Ліквідація Запорозької Січі російською державою

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ліквідація Запорозької Січі російською державою

Лісна І.С.

Анотації

У період розбудови сучасної незалежної Української держави варто звертатися до вивчення історичного досвіду процесів державотворення в Україні, зокрема участі у формуванні й розвитку ідеї української державності українського козацтва, яке у середині XVII ст. очолило загальнонародну боротьбу за створення Української держави, а у другій половині XVIII ст. було ліквідовано. Ця тема, особливо питання подальшої долі козаків після ліквідації Запорозької Січі, залишаючись актуальною у нинішніх політичних умовах, потребує переосмислення діяльності запорізького козацтва і його доробку у становленні української державності.

Ключові слова: Запорозька Січ, козак, кошовий отаман, паланка, військовий суддя, військовий писар.

В период развития современного независимого Украинского государства следует обращаться к изучению исторического опыта процессов становления независимости в Украине, в частности, участия в формировании и развитии идеи украинской государственности украинского казачества, которое в середине XVII века возглавило общенародную борьбу за создание Украинского государства, а во второй половине XVIII века было ликвидировано. Эта тема, особенно вопрос дальнейшей судьбы казаков после ликвидации Запорожской Сечи, оставаясь актуальной в нынешних политических условиях, требует переосмысления деятельности запорожского казачества и его вклада в становление украинской государственности.

Ключевые слова: Запорожская Сечь, казак, атаман, паланка, военный судья, военный писарь. державотворення історичний козацтво

Lisna IS. LIQUIDATION OF THE ZAPOROZHIAN SICH BY THE RUSSIAN EMPIRE

Key words: Zaporozhian Sich, Cossack, Kosh Otaman, palanka, military judge, military pysar.

Постановка проблеми. Вже у другій чверті XVIII століття було зрозуміло, що царизм не має жодних намірів щодо збереження української автономії, передбаченої ще Березневими статтями 1654 р. [1, с. 15].

Метою статті є аналіз участі у формуванні й розвитку ідеї української державності українського козацтва, а також питання подальшої долі козаків після ліквідації Запорозької Січі, яке залишається актуальним у нинішніх політичних умовах та яке потребує переосмислення діяльності запорізького козацтва і його доробку у становленні української державності.

Виклад основного матеріалу. Після дворового перевороту 1762 р. на московський імператорський престол зійшла Катерина II, дружина імператора Петра III, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади самодержавства у величезній імперії. Важливим аспектом у політиці імператриці стало так зване "зросійщення ополячених окраїн" (під "окраїнами" царизм вбачав українські та білоруські землі). Такі плани Катерини II не передбачали ні існування козацької держави Гетьманщини, ні козацьких вольностей, ні Запорозької Січі [2, с. 324].

Коли 1764 р. було ліквідовано Гетьманщину, а ще через рік - полково-сотенний устрій на Слобожанщині, останнім оплотом української свободи залишалася

Запорозька Січ, яку у панівних колах Росії бачили як "кубло бунтівників та бандитів". Царизм лише чекав слушної нагоди для ліквідації козацької вольниці.

Адже Запоріжжя й у XVIII ст. було осередком соціального протесту пригноблення люду, залишалося в очах мільйонів селян Російської імперії привабливим місцем волі. Сам факт його існування по революційному впливав на характер соціально-економічних відносин в Україні, а також в усій Російській імперії, підривав підвалини поміщицько-кріпосницького господарства. Дедалі частіші втечі на Січ не тільки українських, а й російських селян позбавляли поміщицькі маєтки робочих рук [2, с. 325].

Політична автономія, самобутній республіканський лад Січі з його демократичними порядками - частим проведенням рад, на яких вирішувалися найголовніші козацькі справи, виборністю старшини, місцевим самоврядуванням, своїм судом, - усе це було історичною антитезою російському самодержавству, абсолютній монархії. Проводячи політичну ліквідацію автономії України, імперський уряд, зрозуміло, не міг обминути і Запоріжжя. Йому він також виніс смертний вирок. Однак зовнішньополітичні та військові інтереси не давали можливості царизмові одразу здійснити цей вирок. Січ була скасована через 15 років після ліквідації Гетьманщини [2, с. 325].

Наведені вище факти малюють картину тих взаємовідносин, які створилися між Запоріжжям і царською Росією. Повне ігнорування прав запорожців на їхні землі, повне нехтування їхніми традиціями, з якими прийшли вони у 1734 р. на свої землі - характеризують ставлення царського уряду до Запоріжжя. З іншого боку, глибока різниця між самодержавно-кріпацьким устроєм Російської держави та волелюбним демократичним устроєм Запоріжжя, по суті республіканським. Існування Запоріжжя з його гаслом - не повертати втікачів - було загрозою для кріпацького господарства Російської імперії. Величезну небезпеку для російського устрою являло Запоріжжя, як повсякчасний осередок революційних рухів. Не можна забувати й економічних питань, пов'язаних з Запоріжжям, а саме - багатство запорозьких ланів у часи, коли поміщицьке господарство Росії щораз більше потребувало земель, коли питання хлібного експорту ставало основною проблемою російської економіки.

Але попри всі ці обставини, Запоріжжя залишалося потрібним як міцний бар'єр, що захищав Росію від нападів з боку Криму і Туреччини. Війна з Туреччиною 1768-1774 рр. змінила ці обставини [3, с. 387-388].

З самого початку війни запорізьке військо було змобілізоване і брало участь у воєнних діях. Січовики, козацтво вирушило на війну. Сім тисяч запорожців з кошовим отаманом билися в авангарді корпусу князя Прозоровського під Очаковом, Кінбурном, Хаджибеєм. Запорізька флотилія діяла на Дунаї. Воєнні заслуги запорожців відзначало вище командування: Калнишевський одержав золоту медаль з діамантами, тисяча козаків дістали срібні медалі. У своєму рескрипті Катерина ІІ обіцяла "усугубить милости".

Запоріжжя у ті роки перенесло великий тягар: багато козаків вбито, покалічено; господарство занепало, бо господарі, значна частина яких не мала родин, були на війні. Запоріжжя утримувало російські війська, що проходили через "вольності", давало коней, волів, продукти. З будуванням Дніпровської лінії сплюндровано сади, поля тощо [3, с. 388].

Наслідки війни, що закінчилася Кучук- Кайнарджійським миром, були дуже важливі для Запоріжжя. Проголошення незалежності Криму від Туреччини та російського протекторату над ним змінило становище Запоріжжя: татари перестали бути постійними, страшними ворогами, з якими йшла боротьба, з іншого боку, Запоріжжя перестало бути форпостом у боротьбі з Кримом і Туреччиною, перестало бути бар'єром, що захищав Україну та Росію від татарських нападів: воно втратило свою цінність для Росії [3, с. 388].

Доля Запорозької Січі остаточно була вирішена 23 квітня 1775 р. на так званій раді при височайшому дворі. На ній з проектом скасування Січі виступив новоросійський генерал-губернатор Потьомкін, говорячи: "... Не можно вам оставаться. Вы крепко расшалились, и ни в каком виде не можете уже приносить пользы" [4, с. 295]. Був докладно розроблений план каральної експедиції. Саме він став виконавцем "монаршої волі" і жорстоко розправився із запорізькою вольницею.

Для операції проти Запорозької Січі були використані війська, що поверталися з російсько-турецької війни - 8 полків регулярної кавалерії, 20 гусарських і 17 пікінерних ескадронів, 10 піхотних регулярних та 13 донських козацьких полків - загальною кількістю понад сто тисяч чоловік. Командував цими силами генерал-поручик Петро Аврамович Текелі, виходець із сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер [5, с. 203].

Царські війська швидко зайняли Запоріжжя, певною мірою завдяки раптовості нападу, а також нечисленності січової залоги. Більша частина козаків на той час розійшлася по домівках або подалася на промисли. Січ охоронялася тритисячним гарнізоном з 20 невеликими гарматами. Залоги у паланках були ще слабші. Нависла загроза великого кровопролиття і повного знищення всіх козаків, що були тоді на Січі.

Дехто із запорозької старшини, що займав позицію цілковитої покори монаршій волі, сподівався зберегти особисті привілеї та багатства поза рамками запорізького ладу на службі царського уряду. Так, після зруйнування Січі царський уряд наділив ряд запорізьких старшин офіцерськими чинами, землями та ін.

29 червня 1775 р. був виданий указ Сенату, де подавалися мотиви знищення Січі і висловлювався дозвіл видати утримання старшинам і козакам, які не брали участі "у вчинках кошового". На основі цього Новоросійська губернська канцелярія направила ордер Норову з дорученням скласти списки старшини. Потьомкін через Текелі зі свого боку наказав Норову звільнити низку старих старшин-офіцерів. Отже, колишній кошовий отаман Пилип Федорів, осавули Сидір Білий, Логин Мощенський, Ломака, Легкоступ, полковники Андрій Білий, Іван Височин, Чепіга, Опанас Ковпак, полкові старшини Тимковський, Антін Головатий та інші цілком зберегли своє володіння [6, с. 212-213].

З-поміж цих та інших старшин були призначені керівники "уездов", на які була поділена окупована територія. Новоселицького - Сидір Білий, Кальміуського - Бершадський, Перевізького - Шульга, Личківського - Чернявський, Гардового - Побігайло, Самарського перевозу - Легкоступ [6, с. 213].

Вищу січову старшину репресували. Коли кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар з'явилися у таборі Текелі, їх зразу ж взяли під варту. Були віддані до суду з конфіскацією майна військовий старшина Андрій Порохня, полковники Мусій Чорний, Степан Гелех, Іван Кулик, Іван Гараджа, курінні отамани Осип Паралич, Мойсей Головко та ще ряд старшин.

Тільки через два місяці після вступу військ Текелі на Запорожжя, 3 серпня 1775 р., Катерина II сповістила населення імперії про скасування Січі. Підписаний нею маніфест проголошував, що "Сечь Запорожская вконец уже разрушена со изтреблением на будущее время и самого названия запорожских казаков". Маніфест вражає своєю нелогічністю та суперечностями. По суті, маніфест це публіцистичний твір, який виявляє мотиви, що викликали зруйнування Січі, та значення цього факту для сучасного і майбутнього. З одного боку, у ньому представляється Січ, як гніздо розбишак, що існували з грабунків, перебували "в совершонной праздности, гнуснейшем пьянстве й презрительном невежестве", не мали власності, перешкоджали торгівлі та культурному життю сусідів, а з іншого боку, маніфест обвинувачує запорожців у тому, що вони мали великі господарства, зимівники, слободи, прийняли до 50 тисяч селян і, влаштовуючи "власне господарство", розривали залежність від Росії і прагнули створити цілком незалежну область у надії, що схильність до розпутного життя та грабунків буде, завдяки внутрішньому багатству, "обновлять й умножать их число". Про пролиту козацьку кров за царську Росію у ньому не було ні слова [7, с. 296].

Г. Потьомкін дуже цінував запорожців як важливу у війнах з турками і татарами військову силу. Після ліквідації Січі він планував створити із запорожців нове військо, яке було б покірним знаряддям у його руках. Але події у дечому зруйнували його плани. Справа у тому, що значна частина запорозької сіроми після зруйнування Січі подалася на Тилигул, нібито на рибальство, а насправді перейшла до Туреччини, де і заснувала Задунайську Січ. Пішло майже 5 тис. чоловік.

Г. Потьомкін швидко збагнув свою помилку і надалі намагався виправити її. Перед ним уже постала нова проблема: відвернути бодай решту запорожців від утечі до Туреччини. Він змінив політику щодо запорожців і почав роздавати запорозьким старшинам армійські чини, які їх урівнювали з російськими дворянами, і наділяти землями. За ними не тільки залишали колишні запорозькі землі з їхніми зимівниками, а й навіть додавали "до норми" - ще стільки, скільки треба було, щоб припадало по 1500 десятин на особу. Дехто отримав і більші наділи. Так, полковник Стрець на Токмаківці - 14 636 десятин; полковий осавул Пишмич - 12 490 десятин на Камишеватій Сурі; отаман Кирпан - 11 912 десятин на Токмаківці; старшина С. Білий - 9 000 на Інгульці; отаман Вершацький - 7 950 десятин на Дніпрі [8, с. 180].

Рядових козаків спочатку залишили жити в їхніх зимівниках, а з 1776 року почали переселяти до великих слобід, що робилось як для нагляду за ними, так і для кращої організації господарства.

Гірша доля спіткала запорожців, які опинилися на землях, відведених поміщикам - вони пізніше були закріпачені. Однак це було вже не за часів Г. Потьомкіна, який добре розумів значення вільної праці для колонізації краю. Цікаво, що одним з перших ордерів Г. Потьомкіна був таємний наказ від 1776 року: "втікачів не повертати". Як бачимо, чомусь таки він навчився у запорожців. Зберіглася відповідь Г. Потьомкіна на скарги чернігівських поміщиків, що їхні збіглі селяни переховуються десь у Херсонському повіті. Потьомкін відповів так: "Чому втекли ці люди? Тут вони стали корисними для суспільства та держави робітниками і нічого злого не роблять. Вина власників, які своєю жорстокістю примушують людей тікати, покидати свої хати, рідних" [9, с. 77].

Після смерті Г. Потьомкіна, 12 грудня 1796 року Павло І видав указ, який поклав початок кріпацтву на півдні України. Відтоді вже селяни тікали не сюди, а на Кубань, на Кавказ, у Туреччину. Селяни добре зрозуміли: "...те, що у свій час почала Катерина II, руйнуючи Запоріжжя, закінчив її син Павло І" [9, с. 78].

Репресії царизму щодо козацтва, яке зажило гучної слави своєю боротьбою проти чужоземних загарбників і кріпосників, викликали у країні подвійну реакцію. Поміщики раділи: віднині здавалося їм, кріпакам нікуди буде тікати. Народ же, природно, з глибоким сумом зустрів ці прикрі вісті. Адже не одне століття тікали селяни до козаків. Обурення народу знайшло вияв у відомій пісні:

"Катерина, вража бабо, що ти наробила, Степ широкий, край веселий ще й занапастила..". Із занепокоєнням зустріли заходи царизму також передові кола західноєвропейських країн, насамперед, французькі філософи-енциклопедисти, яких Катерина II так старанно запевняла, що у Росії свої специфічні соціальні умови і що вона справжня мати для народу. Ось чому цариця поспішила їм пояснити свої вчинки, зокрема щодо Запоріжжя [10, с. 204].

У своєму указі від 3 серпня 1775 року Катерина II у переліку причин ліквідації Запорозької Січі на перше місце поставила "проступки і непослух, проявлені цими козаками у непокорі нашим височайшим повелінням, а також образа імператорської величності". Далі вона звинувачувала запорожців у тому, що "стали вони приймати без розбору у своє погане товариство людей всякого наброду, всякої мови і всякої віри". Крім того, вона вказувала на загрозу можливого виходу Запорозької Січі зі складу імперії. "Заводячи власне хліборобство, - пише цариця, - розторгали вони тим самим основи залежності від престолу нашого і помишляли, звичайно, створити із себе посеред вітчизни область цілком незалежну під власним своїм шаленим управлінням..." [11, с. 56]. А це, як відомо, навіть із сучасних подій, є найстрашнішим злочином, який завжди жахав прибічників імперії. Нарешті, цариця оповіщала, що соціально-політичний устрій Січі був протиприродний і суперечив державному ладу імперії. Ось чому "немає тепер більше Січі Запорозької у політичній її потворності". Зрозуміло, що Катерина II виражала настрої і думки всього панівного класу імперії [11, с. 56].

Висновки

Знищення Запорозької Січі 1775 р. - було насильницьким знищенням московськими військами українського козацького утворення - Запорізької Січі. Така нагода припала на 1775 р., коли закінчилася Російсько-турецька війна (1768-1774 рр.), яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні.

Зруйнування Запорозької Січі стало найбільшою подією в історії України XVIII ст. З нею загинула сила, яка протягом понад трьох століть захищала Україну від страшних ворогів, і завдяки цьому захистові давала можливість розгортати економічне і культурне життя. Разом з тим, Січ була тією силою, що стримувала процес закріпачення селян на цілій Україні, бо там, у неосяжних степах збиралися втікачі з усієї України.

Література

1. Кондратюк В.О. Феномен українського козацтва та його роль в історії державотворення українського народу / В.О. Кондратюк, Н.В. Г апонюк // Історичні студії Волинського нац. ун-ту ім. Л. Українки. - 2010. - № 4. - С. І1--18.

2. Білоцерківський В. Історія України: [навчальний посібник] / Василь Білоцерківський. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К. : Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник / Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб. - К. : Алерта, 2006. - 412 с.

4. Котова Н. Історія України: [навчальний посібник] / Наталія Котова. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

5. Юрій М. Історія України: [навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти] / Михайло Юрій. - К. : Кондор, 2007. - 249 с.

6. Антонович В.Б. Коротка історія козаччини / В.Б. Антонович. - Вінніпег: УВАН, 1971. - 232 с.

7. Система козацького самоуправління в рамках російської самодержавності на прикладі Запорізької Січі у сер. XVII ст. - кін. XVIII ст. / А.В. Кондрико. - М., 2015. - 296 с.

8. Політична історія України: [посібник для студентів вищих навча льних закладів] / За редакцією О. Танцюри. - К. : Академія, 2001. - 232 с.

9. Россия и Украина: Когда заговорят пушки... / А.Б. Широкорад. - М. : АСТ, 2008. - С. 78.

10. Грушевський М. Як жив український народ / М. Грушевський. - Київ: Орбіта, 1991. - С. 204.

Размещено на Allbest.ru