корінь зла, було з боку М. Кареєва спрощенням проблеми. Тут досить послатися на фундаментальну монографію Т. Корзона. Безперечно, як не раз підтверджувала практика польського політичного життя XVII-XVIII ст., вибори чергового короля давали сусіднім державам зайвий привід для втручання у справи Речі Посполитої. Не випадково Конституція 3 травня 1791 року передбачила запровадження спадкової монархії Л. Аржакова, Н.И. Кареев и его интерпретация причин падения Речи Посполитой, с. 38..

Давши історіографічний огляд літератури, автор книги “Падение Польши...” виклав власне розуміння основних причин падіння Речі Посполитої. За його словами, “Польша пала потому, что в решительную пору, когда ей нужно было прежде всего являться единым государством с сильным правительством, дабы отстаивать свою независимость, она едва лишь приступала к реформе своего сейма и к созданию у себя настоящего правительства”. “Будь в Польше более сильное правительство, которое было бы способно сдерживать эксцессы, подобные явления не имели бы столь катастрофических последствий”. Лише у такому випадку, на думку автора монографії, “народные массы не были бы доведены до полного равнодушия к судьбе Речи Посполитой, даже до желания ей скорейшей гибели” Н. Кареев, “Падение Польши” в исторической литературе, с. 380.. Очевидно, що спостереження історіографа були, щонайменше, перебільшені.

М. Кареєв вже в 1901 р., згадуючи свій варшавський період, писав, що він зайнявся історією Польщі, не думаючи на ній спеціалізуватися: “лекции мои об истории Польши были популярны. Книги по польской истории были восприняты благосклонно, некоторые изданы на польском языке” Н. Кареев, Мои отношения к полякам, Polonica. Сборник статей по польским делам (1881-1905 г.), Санкт-Петербург 1905, с. 210-211.. М. Кареєв писав, що росіяни й поляки мало знали один про одного на початку 1880-х років, коли він почав займатися польською проблематикою Н. Кареев, К вопросу о русско-польских отношениях, Право, Санкт-Петербург 1905, с. 723..

“Исторический очерк Польского Сейма” (1888 р.) є фундаментальною працею політичної історії Речі Посполитої. Вона охоплює проблематику шляхетських привілеїв та самоуправління воєводств, реформи останньої третини XVIII ст. та Конституцію 1791 р. Микола Іванович характеризує сейм, як такий, що є особливим органом: “которому пренадлежала высшая власть в польской Речи Посполитой, является с характером настолько своеобразным, что может быть назван единственным в своем роде”. Довгий час проблематикою польського сейму історики не займалися. Лише із середини ХУІІІ ст. починають з'являтися праці, як польських, так і іноземних вчених. Праця М. Кареєва “Исторический очерк Польского Сейма” пронизана ідеями Ж. Руссо. На початку М. Кареєв дав характеристику його поглядам на діяльність польського сейму: “Давая политические советы полякам, иностранные публицисты - именно Руссо и Мабли - исходили, главным образом, из отвлеченных принципов своїх политических доктрин, тогда как польские писатели старались преимущественно представить историческое оправдание своих политических взглядов”. Автор порівняв різні історіографічні погляди, зокрема поляків на свою історію та зовнішню оцінку закордонних науковців. М. Кареєв детально розгянув погляди польської історіографії сейму: “польская публицистика распалась на два лагеря, монархический и республиканский, отличавшиеся одним от другого не только в пониминии средств, наиболее действительных, по их мнению, для изциления недугов Речи Посполитой, но и в представлении всего политическаго прошлого польской нации”. Точка зору М. Кареєва щодо поглядів польських істориків на сейм чітко аргументована: “Публицисты- монархисты видели причину всех зол в ослаблении первоначально крепкой монархической власти, тогда как писатели республиканского лагеря утверждали, что Польша искони была вольною Речью Посполитой, избиравшей своих королей, и что единственное средство спасения заключалось в возвращении государства к первоначальному своему строю” Н. Кареев, Мечта и правда о русской науке, с. 1-2..

Польський сейм був владною організацією з власними особливостями, що відрізняли його від більшості подібних організацій того часу. Різниця була не лише у політичній структурі та статусі, але й у безпосередньому складі, тобто соціальна складова могла бути не лише з вищих прошарків польського населення. М. Кареєв охарактеризував особливості польського сейму: “Сравнивая польський сейм, организовавшийся к концу ХУ и началу ХУІ века и просуществовавший до конца ХУІІІ, с аналогичными ему учреждениями, которые мы в известную пору находим во всех государствах Запада, а также и у нас (земские соборы), мы прежде всего должны отметить две его особенности... Одна особенность - участие в сейме одного только сословия, тогда как в других подобных учреждениях, кроме дворянства, пользовавшегося этим правом в Польше, участвовали и другие сословия, - духовенство, горожане и даже, случалось, крестьяне; другая особенность та, что сейм Речи Посполитой, будучи представительным учреждением одного государства, получил характер международного конгреса послов от яко-бы совершенно самостоятельных земель. Первое обстоятельство дозволило шляхте сделать сейм орудием своих сословных интересов как в ущерб интересам общегосударственным, так и к крайне невыгоде других сословий... шляхетский сейм сделался в Польше учреждением, над которым уже не было никакой высшей власти” Н. Кареев, Мечта и правда о русской науке, c. 7-8..

У праці “Главные обобщения всемирной истории” (1903) М. Кареєв згадує Річ Посполиту у контексті реформаційного руху ХУІ-ХУІІ ст. На його думку, міжнародні відносини ХУІІ ст. були напруженими, а різниця у поглядах на віросповідання лише ускладнювала політичну та економічну ситуацію: “В русской истории отметим, с одной стороны, раскол старообрядства в Московском государстве ХУІІ века и борьбу православного населения с унией и католицизмом в Польско-Литовской Речи Посполитой в ту же самую епоху. В ХУІ-ХУІІ веках Западная Европа делилась на два большие вероисповедные лагеря, и борьба между ними осложняла международные отношения со всеми их национальными и династическими, политическими и економическими причинами и условиями” Н. Кареев, Главные обобщения всемирной истории, учебное пособие для среднего образования с историческими картинами, Санкт-Петербург 1903, с. 110..

Національний аспект співпав з особливостями віри, що поглиблювало боротьбу між народами. Автор зробив власні висновки щодо ворожнечі між різними релігійними напрямками: “Лучшие люди во все времена напоминали, что эти раздоры и разделения противоречат христианскому учению о любви к ближнему и о братстве всех людей” Ibid.. Канон є християнським і мав би стати фактором об'єднання для православ'я та католицизму.

У наступній праці “Западно-европейская абсолютная монархия ХУІ, ХУІІ и ХУІІІ векав” (1908) прослідковується ставлення М. Кареєва до католицької віри: “...именно католицизм сумел нафанатизировать в ХУІІ веке польскую шляхту, в ХУІ веке видевшую в религиозной свободе одну из составных частей шляхетской “золотой вольности”. Причиною таких змін у польській шляхті та її різниця у поглядах ХУІІ та ХУІ ст., на думку автора, став саме католицизм. Зрештою автор робить висновок, що “протестантские государства были много веротерпимее католических, и абсолютная монархия тоже умела быть веретерпимою, чем оказалась шляхетская республика польской нации” Н. Кареев, Западно-европейская абсолютная монархия XVI, XVII и XVIII веков. Общая характеристика бюрократического государства и сословного общества “старого порядка”, Санкт-Петербург 1908, с. 289-302..

Згадуючи про період реформації в Польщі М. Кареєв у праці “История Западной Европы в Новое время. История XVI и XVII векав” (1904) відсилає читача до інших своїх робіт, зокрема “Вопрос о религиозной реформации ХVІ века в Речи Посполитой”, “Очерк истории реформационного движения и католическая реакция в Польше”.

М. Кареєв порушував питання щодо секуляризаційних процесів. Секуляризація є процесом зміни: те, що було приналежністю віри і церкви, стає з часом від них незалежним, світським. Секуляризація призвела до змін у становищі релігії, віри і церкви в суспільстві. Наше сьогоднішнє поняття свободи совісті корениться в просвітницьких ідеях XVII-XVIII ст. В. Гараджа, Религиоведение. Учебное пособие для студентов высших учебных заведений и преподавателей средней школы, Москва 1995, 351 с. Микола Іванович акцентує увагу на тому, що секуляризаційні процеси стосувалися у першу чергу майнової сфери, яка спонукала вищі прошарки Польської держави до діяльності: “Польская шляхта указывала на церковные земли, как на фонд, которым должно располагать государство”.

У праці “История Западной Европы в Новое время. История XVI и XVII векав” автор для висвітлення тематики дає порівняльну характеристику країн. У середині XVI ст. в Європі поширювався кальвінізм, що став надихати населення “непоколебимым фанатизмом” Н. Кареев, История Западной Европы в Новое время, т. 2. История XVI и XVII векав, Санкт-Петербург 1904, с. 195., супроводжувався політичними революціями та набував загальносоціального характеру. “В двух странах реформации не удалось получить национального значения, именно во Франции и в Польше, где протестантизм выступил с более сословным характером, преимущественно дворянским и отчасти городским, так как государственная власть и народные массы остались в обеих странах католическими”. Вищі прошарки населення та державна влада стали вирішальним фактором у долі релігійного життя Польської держави. Автор порівнював Польську державу із Францією, пояснював ситуацію з огляду на соціальні стани та концентрування влади: “Вся разница в том, что во Франции протестантизм отличался большим религиозным фанатизмом, чем в Польше, и что у французов в политическом отношении на главном плане стояла оппозиция королю, тогда как у поляков вражда к духовенству”. М. Кареєв так пояснював, чому він порівнює Польську державу з Францією: “Франция может быть поставлена рядом с Польшею, так как в обеих государствах короли и народная масса остаются католическими, а протестантизм в обеих же играет роль лишь короткое время” Н. Кареев, История Западной Европы в Новое время, т. 2, c. 195-196. Т. Кручковский, Интерпретация польского вопроса в России Н.И. Кареевьт в “польских письмах” [Електронний ресурс], режим доступу - http://www.elib.grsu.by/katalog/168096- 372903.pdf..

М. Кареєв стверджував, що він прагнув уникати крайнощів, притаманних націоналістичній точці зору, намагався, наскільки можливо, примирити ворогуючі сторони. “Я всегда был врагом всякой национальной исключительности и розни, всякого квасного патриотизма, шовинизма и всегда мечтал, в духе завета Мицкевича, о времени, “когда народы в великую семью соединятся”, всегда в особенности думал о необходимости русско-польского “примирения”. Мое политическое поведение в Варшаве определялось этим настроением, а между тем я видел, что в Варшаве русские люди только и делают, что всячески теснят поляков и своей некультурностью позорят русское имя, к чести которого я не мог быть равнодушным на чужбине”⁴. кареєв історіографічний секуляризація

Таким чином, у працях М. Кареєва знаходимо широкий спектр думок з приводу польського минулого. Можна виділити такі групи проблем, на які звернув увагу російський історик: падіння польської державності наприкінці XVIII ст.; функціонування політичної системи Речі Посполитої, зокрема польського сейму; релігійна ситуація в Польщі, у першу чергу роль католицизму в житті держави. Можемо констатувати об'єктивний підхід історика до аналізу та оцінок цих проблем. М. Кареєв протиставляв націоналістичній тенденції наукову роботу історика, стверджуючи, що історична істина, як і всяка інша наукова істина, може бути лише однією для людей усіх національностей.

Размещено на Allbest.ru