Ідеологічні трансформації в публіцистичних виступах Юрія Косача про добу Української Народної Республіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідеологічні трансформації в публіцистичних виступах Юрія Косача про добу Української Народної Республіки

Ключові події української історії завжди знаходили відгук у публіцистиці представників роду Драгоманових-Косачів. Не стала винятком і бурхлива доба першої Української революції, що підтверджують численні публікації у 19171918 рр. Олени Пчілки на сторінках «Газети Гадяцького земства» та Світозара Драгоманова у «Робітничій газеті». Пізніше один із наймолодших представників публіцистичної династії - Юрій Косач на шпальтах української еміграційної періодики неодноразово торкатиметься як уроків самої Української революції, так і діяльності її керманичів. на жаль, його публіцистичні виступи аналізованого тематичного сегменту ще не ставали предметом окремої наукової студії. Актуальність пропонованої розвідки обумовлена потребою заповнити цю джерелознавчу лакуну й репрезентувати науковій спільноті непрості ідеологічні та світоглядні трансформації Ю. Косача.

На сьогодні про спадщину талановитого публіциста маємо окремі розвідки таких авторитетних учених, як-то В. Агеєва, С. Кравченко, С. Павличко, Р. Радишевський, Н. Сидоренко, Ю. Шерех, проте питання перцепції Ю. Косачем Української революції 1917-1921 рр. у них не висвітлювалося.

Метою наукової студії є висвітлення подій та оцінка діяльності культурної та політичної еліти епохи першої Української революції у публіцистичній спадщині Ю. Косача, репрезентованої на сторінках еміграційних видань. Мета статті зумовлює розв'язання таких завдань: з'ясувати концептуальну спрямованість публіцистичних виступів Ю. Косача крізь призму його політичних орієнтацій; охарактеризувати статті публіциста про творців державницької ідеології 1917-1921 рр.

Методи дослідження. Для реалізації поставлених завдань автором статті використано такі методи: системного аналізу, що дав можливість передати процес формування ідеологічних орієнтацій Ю. Косача у різні періоди публіцистичної практики; проблемно-тематичний і жанрово-стилістичний для з'ясування специфіки © Семенко С, 2017 публіцистичних виступів Ю. Косача про добу УНР. Застосовування різноаспектного текстуального підходу до публіцистичної спадщини представника роду Драгоманових-Косачів уможливило виокремлення рис самобутності публіциста у висвітленні подій першої Української революції.

Результати й обговорення. У перший і другий періоди журналістської практики, який умовно можна означити як «націоналістичний» та «проєвропейський», Ю. Косач видрукував чи не найбільше статей про події першої Української революції. Так, у ювілейній статті «На зустріч XVII річниці листопада» він подає власне бачення тієї буремної доби для розвою національної ідеї, акцентує увагу й на причинах поразки УНР, котрі мали відгомін у політичній ситуації 30-х рр. XX ст. в Україні. У публіцистичному виступі спостерігаємо різку зміну тональності: від героїчного пафосу до гіркого сарказму, місцями сум за втраченою можливістю здобути власну державність. Косач вважає, що доба Української революції стала для українців героїко-трагічною легендою - «чудесним визволенням забутого й закутого міфу». У розумінні публіциста 1918 р. став добою «сталевої реінкарнації кволого вовтузення «тирольців сходу» і «шельменків деньщиків» у мільйонову волю українців», добою, коли відбулося пробудження в аморфної зденаціоналізованої частини українства національної свідомості та відродження кращих національних традицій.

Ю. Косач із позиції історичної достовірності й об'єктивності аналізує роль подій 1918 р. для внутрішньої та зовнішньої української політики, зазначаючи, що найбільше доба УНР значима тим, що стала потужним кроком для України на шляху входження до світової спільноти й виховала молоду генерацію української інтелігенції, яка своєю діяльністю охопила «всі вияви національного життя - від мистецтва й культури до родинного побуту», «виробила візію майбутньої держави» й досягла значних успіхів у боротьбі з «давнім рутенством».

Публіцист наголошує, що вплив доби Української революції відбився на настроях української інтелігенції середини 1930-х рр.: «З гуртком і брязком упала в 1918 році залізна завіса над останньою дією малоросійського-русинського видовища. Канонада українських революційних гармат і тріскіт українських революційних скорострілів заглушили сокотання наталкополтавських соловейків. Почалась затяжна й жорстока боротьба за нову українську правду. Почалась нова епоха для України» [5, с. 3].

Детально зупиняється публіцист і на такій світоглядній проблемі як реалізація українською інтелігенцією свого національного чину. Відступаючи від аналітичного стилю, автор вдається до художньої образності в змалюванні героїв і ворогів української державності: «Польські шибениці й московські кулі. Севлон і Береза, Лук'янівка й Бригідки. Хрест і холодна Гора. Наступ на українців з півночі й заходу. Вирок смерті Українській Нації: «зроблю з України льодову пустиню» (Постишев, «Час останній скінчити зо степовою химерою»). А на зустріч їм - повішений Данилишин і розстріляний Влизько - виразники нової героїчної доби, виразники нової української волі. А назустріч ворогу: націоналістичні Донбаси, Волинь, Закарпаття, Приморя, Канада, й Бразилія - досі найглухіші, досі найніміші. Українська земле за шеломяним єси. Це вже не гайдамацький романтизм, не химерна одчайдушність, це необхідність історії, це проблема життя, боротьби за своє місце під сонцем» [5, с. 3].

Неважко помітити виразні алюзії зі «Словом о полку Ігоревім», що служать для доведення тези про тяглість української національної ідеї з часів Київської Русі. Створюючи портрет виразників українського чину 1918 р. та докладно розшифровуючи духовний код національної продержавницької еліти, Ю. Косач стверджує: «Це ті українці, сини віку активності, нестримного віку молитви й вогню, що його заслуга рік 1918» [5, с. 3].

Будучи уважним політичним аналітиком, суголосно успадкованій публіцистичній традиції та власній ерудиції, він встановлює цілком закономірний взаємозв'язок між розвоєм української ідеї й національної культури, стверджуючи, що в роки національно-визвольного піднесення відновлюються, трансформуючись суголосно новій політичній ситуації, тяглі українські культурні традиції. Так, у статті «Дорогі цвинтарі»: «…Покоління 17 року, в жорстокі дні поновного ставання нації, чудесно відновлювало призабуту, присипану в селищах недержавності традиційного укра - їнщення світових мандрівних тем, відновлювало питоменість українській культурі споконвічну традицію «перехресних стежок». В дещо збаналізованій термінології це означало: «поворот до Окциденту» [3, с. 29].

У роки Другої світової війни Ю. Косач звертається до уроків Української революції, щоб демаскувати тяглу для радянських можновладців політику денаціоналізації українців. У памфлеті «Лінія Симона Петлюри» акцентує увагу на світоглядно-психологічній стороні проблеми, зазначаючи, що «руйнування фізичних засобів, майна і природних скарбів України Московщиною є нічим у порівнянні до тих інтелектуально-моральних шкод, які завдало московське панування українській нації» [1, с. 4]. Доказовою базою до наведеної тези про те, що у знакові моменти, коли історія дає шанс українцям побудувати свою державу, російська «моральна отрута» діє сильніше за зброю, виступають факти національно-визвольної боротьби українців проти російсько-більшовицької політичної експансії 1917-1921 рр.

Без зайвої патетики автор переконливо обґрунтовує нагальну історичну необхідність для українців виробити стійкий імунітет до радянської пропаганди, позаяк тільки «мобілізація наших власних національних сил» є гарантією відродження незалежної суспільно-політичної й економічної системи України. Зокрема, наголошуючи на тяглості ідей такого провідника націоналізму як Симон Петлюра, Ю. Косач досить таки безапеляційно потверджує думку, що в екстремальних умовах війни, найбільш оптимальною для боротьби із подальшою русифікацією і радянізацією є ідеологія українського націоналізму, бо вона «не потребує пристосовуватися до зрозуміння та сходити до рівня навіть найбільш змосковщених часток українського народу» [1, с. 4].

Подвигу героїв Крут присвячена ювілейна замальовка Косача «Крути - українські Термопіли», побудована на основні історичної аналогії українських історичних подій із подіями стародавньої Еллади. Автор замальовки підкреслює величезну роль для творення національного міфу Греції термопільського подвигу, який «знайшов вдячний відгомін в усьому народі», тому подібного розуміння, на його думку, заслуговує й подвиг молодих українських оборонців самостійності рідної держави доби УНР. Публіцист, акцентуючи увагу на жертовності й почутті обов'язку української патріотично налаштованої молоді, наголошує, що тільки вона «в рокову для української соборності годину зрозуміла, що життя й честь народу смертельно загрожені», тому сміливо пішла в нерівний бій із більшовицьким військом Муравйова. У стилі народних дум Ю. Косач пафосно резюмує: «І хоч боротьба скінчилася для геройських оборонців фатально, але слава їхня не вмре, не поляже. Подвиг крутянських героїв - це ясний метеор, що заблис на непроглядно захмареному і громами наснаженому нашому політичному небосхилі. Крути - це безсмертя України» [4, с. 173].

Про подвиг героїв битви під Крутами згадано і в публікації Ю. Косача «Пам'яті борців», у якій публіцист прагне утвердити в читача думку, що жертва в ім'я національної ідеї, «коли все особисте йде на вівтар загального», «передусім для найбільш яскравого явища єдності й величі нації, її боротьби за життя» - є великим духовним чином, а війна в ім'я утвердження власної державності є виправданою [6, с. 5].

Говорячи про необхідність із зброєю в руках здобувати власну державну незалежність та створення потужної української армії, він засуджує тих очільників українського культурного руху, які знехтували й перервали традицію «героїчного персте - ня староукраїнського й козацького мілітаризму», й називає їх «справжнім нашим прокляттям». Публіцист послідовно декларує «Боротьба й офіра - завдання життя кожного члена нації. Це стиль нової доби, суворої й радісної, доби, що відновила одвічні людські правди, що виписала на небі нової Європи вогняні знаки найшляхетнішого вияву людської природи й духа - знаки національного відродження» [6, с. 5].

Ю. Косач вважає необхідним відновлення розірваної військової традиції, що розпочинається насамперед через власне світоглядне усвідомлення себе українцем, відданим борцем за побудову власної держави. Такими він вважає героїв Крут, які стали своєрідним мостом на шляху поєднання героїчного минулого й сучасного. Публіцист патетично артикулює: «Кожна нація додає до свого прапору червону фарбу крові, ту черлень, що її проклято віками за гордість і славу нації, за її панування. Буде ж у прапорі нашім барва малинова, барва крові козацької, що від неї так буяють наддніпрянські жита. Коли ж пам'ять про пролляту кров борців увіковічиться не тільки смужкою на нашім прапорі, але в глибині народних сердець, стане тим вогнем, що запалює волю мільйонів одним великим прагненням, тоді час, коли під тріумфальним луком на Софійській площі, на плиті Невідомого Стрільця запалахкоче невгасимий світильник, буде близький…» [6, с. 5].

У концептуальному огляді «Шляхи сучасної української літератури» Ю. Косач наголошує, що на шляху свого культурного відродження новітня українська література починає свій відлік від часів Української революції 1917 р., репрезентуючи «нові постаті, дух і сенс». Кращі українські письменники тієї буремної доби, за спостереженнями публіциста, керувалися українською національною ідеєю як одним із головних критеріїв у створенні художнього полотна, що допомогло їм достойно здолати непросту ситуацію вибору «між молотом руйнівного інтернаціоналізму і ковадлом власного провінціоналізму», викресати «живий національний дух» і «врятувати його іскорки від загибелі» [7, с. 3]. Косач закцентовує увагу на тому, що з погляду історичної ретроспективи окреслюються позитивні зміни в національному письменстві: «перемога здорового інстинкту національного самозахисту», створення завершеної цілості літературного процесу, наближення до горизонтів сучасної європейської літератури.

Кардинальна зміна Косачевої риторики у публіцистиці 1960-х рр. вражаюча, вона діаметрально протилежна його публіцистичній спадщині 30-50-х рр. ХХ ст., де ідеї войовничого націоналізму позиціонувалися як єдино правильна ідеологія, а національно-визвольні змагання та їх очільники 1917-1919 рр. оцінювалися у піднесено-патетичному тоні. У радянофільських нарисах «Від феодалізму до націоналізму» доба УНР трактується вже як «повний розгром панівної верстви», негативно оцінюється державницька політика тогочасних очільників українського руху. Прикметно, що вкотре в якості доказової бази Ю. Косач використовує розлогі цитування з відомого публіцистичного твору, в цьому випадку таким є «відродження нації» В. Винниченка. Самому ж голові Директорії автор нарисів дав високу оцінку за «думання в координатах дійсності», за громадянську мужність, що виявилась у публічному визнанні політичних помилок на сторінках книги «Відродження нації».

Автор збірки «Від феодалізму до неофашизму» вдається до специфічної гри з поняттями «національний» і «націоналізм»: з одного боку, він не відкидає того факту, що «національне питання є одним із найважливіших співчинників соціальної революції, яку переживає світ. Особливо важливе воно в боротьбі поневоленого народу і реалізується постулатами політичної свободи, державної суверенності, вільного розвитку мови, культури і всіх інших ознак національної самобутності» [2, с. 30], а з іншого - критикує політичну недієздатність ідей націоналізму в колах сучасної йому української громади на чужині, вважаючи що політичні лідери еміграції є нащадками тієї «української панівної верстви», яка «на певних етапах своєго розвитку, проблему національного самоокреслення цілковито ігнорувала», а жадання економічної користі «спрямовувала її ідеологію в річище безобличного космополітизму або на манівці інтеграції з її гегемоном - панівною верствою чужої нації, з її культурою» [2, с. 31].

Усім арсеналом дошкульних наличок в бік своїх ідеологічних візаві, подекуди перебільшено тенденційним трактуванням фактів української і світової історії, вплітанням у хід розповіді вирваних із загального контексту дефініцій, окремих положень із націоналістичних концепцій опонентів Ю. Косач прагне довести, що націоналізм, починаючи з початку ХХ ст. і до сучасної йому доби, був «узагальнено, спрощеною синтезою тих «ідеологій» чи «програм», з якими, в минулому, в різних обставинах, українська панівна верства змагалась за своє панування», «рефлексією класових відносин даного, конкретного періоду».

Публіцист не менш гарячково й безкомпромісно вульгаризовано, ніж рупори радянської пропаганди, трактує події доби УНР і ЗУНР, з непритаманною для публіцистичної практики роду Драгоманових-Косачів політичною упередженістю й лакейським бажанням прислужитися ворожій для української нації ідеології, нарисовець вдається до вульгаризації знакових подій та голослівної критики діячів, пов'язаних із розвитком державницьких ідей в Україні.

В аналізованій збірці від розділу до розділу рефреном проходить думка про архаїчність української націоналістичної ідеології, її політичну яловість, містифікацію національного міфу за допомогою галереї відомих історичних постатей носіїв державницьких ідеалів. І якщо в попередній період публіцистичної діяльності Ю. Косача Симон Петлюра поціновувався як герой «чину», то в нарисах «Від феодалізму до неофашизму» він називає його «невдалою карикатурою Виговського», «знаряддям польсько-магнатського колоніалізму». Як бачимо, у збірці нарисів «Від феодалізму до неофашизму» свої енциклопедичні знання з української історії Ю. Косач використовує з метою дискредитації державницьких концепцій.

Висновки та перспективи. У публіцистичних виступах Юрія Косача 30-50 рр. ХХ ст., у яких осмислюються уроки Української революції 1917-1921 рр., констатується, що ця знакова доба вкотре потвердила віковічне прагнення українців до створення власної суверенної держави. Публіцист відзначив, що ця доба мала позитивний вплив не лише на відродження національної ідеї, а й на розвій культури. Змальовуючи державницьку позицію С. Петлюри та подвиг героїв Крут, Ю. Косач закликає сучасників до праці в ім'я України, зберігати й примножувати кращі державотворчі традиції попередніх поколінь.

Відступаючи від своїх націоналістичних і проєвропейських переконань 30-50 рр., у третій радянофільський період своєї публіцистичної діяльності Ю. Косач трактує події Української революції 1917-1921 рр. відповідно до канонів радянської пропаганди, відступаючи від кращих традицій свого роду, який протягом століття розбудовував основи національної ідеї. Подальше вивчення політичної публіцистики Юрія Косача сприятиме як з'ясуванню важливих світоглядних питань, пов'язаних із розвоєм української державницької ідеології, так і створенню об'єктивної історії української еміграційної журналістики.

Література

публіцистичний косач політичний

1. Косач Ю. Від феодалізму до неофашизму. Нариси / Юрій Косач. - Нью-Йорк: Вид-во «За синім океаном», 1962. - 95 с.

2. Косач Ю. Дорогі цвинтарі / Юрій Косач // Всесвіт. - 1972. - №9 - С. 28-30.

3. Косач Ю. Крути - українські Термопіли / Юрій Косач // Свобода. - 1953. - 15 лют. - С. 173-174.

4. Косач Ю. Пам'яті борців / Юрій Косач // Слово. - 1946. - 21 квіт. - С. 5.

Размещено на Allbest.ru