Аксіологічні пріоритети вчительства в німецьких національних районах Півдня України періоду "великого терору"

Размещено на http://www.allbest.ru/

АКСІОЛОГІЧНІ ПРІОРИТЕТИ ВЧИТЕЛЬСТВА В НІМЕЦЬКИХ НАЦІОНАЛЬНИХ РАЙОНАХ ПІВДНЯ УКРАЇНИ ПЕРІОДУ «ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ»

Лариса Цибуленко

Анотація

Ключові слова: цивілізація, аксіологічні пріоритети, вчительство, тероріада.

Annotation

Axiological priorities of teaching in the German national regions of the South of Ukraine during the «Great Terror».

Україна відома як багатоетнічна країна та культурний кордон, що відмежовував СРСР від країн Західної Європи і за який і на разі триває протистояння двох цивілізаційних систем. Національні меншини, зокрема німці, є складовою української політичної нації, які мають спільне минуле з етнічними українцями. Це обумовлює в умовах повернення України до родини європейських народів актуальність визначення ролі німецької сільської інтелігенції як представників німецької етнічної громади у найбільш складний для України період «Великого терору».

Історіографія питання є доволі чисельною й не дозволяє перелічити усі праці, що стосуються теми репресій. Серед робіт, що висвітлюють загальну проблематику сталінських репресій 20--30-х років слід відзначити роботу В. Ченцова [9], що вийшла ще наприкінці 90-х років і розглядала репресії як частину суспільно-політичного життя. У 2006 р. з'явилась робота Л. Якубової [13], присвячена ролі етнічних меншин у суспільно-політичному та культурному житті УСРР у 20-ті -- першій половині 30-х рр. ХХ ст. Заслуговує на увагу її ж робота 2011 р. [14], що висвітлює актуальну тему повсякденного життя етнічних меншин радянської України у міжвоєнну добу. Ґрунтовною є робота авторського колективу «Україна у добу «Великого терору»: 1936-- 1938 роки» [5], де визначено апогей більшовицької тероріади в Україні, її етапи, особливості, наслідки. Переважаючу частину роботи присвячено чисткам чекістських кадрів як центральних, так і територіальних підрозділів НКВС УСРР. Слід відзначити статтю В. Нікольського [3], де автор робить спробу дослідити політичні репресії 1937 року щодо конкретних національних груп України, включаючи німців, на основі аналізу кількісних статистичних показників, що характеризують відповідні процеси та їх наслідки.

Національним меншинам саме Півдня УРСР у 20--30-ті роки ХХ століття присвячено дослідження М. Шитюка й Т. Іванової [11]. У дослідженні В. Павленка [4] здійснено джерелознавчий аналіз кримінально-слідчих справ, що стосуються звинувачення української інтелігенції Херсонщини в участі у «контрреволюційній організації», охарактеризовано особливості слідчих справ.

Ряд робіт розглядають безпосередньо німецьку проблематику. Так, ще наприкінці 90-х років вийшла праця В. Ченцова [10], де висвітлено політичні репресії саме проти німецького населення України в 20--30-ті роки, проаналізовано технологію беззаконня. У 2006 р. захищено докторську дисертацію В. Васильчуком, у котрій досліджуються суспільні та національні аспекти життя німців України, включаючи й 20--30-ті роки ХХ ст. [1]. Німцям у південному регіоні України присвячено ґрунтовну колективну монографію дослідників Миколаєва -- М. Шитюка, В. Шкварця, М. Козирєвої, І. Ніколаєва, Л. Хрящевської, І. Оборонька [12]. У ній висвітлено участь німців у колонізаційному процесі Півдня України, їх роль в етнокультурному конгломераті означеного регіону.

Метою даної роботи є визначення на конкретному показовому прикладі стану та значення учительського складника в німецьких етнічних громадах Півдня України у особливо небезпечний період «Великого терору», щоб диспонувати їх аксіологічні засади як кращих представників цієї громади.

Об'єктом дослідження виступає німецька національна громада Півдня України періоду «Великого терору», а предметом -- учительство як найосвіченіша частина цієї громади.

Джерельною базою роботи є статистична документація -- Всесоюзний перепис населення 1926 р.; організаційно-розпорядча документація -- директивні листи, вказівки, регламентуючі роботу спецслужб; звітно-інформаційна документація -- звіти, донесення; слідчі документи -- документи діловодства репресивних органів дізнання та слідства, а саме -- лист німецького антифашистського письменника Адама Шеррера.

Наприкінці ХУШ ст. Південь України став центром колонізаційних потоків, складником якого був німецький. На початок ХХ ст. цей регіон уже налічував 151 німецьку колонію. У радянську добу за Всеросійським переписом 1926 р. німецьке населення серед нацменшин, які проживали в досліджуваному регіоні посідало третє місце, поступаючись лише росіянам та євреям [11, с. 116-117]. За даними Всеросійського перепису 1926 р. німецьке населення лише Степового підрайону становило 95987 осіб [2, с. 53].

У 20-х роках ХХ ст. в умовах відносної демократизації та при проведенні політики коренізації у місцях компактного проживання нацменшин створювалися національні райони. Одними із перших таких районів були саме німецькі. Станом на початок 1931 р. в Одеській, Миколаївській та Херсонській округах із 7-ми функціонуючих національних районів 4 були німецькими -- Фріц-Геккертовський (Херсонський округ), Гросс- Лібентальський, Фрідріх-Енгельський (Одеський округ), Спартаківський (Миколаївський округ) [11, с. 60]. Також існували національні ради, національна система освіти.

Але на початку 30-х років з утвердженням у СРСР засад тоталітаризму політика держави щодо нацменшин кардинально змінюється. Започаткування масових репресій відбулося у період суцільної колективізації, наслідком якої був голод 1932--1933 рр.

З 1933 р. як відгук на такий стан Німеччина через різні організації та банки стала здійснювати матеріальну допомогу німцям, які проживали в СРСР. У Високопольський район із квітня 1933 р. по вересень 1934 р. для німецького населення надійшло грошових засобів на суму 44392 крб. у золотому обрахунку. 90 % усіх грошей надійшло з Німеччини. Очевидці свідчили, що, навіть, півторамісячне немовля не забували -- на нього отримували переказ на пелюшки. У доповідній записці, підготовленій спеціальною комісією для подальшого розгляду питання на розгляд Політбюро ЦК КП(б)У в 1933 р. відзначалось, що т.з. «гітлерівська допомога» надходила не лише з Німеччини, а й з Америки, Ватикану. Але вже з кінця 1933 р. цю допомогу влада почала розглядати як платню за роботу фашистської агентури по залученню контрреволюційних кадрів [10, с. 72-74].

У цілому зовні виглядало, що проблеми розвитку нацменшин у 30-х рр. були такими ж нагальними для держави, як і в відносно демократичних 20-х рр. Так, у квітні 1934 р. на засіданні оргбюро ЦК КП(б)У розглянуто питання про кадри шкіл нацменшин, де наголошувалося на тому, що обласні парткомітети не зробили необхідних висновків у кадрових питаннях у німецьких національних школах. Прийнято рішення провести по областях всебічну перевірку німецьких шкіл, переглянути кадри вчителів, стан викладання в школах суспільствознавства, історії та географії [11, с. 123]. Разом з тим професорсько-викладацький склад національних навчальних закладів обвинувачувався у вихованні молодого покоління в контрреволюційному дусі, а студенти -- у проведенні «націоналістичної» роботи.

У листопаді 1934 р. ЦК ВКП(б) зобов'язав партійні комітети в німецьких районах застосувати репресивні заходи проти контрреволюційно та антирадянські налаштованих елементів, провести арешти, висилку, а особливо небезпечних засудити до розстрілу. При цьому знову наголошувалось на необхідності звернути особливу увагу на німецьке учительство, яке, начебто, було базою для фашистської діяльності. У національних німецьких районах України вводилися посади повноважних НКВС, добиралися кандидатури оперативних робітників, які знають німецьку мову. Після листопада 1934 р. партійно-державне керівництво взяло курс на обмеження викладання в німецьких учбових закладах німецької мови. Представників німецької інтелігенції позбавляли роботи, звинувачували в антирадянській діяльності, заарештовували [10, с. 79-80].

У 1935 р. на нараді робітників юстиції голова НКВС В. А. Балицький визначав орієнтири в роботі правоохоронних органів: «Класовий ворог намагається проникнути у такі щілини, куди раніше йому лізти не потрібно було, тому що у нього було... куркульство, яке ми розгромили. Нині ворогові, який залишився у незначній групі необхідно діяти зовсім іншими методами. От він і починає лізти у ті щілини.., де раніше ми його не шукали, по-перше, а по-друге ворогові не потрібно було лізти так глибоко й там так хитро приховувати від нас свою підривну роботу» [8, арк. 4-5]. Тобто, фактично оголошувалося «полювання на відьом» -- необхідно було більш уважно приглядатися до кожного у пошуку реальних та уявних ворогів.

Ситуація стала ще більш загрозливою влітку 1937 р., коли І. Сталін викликав до життя потік доносів, висловивши думку про втрату пильності й вимагаючи ретельної перевірки сигналів з місць, підкреслюючи, що якщо в них буде правди хоч на 5 %, то й це -- хліб. Новий нарком НКВС М. Єжов рекомендував підпорядкованим налаштовувати роботу таким чином: «краще 10 невинних людей постраждають, ніж 1 шпигун зникне». У липні 1937 р. створюються республіканські, крайові та обласні «тройки» із структури наркомата внутрішніх справ, партсекретарів, прокурорів.

Масові операції по виявленню контрреволюційного елементу розпочато 1 серпня 1937 р. НКВС СРСР встановлено НКВС України ліміт на арешт та виселення 28800 осіб. До кінця року з ініціативи керівництва республіки ці показники було збільшено більш, ніж у 2,5 разу й доведено до 63950 осіб [10, с. 97-98]. Тобто, у 1937 р. репресивний апарат було зорієнтовано на масове застосування каральних засобів із зневагою до юридичних норм, спрощеною процедурою розгляду процесуальних питань.

Протягом усього періоду тоталітаризму в Південній Україні репресовано 6801 представників німецької національності, з них розстріляно 283 особи. Це найвищий показник серед представників нацменшин регіону [3, с. 130].

Погіршення відносин СРСР з Німеччиною й Польщею, в свою чергу, спричинило посилення антинімецької пропаганди й упереджене ставлення з боку партійно-державного апарату щодо німецького населення. Провідником пангерманського впливу окрім духовенства знову було визначено вчительство. Побоювання опозиційного режиму започатковує новий оберт репресивної політики, зокрема й до німецького населення. Практично на усіх політичних процесах звинувачуваним інкримінувався зв'язок із фашистською Німеччиною, фашистськими організаціями [10, с. 71].

Такий стан речей призвів до закриття німецьких консульств. Як видно із листа уповноваженого НІС СРСР при урядові УРСР до ЦК КП(б)У закрито було п'ять німецьких консульств із семи існуючих на території СРСР. Закрито було консульства у Харкові, Одесі, на території України структура залишилася лише в Києві [6, арк. 1].

Застосування репресивних засобів, пошуки «ворогів» і «шкідників» призвели до поступового протягом 1933--1937 рр. знищення всіх німецьких національно-культурних закладів, адміністративно-територіальних одиниць тощо. За кількістю втрат німці посідають третє місце, пропускаючи в трагічному переліку лише українців та поляків [11, с. 52]. Таким чином, національний принцип слугував достатнім приводом для переслідування.

У таких складних суспільно-політичних обставинах, у результаті систематичної практики застосування насильницьких методів протягом усіх 30-х років руйнувалися традиції та весь ритм життя німецьких колоній, що складалися протягом тривалого часу їх існування. Руйнування моральних норм у суспільстві досягло, навіть, сталої німецької громади.

У цьому відношенні показовим є приклад конфліктної ситуації у колгоспі імені Леніна Фріц-Геккертовського району Дніпропетровської області (з 1932 р.), що існував з 1926 р. по 1936 р. як Високопільський німецький національний район Херсонської округи з переважаючим німецьким населенням. «Суперництво» як звучить у мотивованій частині судового вироку мало місце, не зважаючи на спільне етнічне походження, між головою колгоспу Фалькенштерном та вчителем місцевої школи Еппінгером.

Про це протистояння йдеться на сторінках листа німецького антифашистського письменника Адама Шеррера, який засвідчує довготривалість, багатоетапність та напруженість цих відносин. Фактично це протистояння двох різних типів лідерів.

Одного з лідерів -- голову колгоспу Фалькенштерна у листі А. Шеррера окреслено як недостатньо політично розвинуту особистість, яка абсолютно не сприймає критику з боку колгоспників, керується суто крайніми адміністративними методами виключення з артілі усіх, хто відкрито виявляє невдоволення. Письменником його охарактеризовано як «нерозумного та злого деспота, який відноситься до рядових колгоспників не як до товаришів по спільній справі, а як до в'язнів», порушуючи устав артілі. Голова в роботі з невдоволеними спирався на родинні зв'язки, підключаючи своїх двох братів з компанією зовсім не мирних людей, які займались залякуванням і навіть розправою з «критиканами», тобто, фактично, створивши злочинне угруповання [7, арк. 51].

Маючи таку підтримку на місці, а також заступництво на рівні району Фалькенштерн відмовлявся дописувати зароблені важкою працею трудодні вагітним жінкам. У день жіночого свята 8 березня він вигнав одну з жінок за критику його у п'єсі, інших образив, взагалі практикував навантаження 16 річних дівчат важкою фізичною роботою при наявності іншої фізичної сили [7, арк. 52].

Інший лідер -- молодий 23- річний учитель Еппінгер, який мало того, що вважався кращим учителем району, був ще й кращим комсомольцем, організувавши комсомольську організацію колгоспу й очоливши її. Ним проводилися системно політзаняття, здійснювалося керівництво вечірньою школою по ліквідації неграмотності й напівграмотності, тобто, фактично виконувалася волонтерська робота, маючи намір охоплення не лише дітей певних вікових категорій, а взагалі всіх колгоспників, які прагнули навчитися хоч трохи читати й писати. Прослідковується, навіть, здивування письменника як людина у далекому селі на значній відстані від міста, як осередка культурно-політичного життя, може знаходитися на такій політичній висоті [7, арк. 52].

Звісно, що два потужних, але діаметрально протилежних лідера були приречені на конфлікт, тим більше, що вчитель, як освічена людина, яка прагне справедливості, не міг миритися із беззаконням з боку голови колгоспу. Тому, не зважаючи на залякування Фалькенштерна щодо, начебто, занадто активної позиції комсомольців, вони на чолі з їх комсоргом Еппінгером «...стерли пальці писанням, але все одно все замазується» на рівні району [7, арк. 53].

Голова колгоспу так вільно почував себе ще й тому, що працював у тандемі з головою місцевої партійної організації Бароном, який користувався повагою в районі, а за професією був прокурором районного народного суду. Як зазначав сам Фалькенштерн: «До нашого колгоспу прикріплено самого прокурора, це означає, що все в порядку» [7, арк. 52]. Звісно, що йому відомо було про усі беззаконня з боку голови, включаючи відмову в трудоднях вагітним жінкам, погрози комсомольцям за критичні щодо голови кореспонденції в районній газеті, але керівники партійної організації та кооперативної форми власності, а насправді, також контрольованої державою, сприймали колгоспників як одержавлених працівників, які повинні абсолютно підпорядковуватися своїм очільникам, як представникам радянської влади з тоталітарними методами управління.

Тому, не сподіваючись на допомогу місцевої партійної організації та не зважаючи на побоювання рядових колгоспників, комсомольці та антифашистський німецький письменник А. Шеррер, який прагнув втілення тих соціалістичних ідеалів, у котрі вірив, звернувшись до районного партійного комітету, домоглися проведення загальних зборів колгоспників із участю представників районного партійного комітету з метою розгляду питання щодо зняття з посади голови колгоспу (з метою призупинення безчинних дій голови колгоспу).

Під час проведення зборів з'ясувалось, що не лише голова дозволяв собі безчинства, але й його дружина побила сина одного із колгоспників, який засвідчив, що «...за радянської влади це подвійний біль». Усього виступів було більше двадцяти й усі вони свідчили проти дій голови. На захист очільника виступив лише його брат, він же -- організатор та член банд формування. Після того як він підсумував, що правди прозвучало лише на 20-30 % -- пролунав, відповідно листу, дружній регот як колективний протест проти цинічної брехні [7, арк. 53].

Навіть після таких зборів деякі селяни стверджували, що Фалькенштерн «.все одно залишиться на місці, що би не робили». Дійсно, саме так і сталося. Після його повернення з району ним було заявлено: «... тепер я всіх цих посаджу в калошу», маючи на увазі Еппінгера та рахівника, які виступали на захист колгоспників. Цинічності голови не було меж, він заявляв: «У районі я всіх тримаю в руках» [7, арк. 54], погрожуючи, фактично, всім своєю безкарністю.

Відразу після цього з району приїхав завідувач районного відділу освіти Столпер, він же -- член районного партійного комітету, заявивши про інформацію щодо побиття дітей учителем Еппінгером. Частину дітей було допитано й незважаючи на те, що учень Крюгер стверджував, що Фалькенштерн погрожував дітям тим, що не відпустить їх додому, поки вони не дадуть свідчення проти Еппінгера, вчителя все одно звинуватили [7, арк. 55]. Тобто тут небажання державно-партійних чиновників об'єктивно розібратися в ситуації, створення протекціоністських умов для своїх колег, а фактично -- поплічників, застосування методів тиску, навіть, по відношенню до дітей.

Не зважаючи на те, що вчитель Еппінгер, окрім перелічених вище заслуг, зі своїми учнями допомагав будувати нову школу, отримував премії сім разів у своєму лише 23-річному віці, мав посвідчення ударника, передавав до десятирічної школи учнів, які вважалися кращими, що було знаком якості його роботи, вчитель був знятий з роботи. [7, арк. 55-56]. Власне кажучи, під егідою районної компартійної влади було запущено механізм розправи. При цьому збори учнів не скликались, батьки до справи не залучались. А. Шеррер у листі обурювався, що якщо вчитель є «палочним» педагогом, то необхідно зірвати з нього маску саме перед зборами публічно, принаймні причини відкликання вчителя повинні бути точно роз'ясненими батькам [7, арк. 57].

Ніхто серед односельців не вірив у побиття. Вони казали, що якби було за що, то голова давно посадив би вчителя, бо «.ненавидів комсомольців як чуму». Ця несправедливість підштовхувала письменника з активною життєвою позицією до подальшого розслідування. Його спілкування з уповноваженим сільради Лоренцом виявило, що Еппінгер, систематично збираючи батьків, завжди намагався з'ясувати невдоволення з їх боку, але скарг не надходило. Навпаки, батьки завжди висловлювали подяку, навіть громадянка Гриб, для якої було несподіванкою, що її син взагалі мав певні досягнення. Новий учитель Кенке визнав, що прийняв школу в зразковому стані, а цей випадок взагалі охарактеризував як «ненормальний».

На нових батьківських зборах практично всі матері плакали, що засвідчувало несправедливість рішення. Це змусило збори делегувати своїх представників до району з вимогою перегляду справи, але їм і після цього було відмовлено. Зусилля комсомольців також не мали позитивних наслідків [7, арк. 57-58]. Райком комсомолу ніяк не відреагував, що обурювало письменника, але лідери комсомолу працювали під контролем партійної організації, тому вважали небезпечними виступи в розріз позиції партії.

Завдяки активному втручанню письменника та небайдужих громадян села було все ж таки скликано позачергові збори колгоспників за участю представників районного партійного комітету, на яких Фалькенштерна, нарешті, більшістю голосів було усунуто від роботи голови та члена правління. Лише кілька родичів і знайомих голосувало за нього [7, арк. 59]. Комсорга відправили працювати в сільмаг у якості продавця. Без нього комсомольська група розпалась, політичне життя завмерло. Сам екс-голова втручався у справи, з огляду на недосвідченість нового очільника колгоспу.

Несправедливість, половинчастість рішення та невгамовність А. Шеррера змусило його в черговий раз звернутися до районного партійного комітету з вимогою перегляду справи. Спочатку секретар районного партійного комітету Монтаньйон наполягав на тому, що випадок із учителем Еппінгером повинен бути для усіх учителів попередженням. При цьому розглядав можливість переходу вчителя на іншу роботу -- до редакції районної газети, як варіант -- райкому комсомолу або секретаря сільради, пояснюючи це тим, що він один із найбільш здібних комсомольців району [7, арк. 59]. Тобто для зайняття таких високих посад моральність учителя з точки зору партійців була в нормі. Не поставало питання -- як аморальна людина буле подавати або фільтрувати матеріал до газети, як в якості комсомольського активіста або працівника сільради він буде подавати приклад моральності. Вочевидь, справа проти Еппінгера була надуманою й потребувала вгамування й усунення незручного активіста з поля зору голови колгоспу.

Сам учитель звертався до районного парткому й наполягав на проведенні перевірки звинувачень, що йому було пред'явлено. Комітет, нарешті, надав доручення народному суду щодо перегляду справи. При перегляді свідок Гриб дала покази про побиття її сина палицею у 1936 р., не задовго до зняття з посади і це, по-перше, після її ж подяк учителю, про що йшлося вище, а по-друге, це було лжесвідчення, бо її син уже 7 місяців навчався в іншій десятирічній школі [7, арк. 61, 68]. За головування Фалькенштерна свідок виконувала обов'язки заступника голови колгоспу, виступаючи досить часто проти свого начальника, але в день зборів, повернувшись з району з інформацією про підтримку районною владою Фалькенштерна і передачу Еппінгера суду, дала свідчення. Її син відмовився бути присутнім на шкільних піонерських зборах за участю повноважного сільради, що трактувалось іншими учнями як його сором за лжесвідчення [7, арк. 63, 64]. Дала свідчення про побиття громадянка Штамм, її син не відмовлявся від своїх попередніх показів до останнього, але учні самі виявили неправдивість його слів [7, арк. 61, 64].

Учениця Ерна Май категорично відмовилась від своїх попередніх свідчень проти вчителя, що було прийнято суддями як виключення. Але й наступний свідок учень Тринкенша також відмовився від своїх показів проти його побиття вчителем у 1935 р., не зважаючи на тиск з боку суду. Більш того, він як і учень Крюгер засвідчив його побиття дружиною Фалькенштерна [7, арк. 66], яку, звісно, ніхто не збирався притягувати до відповідальності. німецький інтелігенція терор репресія

Редактор районної газети Клепфер визнавав, що він опублікував критичні матеріали щодо Еппінгера, але отримавши нову інформацію, разом із уповноваженим сільради і новим секретарем комсомольської організації приймав участь у скликанні шкільних зборів, де учні заперечували побиття в 1935--1936 рр., а учня Штамма викрили в брехні. Новий секретар комсомольської організації Фюрус, як і новий учитель дав позитивну характеристику на Еппінгера. Провівши з дітьми тиждень постійного тісного перебування він нічого поганого від них не чув [7, арк. 65].

Свідчили проти вчителя учні та їх батьки родин Генцке та Шумахер, але з'ясувалось, що вони обидва у родинних відносинах із Фалькенштерном. При розгляді прокурор народного суду й він же секретар партійної організації колгоспу імені Леніна не те що не організував перехресного допиту, він не поставив жодного запитання. Як зазначав А. Шеррер процес був просякнутий брехнею, що нагадувало процес фашистських підпалювачів, де Димитров поздоровляв прокурора з такими свідками [7, арк. 62, 68]. Суд продовжував розглядати сумнівні виступи свідків як незаперечні докази. Відмовлялися одні свідки від показів, організовували інших, зберігаючи обличчя завідуючого районним відділом освіти, який втягнувся в це протистояння на боці голови колгоспу. Мати учня Крюгера наголошувала, що діти допитувалися багаторазово, допити тривали по три години, що забагато як для шкільного віку, дві дівчинки під час допиту плакали [7, арк. 67]. Тобто погрози, тиск були нормою слідства.

Звинувачення вимагало три роки, захист -- виправдання. Суд засвідчив суперництво між Фалькенштерном і Еппінгером, враховуючи видатні здібності й активність учителя, не знайшов необхідним застосувати щодо нього ув'язнення за грати [7, арк. 68]. І хоча знято з посади було й голову колгоспу, але втратив посаду вчителя й Еппінгер, не змігши довести свою абсолютну невинуватість, але й цей компроміс досягнуто було зусиллями активних представників німецької етнічної громади.

Можна стверджувати, що вирок, з огляду на загальну суспільно-політичну ситуацію в країні, був ще достатньо м'яким. Представники сільської інтелігенції -- вчитель, рахівник, вірячи в ідеали майбутнього суспільства, прагнули його реальної розбудови, не розуміючи неможливість цього, що декларування владою принципів побудови майбутнього, начебто, справедливого суспільства й реальна розбудова засад тоталітаризму є несумісними речами. Свавілля, що відбувалося у колгоспі імені Леніна не можна було унеможливити, бо воно відбувалося в масштабах усієї країни. Громадяни перебували в атмосфері терору, не дотримання прав людини, насилля, що було нормою 30-х років. Брехня та лжесвідчення, що відбувалися в колгоспі імені Леніна були складовою того, що переживала вся країна. Спілка голови колгоспу з прокурором народного суду, партійними керівниками - це відтворення тих же «трійок», що як конвеєр діяли по усій країні. Вочевидь, що вчитель як представник сільської інтелігенції, який мав багато знань, але й він не міг осягнути масштабів системи насильства, що прирікало його на розправу. Спільна етнічна приналежність конкуруючих лідерів за різні моделі управління й різні моделі розбудови господарства не могла унеможливити конфлікт, бо голова колгоспу, перш за все уособлював систему насильства, розбудова котрої відбувалася в межах СРСР, а не лише колгоспу імені Леніна.

Свідчення свідків у цій надуманій справі обумовлені підготовчою роботою державно-партійного апарату та силових структур, які традиційно застосовували методи залякування, вибивання, тиску, вибірковість інформації при веденні слідства, застосування певних технологій при веденні слідства та у судовому процесі. Таким чином, практичне застосування Сталінської конституції щодо вчителя виявлялося в порушенні головою колгоспу радянської законності, але уся влада, прикриваючись законністю, системно порушувала права своїх же громадян.

Але слід відзначити, що не кожну людину так наполегливо захищають, тим більше в умовах суцільного терору. Вірогідно причиною були неабиякі когнітивні здібності молодого вчителя, його активна життєва позиція, діяльність, комунікативні зв'язки, особливі умови більш консолідованої німецької етнічної громади з ще не остаточно зруйнованими традиціями й моральними підвалинами, наявність саме у цьому місці принципового й такого наполегливого німецького антифашистського письменника. Цей приклад корелюється із аксіологічними нормами, виразником яких і був сільських учитель і комсомольський активіст Еппінгер та ті люди, які стали на його захист на чолі з А. Шеррером.

Список використаних джерел та літератури

1. Васильчук В. М. Німці України: суспільний та національний аспекти ХХ -- початок ХХІ ст.: дис.... доктора іст. наук / В. М. Васильчук. -- К., 2006.

2. Всесоюзная перепись населения 1926 года. -- Т. ХІІІ: УССР. Степной подрайон. Днепропетровский подрайон. Горнопромышленный подрайон. -- М.: Изд-е ЦСУ Союза ССР, 1929. -- 464 с. ; сх.-карта.

3. Нікольський В. М. Національні аспекти політичних репресій 1937 р. в Україні / В. М. Нікольський // УІЖ. - 2001. - № 2. - С. 74-89.

4. Павленко В. Я. Інтелігенція Херсонщини у справі «Спілки визволення України»: джерелознавчі аспекти проблеми (20-і - 30-і роки ХХ ст.) / В. Я. Павленко // Scriptoriumnostrum. - 2016. - № 3(6). - С. 105-120.

5. Україна в добу «Великого терору»: 1936 - 1938 роки / Авт.-упоряд. Ю. Шаповал [та ін.]. - К.: Либідь, 2009. - 544 с.: іл.

6. Центральний державний архів громадських об'єднань (далі - ЦДАГО). - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 7085. - 1 арк.

7. ЦДАГО. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 7089. - 113 арк.

8. ЦДАГО. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 7173. - 18 арк.

9. Ченцов В. В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки / В. В. Ченцов. - К.: б/в, 1999. - 482 с.

10. Ченцов В. В. Трагические судьбы. Политические репрессии против немецкого населения Украины в 1920 - 1930-е годы/ В. В. Ченцов. - М.: Г отика, 1998. - 208 с.

11. Шитюк М. М. Національні меншини Півдня УРСР в 20-30-ті роки ХХ століття / Шитюк М. М., Т. Ю. Іванова. - М.: Вид-во Ірини Гудим, 2010. - 175с.

12. Шитюк М. М. Німці Півдня України: Історія і сучасність./М.М.Шитюк, В. П. Шкварець, М. Є.Козирєва, І. Є. Ніколаєв, Л. М.Хрящевська, І.В.Оборонько.- Миколаїв: Редакційно-видавничий відділ МДУ ім. В. О. Сухомлинського. - 424 с.

13. Якубова Л. Етнічні меншини в суспільно-політичному та культурному житті УСРР. 20-ті - перша половина 30-х рр.. ХХ ст. / Л. Якубова. - К.: б/в, 2006. - 507 с.

14. Якубова Л. Повсякденне життя етнічних меншин радянської України у міжвоєнну добу / Л. Якубова. - К.: Інститут історії України НАН України, 2011. - 339 с.

Размещено на Allbest.ru