Образ Тараса Шевченка у працях Осипа Гермайзе

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

Образ Тараса Шевченка у працях Осипа Гермайзе

В статье проанализированы представления украинского историка-марксиста О. Гермайзе о личности Тараса Шевченко. Исследовано использование историком категорий марксистской исторической социологии для определения обусловливающих черт мировоззрения национального поэта. Выявлены способы, которые использует ученый для освещения генезиса социального протеста Тараса Шевченко. Охарактеризовано специфику интерпретации историком национально-освободительных идей в творчестве Кобзаря.

Ключевые слова: Тарас Шевченко, Осип Гермайзе, мировоззрение, украинская историческая наука, марксизм, социальный протест, либерально-демократические взгляды

Annotation

It is investigated the use of categories of Marxist historical sociology by the historian for the analysis of social surroundings in which Taras Shevchenko's personality formation has been taking place. O. Hermaize shows the relation between economic phenomena and social changes on Ukrainian territory in the middle of the ХІХ century. The leading economical tendency of this period the historian considers the penetration of capitalism in agriculture, which has affected the social structure of the Ukrainian society of that time. O. Hermaize reveals the influence of different social classes - educated Polish nobility, Ukrainian landowners, the representatives of the intellectuals on the formation of Taras Shevchenko's views.

Keywords: Taras Shevchenko, Osip Hermaize, outlook, Ukrainian historical science, Marxism, social protest, liberal-democratic views

Образ Тараса Шевченка є одним із найважливіших компонентів нашої колективної пам'яті. У переломні епохи життя нашого народу актуальність особистості Кобзаря зростає. У такі періоди творчість поета набуває особливого звучання, а його постать приковує уважні погляди науковців. Ще недавно, у тривожні дні березня 2014 р. ми відзначали 200-річчя поета та пережили унікальні відчуття гордості його величчю і здивування від здійснення багатьох його пророцтв. Відбувся сплеск переосмислення місця та значення поета у нашому духовному житті.

Нові інтерпретації образу Тараса Шевченка з'являлися й у переломні післяреволюційні 20-ті роки ХХ ст. у радянській Україні. Спробу нового осмислення постаті національного поета здійснив відомий історик та археограф Осип Гермайзе, який належить до когорти представників українського «Розстріляного Відродження». Сьогодні його праці, присвячені Шевченкові, набувають особливої актуальності.

Досліджень, в яких би всебічно вивчався О. Гермайзе - науковець та український патріот, на сьогодні є обмаль. І практично відсутні роботи, в яких би йшлося про висвітлення істориком постаті Тараса Шевченка. Вперше загальну характеристику наукового доробку О. Гермайзе, як українського історика, подав О. Оглоблин [1]. Низка сучасних українських істориків, зокрема С. Водотика [2-4], Г Маслійчук [5], Є. Скляренко [6] вивчили важливі аспекти наукової творчості О. Гермайзе, передусім, як історика-марксиста й одного з організаторів української історичної науки. Чимало уваги у своїх працях вказані автори приділили аналізові методологічних і методичних засад відомого історика. Результати досліджень цих науковців дають можливість збагнути умови формування образу Кобзаря в уяві О. Гермайзе. гермайзе шевченко визвольний марксистський

Шевченкіана в особі О. Гермайзе, представника історичної школи Михайла Грушевського, здобула вдумливого й об'єктивного дослідника. Образ національного поета формувався у нього під впливом нелегальної революційної роботи у Києві. Майбутній історик брав активну участь у діяльності Української соціал-демократичної робітничої партії, водночас навчаючись на історичному факультеті Київського університету. У дореволюційні роки він неодноразово для української молоді організовував проведення Шевченківських роковин. Після поразки Української національно-демократичної революції, у радянській дійсності О. Гермайзе доклав багато зусиль для розвитку української історичної науки. За рекомендаціями М. Грушевського він обіймав посади секретаря історичної секції ВУАН, а також керівника секції методології та соціологічного обґрунтування історії науково-дослідної кафедри історії України й інші [4, с. 104].

Це був суперечливий період відносної інтелектуальної свободи та початку становлення тоталітарної радянської системи. У рамках новітньої потужної національно-державницької течії української історіографії утверджуються та плідно розвиваються неонародницько-соціологічний напрям, соціально-економічний напрям, марксистський [2, с. 227-228]. У межах кожного з напрямів виділяються історичні школи на чолі з відомими науковцями:М. Грушевським,

Д. Багалієм, М. Яворським, М. Слабченком. О. Гермайзе, працюючи безпосередньо під керівництвом М. Грушевського, належав до українського відгалуження марксистської історіографії, яке істотно відрізнялося від ортодоксально-радянського напряму марксистської історичної науки.

В умовах тимчасової лібералізації радянського режиму й «українізації» відбувалося наукове і творче самовизначення представників українського інтелектуального середовища. Своєрідним маркером, який окреслював позицію інтелектуала у радянській Україні, була інтерпретація творчості й особистості Тараса Шевченка. Отож, науковий інтерес представляє те, як О. Гермайзе сприймав постать народного поета в умовах, які настали після поразки української національно-демократичної революції й утвердження радянського режиму. Крім цього, важливо встановити - як науковець визначає місце Кобзаря у новій радянській дійсності, використовуючи категорії та поняття марксистської історичної соціології. Варта дослідницької уваги й українська специфіка марксистського аналізу важливого соціокультурного явища, яка є властивою для неортодоксального історика-марксиста О. Гермайзе.

Для вирішення вищеозначених наукових завдань ми проаналізуємо кілька робіт О. Гермайзе, присвячені Тарасові Шевченку, які були опубліковані у 1924-1926 рр. [7-11]. Серед них особливе місце займає вступна стаття історика до збірки «Нелегальні Шевченківські відозви» [8]. Цікавим є також його критичний аналіз книги відомого політичного діяча радянської України та представника ортодоксально-радянської версії марксизму Андрія Річицького «Тарас Шевченко в світлі епохи» [12]. Рецензія О. Гермайзе на цю роботу називається «Нові непорозуміння з Шевченком» [9].

Як науковець О. Гермайзе сформувався під впливом М. Грушевського. У цьому контексті цікавим є погляд маститого історика на Тараса Шевченка, який він виразив у вступній статті до першого числа журналу «Україна» з приводу Тарасових роковин. Ця невелика за обсягом робота важлива для нас тим, що у ній науковець подає своє бачення постаті Шевченка вперше після повернення з еміграції в умовах тодішньої радянської дійсності. М. Грушевський зокрема зазначав, що Шевченко з початку ХХ ст. став пророком і вождем, будителем творчої енергії «нового колективу - Робочого Народу України» та називає поета «Революційним Вістуном». Крім цього, автор вважав, що «Заповіт» Тараса, написаний у Переяславі, «де накладалися, двісті літ перед тим, царські кайдани на Україну...» [13] виконаний лише частково. М. Грушевський виразив упевненість, що заклик Кобзаря до розбудови «нової вільної сім'ї» залишатиметься імперативом, який стимулюватиме активність всіх українців задля його виконання. Отож, як бачимо, історик-академік доволі сміливо й однозначно заявляв, що не всі мрії та сподівання Тараса Шевченка здійснилися у новій, радянській Україні, хоча і не увиразнює своєї думки.

Свій образ Шевченка О. Гермайзе, як науковець-історик, у вступній статті до публікації Шевченківських відозв вибудовує за допомогою аналізу основ суспільного життя, в якому виник феномен поета та борця. Дослідник вказує на те, що творчість Шевченка від моменту публікації «Кобзаря» стала об'єднуючим осередком, довкола якого гуртувалися громадські діячі та групи, що представляли різні соціальні верстви українського народу Лейтмотивом творчості Шевченка, на думку О. Гермайзе, є «протест» проти кріпацтва, або «анархістичне бунтарство». Науковець підкреслює, що соціальний діапазон прихильників поетового «протесту» був настільки обширним, що у ньому поміщалися протилежні за світоглядними принципами та навіть ворожі одна до одної громади. Історик підкреслює: «Гасло негайного знесення кріпацтва в однаковій мірі було зв'язане з бунтарством селянина, лібералізмом культурного поміщика-вільнодумця і опозиціонера свого часу, нарешті з поступовою та демократичною буржуазією, що допіру народжувалася» [8, с. 5].

Визначаючи ґенезу світогляду поета, історик застосовує марксистський аналіз епохи, на яку припадає активна діяльність Шевченка - 40-60-і рр. ХІХ ст. О. Гермайзе називає цю епоху «переломною». Упродовж цього двадцятиліття, стверджує дослідник, на українських землях відбувається повільний, але неухильний перехід від дворянсько-кріпацького суспільного ладу до капіталістичного. Він, зокрема зазначає: «Вузьким і слабосилим струмочком вливається капіталізм в економічне життя хліборобської переважно України, але цей струмочок що-раз збільшується і кріпацька система сільського господарства мусить пристосовуватися до нових економічних відносин, сама почуває себе безсилою і гине, переможена новими умовинами продукції» [8, с. 3-4].

Серед провідних рис шевченкового генію О. Гермайзе виділяє бунтарський дух. З допомогою категорій економічного аналізу історик намагається виявити його походження. У критичній рецензії на працю А. Річицького «Тарас Шевченко в світлі епохи», закидаючи авторові на неглибокий аналіз господарського життя на українських землях шевченкової доби, історик вказує на необхідність залучення до аналізу обширного статистичного матеріалу, зокрема матеріалів тритомного видання Фундуклея «Статистическое описание Кіевской губерніи». Він наголошує: «Коли хочеш спізнати ідеологію людини, мусиш добре вивчити економічну і класову кон'юнктуру епохи» [9]. Постулювання прямого зв'язку між економічним середовищем та ідеологічними переконаннями особистості свідчить про певне «спрощення» історичного процесу науковцем О. Гермайзе. Зокрема, про це зауважує сучасний дослідник С. Водотика [2, с. 227228].

Шукаючи витоки Шевченкового стихійного протесту проти гнітючої дійсності середини ХІХ ст., О. Гермайзе вважає за необхідне аналізувати феномен кріпацтва та боротьбу проти нього українського селянства. Так, історик критикує А. Річицького за те, що той у книзі про Шевченка переповідає інформацію про антикріпосницькі селянські повстання у Росії, але нічого не знає про відому «Київську козаччину» 1855 р. О. Гермайзе наголошує: «Київська козаччина» була унікальним селянським рухом, в якому поєдналися «..старі спомини кріпацького українського населення про козаччину та гайдамацькі рухи із новим укладом життя і протестом проти нього» [9].

У статті про книгу А. Річицького О. Гермайзе подає аналіз соціально-класової структури і політичних угруповань на Правобережній Україні, а також їх вплив на становлення шевченкового світогляду. Зокрема, він окремо виділяє верству польських поміщиків, які втратили політичну владу, але ще зберегли за собою «економічне панування». О. Гермайзе зазначає вплив на молодого Шевченка романтичної «української школи», яка стала результатом творчості представників нижчої верстви польської шляхти. Автор нагадує А. Річицькому і про поляків-«хлопоманів» - явище шляхетського народництва на українській національній основі, без якого неможливо у всій повноті відтворити соціальне середовище, в якому формувався Тарас Шевченко як особистість. Гостротою вирізняється характеристика О. Гермайзе особливої соціальної верстви, яка істотно впливала на суспільні процеси в Україні у середині ХІХ ст. - російської бюрократії та нового бюрократично-російського поміщицтва, яке замінило собою репресовану польську шляхту на конфіскованих царським урядом земельних маєтках. Ця верства, за визначенням О. Гермайзе, проводила «.заборчу, хижацьку, бездушно-чиновницьку, солдатсько-обрусительну політику на Україні» [9]. Історик зазначав, що саме у часи урядування на Київщині генерал-губернатора Бібікова (1837-1853) в українській соціальній реальності виник особливий російський націоналізм, провідниками якого стали редактори (Віт. та В. Шульгіни) й автори видання «Кіевлянин». О. Гермайзе закидає А. Річицькому ігнорування цього фактора під час аналізу процесу формування шевченкового протесту проти імперського гноблення.

Продовжуючи соціологічний аналіз, О. Гермайзе виділяє українське селянство як найважливішу соціальну спільноту, без якої неможливо уявити формування світогляду Тараса Шевченка, водночас підкреслюючи, що спроби української інтелігенції «ідеологічно спертися» на цю масу ускладнюються через наявність соціальних і національних суперечностей цієї епохи. Історик знаходить у творчості Шевченка «роздвоєність». Якщо бунтарство поета сприймається дослідником як органічна творча інтерпретація настроїв закріпаченого українського селянства, з якого сам поет вийшов, то його прихильність до ліберально-демократичних ідей трактується як щось невластиве йому, те, що має інше соціальне походження. Поміщики-українці, під впливом образів «Історії русів» були носіями ліберально-демократичних настроїв, зазначає О. Гермайзе. Він підкреслює, що середовище українського освіченого дворянства було соціально чужим Шевченкові і поет часто спрямовував свій сарказм проти так званих «ліберальних «мочемордів». Негативними конотаціями супроводжуються у тексті О. Гермайзе зауваження про слов'янофільство Тараса. Історик наголошує - «мрійницьке слов'янофільство» за революційною фразеологією ховало консервативні тенденції [8, с. 7].

На особливу увагу заслуговують міркування О. Гермайзе про ставлення Шевченка до «національної справи». Тут він теж бачить «роздвоєність» поета через його селянське походження та перебування у середовищі тодішньої української інтелігенції. Для кращого осмислення позиції Шевченка у цьому питанні О. Гермайзе намагається розкрити зміст селянського уявлення про «національну боротьбу». На його думку, «національна боротьба» українських селян не могла бути відділена від боротьби за соціальне визволення. Тут варто зазначити, що дослідник уникає чіткого артикулювання, що ж означає «національна боротьба» загалом: чи це боротьба за власну державу, чи це боротьба за національно-культурну автономію, чи тільки боротьба за право говорити рідною мовою.

Іншою групою українства, яка була у шевченкову епоху пов'язана з національним рухом, О. Гермайзе називає «дрібних, хуторянського типу поміщиків» і тодішню інтелігенцію - «професорів, педагогів, літераторів». Дослідник особливо наголошує на тому, що ця група ніколи не була близькою до «економічного життя», що й наклало свій відбиток на сам процес національно-культурного відродження першої половини ХІХ ст. Через віддаленість від «економічного життя» ідея національного відродження для вказаної спільноти українства - «це ідея політичного і соціального безсилля, оповитого мрійливим бажанням забутися в замилування колишнім та рештками його в сучасному» [8, с. 8]. З тексту О. Гермайзе важко збагнути, по-перше, що означає «віддаленість від економічного життя», по-друге, чому, власне ця обставина зумовлює «політичне і соціальне безсилля», по-третє, чому любов до минулого свого народу є засобом втечі від неприглядної дійсності. Автор робить висновок про те, що «націоналізм Шевченка» перебуває десь між селянськими уявленнями про національну боротьбу та «ідеєю політичного і соціального безсилля». Можна припустити, що ці неясні формули використані О. Гермайзе задля того, щоб затушувати виразні заклики Кобзаря до політичного визволення українського народу та зберегти своє наукове ім'я в рамках марксистської ортодоксії.

Образ Шевченка в інтерпретації історика-марксиста О. Гермайзе набуває чіткішого окреслення в одній короткій рецензії на книгу західноукраїнського інтелектуала проф. Юліана Охримовича «Короткий нарис розвитку української національно-політичної думки в ХІХ ст.» [14]. У цій роботі автор доводить, що Шевченко є «пророк політичного визволення України». Автор рецензії намагається розкритикувати Ю. Охримовича за те, що той використовує Шевченка для підтвердження своєї «політичної думки політичного самостійництва, такого характерного для деяких кол українського суспільства, особливо галицького під час імперіялістичної війни. Цією тенденцією одгонить і штучна схема розвитку політичної думки на Україні: самостійництво в Шевченка - галицьке самостійництво - самостійництво революційної молоди тої доби, коли писав свою книжку Охримович» [9]. О. Гермайзе заперечує можливість зв'язку між образом вільної України у творчості поета й ідеєю самостійної держави, яка утвердилася не тільки серед галицьких політиків, але й серед революційної молоді початку ХХ ст. Безсумнівною є негативна конотація терміну «самостійництво». Цей термін поширили більшовики як елемент ідеологічної боротьби з вождями Української Народної Республіки - соціал-демократами й есерами. Використання ідеологічних кліше російських більшовиків у науковому тексті у новій радянській дійсності у момент написання статті О. Гермайзе вже стало обов'язковим ритуалом і вагомими захисним засобом для авторів.

Таким чином, для О. Гермайзе Тарас Шевченко - це передусім бунтар і провісник соціальної революції. Ґенезу бунтарства, як провідної риси поета, дослідник пов'язував зі стихією селянського протесту, в якому визрівав Шевченків геній. На відміну від свого вчителя М. Грушевського, який у завуальованій формі, навіть перебуваючи у радянській Україні, вказував на значно більший обсяг тарасового соціально-політичного ідеалу, О. Гермайзе не наважується його розкрити, чітко відмежовуючи образ Тараса Шевченка від прагнення політичного суверенітету України. Історик повністю відкидає, або затушовує національно-визвольні, антиімперські аспекти творчості поета.

Джерела та література

1. Оглоблин О. Українська історіографія 1917-1956 / Оглоблин Олександр. - К., 2003. - 254 с.

2. Водотика С.Г. Історична наука УСРР 1920-х років: соціополітичні, організаційні та концептуальні основи функціонування: монографія / Сергій Водотика. - Херсон: ХЮІ ХНУВС, 2006. - С. 227-228.

3. Водотика С.Г. О.Ю. Гермайзе / С.Г. Водотика, В.Ф. Кондрашов. // УІЖ. - 1992. - № 12. - С. 80-81.

4. Водотика С.Г. Творча спадщина визнаного україно- знаввд. До 100-річчя з дня народження О. Гермайзе / С.Г. Водотика, І.Д. Мазур // Київська старовина. - 1992. - № 6. - С. 104-112.

5. Маслійчук В. Марксистські схеми української історії: Матвій Яворський, Володимир Сухино-Хоменко, Микола Горбань / Володимир Маслійчук // Україна модерна (Марксизм на сході Європи). - Ч. 14 (3). - К., 2009. - С.63-77.

6. Скляренко Є.М. У сфабрикованій справі «СВУ» (Й.Ю. Гермайзе) / Є.М. Скляренко // Репресоване краєзнавства (20-30-і роки). - К.: Рідний край, 1991 - 480 с.

7. Гермайзе О.Ю. З минулого Шевченкового села / Осип Ю. Гермайзе // Записки Київського Інституту Народної Освіти (КІНО). - К., 1926. - Т. 1. - С. 54-61.

8. Гермайзе О.Ю. Нелегальні Шевченківські відозви / Осип Ю. Гермайзе // Нелегальні відозви з нагоди Шевченківських роковин. - К.: Державне видавництво України, 1925. - С. 3-38.

9. Гермайзе О.Ю. Нові непорозуміння з Шевченком / Осип Ю. Гермайзе // Україна. - 1925. - № 1-2. - С. 170-179.

10. Гермайзе О.Ю. Шевченко та його епоха / Осип Ю. Гермайзе // Більшовик. - 1925. - № 57.

11. Гермайзе Й. Шевченківська демонстрація в Києві р. 1914 / Йосип Гермайзе // Червоний шлях (Харків). - 1924. - № 3. - С. 121-147.

12. Річицький А. Тарас Шевченко в світлі епохи (Публіцистична розвідка) / Андрій Річицький. - Харків - Берлін - Нью-Йорк: «Космос» Україно-американське видавниче т-во, 1923. - 196 с.

13. Грушевський М.С. В шістдесят четверті Шевченкові роковини / М.С. Грушевський. // Україна. - 1925. - № 1-2. - С. 3-5.

14. Охримович Ю. Розвиток української національно- політичної думки / Ю. Охримович. - Львів, 1922. - 112 с.

Размещено на Allbest.ru