На початку ХХІ ст. боротьба за ствердження демократичних норм і принципів набула нового сенсу як в країнах Заходу, так і в країнах, де основною релігією держави є мусульманство. В цьому контексті розгляд гендерного питання має значну актуальність для становлення демократичних основ в незалежній Україні.

Аналіз актуальних досліджень

За останні кілька десятиліть гендерне питання в арабському суспільстві стає одним з найбільш гострих питань, тому, нема сумніву, що західні дослідники є одними серед провідних в цій галузі. Зокрема, необхіднопідкреслити роботи: Айчер "Cross - nat. studies of women elites" [3], Хамди Муніри "The Politicisation of Islam: A Case Study of Tunisia" [4]. Аналізуючи своє дослідження, автор також спирався на спогади першого президента Тунісу Х. Бургібу [1, 2].

Метою статті є розгляд історичного процесу становлення туніської еліти, її відновлення, та впливу гендерних перетворень на цей процес.

Виклад основного матеріалу

Незалежно від політичної системи і тенденцій суспільного розвитку конкретної країни арабського світу, проблеми жінок повсюди диверсифікувалися і політизувалися, хоча ступінь їх прояву в політичному житті окремих країн істотно відрізняється. Потужним важелем тиску на консервативні режими стає не тільки громадська думка, а й неурядові організації, багато з яких грають не останню роль на світовій політичній арені.

В останній третині XIX ст. інтенсифікація контактівТунісу з європейськими країнами змусила туніських лідерів задуматися про те, як можна захистити країну від тотального впливу іноземної культури. При панівної арабо-ісламської цивілізаційної парадигми, країна страждала від застарілої системи освіти. Тому вже в 1875 р. в Тунісі була відкрита нова школа (Аль-Мадраса Ас-Садикійя), яка стала базою для формування освіченої еліти та створила особливе середовище з новими традиціями. Характерним для туніської еліти, яка отримала освіту в коледжі Садикійя, був зрілий і поглиблений підхід до найгострішої проблеми арабського світу - взаєминам традиційних цінностей ісламу та європейської культури. Зрілість підходу позначалася в неприйнятті як екстремізму в ставленні до традицій, так і в неприйнятті зовнішньої імітації всього західного. Ця еліта утворила нове середовище, що забезпечила наступність ідеології і дії і стала попередницею молодотунісців, що створили на рубежі ХХ ст. добре організований, культурно - просвітницький рух, який на завершальному етапі трансформувався в політичний. Немає сумніву, що в політичній боротьбі за контроль над національним рухом в Тунісі в 1930-ті рр., відома як "культурна схизма", західно-орієнтована еліта взяла верх над своїми супротивниками-традиціоналістами [3, р.120].

Кажучи іншою мовою, політичні лідери країни зробили вибір до прозахідної орієнтації, з урахуванням арабо-ісламської спадщини. Відповідно, емансипація туніських жінок була складовим сюжетом цієї орієнтації. Після проголошення незалежності у 1956 р., протягом доволі тривалого періоду, керівництво країни було більш прозахідним, ніж суспільство, особливо, якщо мати на увазі населення, яке проживає далеко від основних міських центрів.

Слід зазначити, що з другої половини 50-х рр. і до кінця 80-х рр. ХХ ст. емансипація жінок стає одним з напрямків державної політики. Юридичною основою для цього процесу став новий Кодекс особистого статусу, який замінив сімейно-шлюбні норми шаріату.

Напередодні ухвалення КОС, обґрунтовуючи необхідність емансипації жінок в туніському суспільстві, глава партії Нео - Дустур Хабіб Бургиба говорив: "Згадаймо про становище туніської жінки. Вона все життя проводила під замком, так як всі боялися за її чесноту. Вона була замкнена з дитинства, захована від чоловічих поглядів і не піддавалася ніякому ризику. Її безпека була повністю гарантована, але рівень розвитку жінки був дуже низьким. Позбавлена якого-небудь почуття відповідальності, свідомості соціальної значущості, вона не займалася ніякої інтелектуальною діяльністю. У соціальному плані наше суспільство було наполовину паралізовано, і довгі роки перед очима було це сумне видовище " [2, р.23].

Підготовка кодексу законів, що став першою в історії країни кодифікацією сімейного права, зажадала тривалої і клопітливої роботи: його проект обговорювався на семи міністерських нарадах, викликаючи бурхливі дебати. Уряд Тунісу, приступаючи до створення нових законів, не прагнув негайно зруйнувати історично сформовані сімейно-шлюбні інститути. Він намагався усунути багатошаровість і заплутаність в галузі правового регулювання шлюбу та сім'ї. Таким чином, було прийнято проміжне рішення, висунуте на початку століття Тахар аль-Хаддадом. Згідно з цим автором, Коран повинен тлумачитись відповідно за обставинами його розкриття, необхідно виділити фундаментальні принципи і додати їм переважну силу по відношенню до практичної реалізації [5, р.43].

Одночасно нове законодавство було направлено на те, щоб виробити такі юридичні норми, які сприяли б стабілізації сім'ї, зміни положення жінки, захисту інтересів дітей. Х. Бургиба заявив у своїй промові 10 серпня 1956 р.: "Ми хочемо не тільки підняти статус жінок але, також встановити повагу між подружжям, забезпечити благополуччя дітей. Шлюб - це високий моральний інститут, тому не можна турботу про врегулювання відносин у родині надавати тільки її членам. Суспільство має втрутитись, щоб забезпечити рівновагу, яке абсолютно необхідне в сім'ї" [2, р.177178].

Декрет від 13 серпня 1956 р. про введення Закону про особистий статус має преамбулу, яка починається зі слів "Хвала Господу! Ми, Мухаммед Ламін, паша-бей, володар королівства Туніс." і закінчується фразою". за пропозицією нашого прем'єр-міністра і голови ради уряду взяли наступний декрет"; внизу ж стоїть підпис одного Х. Бургіби [1, р.5]. Дата прийняття декрету відзначається щорічно як жіноче свято.

Якщо урядова політика в цілому була орієнтована на емансипацію жінки, то сімейний уклад все таки був традиційним арабо-мусульманським по своїй орієнтації.

Коли в 70-х роках ХХ ст., в арабських країнах настав період "ісламського буму" туніська політична еліта втратила свою єдність і гнучкість, яскравіше стали проявлятися арабська й ісламська орієнтації суспільства [4, р.44].

Офіційна пропаганда, спрямована на рівноправність жінок, стала носити більш обережний характер, а кампанія проти традиційних мусульманських звичаїв була фактично припинена. Багато в чому це було пов'язано з розчаруванням у Західній "технократичної цивілізації" яка йде, на думку ісламістів, по дорозі бездуховності, деградації і самознищення. Щоб уникнути непотрібної конфронтації в суспільстві навіть лідери жіночого руху прагнули пов'язати процес емансипації з нормами ісламу.

Пожвавленням ісламських настроїв, підвищення інтересу до свого минулого, культури і традицій, привели до відновлення деяких рис мусульманського життя, ісламського ритуалу при проведенні весіль, різних обрядів і т. і.

Висновки і перспективи подальших досліджень