Єврейський аграризм в українських землях Російської імперії у ХІХ столітті

Анотація

У статті на основі вивчення архівних документів, монографічної та періодичної літератури аналізуються особливості формування на території Півдня України та Криму єврейських сільськогосподарських переселенських колоній.

Ключові слова: євреї, колоністи, орендарі, сільське господарство, переселенці

В статье на основании изучения архивных документов, монографической и периодической литературы анализируются особенности формирования на территории Юга Украины и Крыма еврейских сельскохозяйственных переселенческих колоний.

Ключевые слова: евреи, колонисты, арендаторы, сельское хозяйство, переселенцы

In the article on the basis of analysis of monographic and periodical literature are made attempts to identify the main trends in the Ukrainian Jewish arrangement of lands in provinces of the Russian Empire during the nineteenth century. Described the features of the resettlement movement and development of the agricultural policy and place of Jewish tenants in Right-Bank Ukraine in this period.

Keywords: jewries, colonists, leaseholders, agriculture, migrants

Проблема єврейського аграризму ХІХ - першої третини ХХ ст. в українських землях Російської імперії, а згодом і в підрадянській Україні перебувала у центрі уваги різних істориків, які досліджували розвиток єврейської громади України у зазначений період. Проте історія формування єврейських сільськогосподарських колоній і розвиток орендної справи на Правобережній Україні розглядалась у контексті соціальної стратифікації єврейства, розвитку єврейської економіки, демографії, погромного руху. Зокрема, М.В. Бармак відслідковував єврейський переселенський рух першої половини ХІХ ст., як складову частину переселенської політики російського царизму для заселення південно-українських територій [1].

М. Присяжнюк відобразив у своїй монографії стосунки єврейських колоністів і місцевого українського селянства у другій половині ХІХ ст. [11]. На сучасному етапі в українській історіографії відсутня цілісна праця, яка проаналізувала б особливості єврейського землеоблаштування у підросійській Україні упродовж ХІХ ст. Тому метою нашої статті є спроба визначити основні напрямки залучення єврейського етносу до сільського господарства упродовж ХІХ ст., визначити особливості переселенського руху та розвитку сільськогосподарської орендної політики та місця у ній євреїв-орендарів на Правобережній Україні у зазначений період.

Окрему групу єврейського населення українських губерній складали євреї- землероби, хоча заняття сільським господарством у цілому було не характерним для євреїв, бо ті вимушені були проживати у містах і містечках. У Російській імперії, згідно із законом 1784 р., іновірці не мали права мати кріпосних, а вести велике сільськогосподарське виробництво без застосування кріпосної праці у першій половині ХІХ ст. було неможливо. В українських губерніях євреї під виглядом оренди земель користувалися і працею кріпаків.

У 1804 р. Олександр І Положенням про євреїв дозволив невеликій групі єврейських сімей перейти до занять сільським господарством і переїхати у південноукраїнські губернії. Упродовж 1806-1809 р. на Півдні України було створено 10 сільськогосподарських колоній, в яких на 1810 р. проживало близько 9 тис. осіб [5, с. 24].

Створення землеробських колоній заохочувалося урядом, проте тільки у Херсонській губернії. У 1806 р. слідом за єврейськими сім'ями з Могилевської, Вітебської та Чернігівської губерній деякі єврейські родини Волині звернулися з проханням дозволити переселитися у Новоросійський край. І в 1807 р. були засновані перші колонії єврейських землеробів у Херсонській губернії: Бобровий Кут, Сейдеменуха, Доброє й Ізраїлівка. Частина бажаючих переїхати продавали все своє майно і, не чекаючи дозволу, без паспортів вирушали за власний кошт у дорогу невеликими групами, сподіваючись на місці отримати компенсацію за витрати. До початку 1810 р. у семи колоніях Херсонської губернії оселилося більше 600 єврейських родин (3640 осіб) [1, с. 155].

У 1817 р. за сприяння царського уряду з метою навертання євреїв у православ'я та залучення їх до землеробства було організовано Товариство ізраїльських християн. Товариство сприяло переселенню євреїв до Приазов'я та створенню там сільськогосподарських колоній.

Перші результати переселення були невтішними. Нові хлібороби, не маючи жодного досвіду, за короткий строк повинні були навчитися господарювати на землі. Проте незвичні умови праці, відсутність знань, вмінь та елементарних навиків землеробства, а також невиконання урядом своїх обіцянок про допомогу, спричинили масове розорення євреїв-колоністів і змусили їх шукати будь- яких способів вижити. Зокрема, у 1815 р. більше половини євреїв, які переселилися на південь України, уже не займалися сільським господарством, а жили з ремесел і дрібної торгівлі. У рапорті Херсонського губернського прокурора міністру юстиції говориться про тяжке становище єврейських поселенців, які переселилися до Новоросійського краю, у тому числі і з Волині [1, с. 155].

Отже, спроба створити групи євреїв- землеробів за задумом Тадеуша Чацького у 1805 р. у трьох південно-західних губерніях завершилась крахом. Ситуацію з переходом євреїв до занять сільських господарством ілюструють слова Б. Тандельштама: «Серед нас немає селян, хоча у нашому Священному Писанні йдеться лише про землеробах і пастухах». Лєруа-Больє пояснював проект аграризації століттями єврейського гоніння та їх урбанізацією [2, с. 915].

Нові спроби залучити євреїв до сільського господарства влада здійснила у 30-40-ті роки ХІХ ст. Упродовж даного періоду кількість єврейських колоній у Катеринославській губернії зросло до 39, а кількість переселенців до 26 тис. осіб [8, с. 65].

На Миколаївщині, Херсонщині, Єлизаветградщині та Маріупольщині було створено 38 єврейських землеробських колоній, до яких було приписано 42 тис. осіб. На одну колонію у середньому припадало щонайбільше 44 двори, тоді як в українських селах - 77 дворів [11, с. 475].

Наприкінці 40-х - протягом 50-х рр. ХІХ ст. кількість євреїв, які прибули для постійного проживання до Новоросійського краю, значно зросла. За 10 років - з 1838 по 1848 р. - їхня чисельність подвоїлася - з 10 до 20 тисяч. Дві третини з них (13500) прилучились до землеробства [1, с. 157].

Євреї-землероби 12 губерній смуги осілості на 1884 р. володіли 50778062 десятинами землі [4, с. 14]. Найбільшу кількість землі мали євреї Бессарабської губернії - 9,1%, Херсонської - 8,4%, у Київській, Чернігівській і Полтавській губернії євреї володіли від 5,3 до 7% земельного фонду [4, с. 15].

Частина євреїв-землеробів займалася городництвом, садівництвом, тютюнництвом, виноробством, бджільництвом та іншими спеціальними галузями на орендованих ділянках землі. Проте такий вид діяльності був скоріше допоміжним до основного заняття євреїв.

Промислове городництво розвивалося шляхом заготівельно-торговельної діяльності євреїв, які складали неабияку конкуренцію сільським торгівцям. Крім того, вони славилися своїм сирним і масляним виробництвом, налагодженим у поміщицьких маєтностях.

Однак єврейська традиційна етнокультура «не відступала» і тоді, коли євреї переходили до занять сільським господарством. Здійснити мрії про власне заможне господарство колоністам було важко, позаяк нерідко переселенці знаходили на Південній Україні «дикий степ», в якому, щоб збудувати сяке-таке житло, потрібно було напружити всі свої фізичні та розумові здібності. Тому євреї цуралися традиційної землеробської праці та здебільшого лише формально числилися хліборобами. Ось типове свідчення: священик с. Яполі Рівненського повіту Василь Абрамович, описуючи «племінний склад» населення, зазначав, що селяни «орють сохою і парою волів», тоді як у євреїв «землеробство у нікудишньому стані» [11, с. 475].

1848 р. у Балтському повіті Подільської губернії було створено низку єврейських поселень - Покутіно, Куачівку, Бугачівку й ін. В одній із таких колоній - Машуровій - 68 єврейських родин отримали для постійного користування вакантні землі. Однак жодна із 68 єврейських сімей так і не змогла упродовж наступних 20-25 років «оселянитися». 49 родин систематично віддавали свої землі в оренду місцевим українським селянам, 10 - залишили ділянки протягом наступних десятиліть, а 9 не обробляли їх з самого початку.

Схожі явища спостерігалися по всій Наддніпрянщині. Так, на початку ХХ ст. в Олександрівському повіті формально існували 6 єврейських колоній. Щоб продемонструвати начальству «квітучий вигляд своїх господарств» (яких насправді не було), їхні мешканці змушені були повсякчас хитрувати. Напередодні приїзду губернатора В. Якуніна вони, приміром, взяли в оренду у сусідніх селах коней, волів і корів (по 5 копійок за голову), пояснюючи принагідно високоповажному гостеві, що «спеціалізуються не на хліборобстві, а на худобі». Повторна перевірка, здійснена влітку 1913 р. спеціальним чиновником Н. Насакіним, змусила колоністів знову вдатися до «показухи». Деякі євреї навіть спробували махати ціпами, «виставляючи на показ неабияку хліборобську вправність». Урешті-решт, змушені були визнати, що на тяжкі роботи вони наймають великоросів і малоросів із сусідніх сіл» [11, с. 476].

На початок ХХ ст. за даними А.П. Пономарьова близько 11 тис. єврейських сімей (3,2%) займалися землеробством [10, с. 49]. За підрахунками іншого історика Я. Ліщинського, землеробами у 1860 р. було 80 тис. євреїв, наприкінці ХІХ ст. - 179,4 тис., що становило 3,55% сукупної чисельності єврейської громади Наддніпрянщини [7, с. 188-189].

Окрему сферу комерційної діяльності українського єврейства у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. складала оренда та суборенда сільськогосподарських земель. Хоча законодавчі акти 1863 та 1865 року забороняли євреям тримати землю в оренді, вони різними шляхами та методами намагалися обійти закон, що обмежував їх права. Євреї укладали угоди з польськими землевласниками на оренду землі терміном на 30, 60, 80 років [3]. Встановлювалася висока орендна плата. Про укладений договір оренди землі сторони не повідомляли російське чиновництво. Це давало можливість польським поміщикам уникнути продажу земель і гарантувало їм достатній прибуток. Подібна незаконна оренда, хоча і в менших масштабах, пропонувалася безземельній і малоземельній шляхті. Відносна толерантність влади пояснювалася особливою позицією нових російських власників маєтностей, які досить рідко і без особливого задоволення бували в Україні. Саме вони добилися 8 грудня 1867 р. пом'якшення заборони на оренду земель євреями. Місцеві поміщики та нові власники прекрасно розуміли, що сформована культура обробітку земель і позиція у цьому питанні польської шляхти, стосовно використання євреями орендованих земель, збереже сільське господарство регіону на належному рівні. Правда, указ від 8 грудня 1867 р. дозволяв залучати євреїв тільки до певних видів сільськогосподарського виробництва, - наприклад: до млинарства, цукроваріння, винокуріння, оренда земель при цьому заборонялась. Однак указ породив двоякість у трактування оренди та суборенди, що дозволяло сторонам укладати договори оренди землі [2, с. 594].

Ситуацію з орендою земель євреями так описував один із тогочасних англійських журналів: «На всьому Південному-Заході Росії і в Польщі майже неможливо укласти будь-який договір без допомоги посередника єврея, якого тут називають фактором. Мова йде про здачу в оренду будинку, купівлю чи продаж землі, чи зерна, укладення орендного контракту - завжди присутній єврей- посередник, який із всього отримує для себе користь. Він часто є корисним, однак це дуже неприємний тип, який у значній мірі сприяє непопулярності цієї раси» [2, с. 915].

Після реформи 1861 р. на селі поміщики та заможні селяни практикували укладання з євреями таємних орендних договорів. За офіційними даними, на Полтавщині та Чернігівщині місцеві євреї здійснювали від 27 до 42% операцій суборенди землі [11, с. 457]. У 1872 р. на Київщині, Поділлі, Волині 914 євреїв, орендуючи у 914 маєтках 516 958 десятин землі, сплачували поміщикам 1 509 тис. руб. і водночас отримували прибуток 3 600 тис. руб. У 1884 р. євреї орендували у поміщиків Волинської губернії 304 948 десятин землі, Подільської - 240 108 десятин і Київської - 261 518 десятин. Загалом площа земель, орендованих євреями тільки у Подільській губернії, складала 20% всіх орних земель, які перебували у приватному володінні [2, с. 917]. На кінець ХІХ ст. на Чернігівщині у 600 маєтках у руках євреїв-орендарів зосереджувалося 40% усієї орендної землі [9, с. 71].

Вбивство Олександра ІІ 1 березня 1881 р. стало детонатором, який породив хвилю ненависті й антисемітизму в імперії. Антисемітизм у 1881-1882 рр. став тією віддушиною куди знайшли вихід переживання та тривоги тогочасного російського суспільства. Міністр внутрішніх справ Н.П. Ігнатьєв у вересневому циркулярі 1881 р. відмічав, що погроми були «звичною» формою помсти християнського населення, та вимагав провести розслідування скрізь де були виявлені випадки «переслідування» християн євреями. 3 травня 1882 р. він видав печально знамениті «Тимчасові правила», в яких була встановлена заборона продовжувати орендні договори з євреями, а самим євреям - поселятися у селах. 1888 р. комісія графа К. Палєна внесла доповнення до положення, які вимагали переселення всіх сільських євреїв у міста. Поліція прочесала територію та вибірково, на власний розсуд, змінила статус деяких дрібних містечок, де більшість складали євреї, перетворивши їх на села. Однак навіть виселення та заборона оренди євреями землі, не знищила цю соціальну групу єврейського населення Правобережної України. Російські та польські поміщики продовжували порушувати закон і користуватись послугами єврея-орендаря.

Загалом спробу російського уряду щодо організації єврейського землеробства не можна вважати вдалою. Це пояснюється цілою низкою несприятливих обставин та умов, зокрема відсутністю досвіду й обігових коштів, ментальністю єврейства. Зрозумівши власні прорахунки, Міністерство внутрішніх справ у 1898 р. дозволило євреям купувати й орендувати дрібні (до 50 десятин) ділянки землі, створювати єврейські ферми, сільськогосподарські школи з метою подальшого розселення у сільській місцевості [6, с. 77].

Перепис 1897 р. зафіксував наявність серед євреїв українських земель Російської імперії нечисленної групи орендарів і посередників, яка використовувалася польськими і російськими землевласниками для вирішення питань ведення господарювання у власних латифундіях. Ця група складала 2,29% від 395 782 євреїв Волинської губернії, 1,94% від 370 612 євреїв Подільської губернії та 1,56% від 433 728 євреїв Київської, тобто група об'єднувала 20 тис. осіб, пов'язаних з польськими та російськими поміщиками [2, с. 917]. Вказані особи були достатньо багатими та впливовими. Це дозволило їм уникнути виселення із сіл до містечок і продовжити свою орендну та посередницьку діяльність.

Упродовж ХІХ ст. російський імперський уряд здійснив низку спроб направлених на переселення євреїв на Південь України з подальшим їх залученням до сільськогосподарського виробництва. Ці спроби закінчилися провалом. Більшість євреїв- переселенців повернулись назад, а ті, що залишились, просто животіли, займаючись незрозумілою для них діяльність. Іншу частину євреїв зайнятих у сільському господарстві Правобережжя складали орендарі та посередники, які обслуговували польських і російських поміщиків. Вказана група євреїв- факторів та орендарів, а це приблизно 10 тис. осіб, сприяла переходу в оренду від польських поміщиків більш як 800 тис. десятин землі. Ще 10 тис. євреїв-факторів обслуговували російських поміщиків краю. Однак, необхідно зазначити, що російські та польські поміщики, які користувались послугами євреїв, вкрай негативно ставилися до єврейського населення краю та підтримували єврейські погроми й експропріації.

єврейський сільськогосподарський переселенський колонія

Література

1. Бармак М.В. Німецьке, чеське та єврейське населення Волинської губернії (1796-1914): розселення, господарське життя, міграції / М.В. Бармак. - Тернопіль, 1999. - 208 с.

2. Бовуа Д. Гордиев узел Российской империи: Власть, шляхта и народ на Правобережной Украине (1793-1914) / Д. Бовуа. - М.: Новое литературное обозрение, 2011. - 1008 с.

3. Гульдман В.К. Подольская губерния. Опыт географическо-статистического описания / В.К. Гульдман. - Каме- нец-Подольский, 1889. - 150 с.

4. Еврейское население и землевладение в ЮгоЗападных губерниях Европейской России. - СПб., 1884. - 150 с.

5. Зингер Л.Г Социально-экономические итоги разрешения еврейского вопроса в СССР. Очерки социальной истории советского еврейства / Л.Г Зингер: дис. ...канд. ист. наук. - М., 1947. - 139 с.

6. Клименко ТА. До історії євреїв на Черкащині: соціально-економічне становище в ХІХ - на початку ХХ ст. / ТА. Клименко // Проблеми історії України ХІХ-ХХ ст. - 2005. - Вип. Х'УІ. - С. 75-82.

7. Лещинский Я. Еврейское населения России и еврейский труд / Я. Лещинский // Книга о русском еврействе от 1860-х годов до революции 1917 г: Сб. статей. - Нью-Йорк- Минск, 2002. - С. 188-189.

8. Лызлова ТС. Реализация национальной политики Советской власти в отношении еврейского населения 19171938 гг.: на материалах Смоленской области / Татьяна Сергеевна Лызлова: дис.. канд. ист. наук. - Смоленск, 2004. - 252 с.

9. Нариси з історії та культури євреїв України. - К.: Дух і Літера, 2005. - 440 с.

10. Пономарев А.П. Развитие семьи и брачно-семейных отношений на Украине: этносоциальные проблемы / А.П. Пономарев. - К.: Наукова думка, 1989. - 320 с.

Присяжнюк Ю. Українське селянство Наддніпрянської України: соціоментальна історія другої половини ХІХ - початку ХХ ст.: монографія / Ю. Присяжнюк. - Черкаси: «Вертикаль», ПП Кандич С.Г, 2007. - 640 с.Доценко