Василь Симоненко: календарний ювілей некалендарного поета

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вул. Мельникова, 36/1, м. Київ, 04119, Україна

Василь Симоненко: календарний ювілей некалендарного поета

Іванов Микола,

Студент

Науковий керівник - канд. філол. наук,

доц. Боярська Л.В.

Соборний український Майдан наново актуалізував творчу, ідейну та світоглядну проблематику текстів найбільш важливих постатей українського дисидентського руху. Серед них Василеві Симоненку відведене особливе місце - у свого роду диптиху з іншим творчим генієм і медіумом національного духу - Василем Стусом. У часово-історичній парадигмі вони злютовуються у формі однієї нерозривної міфологеми. На відміну від звичних канонічних класиків, ці поети ніколи не були «календарними»: їхнє буття і побут розгорталися на маргінесному просторі літературного «андеграунду» і досі залишаються багато в чому incognito.

В. Симоненко - поет некалендарний. Апостолічна, і, безсумнівно, апологічна постать української літератури, чиї діалектичні координати залишаються ще не цілком з'ясованими; згусток літературно-історичного хронотопу, «вербальний паспорт покоління» (за визначенням С. Чернілевського), один із новітніх топосів національної культури, які постають на тлі трагічного переживання української соціальної дійсності, фігура, вплив якої свого часу об'єднав довкола себе цілу генерацію своїх сучасників. У світлі трагічно-есхатологічних подій української Революції Гідності (есхатологічні події завжди призводили до народження нової епохи, стверджував Мірча Еліаде) дослідження творчості В. Симоненка набуває виняткової актуальності. наново актуалізована Майданом творча проблематика поета й публіциста моральним камертоном і чутливим манометром для новонародженого громадянського суспільства.

Василь Симоненко сьогодні демонструє гідну подиву видову змагальність. Найкращий меморіалом поету стали його строфи, закарбовані на устах звитяжного люду на майданах - це і є, принаймні у секулярному розумінні, єдиним гарантом його поетичного безсмертя. Гостра і підривна поезія/публіцистика Симоненка, позбавлена духу компліментарності і будь-якого геронтофілічного снобізму, номенклатурного пієтету, фальшивої глорифікації робітень і будов комунізму; його рядки ліричні, але, водночас, сповнені рефлексивним, майже судомним почуттям правди; моральний контур категоричний, аж до античної цикути, постава - тривожна і вольова. Асоціативний ряд, що неминуче з'являється під враженням від його поезій і публіцистики відсилає нас до, на перший погляд, малопомітних, але повноважних асоціативно-культурних перетинів: від публіцистики С. Глузмана, В. Чорновола та І. Дзюби до громадянського слова В. Короленка, К. Мережковського і Р. Кіплінга.

Така строката і рельєфна галерея портретів не хаотична, бо обумовлена паноптикальною всеохопністю творчого переживання істини.

Поезія В. Симоненка підкреслено егалітарна і, в той же час, майже надривно шляхетна. Концентрована квінтесенція творчої витримки - від благородної простоти наївного мистецтва до міфологічного лаконізму Примаченко, від медитативної орнаментальності Серафини з Санлісу до «священної теократії краси», як її описує Гельдерлін.

Літературній творчості В. Симоненка свого часу були присвячені статті в журналах та газетах, передмови до його збірок «Тиша і грім», «Земне тяжіння», і пізніших «Лебеді материнства», «Народ мій завжди буде», «З матір'ю на самоті», «Берег чекань». Серед дослідників варто згадати В. Брюховецького, М. Ільницького, О. Гончара, А. Ткаченка, І. Кошелівця. Більшість наукових праць артикулюють життєписні віхи і творчу еволюцію поета. набагато рідше трапляються студії, присвячені мові письменника, оцінці його стильової темпоральності. Так, С. Крижанівський у праці «Радість першовідкриття» наголошує на «гуманістичній тональності його віршів» і описує мовні дефініції поета. Про афористичність творів В. Симоненка говорить у своїй статті Е. Соловей. Авторка вказує на фольклорну основу деяких віршів; торкається поетики простих слів і влучних слововживань в його поезії. М. Ільницький у праці «В твоєму імені живу» досліджує і типологізує антитези В. Симоненка, зокрема, р аналізує вживання цієї стилістичної фігури у вірші «Україні».

Неймовірно велика, справді подвижницька робота щодо збереження, видання і популяризації творчості В. Симоненка здійснена дослідниками М. Шудрею (зокрема, публікація прозової спадщини поета, листів) та В. Яременком (публікація щоденника, листів, «Казки про Дурила» та ін.). До попереднього, 70-річного ювілею, на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України В. Костюченко підготував вибрані твори В. Симоненка «На схрещених мечах», а у Черкасах Г. Білоус та О. Лищенко - том поезій, а Г. Суховершенко, П. Жук, Т. Клименко, С. Крищенко - том прози [10, с. 460]. Наразі найповніше видання творів В. Симоненка двотомник (у чотирьох книгах) «Спадщина», виданий 2008 р. Видавничим домом «Персонал», упорядником і автором двох ґрунтовних вступних статей до якого був В. Яременко [див. 8].

Винятковий інтерес до творчості В. Симоненка обумовлює мету дослідження - відстежити творчу і публіцистичну рефлексію з нагоди 80-літнього ювілею поета на сторінках українських періодичних видань. Серед головних завдань - проілюструвати шляхи критичної актуалізації світоглядної та ідейної проблематики В. Симоненка у світлі української революції Гідності, відстежити еволюцію критичної рецепції на його творчість.

Методи дослідження. Основні методи дослідження зав'язані на пошуку нових асоціативних та культурно порівняльних парадигм, які спонтанно або закономірно з'являються в сучасному інформаційному просторі; до статей застосовується культурно-порівняльний аналіз, робиться спроба дешифрувати культурні коди досліджуваних матеріалів, з'ясувати контекст, означити межі дискурсу. У ході роботи автор керувався тезою про те, що нове бачення творчості В. Симоненка постає разом з викликами нової доби, у якій поетові відведена роль містагога - автора генерального плану новітньої націотворчої містерії.

Результати й обговорення. В українських періодичних виданнях ювілей породив жвавий і сміливий дискурс. У статті «Василь Симоненко та новий канон високої української культури», опублікованій в газеті «День» (2014. - 13 груд.) [2], публіцист А. Окара пише про необхідність створення нового літературного канону в українській літературі. Як і славнозвісний «Західний канон» у загальноєвропейській літературі (про який у своїй однойменній книзі блискуче роздумує американський дослідник, професор Єльського університету Г. Блум), цей канон має стати інструментом консервації і, водночас, постійної актуалізації суспільної культурної пам'яті.

А. окара пише про необхідність якнайширшої популяризації творчості поета у зв'язку з його ювілеєм. Зокрема, він зазначає: «При цьому відзначення має відбуватися у сучасному форматі, на сучасній культурній мові - засобами XXI століття, а не XX, як то часто буває, коли той чи інший визначний ювілей відзначають у радянському монументальному чи пострадянському псевдомонументальному форматі. Сучасному формату притаманне використання новітніх інформаційних та соціальних технологій, а також позитивна імідж-кампанія «відтворення пам'яті» ефективними засобами, щоб усе, що пов'язано з тією чи іншою постаттю (біографія, творчість, державні справи, наукові досягнення та інше), увійшло б до арсеналу національної «м'якої сили» (Soft Power)» [4].

Національна «Soft Power», за словами А. окари, має стати одним із атрибутів культурного і політичного суверенітету україни. З логікою автора цілком можна погодитись. у секуляризованому суспільстві культура, певною мірою, стає сурогатом релігії, її світським двійником. Державна гуманітарна політика повинна генерувати нові смисли і контексти. Політичні сили й широкі маси так чи інакше реагують на культурні контексти, сформульовані симбіозом митців та інтелектуалів. останнім часом в українському медійному просторі все частіше лунає теза про те, що за кожним російським солдатом, який пішов воювати на Донбас у свідомості західного інтелектуала стоїть Толстой, Достоєвський, Чехов і весь російський балет Дягілєва. Саме тому в європейця виникає підсвідома емоційна емпатія до незнаного і міфічного російського добровольця на палаючому Донбасі. оскільки україна майже не представлена (не репрезентована гідно!) у світовій культурі, то й зацікавленість її долею диктує скоріше абстрактний гуманізм. внесок російського мистецтва у загальноєвропейську культурну сферу сприяє емоційній емпатії європейця до Росії. Країна, яка не представила свій культурний внесок у ноосферу, приречена стати територією, позбавленим культурної матриці геополітичним простором (з цього приводу ще у 1999 р. написана блискуча стаття Ліни Костенко «Гуманітарна аура нації» [3]). Саме тому широке представлення в. Симоненка має першочергове значення не лише для української культури, а й для державного суверенітету.

Крити відзначає надзвичайно високий градус об'єднавчого потенціалу в. Симоненка: «варто також пам'ятати, що постать василя Симоненка має надзвичайний об'єднавчий потенціал на ґрунті української культури для різноманітних суспільних прошарків... Симоненко може стати своїм - зрозумілим та цікавим. Багато інших видатних поетів, той самий василь Стус, як показала практика, не зовсім годяться на таку роль»[4].

До своїх утилітарних міркувань А. окара долучає широкий культурно-парадигмальний контекст, розглядаючи постать в. Симоненка в перетині культурно-мітологічних, містично-ірраціональних та архетипних впливів. у своєму дослідженні він застосовує створений Ф. Ніцше й актуальний для «Der Untergang des Abendlandes» О. Шпенглера поділ творчих історичних сил на «діонісійські та аполонічні». Зокрема, А. окара пише: «Постать Симоненка за своєю типологією належить до яскраво проявлених «апологічних» постатей; серед інших «апологічних» можна назвати Моцарта, Пушкіна, Юрія Гагаріна, володимира Івасюка, Євгена Мартинова. Тож василь Стус та василь Симоненко - це яскрава пара «діонісійського» та «аполо- нічного» культурних двійників: перший є ідеальним втіленням «темного» стилю, ускладненої гармонії, екзистенційних надривних прозрінь, другий - втіленням прозорості, гармонії, поетичного лаконізму»[4].

А. окара сміливо розглядає літературу як простір творчих взаємовпливів, запозичень, синергії тощо. в накресленому плані вшанування пам'яті поета, він пише про «міфологізування постаті Симоненка як одного з кількох найбільших у XX століття творців нової України». Слід зазначити, що ідея творення «нового міту» в історії української культури зовсім не нова, - задовго до Окари ця ідея існувала у формі розкішного, майже містичного декадансу Д. Донцова і національного візіонерства Є. Маланюка, які - поряд із іншими своїми сучасниками й однодумцями - поставили національну «золоту легенду» в один ряд із класичними біблійними і мітичними мі- фологемами європейської цивілізації.

Надзвичайно широке культурно історичне тло представлене у статті М. Хріненка «Василь Симоненко: «Я виступаю проти нової релігії»», опублікованій на шпальтах газети «День» (2014. - 1 квіт.). Головним маркером, що вводить у статтю тему догматизації марксистського вчення є слова самого поета, взяті з його щоденника «Окрайці думок»: «Я виступаю... проти нової релігії, проти лицемірів, які не без успіху намагаються перетворити марксизм у релігію, в прокрустове ложе для науки, мистецтва і любові... Якщо марксизм не вистоїть перед шаленим наступом догматизму - він приречений стати релігією. ніяке вчення не сміє монополізувати духовне життя людства» [9].

Стаття присвячена пошуку глибинних параметрів істинної людської особистості в дискурсі трагічних апокаліптичних передчуттів самого Симоненка. Увага акцентується довкола споконвічних духовно-культурних матриць у творчості в. Симоненка, які, на думку автора, складають генеральний конструкт його творчої особистості. Поетичні візії Симоненка про своє майбутнє стають маркером введення теми смерті - базового феномену людського буття та існування. вимальовуючи портрет в. Симоненка, автор послуговуються поетичними метафорами. Середовище поета в статті постає, як явлена в умоглядній віртуальності пустеля, ядровою зоною якої, що її ще не заковтнула собою всесвітня запісоченість тоталітарного знеживлення, є вроджена інтелігентність самого Симоненка, що спершу являється нам в ретельно описаному, конкретно викресленому екстер'єрі його поезій і вже потім - у перетині всіх можливих культурних резонансів тощо.

Також автор підхоплює парадигмальний дискурс, присвячений переживанню модернізму і репресивної тоталітарної системи в контексті власного творчого самоздійснення В. Симоненка. У 1956 р., ще старшокурсником факультету журналістики Київського університету, В. Симоненко зробив у своєму зошиті такий запис: «Сучасна література - своєрідна артіль незрячих: старші письменники осліпли у 20-х роках від надмірно яскравого світла, молоді (моє покоління) і народилися сліпими». Після екстазів модерної доби таке утилітарне заземлення, зміна громадського регістру, переживалося поетом болісно. його рядки сповнив катастрофізм і - водночас, - щемливий лаконізм євангельського тексту.

Інформаційним прецедентом для написання статті Марії Прокопенко «Послання від поета», опублікованій в газеті «День» (2015. - 10 лют.), стало відкриття виставки, присвяченої творчості В. Симоненка «Я для тебе горів, український народе...» в Національному музеї літератури України. Серед експонатів виставки був представлений і знаменитий модерністський портрет В. Симоненка роботи Алли Горської. Експозиція включає в себе листування і щоденникову спадщину поета. Авторка статті зазначає, що свої листи Симоненко підписував лаконічно: «Симон», мабуть, підсвідомо чи явно наслідуючи живий ланцюжок традиції з євангельським Симоном-Петром, «каменем віри». У статті розповідається про похорон поета, на якому були присутні його видатні сучасники, - Іван Світличний, Михайлина Коцюбинська та ін. Наведена й описана світлина, на якій Алла Горська, очолюючи траурну ходу, несе в руках оберемок калини (її вона потім зафіксувала на знаменитому портреті В. Симоненка). У статті досліджуються також шляхи творчої актуалізації поета в українській діаспорі.

Вадим Лубчак у статті «йшов солдат...» (День. - 2015. - 5 лют.) [2] розповідає про нове «поповнення» в книжковій серії «Бібліотека воїна»: збірник поезій В. Симоненка, який вийшов у особливому форматі для вояків ЗСУ. Автор зазначає, що в передмові до книги В. Яременко називає поета «комбатом поетичного батальйону «Шістдесятники». У книзі постають несподівані творчі і світоглядні контексти поезій В. Симоненка, у світлі останніх подій, пов'язаних із війною на Донбасі.

Стаття О. Рудяченка «Симоненко. Найсліпучіша комета», пропонує читачам вивершене культурно-історичне тло. Автор розглядає постать поета в традиційному ракурсі, водночас надаючи академічному матеріалу нового культурного контексту. Описуючи смерть поета, критик зазначає: «Василь Симоненко вступив у престижний клуб «28 років»: Михайло Лермонтов, Джим Моріссон (Jim Morrison), Джим Хендрікс (Jimi Hendrix), Дженіс Джоплін (Janis Joplin), Курт Кобейн (Kurt Cobain), Хіт Леджер (Heath Ledger), Емі Уанхаус (Amy Winehouse), Віктор Цой» [7].

Несподіваний культурний контекст, який, до того ж, виходить за межі звичного для ювілейних проектів провінційного обскурантизму і герметичного консерватизму. Беручи за критерій підривний талант і молодість, автор сміливо ставить В. Симоненка у ряд найбільш знакових постатей масової культури, які освітили свій час і середовище яскравими, але судомно-короткими спалахами. У Симоненкові автор побачив одного зі славнозвісних enfant terrible масової культури; нестерпних дітей, якими, додам, були Артюр Рембо, Шандор Петефі, Новаліс, Шеллі та Ізидор Дюкас.

Галерея портретів від Лермонтова до Джима Морісона допомагає зрозуміти смислову густину всіх конкретик, усіх дефініцій статті: Василь Симоненко розглядається немов би в розрізі спалаху блискавки, блискавичних топографічних та культурно-символічних переміщень та у максимально можливій концентрації світового гуманітарного хронотопу. І так само зрозуміла подвійна символічна завантаженість як усіх образів персонажів, так і топосів. Конкретне й містичне сполучається, злютову ються в єдиний сплав: роки життя В. Симоненка і час універсальний, безвічний, як сказав би Т. Шевченко; геній як «дитя епохи» і геній всеохопний, геній універсуму. Імена героїв і їх містично-культурні паралелі злунюють просто-таки набоковськими вібраціями, а конфліктогенна, нерозпрацьована фабула життя В. Симоненка огортає його серпанком майже антикварної загадковості.

Образ поета у статті наділений особливою глибиною: «Коли йому закидали, що він схожий на Дон-Кіхота, у відповідь насуплено лунало: - Я - ніяк не Дон-Кіхот. Я ж не з вітряками воюю... Воюю зі злом. Реальним злом» [7].

У статті Світлани Божко «Василь Симоненко. Журналіст і поет. Громадянин» [1] постать поета виведена, передусім, на тлі його покоління. Епіграфом наведені слова Є. Сверстюка про те, що Симоненко завжди прагнув потрапити у «перше коло відповідальності». Тут ми бачимо прозору алюзію на кола Дантового Чистилища. «Перше коло відповідальності», поза сумнівом, є камертоном для визначення громадського регістру поета. Авторка широко цитує самого Симоненка. 3 вересня 1963 р. поет із гіркою іронією написав у щоденнику: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться» [1]. Стаття розповідає про життя В. Симоненка на посаді власного кореспондента «Робітничої газети».

Авторка описує гіркоту, катастрофізм, і разом з тим цілковито завершений есхатологічний вимір побуту, буття і саморефлексії В. Симоненка: «На думку Євгена Сверстюка, феномен Симоненка спалахнув в останні два роки його життя, коли очам його відкрилася «та правда, якої світ не хоче прийняти» (Єв. від йоана). І це «відкриття правди» не могло не відобразитися в його поезії» [1]. Згадуючи роль поетів у суспільстві, авторка зазначає: «Американський письменник Курт Воннегут назвав людей мистецтва «канарками в клітці». Вважається, що ця пташина значно раніше за людину відчуває запах метану, який призводить до катастрофи у вугільних шахтах. Тому шахтарі й беруть канарок у забої, щоб вони попереджали про небезпеку...

Такою «канаркою» став для суспільства поет Василь Симоненко, який спробував вивести людину поза межі «системи», наголошуючи на її унікальності та неповторності» [1]. Справжній поет неминуче стає медіумом свого народу, особою, яка найтонше вловлює соціально-політичні і моральні «вібрації» доби.

Знаковою для української культури подією стала прем'єра драматичної притчі Сергія Проскурні «Серед грому і тиші», яка відбулася 8 січня 2014 р. у Черкаському драматичному театрі. Інтерв'ю у режисера взяв телеканал ВІККА [6]. На початку інтерв'ю С. Проскурня зазначив, що «для багатьох, хто навчається в школах і в університетах ім'я Василя Симоненка - майже абстракція. Для того, щоб розказати, щоб реконструювати якісь епізоди його життя театр має фантастичні можливості. Саме театр може створювати, або - а даному разі - відтворювати атмосферу» [6]. Автор із усмішкою згадав, як «свого часу, в середовищі шістдесятників жартували - можна святкувати день народження Василя Стуса, Ісуса Христа і Василя Симоненка - три дні підряд». Таке літературне «тридення» для людей його покоління стало свого роду символом внутрішнього спротиву режиму.

С. Проскурня зауважив, що «матеріалом для п'єси стали спогади сучасників, книги, - енергетично згущений матеріал, ... саме всотування в себе всіх цих нюансів, всіх деталей - інколи навіть дуже інтимних, інколи - контраверсійних, інколи - просто дивних гіпотез стосовно його смерті подарувало такий творчий продукт» [6]. В інтерв'ю згадується, що на роль Симоненка був затверджений непрофесійний актор - співробітник музею Тараса Шевченка Ярослав Литвин. В історико-культурній парадигмі цей свідомий і навмисно промовистий жест можна вважати продовжуванням традиції італійських неореалістів та сучасного європейського андеграундного мистецтва (зокрема, групи митців, що об'єдналась довкола мистецького маніфесту «Догма 95» Ларса фон Трієра). Непрофесійних акторів, а часом навіть маргіналів з римських нетрищ знімали у своїх роботах П'єр Паоло Пазоліні («Мама Рома», «Сало, або 120 днів Содому»), Фредеріко Фелліні та інші режисери, список яких можна продовжувати.

Розуміння того, що розповідь про В. Симоненка повинна мати відповідний градус і не стати травестованим дійством, чи ще гірше - «гротескним ковадлом», штовхнуло С. Проскурню на творчий експеримент. Аби передати тонкий психологізм, ліричну правдивість, новизну і достеменність постаті поета, режисер побудував усі діалоги виключно на документальному матеріалі. Адже без перелічених рис гуманітарні контури постаті В. Симоненка будуть розмитими і невірогідними. Метою проекту, за словами самого С. Проскурні, було створити екзистенційний образ поета - у перетині творчих і культурних асоціацій і відчуттів. Жанр свого спектаклю сам режисер визначає як щось середнє між театральною притчею і соціальною драмою.

Життя і творчість В. Симоненка, за влучним висловом Д. Павличка, нагадує «політ надзвукового реактивного літака: він уже зник за горизонтом, а в цей час через небо, над головами людей, летить його могутній звук, на який усі звертають увагу, шкодуючи, що не здогадалися подивитися у небо раніше, щоб побачити сам літак».

Висновки. Черговий ювілей приніс чимале пожвавлення в дискурс, присвячений творчості поета. Сміливі статті, розвідки, телерадіопередачі і театральні постановки долають перепони в стереотипній усталеності масової свідомості. Завдяки новій сміливій творчій рефлексії постать В. Симоненка постає як все більш об'ємний, стереоскопічний образ. Поволі формується «золота легенда» українського культурного хронотопу, новий топос у мультикультурному просторі української гуманітарної думки. Суха оціночна стратифікація й академічна оцінка поета відходить на другий план, перевага, натомість, віддається структурним культурологічним дослідженням, асоціативним лабіринтам і ланцюгам, рецепції, яка оцінює унікальність творчого прецеденту В. Симоненка для історії, і кінцем кінців - вічності. Поступово на задній план відходять риторичні фігури і фальсифікати, імітації творчого дискурсу. Все чіткіше вимальовується абсолютний гуманітарний контур постаті поета, що навіть сьогодні здатний мобілізувати нас до участі в божественній і звитяжній акції життя.

Література

симоненко поет революція гідність

1. Божко С. Василь Симоненко. Журналіст і поет. Громадянин / С. Божко // Телекритика [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.telekri.tika. ua/ kontekst /2015-01- 08/102306.

2. Лубчак В. йшов солдат... [Електронний ресурс] / В. Лубчак. - Режим доступу: http:// www.day.kiev.ua/uk/article/den-ukrayiny/yshov-soldat.

3. Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала / Ліна Костенко. - К.: Українська прес-група, 2013. - 80 с.

4. Окара А. Василь Симоненко та новий канон високої української культури [Електронний ресурс] / А. Окара. - Режим доступу: http://rn.day.kiev.ua/uk/article/ cuspilstvo/vasil- simonenko-ta-noviy-kanon-visokoyi-ukrayinskoyi-kulturi.

5. Прокопенко М. Послання від поета [Електронний ресурс] / М. Прокопенко. - Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk/article/taym-aut/ poslannya-vid-poeta.

6. Проскурня С. Інтерв'ю [Електронний ресурс] / С. Проскурня // Телерадіокомпанія ВІККА. vikkanews - 01.04.14. - Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=EDvLXB0AAJM. - Дата доступу: 25.06.15.

7. Рудяченко О. Василь Симоненко. Найсліпучіша комета [Електронний ресурс] / О. Рудяченко // Експресо TV http://espreso.tv/ - 01.01.15. - Режим доступу: http://espreso.tv/ article/2015/01/08/symonenko_nayslipuchisha_kometa.

8. Симоненко В. Спадщина: У 2 т. / Василь Симоненко: упорядкув., передм., алф. покажч., підбір світлин В. Яременка. - К. :Видавничий дім «Персонал», 2008. - (Б-ка українознавства; Вип. 14).

9. Хріненко М. Василь Симоненко «Я виступаю проти нової релігії» [Електронний ресурс] / М. Хріненко. - Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/ uk/article/media/vasil-simonenko-ya-vistupayu-proti-novoyi-religiyi.

10. Яременко В. Життя і поетична творчість Василя Симоненка // Василь Яременко «... Літератури дивна течія.» (Праці 2001-2010 років). - К.: Аконіт, 2011. - С. 460-501.

Размещено на Allbest.ru