Джерельною базою даного дослідження стали художні твори [6] та публіцистичні статті [7] самої Н. Кобринської, а також спогади її сучасників. На особливу увагу заслуговують мемуари її товаришки - феміністки О. Дучимінської [4] та інших.

Значним доробком в історіографічних дослідженнях феміністичного руху в Україні є грунтовні праці М. Возняка [2], М. Богачевської-Хом'як [1] та О. Козулі [8]. Безпосередніми дослідженнями постаті Н. Кобринської займалися такі українські фахівці літературознавці, як Л. Дрофань [3], І. Денисюк, К. Кріль [10], М. Шалата [13].

Представлене дослідження не є спробою тільки компіляційного характеру, а є намаганням висвітлити образ Н. Кобринської, користуючись як науково-аналітичною літературою, так і опублікованими джерелами.

Постановка завдання. Обрана для дослідження тема представляє, на наш погляд, значний інтерес, адже у своїй роботі звертаємося до постаті однієї з найцікавіших європейських феміністок - Наталії Озар - кевич-Кобринської, яку справедливо вважають засновницею організованого українського жіночого руху.

Виклад основного матеріалу дослідження

Н. Кобринська народилася 5 червня 1851 р. у підкарпатському селі Белелюя в родині греко-католицього священика. її батьки - о. Іван Озаркевич і Теофілія Окуневська, - походили зі священицьких родин, які цікавилися світськими аспектами галицького життя. У родині Н. Кобринської панували матріархальні традиції, які виробили в молодої Наталії переконання, що жінки повинні мати високий статус у суспільстві. В родині виховувалося п'ятеро дітей - четверо хлопців і найстарша Наталія.

Як і було тоді прийнято, о.І. Озаркевич дбав насамперед про освіту синів, що після закінчення гімназії продовжували навчання у Віденському університеті.

Дочку навчав сам батько. Це йому завдячувала Н. Кобринська знанням польської, німецької, французької мов, що зробило можливим читання польських повістей в оригіналі, ознайомлення з літературою європейської класики у перекладі німецькою.

Влітку 1871 р.Н. Кобринська зустріла Теофіла Кобринського, чутливого, тямущого семінариста, з яким і одружилася. Подружжя вирішило не мати дітей, щоб Наталія могла цілком віддатися жіночій справі.14 березня 1882 р., її чоловік, Т. Кобринський помер від туберкульозу.

Важко переживши втрату рідної людини, Н. Кобринська все ж таки зуміла повернутися до активного громадського життя. Кожне її починання в справі жіночого руху, видавничій справі, культурно - громадських заходах підтримували І. Франко та М. Павлик. У жовтні 1884 р. за ініціативи Н. Кобринської створено "Товариство руських жінок у Станіславі", першочерговим завданням якого стала популяризація нових ідей та вплив на розвиток "жіночого духу" засобами літератури [4].

Члени товариства виступали з лекціями про сучасне становище жінки в Україні та феміністичний рух Європи; дбали про піднесення свідомості українок і заохочення їх до руху такого, як у Європі.

Видатний українець І. Франко написав алегорію "Женщина" з привітанням на честь створення товариства:

"Хай чоловік її своєю баче,

У всьому рівною собі, і їй Не молиться, та не клене й не плаче.

Нехай вона по стежці життєвій Іде з ним спільно, думає і вчиться,

Учасниця всіх трудів, втіх, надій." [12].

З приводу створення цього товариства Н. Кобринська написала дві короткі довідки - про Товариство руських жінок у Станіславі й про становище середнього класу. Письменниця усвідомлювала велике суспільне значення художнього слова й була впевнена, що через реалістичні твори жінки краще зрозуміють своє становище в суспільстві.Н. Кобринська провела активну роботу в справі організації жіночого руху, скликала жіночі наради, виступала на них із палкими промовами. У статті "Про первісну ціль Товариства руських жінок у Станіславі" письменниця писала: "Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого руху через літературу, бо література була все вірним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків. Вона зазначує фази суспільного розвою, по ній мож пізнати, що вже здобуте, а що ще здобувається".

Однак програма товариства задовольняла не всіх. Чвари і претензії деяких членів, що намагалися зробити це товариство філантропічним, змусили Н. Кобринську вийти з нього та не змусили залишити боротьби за рівноправність жінок.

З 1885 р. письменниця активно листувалася з представниками української інтелігенції з приводу видання українського жіночого альманаху. "Якби-м зібрала усі написані в тій справі листи, - повідомляла вона Ганну Барвінок, - то чи не більшу вчинила би книжку, як тота, що гадаю видати" [8]. У цій справі їй дуже допомагав І. Франко. І ось 1887 р. у Львові вийшов альманах під назвою "Перший вінок". На титулі розташовувалися прізвища двох упорядників: Наталія Кобринська та Олена Пчілка.

Історична вартість "Першого вінка", писала письменниця, у тім, що "інтелігентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої права національні і громадські".

У 1888 р. Н. Кобринська стала співробітником чеської енциклопедії ("Наукового словника Отта"), підтримувала зв'язки з чеським фольклористом та етнографом Ф. Ржегоржем, надсилаючи йому для Празького музею гуцульські народні вироби, українські книжки.

У 1891 р. вона очолила делегацію діячів української культури Галичини в поїздці на виставку народно-промислових виробів у Празі, де розширила своє знайомство з чеськими громадсько-культурними діячами, вивчала чеський жіночий рух.

Самопробудженню жінок, вихованню їх самосвідомості присвячувала своє життя і талант Н. Кобринська. Разом із О. Кобилянською, Є. Ярошинською, У. Кравченко та ін.Н. Кобринська організувала видавництво "Жіноча бібліотека", де було видано три книги літературного збірника "Наша доля" (1893-1896); подала низку петицій до австрійського парламенту, добиваючись права жінок на навчання в університетах; відкриття жіночої гімназії тощо. Цісарські відмови не зупиняли Н. Кобринську, що знову і знову шукала якоїсь нагоди, щоб поборотися за права жінок.

У 1895-1896 рр. стала редактором літературно-публіцистичного збірника "Наша доля", захоплювалася громадсько-політичною діяльністю, зокрема в 1899 р. почала займатися організацією дитячих садків, різних організацій для жінок [1, с.111-121]. Саме Н. Кобринська однією з перших у Галичині почала втілювати й обстоювати потребу створення дитячих садків, щоб рятувати родину від фізичного занепаду матері та дитини, спричиненого надмірною працею жінок.

На заклик Н. Кобринської створювати дитячі садки першим відгукнувся Клуб руських жінок і 1899 р. взяв участь у заснуванні Товариства руської охоронки. Клуб організував у Львові дешеву кухню для студентів і робітників; започаткував програму зберігання й популяризації народного мистецтва. Клуб руських жінок та молоді соціалістки організували серію петицій, скликали збори і віча, всіма можливими засобами публічного протесту боролися за допущення жінок до шкіл, передусім до державних гімназій [1, с.101].

Н. Кобринську цікавили передусім люди, товариства, їх політичні ідеали. Це була людина невтомної енергії, неабиякого ораторського хисту й широких зацікавлень. У мистецьких колах її звали "верховинською естеткою". До її порад дослухалися відомі українські художники [10, с.48].

Не забувала й про літературну працю.Н. Кобринська залишила помітний слід в історії рідної літератури, збагатила українську прозу різноманітною проблематикою.

Так, протягом 1905-1910 рр. нею написано такі твори, як "Свічка горить", "Каліка", "На цвинтарі" та ін.

Під враженням Першої світової війни та Української національної революції 1917-1921 рр. письменниця відзначала: "Грім!. Небо затряслося, - земля задрожала! зірвались вікові кайдани, зломилась людська мука, визволилась народна душа" [3, с.68].

Н. Кобринська дійшла висновку, що жіноцтво не має чекати тих економічних і політичних змін, які необхідні для суспільного прогресу; воно мусить добитися змін і дати їм філософське обгрунтування. Вона випередила західних жінок, першою звернувши увагу на потребу докорінної зміни підходу до загальних категорій світосприйняття для належного розуміння ролі жінок, для досягнення цілей демократичного руху, справжньої рівності. Іншими словами, Н. Кобринська закликала цілком замінити знаряддя, вживані досі для виявлення суті явищ та відображення їх у політиці, філософії, літературі і навіть у самій мові. Вона твердила, що, тільки змінивши спосіб мислення, зрозуміють чоловіки віковічну кривду, заподіяну жінкам, і відчують потребу виправити становище.

Поштовхом до її зацікавлення феміністичною проблематикою стали "Листи з Кракова" професора Юзефа Кремера - невеличка польська книжка з рецензією на французьку розвідку про нерівність жінки і чоловіка.

Вихована в родині, де до жінки ставилися з особливою шанобою й повагою, Н. Кобринська була прикро вражена, що хтось десь може ставити жінку нижче за чоловіка. Що це так, Н. Кобринська дуже швидко переконалася, знайшовши серед творів польських поетів і белетристів книжечку Климентини Гофманової (1821-1862), польської письменниці-феміністки. "На піддражнену уже давніше мою цікавість щодо особистих відносин жінок до мужчин Гофманова була дуже важним набутком. Я її читала дійсно з великим заняттям, через що ще більше будилось в мені думок щодо положення в суспільстві жінки" [1].

Захоплена соціалістичними ідеями, Н. Кобринська звернулася до відомого німецького марксиста Августа Бебеля з проханням дати дозвіл на переклад його праці "Жінка і соціалізм" і одержала його. Проблему визволення жінки з-під домашнього гніту, її громадський статус Н. Кобринська не пов'язувала з соціалізмом. З цього приводу вона полемізувала з ініціаторкою жіночого свята Кларою Цеткін, яка виступила проти відокремлення жіночого питання, оскільки його, мовляв, взагалі не існує. Зміниться капіталістична система, стверджувала вона, - зміниться й становище жінки.

"Того, що я сама осягнула, бажала я своїм посестрам. Через літературу дійшла я до зрозуміння становища жінки в суспільності, - то ж хотіла й других повести на ту дорогу", - писала Н. Кобринська в автобіографії [4].

Вона прагнула довести необхідність створення окремих жіночих організацій, щоб підготувати жінок до громадської праці та боротьби за національну й статеву рівноправність. Розглядаючи соціалістичну перебудову суспільства як єдино можливий шлях до тендерної рівності, Н. Кобринська вважала, що й цього буде недостатньо, аж поки чоловіки не збагнуть: справа не тільки у вищій справедливості рівноправності для жінок, але в конечності жіночої рівноправності для існування суспільства, для цілковитої реалізації потенціалу розвитку людства. Стать - не філософське чи релігійне поняття, і біологічні прикмети не можуть визначити морально-правові норми.

Н. Кобринська підтримувала друкування оригінальних творів українських письменниць і поеток, статей про стан і розвиток жіночого питання та жіночу освіту в цивілізованому світі, біографій видатних жінок, бібліографій книжок із жіночого питання, інформації про жіночу працю, а також статей про народне мистецтво, звичаї, домашнє господарство тощо. Вона намагалася виховувати жіноцтво в прогресивному дусі за допомогою літературних творів [3].

Світогляд Н. Кобринської мав виразне матеріалістичне спрямування. "Я бачила ясно, - писала вона, - що чоловік не був тим в початках свого існування, чим є тепер, що все залежить від условій життя; признавала, що і теперішній суспільний лад не є чимось непохитним, що в нім заодно доконуються зміни, а релігія, що стоїть на сторожі того ладу, - се лиш виображення, виробленої в міру образовання людськості" [3].

Сама ця ідея нероздільності звільнення жінки і соціального поступу визначала погляди Н. Кобринської на суспільну роль жінок та жіночих організацій. Хоча суть ідей письменниці зосталася незбагненною для жінок, адже українки не усвідомлювали власної сили і не тяжіли до жодної з феміністичних ідеологій. Н. Кобринська не розуміла, що українським жінкам теорія фемінізму чужа.

Вона твердила, що з огляду на невисокий рівень освіти жінок література є найкращим засобом "засвоєння нових ідей людства".Н. Кобринська також підкреслювала виховне завдання літератури для жінок: "То чи-ж жінки, ідучи слідом за здоровим літературним напрямком, не могли би знайти в нім гідного заступника своїх прав і вимогів? Жіноцтво, котре виключено з загальних і публічних справ, котре не займає жодного становища, на котрім могло би мати вплив на загал і спосібність заявити спільні потреби свого життя, повинно тим більше триматися літератури і відшукувати в ній вираз тих потреб і вимоків" [1].

Н. Кобринська вважала, що насильні зрушення нічого жінкам не дадуть, справжні зміни мають виходити від коріння, від самих жінок.

Неоціненна заслуга Н. Кобринської полягає у тому, що, започаткувавши феміністичний рух, вона вселила в жіночі душі впевненість, надихала на працю в царині культури, суспільно-політичного життя, з якого жінка була виключена. її особистий приклад заохотив до праці Г. Павлик, О. Кобилянську, Є. Яро - шинську, О. Рошкевич, С. Окуневську-Морачевську, У. Кравченко (Ю. Шнайдер), К. Попович і чимало інших жінок, які залишили помітний слід у культурно-літературному русі 80-90-х років XIX ст.

Невгамовна спрага до знань, аби орієнтуватися в нагальних суспільних проблемах, винесена з батьківської хати, мусила зіткнути її як жінку, до того ж галичанку, з найболючішою проблемою віку: духовною і соціальною неволею жінки. Про те, що вона сама дійшла до цієї ідеї, "без помочі мужчин, своїм власним життям і властиво досвідом" [13], Н. Кобринська призналася в листі до М. Павлика.

У своїх художніх творах, публіцистичних виступах Н. Кобринська показала безправне життя жінки, позбавленої права на вищу освіту, на участь у громадських і державних справах, жінки, неспроможної забезпечити собі незалежність, вимушеної бути товаром у влаштуванні свого подружнього життя.

В особливо принизливо-безвихідному становищі опинялися дівчата збіднілих та середніх прошарків суспільства: попадянки, учительки, дочки збанкрутілих батьків тощо. Вони, кажучи словами Н. Кобринської, були приречені.

Цікаво, що в героїнь-феміністок Н. Кобринської утвердження особистості супроводжувалося активним пробудженням їх національної самосвідомості, що позначалося і на життєвих програмах кожної з жінок. Саме цей ефект злиття феміністичного й національного мала на увазі Н. Кобринська, коли в "Автобіографії" писала: "лиш на національних підставах може піднестися маса до загальної культури і цивілізації" [4].

Протягом майже десяти років Н. Кобринська намагалася переконати суспільство, що організація жінок потрібна для їхнього самовдосконалення і кращої праці у громаді, а також для української справи. Вона в одній із своїх статей розглянула жіноче питання в історичному аспекті, показуючи на прикладах західноєвропейської літератури становище жінки у різних країнах. В іншій своїй статті, присвяченій жіночому питанню у Західній Україні, вона змалювала вбоге і злиденне життя сільських жінок та дружин священиків і нарікала, що поступові ідеї прийшли до Галичини пізно.

Н. Кобринська твердила: обмеженість ролі жінки в Г аличині родиною і материнством стало наслідком впливу польської аристократії. Вона вважала, що державна незалежність України, лібералізм, осучас - нення суспільства неможливі без зміни становища жінки ву суспільстві. На думку Н. Кобринської, зміни в українському суспільстві закоріняться тільки тоді, коли вони супроводжуватимуться змінами у способі життя жінок. Без активної участі жінок у розвитку суспільства, твердила вона, цей розвиток буде ілюзорним. Таким чином, обов'язковою перебудовою визволення українського народу вона вважала емансипацію жінок. Доводячи наявність тісного зв'язку становища жінки з долею народу, вона вказувала на той факт, що багато українських чоловіків не посилають дочок до школи з економічних причин, бо насамперед мають дати освіту синам. А хлопці, закінчивши школу, одружуються з польками, бо польки мають кращу освіту. Внаслідок цього кількість українських родин зменшується.

Н. Кобринська пропагувала досягнення жінок, які стали вчительками чи здобули іншу освіту, намагаючись заохотити інших до праці над собою. Своє обґрунтування права жінок на освіту вона закінчила досить сміливо: "Ми не домагаємося ніякої підмоги, лишаємо це калікам і жебракам, ми хочемо тільки вільної праці на широкій світовій арені, бо як довго конкуренція творить загальне право до життєвого існування, було б у найвищій мірі несправедливо виключити з неї половину здатних до конкуренції осіб. Ніякий законодавець не в силі стримати людину від її природніх нахилів і потреб та ставити їй перешкоди, а коли жінки й доказали фактично, що вони потрапляють на рівні з чоловіками дотримуватися однакових поглядів, то ніякий уряд не повинен супроти того підносити застереження. Якщо б жінка з природи речі не була здатна до тих професій, що на них претендує, і від яких її стримують настановлені опікуни, то не мали б ми сьогодні так багато фахово вишколених жінок, як це бачимо в дуже поважному числі в Америці" [1].

Померла Н. Кобринська у Болехові 21 січня 1920 р., там її і поховано. Після смерті вона стала кумиром для багатьох жінок. "Жінки утратили тоту, що ішла перед ними, робила їм вільну дорогу, утратили велику Каменярку на новому визвольному шляхові" [4, с.22].

Її ім'я й досі не утратило притягаючої, магнетичної сили, воно оживлює душу молодого покоління і тепер є тим полум'янним стягом, що веде жіноцтво до нескінченної визвольної боротьби за свої права.

Висновки і перспективи подальших досліджень у даному напрямі