Половецьке походження династії Мамаєвичів-Глинських

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

У сучасній українській історичній науці є теми, які не відзначаються «посиланням» на логіку подій. До таких відносимо проблему витоків і місії половецтва. Рівень невизначеності вчених у даній темі демонструє історіографія, яка презентує три відмінні оцінки половців. Перша виявила себе в історичних узагальненнях і дослідженнях XVII-ХІХ ст. половці слов'яни [1; 2]. Друга, датована ХІХ-ХХ ст., половці «неутомимые злодеи», «лютые злодеи», «хищный степной азиат», «дикие кочевники», «половцы тюрки», «полчища степных кочующих народов Азии, жадных к грабежу и истреблению» [3; 4; 5; 6; 7; 8]. Третю, частково, заявлено у ХХ ст. [9; 10; 11; 12; 13], а у ХХІ ст. вона отримала статус основної половці поліетнічна [14], автохтонна даність [15; 16; 17; 18].

Нами у статті «Етнікон «половці» у контексті реанімованої парадигми «половці автохтони»: спроба полідисциплінарного аналізу» визначено мотив до появи половецтва, презентовано версію прочитання етнікону «половці» як самоназви, заявлено іраномовних алан (ясів, касогів) та уличів, сіверян, радимичів, в'ятичів складниками етносоціальної та політичної даності половці [19]. Дана наукова розробка переслідує два завдання: сприяти фіксації в українській історичній науці акценту «Мамай половецький князь», що не виключає місії «Мамай темник»; доповнити відповідь на питання «хто такі половці і куди вони зникли?».

Половці-автохтони, що захищають свій економічний інтерес і соціально-політичний статус, виступають проти нового порядку: державного. В. Ключевський свого часу писав про зіткнення у моменті становлення держави двох початків: «загального добробуту», за яким і стоїть держава, й індивідуального економічного інтересу У Х ст., у зв'язку з державотворчими кроками Володимира Першого, настав апофеоз у зіткненні цих двох інтересів. Половці результат цього зіткнення. Вони заявляють про себе у часі трансформації данини з добровільної жерцям і родовій аристократії у примусову: 1000-го року половці заявляють свій перший протест [20].

В основі етнікону «половці» прочитується санскритичне «пала» у значенні «захисник». Половці захисники родоплемінного устрою. Чи вдалося їм зупинити наступ феодалізму? Вони змогли захистити свої ідеали: перемогли Русь на Каялі (1185), встановили кордон з Руссю по Росі та Сулі. Експансія татар мала своїм результатом міграцію частини половців на Захід [21]. Більшість половецтва визнала данницьку залежність від татар. Можемо припустити, що вона носила поміркований характер. Право на таке припущення дає точка зору М. Грушевського у питанні характеру відносин між татарами і «татарськими людьми». Це відносини без посередництва князів. Таку практику М. Грушевський називає реформою, яка «була поворотом до старого, передкняжого устрою. Земля знову розпадалася на місцеві округи, міські та сільські, незалежні, зв'язані тільки спільними інтересами, почуттям спільної народності і таке інше. Громада кожна незалежно порядкувала у себе через свої органи. Стану дружинного нема; князь, де й єсть, через се підлягає зовсім впливові громади» [22].

Наведені характеристики часу дають право на припущення: половці в умовах татарської влади залишаються на засадах родоплемінного устрою, який відстоювали у боротьбі з Рюриковичами. Влада татар у Половеччині вичерпає себе у другій половині XIV ст. Зміни потягне за собою вбивство Бердибека (1359), адже з його смертю вичерпає себе династія Батуїдів. Орда увійде в епоху внутрішнього протистояння, боротьби за владу: упродовж 1359-1380 рр. на золотоординському престолі змінилось 25 ханів. Улуси започатковують боротьбу за незалежність. У руських літописах цей час отримав назву «Великая замятия». Прикладом боротьби за незалежність Великого Литовського Князівства є Битва на Синіх Водах (1362), результат якої інкорпорація Київщини, Переяславщини та Поділля [23]. За цими землями були володіння половців під орудою Мамая, що в умовах влади татар виконував функції темника. У часі «Великого зам'яття» Мамай береться до справи відновлення кордонів Половецької Землі, східним якої на тому етапі бачився Дон: Куликовська битва (1380).

Етнічну приналежність князя Мамая презентує родовідна князів Глинських, в якій Мамай за походженням Кият. Кияти правителі Черклюєва царства. З родовідної: «И так от Черклюева царства роду Кияты родословятся, и именуются царского роду даже и до Мамая царя» [24]. Давньобулгарські літописи уможливлюють датування Черклюєва царства, в якому з 787 року правив князь Чорний, син русколанського князя Бравліна. Про приналежність Мамая до роду Киятів свідчать і незалежні від родовідної джерела: перше листи золотоординського хана Шаха Ахмата (на рубежі XVXVI ст.) польському королеві Александрові, в яких князі Глинські нащадки Киятів, «Мамаєві істинні діти»; друге джерело турецька хроніка Утем-Хаджі [24]. Текст родовідної презентує і наслідки Куликовської битви для Мамаєвичів: син Мамая Мансур заклав три міста Полдову (Полтаву), Глинеськ, Глеченицю. У Мансура було два нащадки: Скидар володів Перекопом, Олекса успадкував батьківщину: Глинськ, Полтаву, Глеченицю.

О. Сміщук, солідаризуючись з О. Шенніковим [25], акцентує на половецькому походженні Мамая, веде мову про розширення володінь Мамаєвичів у часі: «Пізніше володіння князів Мамаїв розширилися і включали також на півночі частину Чернігівщини і Сумщини, на сході сучасні Харківську область України та Курську й Бєлгородську області Росії. На заході володіння Мамаїв охоплювали лівобережжя Черкащини» [26]. Автор відзначає небажання Мамаєвичів феодалізувати відносини на підконтрольних землях: «Єдиним нововведенням було об'єднання в політичне ціле місцевих етнічних общин, обов'язком яких став спільний виступ під командуванням князя Мамая проти спільного ворога. Система місцевого управління залишилася попередньою очільники місцевих громад обиралися самим населенням. Військовий похід оголошувався Мансуром Мамаєм тільки після загального схвалення» [26].

У поясненні до такого характеру організації суспільної практики (демократичної) ми виходимо з факту одвічно ворожого ставлення половців до феодальної системи управління. З боротьби проти встановлення монархічного ідеалу влади в епоху правління Володимира Першого половецтво, Половеччина і беруть свій початок. Потреба українців у демократії, орієнтованість на неї перетворили князя Мамая на її символ. Звідси любов і шана виражені «мамайками».

Джерелом, що вказує на етнічну приналежність Мамая, є цикл повістей: «Летописная повесть» (створена на основі короткої оповіді з Троїцького літопису), «Задонщина» поетичний твір Софонія Рязанця, «Сказание о Мамаевом побоище», написане у другій половині XV ст. Автор «Сказания» оспівує славу Дмитра Івановича після перемоги на Куликовому полі і в цьому оспівуванні Мамая презентовано половцем: «Подобает нам поведати величество и милость Божию, како сотвори Господь волю боящихся его, како пособствова Господь великому князю Дмитрию Ивановичю и брату его князю Владимеру Андреевичю над безбожными половци и агаряны» [27]; «Великому же князю нужно есть, яко приидоша к нему вестници, яко уже приближаются погани половци...» [28]; «Поиде, господине, на поганыя половци, призывая Бога, и Господь Бог будет ти помощник и заступник» [29]; «Начаша же погани половци с многим студом омрачитися о погибели живота своего, понеже убо умре нечестивые и погыбе память их с шумом» [30]. Вживане у відношенні половців «агаряни» також підкреслює їх русо-аланське походження. У «Нартах», нартівському епосі, «присутній» легендарний народ завойовник, народ воїн «agur» [31]. Агаряни, на наш погляд, самоназва алан-осетинів, яку експлуатують літописці.

Релігійна орієнтація Мамая засвідчує поліетнічність сил, що стоять за ним: слов'яни, які не визнали Рюриковичів і алани, які над усе відстоювали рід як формат соціальної організації. Мамай «идоложрец и иконоборец, злый христианский укоритель» [32]. У тексті «Сказания» є перелік богів, на допомогу яких розраховує Мамай: «Безбожный же царь Мамай, видев свою погыбель, нача призывати Богы своа Перуна и Салавата, и Раклиа, и Гурса, и великого своего пособника Махмета» [33]. Перун у слов'янській міфології Бог боротьби і битв, якому поклонялося козацтво. Хорс від huro Сонце [34]. Хорс присутній у пантеоні богів, який встановлює у Києві Володимир 980-го року [35]. Він іранський за походженням бог [36]. У «Слові, реченому христолюбцем» (XI ст.), «Слові святого Григорія» (XII ст.), «Ходінні Богородиці по муках» (XII ст.) йдеться про поклоніння слов'ян Хорсові у часі написання означених повчань і апокрифів. Хорс бог, що презентує спільне минуле русів і алан: Русоланію. Так османи називали Україну ХУГ ст. Європейські карти XVI ст. презентують переважну частину українських земель, що не була під владою Речі Посполитої, під ономастиконом «Rosolani». На позиціях ідентифікації України з Русоланією перебуває й автор поеми «Роксоланія» Себастіян Кльонович. Чому до переліку богів, по допомогу до яких звертається Мамай, потрапив Махмет? Пояснення у тому, що частина населення, визнавши владу татар, визнає магометанство.

Половецькі витоки династії Глинських дадуть про себе знати у часі наступу нового рівня державності, який передбачатиме ще більш жорсткі норми суспільної практики для селянства кріпацтво. 1508 року Михайло Глинський нащадок Мамая, очолить антилитовське повстання. Причина повстання політика Великого Князівства Литовського (далі ВКЛ) спрямована на ліквідацію будь-якої незалежності руських земель в її складі. Радомська Конституція 1505 року визначила органи станової монархії ВКЛ двопалатний сейм, який отримав право на законодавчу діяльність. Перспектива такої діяльності утвердження всевладдя шляхти. Воно знайде своє закріплення у трьох Литовських статутах, які прийдуть на заміну Руській правді. Їх призначення поступове, але остаточне закріпачення селянства. Брати Глинські стають на захист своєї системи управління землями: Богдан засновує на початку 90-х років ХУ ст. перший козацький осередок на Дніпрі (Черкаси); Михайло піде шляхом організації відкритого протесту. Мета повстання: «...на першому етапі створення великого князівства київського, навколо якого згодом можна було б збирати землі.» Князі Глинські постають продовжувачами політики своїх предків. Шану та повагу український народ виразив в отих самих «мамайках». Князя-визволителя малювали на полотні, стінах осель, навіть на дверях, часто з написом: «Я козак Мамай, мене не зачіпай». Як тільки загострювались протиріччя, здіймалась хвиля протесту проти утисків, на гребені цієї хвилі був черговий Мамай. Так називали себе часто проводирі народних хвилювань.

Застосування парадигми «половці-автохтони» дає ефект нового прочитання історичної ретроспективи пов'язаної з Мамаєвичами-Глинськими, що у часі розпаду Золотої Орди переживали намір відстояти інтереси українців шляхом встановлення кордонів з Московією. На підконтрольних землях Мамаєвичі встановили демократичну для того часу систему суспільних відносин, що «виллється» у перспективі у геополітичний феномен «Слобідська Україна». Слобожанщина поза контролем як Гетьманщини, так і Московщини. Її автономію Російська імперія подолає лише у другій половині ХУШ ст. Така історична ретроспектива дає відповідь на питання «чому українці писали «малайки»?» і, головне, визначає роль і місце половців в етногенезі та націогенезі українського народу.

Література

1. Агафонова Н.В. Втрати історичної науки від встановленої в ХІХ ст. державної практики «охранительной истории»: до питання про культурно-досвідні витоки пічонагів і половців / Надія Агафонова // Генерація наукових ідей: соціально-економічні, суспільно-політичні, гуманітарні, історичні, культурологічні та правові аспекти досліджень проблем сучасного українського суспільства. Вип. 1. Первомайськ: ПФ КІРУЕ, 2011. С. 113-121.

2. Чистякова Е.В. Русский историк А.И. Лызлов и его книга «Скифская история» / Е.В. Чистякова // Вестник истории мировой культуры. М., 1961. № 1.

3. Карамзин Н.М. История государства Российского / Николай Михайлович. Санкт-Петербург, 1892.

4. Устрялов Н.Г Русская история / Николай Гаврилович Устрялов СПб., 1837.

5. Ключевский В.И. Курс русской истории. Сочинения в 8-ми т. / Василий Иосифович Ключевский. Т 1. М., 1956.

6. Адрианов П. Слава земли русской / П. Андрианов. Одесса, 1913.

7. Голубовский П.В. Печенеги, торки, половцы до нашествия татар. История южнорусских степей ІХ-ХІІ вв. / Петр Васильевич Голубовский. К., 1884.

8. Костомаров Н.М. Две русские народности / Николай Михайлович Костомаров // Исторические монографии исследования. Т 1. СПб., 1903.

9. Орлов А.М. Нижегородские татары: этнические корни и исторические судьбы. Маджары и мещера кипчакские племена.

10. Гераськова Л.С. Кочівники і Київська Русь.

11. Гераськова Л.С. Печеніги, торки, половці, на кор донах Київської Русі

12. Естигнеев Ю.А. Кыпчаки: этнос и его имя / Ю.А. Евстигнеев // Общество. Среда. Развитие. (Terra Humana). 2012. № 3.

13. Евстигнеев Ю.А. Половцы: кто они? К вопросу об этнической идентичности половцев.

14. Инков А.А. Древняя Русь и половцы во второй половине XI первой трети ХШ века / Александр Александрович Инков / Дис... к.и.н.: 07.00.02. Саранск, 2001.

15. Мінєнкова Н.Є. Кочовики південно-східної Європи 10 І пол. 13 ст. в українській і російській історіографії / Н.Є. Мінєнкова / Автореф. дис. к.і.н.: 07.00.06. Донецьк, 2005.

16. Бережинский В.Г Вооружение половцев / В.Г Бережинский // Центральный музей Вооруженных сил Украины. К., 2005. 562 с.

17. Никитин А. Лебеди Великой Степи / А. Никитин // Наука и религия. 1988. № 10. С. 13.

18. Агафонова Н.В. Етнікон «половці» у контексті реанімованої парадигми «половці автохтони»: спроба полідисциплінарного аналізу / Надія Василівна Агафонова // Гуржіївські історичні читання. Вип. 10. НАН України, Черкаський нац. ун-т імені Б. Хмельницького. Черкаси, 2015. С. 121-129.

19. Агафонова Н. Половці в Подунав'ї: короткий історіографічний огляд / Надія Агафонова // Дунайські наукові читання: європейський вимір і регіональний контекст: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 75-річчю Ізмаїльського державного гуманітарного університету (15-17 жовтня, 2015). Т І: Історія. Економіка. Педагогіка. Ізмаїл: РВВ ІДГУ; «СМИЛ», 2015. С. 9-11.

20. Агафонова Н.В. Етнікон «половці» у контексті реанімованої парадигми «половці автохтони». С. 123.

21. Агафонова Н. Половці в Подунавї.

22. Грушевский М.С. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия / Михаил Сергеевич Грушевский. К.: Наукова думка, 1991. 560 с.

23. Брайченко О. Синьоводська проблема: перспективи комплексних краєзнавчих досліджень / Олексій Брайченко // Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. К., 2005.

24. Евстигнеев Б. Золотая Орда и Москва / Б. Евстигнеев // Красная Звезда. 25 февраля. 2010.

25. Шенников А.А. Княжество потомков Мамая / А.А. Шенников // Депонировано в ИНИОН. -7380. Л., 1981. С. 20-22.

26. Сміщук О. Мамай татарський хан і український козак / О. Сміщук // Прес-Центр (Черкаси). 2007.

27. За землю русскую! Памятники литературы Древней Руси ХІ-XV веков. А.-М.: «Советская Россия», 1981520 с.

28. Абаев В.И. Историко-этимологический словарь осетинского язика / В.И. Абаев. Т 1. М-Л., 1958. С. 36.

29. За землю русскую! Памятники литературы Древней Руси ХІ-XV веков. А-М.: «Советская Россия», 1981. С. 282.

30. Войтович В. Генеалогія Богів Давньої України / Валерій Войтович. Рівне, 2007. 556 с.

31. Ястребов О. Великий переворот. Релігійні та адміністративні реформи Володимира Великого.

32. Войтович В. Генеалогія Богів Давньої України / Валерій Войтович. Рівне, 2007. С. 242.

33. Вавригин М. Україна на стародавніх картах XV- перша пол. XVII ст. / М. Вавригин, Я. Дашкевич, У. Кришталович. К.: ДНВП «Картографія», 2006. С. 20.

34. Кулиняк Д. Без князів Глинських наша історія була б неповною: роздуми біли массивного хреста на узліссі на березі Ужа / Данило Кулиняк // Газета «День». 2014. № 12.

35. Наливайко С. Етнічна історія Давньої України / Сергій Наливайко. К.: Євшан-зілля, 2007. С. 489.

36. Шенников А.А. Ук. раб. С. 20-22.

Размещено на Allbest.ru