Особливості правового регулювання нотаріальної діяльності на українських землях у складі Російської імперії (1783-1917 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський державний університет внутрішніх справ

Особливості правового регулювання нотаріальної діяльності на українських землях у складі Російської імперії (1783-1917 рр.)

Долинська М.С., д. ю. н., доцент, завідувач кафедри господарсько-правових дисциплін

Анотація

нотаріальний український компетенція відповідальність

Статтю присвячено актуальним питанням правового регулювання нотаріальної діяльності на українських землях. Розглядаються питання становлення та розвитку нотаріальної діяльності на українських землях у складі Російської імперії.

Ключові слова: нотаріус, заповіт, нерухоме майно, нотаріальний акт, правове регулювання нотаріальної діяльності.

Аннотация

Статья посвящена актуальным вопросам правового регулирования нотариальной деятельности на украинских землях. Рассматриваются вопросы становления и развития нотариальной деятельности на украинских землях в составе Российской империи.

Ключевые слова: нотариус, завещание, недвижимое имущество, нотариальный акт, правовое регулирование нотариальной деятельности.

Annotation

The article is devoted to the actual issues of legal regulation of notarial activity on Ukrainian lands. The issues of formation and development of notarial activity on the Ukrainian lands within the Russian Empire are considered.

Key words: notary, testament, real estate, notarial act, legal regulation of notarial activity.

Постановка проблеми. Нотаріат на теренах сучасної України розвивався разом із змінами суспільного устрою та зазнавав постійного впливу з боку держави. Доки Україна входила до складу Російської імперії, розвиток нотаріальної діяльності останньої визначав відповідні процеси і на українських землях, які знаходилися під її юрисдикцією. Аналіз історико-правових аспектів розвитку нотаріальної діяльності на українських теренах буде корисним у світлі реформування інституту нотаріату та нотаріального законодавства.

Ступінь розробленості проблеми. Питання становлення та розвитку українського нотаріату було об'єктом дослідження багатьох учених, зокрема, необхідно виокремити праці українських дослідників нотаріату: В. Баранкової, М. Башти, Н. Василини, Л. Єфіменка, М. Дякович, М. Кальницького, Ю. Козьякова, В. Комарова, О. Король, О. Неліна, Ю. Нікітіна, Ю. Орзіха, Л. Сміян, О. Спектор, В. Черниша, П. Хоменко, В. Шишленко, Л. Шевчук (Ясінської) та ін.

Однак у працях названих науковців недостатньо приділено уваги аналізу правого регулювання нотаріальної діяльності на західноукраїнських землях за часів Російської імперії.

Мета статті - аналіз провадження нотаріальної діяльності на українських землях під юрисдикцією Російської імперії.

Методологічною основою даного дослідження стали як загальнотеоретичні, так і спеціальні методи, зокрема порівняльно-правовий та діалектичний методи.

Виклад основного матеріалу. Заслуговує на підтримку обґрунтований належним чином висновок Л.Л. Ясінської про те, що історія нотаріальної діяльності на українських землях, яка до кінця XVIII ст. розвивалася, ґрун туючись на власній правовій традиції, але з урахуванням позитивних впливів польської і німецької, а через них і французької, правових систем, з ХІХ ст. нерозривно була поєднана з історією російського нотаріату, який внаслідок низького рівня економічного розвитку, панування кріпосного права, поєднання судової та адміністративної влади розвивався значно повільнішими темпами [1, с. 154].

У 1781-1782 рр. царська влада поширила на територію України дію «Установи про заснування губерній» 1775 р. Важливим нормативним актом того часу з приводу регулювання цивільного, спадкового та сімейного права було Зібрання Малоросійських прав 1807 р., який діяв на території Лівобережної та Правобережної України.

Заслуговує на увагу висновок Л. Ясінської про те, що аналіз цієї кодифікації дає змогу припустити, що нотаріальне законодавство початку XIX ст. розвивалося на міцних підвалинах, закладених «попередніми правами» [2, с. 108]. Правомірність зробленого автором припущення підтверджує і пам'ятка кодифікації чинного українського права поч. ХіХ ст. - Звід місцевих законів західних губерній 1837 р. На нашу думку, тут варто більше вести мову про становлення норм нотаріального процесу.

До числа губерній і областей Західного краю, яким було надано право користуватися місцевими законами і на які мав би поширюватись Звід законів, належали Чернігівська, Полтавська, Київська, Волинська і Подільська губернії. Проект Зводу місцевих законів західних губерній у 1838 р. був схвалений Державною Радою, проте законодавчої сили не набув. Як відомо, перемогла інша тенденція - поширення на територію України російської системи права і введення в дію Зводу законів Російської імперії в редакції 1842 р. [3, с. 160].

На нашу думку, одним із найважливіших та найкраще напрацьованим слід вважати розділ ІІІ книги ІІ частини 2 Зводу, який має назву «Про порядок набуття і зміцнення прав на майно» та включає в себе §§ 454666. Законодавцем у § 498 Зводу зроблено поділ актів на три види, а саме: 1) кріпосні;

1) пред'явлені і 3) домашні.

Як зауважує І. Рукавіцин, нотаріальне законодавство, що регулює правила складання та засвідчення духовних заповітів, постійно змінювалося й удосконалювалося. У дореформений період із 1649 до 1866 рр. було прийнято 77 різних узаконень, які часто суперечили один одному. Причому законодавець не встиг вчасно (до початку реформи) внести зміни до «Положення про духовні заповіти», тому до 1869 року в нотаріальному положенні діяла відсильна норма на колишнє, передреформене становище [4, с. 155-157].

«Основні положення про перетворення судової частини в Росії», затверджені

29 вересня 1862 р. імператором Олександром ІІ заклали реформу не лише судової системи, але й нотаріату, оскільки пунктом 9 «Основних положень» зобов'язано Другий відділ імператорської канцелярії розробити Положення про нотаріальну частину.

Ми погоджуємося з Л. Шевчук, що нормативним актом були визначені основні принципи встановлення й організації єдиного нотаріату [1, с. 156].

Аналізуючи праці дослідників нотаріату, доходимо висновку, що більшість з них, наприклад О. Нелін [5, с. 13] та Л. Ясінська [6, с. 116], визначили, що за судовою реформою 1864 р., було створено правові підстави для запровадження нотаріату.

Нормативно-правовою основою функціонування нотаріату в Російській імперії в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. було «Положення про нотаріальну частину», котре міститься в ч. 1 т. ХУІ Зводу законів Російської імперії, та яке було значною подією розвитку цивільного та нотаріального права.

У затверджених 27 червня 1867 р. Правилах про порядок введення в дію «Положення про нотаріальну частину» зазначалося, що воно діє в тих місцевостях, де вже відкриті судові установи, передбачені судовими статутами 1864 р. Унаслідок цього Положення вводилось у дію в губерніях Російської імперії не одночасно. Наприклад, у Харківській губернії, Бахмутському і Слов'яносербському повітах Єкатеринославської губернії «Положення про нотаріальну частину» вводилося з 1 вересня 1868 р.; в округах Одеського окружного суду, Єкатеринославського, Херсонського -

30 квітня 1869 р.; в Полтавській губернії - 10 квітня 1869 р.; в Бессарабській області - 1 грудня 1869 р.; в Чорноморському окрузі - 1 січня 1871 р.; в Чернігівській губернії - 1 червня 1874 р.; в Київській, Подільській і Волинській губерніях - 29 червня 1880 р. [7, с. 3-7; 8, с. 50].

Згодом, коли «Положення про нотаріальну частину» 1866 р. було з деякими змінами роз повсюджено по губернії колишнього Царства Польського (в 1875 р.) та Прибалтійській губернії (в 1889 р.), 217 статей Положення були доповнені ще новими 160 статями.

Очевидним є той факт, що в основу Положення покладено нотаріальні закони Франції, Австрії і Баварії, в результаті чого більшість його статей складені зі залученням іноземного законодавства. Пояснювалось це, на думку Л. Мандельштама, новизною справи та браком хоч якогось емпіричного матеріалу про діяльність нотаріусів у Росії [9, с. 35].

Дійсно, за Положенням про нотаріальну частину нотаріат був виокремлений у самостійний правовий інститут із визначеною компетенцією.

Ми погоджуємося з думкою Ю. Пожарської, що рецепція вільного інституту нотаріату була прогресивним кроком для Росії того часу. Але через наявність правових колізій і відсутність їх швидкого виправлення, відповідно до розвитку правового життя, під час переходу до капіталістичних відносин російському нотаріату не вдалося запрацювати на повну силу [10, с. 17]. На нашу думку, це стосується також діяльності нотаріату на українських землях, які перебували під юрисдикцією Російської імперії.

Варто зазначити, що вказане Положення служило та захищало інтереси держави, зокрема, щодо надходження до її скарбниці податків, та не враховувало інтереси пересічних громадян під час встановлення плати за вчинені нотаріальні дії.

До осіб, яких наділено правом учинення нотаріальних дій, законодавець відносить: нотаріусів, старших нотаріусів, а також мирових суддів, міських суддів, у повітових містах, які належали до земських дільниць - повітових членів окружного суду, якщо в населеному пункті не було нотаріуса. Зауважуємо, що документом не скасовано посад маклерів та нотаріусів, які працювали у великих торговельних і портових містах. Наголошуємо, що основним завданням старших нотаріусів було завідування нотаріальними архівами, які створювалися при кожному окружному суді, водночас виконуючи функцію нагляду за молодшими нотаріусами.

Важливість прийнятого нормативного акту полягала, перш за все, в тому, що нотаріус здійснював свою діяльність від імені держави як публічний орган.

Ми підтримуємо позицію Л. Ясінської, що вимоги до кандидатів на посаду нотаріуса були більш ніж скромні: російське підданство, повноліття, незаплямованість судом чи громадським вироком і не перебування на державній чи громадській посаді [8, с. 51].

Станом на 1880 р., згідно з розписом, у Харкові та Херсоні діяло шість нотаріусів, у Києві - сім, в Одесі - п'ятнадцять, у Сумах, Полтаві, Чернігові, Стародубі, Ніжині, Сімферополі, Ізюмі - по чотири нотаріуси, в Житомирі, Кам'янці-Подільському, Бердичеві - по троє, в Умані і Луцьку - по двоє нотаріусів [7, с. 237].

Ми погоджуємося з думкою більшості дослідників історії нотаріату, що Положення мало суттєві недоліки. Передусім, до них

відносилася невизначеність у правовому статусі нотаріусів. З одного боку, нотаріуси визнавалися посадовцями, що перебували на державній службі з присвоєнням їм рядового 8-го класу за посадою, однак без права присвоєння чинів і отримання пенсії, а з іншого - вони визнавалися вільними професіоналами, що діяли на комерційній основі [8, с. 50].

Ми підтримуємо думку В. Черниша, що в другій половині ХІХ ст. нотаріальна діяльність на території України активізувалася у зв'язку з прийняттям 14 квітня 1866 р. в Російській імперії, до складу якої тоді входила більшість українських земель, «Положення про нотаріальну частину» [11, с. 9-10].

Передусім слід наголосити на тому, що Положення не лише регулювало порядок призначення на посаду нотаріуса, його компетенцію, повноваження та відповідальність, але й визначало порядок учинення окремих нотаріальних дій.

Варто зазначити, що вперше в нотаріальну діяльність було введено поняття нотаріального акту. Перелік вчинюваних нотаріусами актів визначався статтями 65, 128 Нотаріального положення. Відтак нотаріус: укладав різні нотаріальні акти; видавав виписки з актових книг і копії актів; засвідчував: вірність копій документів, справжність підписів, час пред'явлення документів нотаріусу, факт, що особа є живою, мирові й третейські записи, різні прохання; здійснював передачу заяв від однієї сторони до іншої; засвідчував договори найму нерухомого майна, особистого найму, підряду; у встановлених законодавством випадках здійснював поділ спадщини; здійснював протести векселів, вчиняв морські протести; приймав на зберігання документи та видавав їх.

Нотаріальним положенням 1866 р. для складання актів щодо нерухомого майна було передбачено дві нотаріальні інстанції: нотаріусів та старших нотаріусів. При цьому зауважуємо, що угоди, укладені за межами округу окружного суду, до якого був прикріплений нотаріус, визнавались недійсними. Таким чином, законодавцем встановлено місце вчинення договорів відчуження нерухомого майна власності - за місцем знаходження майна.

На нашу думку, в нормативному акті також закладено вимоги до ведення нотаріального провадження, які також повинні дотримувати сучасні українські нотаріуси.

Аналізуючи норми ст. 1023 ч. 1 т. Х Зводу законів 1832 р., доходимо висновку про те, російське законодавство встановлювало обов'язкову письмову форму заповітів, яка поділялася на два види: домашні та кріпосні (нотаріальні).

Професор О. Нелін зазначає, що в Полтавській і Чернігівській губерніях дозволялося у випадку хвороби спадкодавця просити відповідний суд засвідчити духівницю вдома, водночас для дійсності заповіту достатньо було запросити одного суддю та двох свідків [12, с. 84].

Слід зауважити, що укладення нотаріальних заповітів відбувалося лише у тих місцевостях, де було введено в дію «Положення про нотаріальну частину». Нотаріальні заповіти складалися замість кріпосних у місцевостях, в яких було введено в дію «Положення про нотаріальну частину» від 14 квітня 1866 р. До вчинення духівниць застосовувалися правила, встановлені статтями 67, 70-76, 83, 86-92, 95-101, 103-114 «Положення про нотаріальну частину».

Важливими з точки зору ведення нотаріального діловодства є норми статті 26 Положення, якими встановлено перелік книг та журналів, які були обов'язковими для ведення нотаріусом.

Контроль за діяльністю нотаріусів законодавцем було покладено на окружні суди. Наприклад, згідно зі ст. 261 закону «Установлення судових установ», нотаріуси підлягали як дисциплінарній, так і кримінальній відповідальності. Тобто в частині відповідальності нотаріуси прирівнювалися до працівників суду.

Як справедливо зауважує О. Нелін, попри те, що нотаріуси на посаду призначалися довічно, вони могли бути звільненими за порушення кодексу честі чи протиправні дії за межами службових повноважень [12, с. 99].

У випадку дисциплінарної відповідальності до нотаріусів застосовували чотири види стягнень: 1) попередження, 2) зауваження,

2) догана, а також 4) арешт на строк до 7 діб.

На думку М. Кальницького, наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. у центральній Україні, яка тоді належала до Російської імперії, зокрема у Києві, практично всі угоди щодо нерухомого майна посвідчувалися нотаріально [13, с. 46].

Наприкінці 1879 р. вища влада позитивно вирішила питання щодо створення правничих установ згідно з реформою: Київського окружного суду та апеляційної інстанції - судової палати. Водночас було реорганізовано і місцевий нотаріат. На терені округу належало створити мережу нотаріальних контор. їх кількість визначалася за «квотою» Міністерства юстиції. Безпосередньо для Києва цим розписом передбачалося 7 вакансій нотаріусів. У найбільшому після Києва діловому центрі губернії - Бердичеві - передбачалося три нотаріальні посади, на інші повітові міста - по одній-дві. З часом кількість нотаріальних місць, призначених для Києва, збільшувалася, перед початком Першої світової війни їх було 13 [14, с. 26].

Слід зауважити, що «Положення про нотаріальну частину» не в повній мірі регулювало питання діяльності нотаріату в Російській імперії. Також нотаріальну діяльність регулювали численні підзаконні акти, зокрема: рішення Сенату, судів, міністерства юстиції.

Відзначаємо, що в період з 1910 по 1912 рр. відбулися деякі зміни в організації нотаріального інституту: помічники старших нотаріусів набули право самостійно посвідчувати нотаріальні акти, нотаріусам було дозволено оскаржувати дії старших нотаріусів, був введений примусовий порядок виконання тих безспірних зобов'язань, що ґрунтувались на нотаріальних і явочних актах. Проте, як справедливо зауважує Л. Ясінська, бажаного ефекту в дореволюційній Росії ця діяльність не дала: законодавець віддав перевагу незадовільній стабільності перед непередбачуваними перемінами [8, с. 53].

Провівши реформу суду та судочинства за зразком і принципами, сформованими Західною Європою, російські реформатори стосовно нотаріату не здійснили достатніх нововведень. Ми підтримуємо висновок Л. Шевчук (Ясінської), що укладачі нотаріального положення не до кінця зрозуміли, яку величезну роль відіграє нотаріат у функціонуванні держави. Про це свідчать такі недоліки «Положення про нотаріальну частину», як низький віковий, освітній і моральний цензи, великі застави, легкий іспит, відсутність екзаменаційної комісії нотаріусів, невизначеність службового становища, наявність добровільної домовленості з клієнтом стосовно оплати нотаріальних дій, двоступенева система укріплення прав на нерухоме майно, брак корпоративного начала в організації нотаріату [1, с. 161].

Висновки

Ми погоджуємося з думкою більшості дослідників нотаріату, наприклад, Л. Шевчук (Ясінською) [15, с. 162; 1, с. 156; 8, с. 50], що загалом Положення 1866 р. було прогресивним актом, ним закладено основи нового правого інституту нотаріату та визначено компетенцію нотаріальних органів. Однак одним із важливих недоліків російського нотаріату була відсутність об'єднання (корпоративності) нотаріусів за професійними ознаками.

Отже, наприкінці ХІХ століття на українських землях під юрисдикцією Російської імперії правове регулювання нотаріальної діяльності здійснювалося численними нормативними актами. Основним з них було «Положення про нотаріальну частину» 1866 р., яке стало важливим етапом на шляху становлення інституту нотаріату як на російських, так і українських теренах. Воно зумовило появу єдиного універсального інституту нотаріату як форми публічної діяльності незалежних нотаріусів (латинського типу), уповноважених державою на вчинення нотаріальних дій.

Ми вважаємо, що більшість норм Положення про нотаріальну частину 1866 р. щодо порядку вчинення нотаріальних дій та ведення нотаріусами діловодства є в певній мірі актуальними й нині.

Перспективи подальших розвідок полягають у більш детальному вивченні та аналізі архівних матеріалів щодо розвитку нотаріату в зазначений період.

Література

1. Шевчук Л.Е. Нотаріат в Україні і складі Російської імперії / Л.Е. Шевчук // Вісник Львівського університету. Серія «Юридична». - 2013. - Випуск 57. - С. 154--162.

2. Ясінська Л. Правове регулювання нотаріальної діяльності в кодифікаціях українського права XVIII - перша половина XIX ст. / Л. Ясінська // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: матеріали ХІІ регіональної науково-практичної конференції (9-10 лютого 2006 р.). - Львів : Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2006. - С. 107-108.

3. Ткач А.П. Історія кодифікації дореволюційного права України / А.П. Ткач. - К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1968. - 170 с.

4. Рукавицын И. Из истории отечественного нотариата. Порядок и процедура удостоверения нотариальных и домашних духовных завещаний / И. Рукавицын // Мала енциклопедія нотаріуса. - 2014. - № 1. - С. 155-161.

5. Нелін О.І. Становлення і розвиток інституту нотаріату в Україні (історико-правовий аспект) / О.І. Нелін // Юридична Україна. - 2012. - № 7. - С. 11-15.

6. Ясінська Л. Організація і діяльність нотаріальних органів за судовою реформою 1864 р. в Росії / Л. Ясінська // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2000. - Вип. 35. - С. 114-116.

7. Руководство к совершению актов, договоров и обязательств на основании положения о нотариальной части. - 7-е изд. - СПб., 1881. - 237 с.

8. Ясінська Л. Становлення нотаріату як окремого правового інституту (середина ХІХ - поч. ХХ ст.) / Л. Ясінська // Актуальні питання реформування правової системи України: збірник наукових статей за матеріалами І Міжвузівської наукової конференції (27-28 травня 2005 р.). - Луцьк, 2005. - С. 48-53.

9. Мандельштам Л.Б. Учреждение нотариата и его организация / Л.Б. Мандельштам // Журнал Министерства юстиции. - 1899. - № 4. - С. 1-52.

10. Пожарская Ю.В. Институт нотариата России и Германии в XIX - начале XXI вв. (историко-правовое исследование) : автореф. дисс. ... на соискание уч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теория и история права и государства; история учений о праве и государстве» / Ю.В. Пожарская. - М., 2013. - 27 с.

11. Черниш В.М. Цивільно-правові засади розвитку нотаріату в Україні: автореф. дис. ... на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес» / В.М. Черниш ; НАН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. - К., 2003. - 20 с.

12. Нелін О.І. Інститут нотаріату в Україні: від минувшини до сьогодення: [монографія] / О.І. Нелін. - К.: Київський університет, 2013. - 130 с.

13. Кальницький М. Нерухомість і посвідчення угод у старому Києві / М. Кальницький // Нотаріат для Вас. - 2000. - № 2. - С. 46-47.

14. Кальницький М. 125 років київському нотаріатові / М. Кальницький // Нотаріат для Вас. - 2005. - № 9 (вересень). - С. 26-27.

Шевчук Л.Е. Нотаріальна реформа 1864-1866 рр. в оцінках сучасників / Л.Е. Шевчук // Вісник Львівського університету. Серія «Юридична». - 2014. - Випуск 59. - С. 156-162.

Размещено на Allbest.ru