Внесок білих хорватів у процес етногенезу українців

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Безумовно, українці належать до східного слов'янства. Однак незаперечним є той факт, що на процес формування українського етносу вплинули й іраномовні кочові племена Причорномор'я (скіфи, сармати, кіммерійці), і хозари, і кочівники князівських часів (берендеї, торки, чорні клобуки). Важливе місце у цьому переліку повинні займати племена білих хорватів.

Суспільно-політичні зміни, які відбуваються у нашій країні останніми роками, впливають не тільки на політику й економіку. Вони також висувають на перший план питання ідеології, національної ідеї, світосприйняття кожного українця та пошук ним свого місця і місця своєї країни у світі, у нинішній системі цінностей.

У цьому контексті важливим є пошук свого коріння, своїх історичних витоків. Раніше українцям нав'язували стереотип про «общерусскость» великорусів, малорусів і білорусів, згодом про «єдину колиску» трьох братніх народів. Тепер панівною видається теза про те, що українська народність сформувалася на основі семи південноруських племен: сіверян, полян, деревлян, уличів, тиверців, волинян (бужан, дулібів) і білих хорватів. Наявність останніх у цьому переліку викликає чимало запитань, адже загальновідомо, що хорвати належать до південної гілки слов'янства.

Мета нашого дослідження з'ясувати, чи можна вважати білих хорватів східнослов'янським (давньоукраїнським) племенем, і в якій мірі це можна робити, що визначає наступні завдання:

- простежити виникнення та міграцію білих хорватів, з'ясувати етимологію їхнього етноніму;

- розглянути їхній суспільно-політичний розвиток на території України;

- виявити паралелі у сучасних хорватів та українців Карпат у топоніміці, гідроніміці, ономастиці, етнографії й ін.

Проблема походження й історії білих хорватів не нова, нею почали займатися ще у ХІХ ст. Загалом існує обширний пласт досліджень, присвячених історії Прикарпатської Хорватії. Про неї писали чеські (П. Шафарик, Л. Нідерле), польські (Х. Ловмянський), хорватські (В. Клаїч, М. Баленовіч), українські (В. Ідзьо, Б. Тимощук, Л. Сікора, С. Пеняк), російські (О. Шахматов, В. Сєдов, М. Державін, В. Іванов) історики і цей список можна продовжувати. Концептуально дослідники розходяться у вироблені спільного бачення історії білих хорватів це й не дивно, оскільки матеріалів до їхнього вивчення, насамперед письмових, не надто багато, що дає нагоду для вироблення власних концепцій.

Ми ж спробували зосередити свою увагу на розвитку Хорватської цивілізації на Прикарпатті з наголосом на спільних рисах українців і хорватів як у давнину, так і в сучасний період. Комплексних і синтезованих робіт такого плану з хорватського питання ще не було. Тож у цьому полягає наукова новизна й особистий внесок автора.

Те, що територію Прикарпаття у давнину заселяли племена білих хорватів, сьогодні є фактом історично доведеним. Проте аргументованим залишається і твердження багатьох учених, що представники цього етносу не завжди були слов'янами.

Більшість дослідників схиляється до думки про іранське походження етноніма «хорвати». Так, М. Фасмер встановив, що іранська основа слова «хорват» може означати «пастух»; сама назва могла виникнути від антропоніма «Хорват» і стосуватися спочатку його роду, а згодом племені.

Найдавнішою згадкою хорватського імені вважають стелу перського царя Дарія І, де у списку іранських племен його імперії згадано народ «Харахватіш». Це назва як народу, так і сатрапії, яка обіймала частину сучасних Афганістану, Пакистану й Ірану. Внаслідок тривалих мовних процесів відбулася послідовна зміна хорватського імені: Харахватіш

- Харават Хархват Хорохоад Хорохват

- Хороат Хорват [29].

О. Трубачев вважав, що у Передній Азії слов'яни й іранці були єдиним народом під іменем «хорвати» [9, с. 38-39].

На думку Т. Гамкрелідзе та В. Іванова, у ІІ тис. до н.е. спостерігається відхід слов'ян від іранців. Вони розділяються на хетів і гетів, останні з яких і трансформуються у слов'ян [4, с. 34-67].

Хорватські вчені Е. Херман і Й. Кулінеч стверджують, що «перші хорвати були не слов'янського, а сарматсько-аланського походження». Лише оселившись у Прикарпатті у середовищі слов'ян, вони ослов'янились [31, s. 223].

Хорватський дослідник І. Мужіч розробив готську теорію походження хорватів, за якою серед слов'ян Прикарпаття у ІІ-Ш ст. н.е. поселились готи, які вплинули на традиції та розвиток хорватів [34, s. 46-47]. Проте археологічна наука це заперечує [11, с. 30].

Існує і т. зв. «тюрська (аварська)» теорія походження хорватів, озвучена О. Кронштейнером, яка ґрунтується на термінах «жупан» та «бан», де «бан» помічник, а «жупан» голова. Цю термінологію ототожнюють з тюрко-башкирською спадщиною [32, s. 137-157].

Чимало дослідників відстоюють «карпатську» теорію походження даного етноніму та вважають, що хорвати не прийшле, а автохтоне населення Прикарпаття. Раніше воно було відоме під іменем карпів.

Археологічні дослідження показали, що на даній території протягом усього І тис. н.е. існував єдиний ритуал поховання, засвідчений курганними могильниками карпатського типу з погребальним обрядом трупоспалення. Район поширення культури Карпатських курганів, що належить племінному об'єднанню карпів, збігається з територією, на якій за археологічними джерелами розміщують слов'ян-хорватів [15, с. 62-63].

П. Шафарик зазначав, що давнє населення Карпат називало гори архаїчними словами: Хриб, Грби, Хрибати, які були інтерпретовані римлянами як Карп, Карпи, Карпати. Саме римляни дали латинську назву горам «Карпати», а місцевий народ назвали карпами. Згодом візантійці позначають його як хорватів, але назву гір не змінюють [27, с. 56-58].

Якою б не була істинна версія походження хорватів, практично ні у кого не викликає сумнівів, що своє ім'я вони принесли з Азії на Дон, потім у Г аличину й, у кінцевому результаті, на Балкани.

У III ст. іраномовні племена на просторах Причорномор'я починають розпадатися, що посприяло приходові хорватів на береги Дністра та Збруча [29]. Звідти хорвати зробили колонізацію прилеглих областей Галичини та Волині [26, с. 48-67].

На погляд А. Майорова, хорвати приходять у Галичину саме у період Великого переселення народів [29]. Сталося це під час гунського нашестя, коли окремі хорватські загони приєдналися до армії завойовників і разом із ними дісталися Прикарпаття. Тут хорвати встановили панування над слов'янським населенням і з часом асимілювались у його середовищі, передавши частині слов'ян своє ім'я [7].

Костянтин Багрянородний подав нам територію розселення хорватів. За його свідченнями, Біла Хорватія обіймає Карпати й усе Подністров'я: «...починається ...у Причорномор'ї, межуючи там з печенігами. і включає в себе і землі Тиверського князівства» [1, с. 131-137].

Згідно висновків Б. Тимощука, окрім Карпат і верхнього Подністров'я, хорвати у VIX ст. займали усі східні притоки Дністра від його витоків до ріки Збруч [24, с. 5-7]. На думку С. Пеняка, стародавні хорвати проживали у Прикарпатті та регіонах верхнього Дністра і переселились частково до Закарпаття у VI-IX ст. н.е [11, с. 343].

Протягом VII ст. багато слов'янських племен вирушило у різних напрямках зі своєї прабатьківщини. Частина білих хорватів залишилася у Карпатах, але більшість прийняла запрошення Візантії обороняти її північні кордони від кочових народів і рушила на південь на Балканський півострів. Їхніми нащадками є сучасні хорвати [22, с. 31].

Міцна феодальна державність сформувалась у хорватів Прикарпаття внаслідок воєн з Аварським каганатом в ост. чв. VI ст. н.е. на поч. VII ст. н.е. [11, с. 320].

Хорватська держава охоплювала Прикарпаття та Подністров'я, частину польських і чеських земель [1, с. 131-135]. На чолі князівства замість виборних військових вождів ставали князі, що одержували спадкову владу й опиралися на постійну військову дружину [11, с. 356].

Велика кількість знайдених візантійських та арабських монет говорить про жваву міжнародну торгівлю, внаслідок чого хорватські князі мали могутню політичну владу [8, с. 76].

Внаслідок соціально-економічного розвитку у хорватів з'являються городища, в яких концентрується політична хорватська адміністрація. Час функціонування городищ хорватів припадає в основному на VI-X ст., а їхній інтенсивний розвиток на IVVIII ст. [11, с. 287].

Головним політичним і соціально-економічним центром на території хорватів був Перемишль [11, с. 299]. Водночас український археолог О. Корчинський вважає столицею хорватів Стільсько. Це місто нараховувало 40 тисяч населення; лише дитинець займав площу 15 гектарів [19].

До ІХ ст. належить і перша писемна згадка про інший помітний центр Галич. В описі подій кінця ІХ ст. угорський Анонім короля Бели згадує галицького князя, котрий гостинно прийняв у себе угорського вождя Альмоша, коли угри переходили у Панонію [11, с. 356].

У Х ст. землі Подністровської Хорватії попадають спочатку під господарсько-економічний, а згодом під політичний вплив Києва.

Про перші контакти білих хорватів і династії Рюриковичів, яка утвердилася у Києві 882 р., автор «Повісті минулих літ» згадує під 907 роком: «Пішов Олег на Греків... Узяв він множество варягів, і словен, і чуді, .і хорватів.» [18].

Хорвати брали участь у воєнних кампаніях Олега проти Візантії (907 і 911 рр.), однак у війнах Ігоря проти греків (941 і 944 рр.) серед переліку племен і народів, що були у складі київського війська, ми їх не знаходимо. Можливо, на той час залежність білих хорватів від київських Рюриковичів була номінальною або її взагалі не існувало.

В останнє у «Повісті минулих літ» хорвати згадуються під 993 р. (хоча окремі автори схильні вважати такою датою 992 р. [21, с. 87]). Інформацію подано лаконічно: «Пішов Володимир на Хорватів» [18] тобто, йдеться про війну офіційного Києва та Білої Хорватії. У час війни на Русь, як союзники хорватів, напали печеніги [11, с. 648]. Також союзниками Хорватії у цій війні виступили поляки. Проте князь Володимир переміг і Хорватське князівство було включене до складу Русі [16, с. 24-26].

Однак залишок Хорватської держави зберігся у вигляді Перемишльського, а згодом Галицького князівства [11, с. 300, 403]. На думку В. Ключевського, підкорені хорвати не змінили суспільно-державних звичаїв, а руські князі, які правили Галичиною, залежали від стародавнього укладу хорватського суспільства [14, с. 106-107].

Можемо припустити, що місцева знать зуміла зберегти свій вплив, перетворившись на галицьке боярство. Загальновідомо, що місцеві бояри були найбільш непокірними до князів з-поміж усіх українських князівств.

Увійшовши до складу Київської імперії, русини-горяни продовжили творити українську історію. А нащадками білих хорватів на наших західних теренах є сьогоднішні лемки, бойки, гуцули та закарпатці [2].

Про близькість хорватів Українського Прикарпаття та Далмації говорить тотожність матеріальних культур, зокрема, поховальний обряд (трупоспалення), культурні та фольклорні традиції, тотожність яких чітко фіксується археологічною та лінгвістичною наукою [30, с. 252-253].

Попри значну територіальну відособленість, хорвати та прикарпатські українці і дотепер мають чимало спільного.

Хорватські антропологи зауважили, що у Хорватії та Галичині існує специфічна раса савідна (від річки Сава у Хорватії). Ця раса майже ідентична динарській, але характеризується світлими комплекціями (очі, волосся, шкіра на відміну від темних динарських). Савіди особливої концентрації сягають у Хорватії, північній Боснії та Галичині, що свідчить про спільне коріння хорватів і галичан [29].

Припускають, що хорватська мова у ХІІ ст. була офіційною в Галичині, оскільки нею 1144 р. було написане Галицьке Євангеліє [11, с. 563]. Це дозволяє припустити, що ще у ХІІ ст. далматійські та галицькі хорвати були єдиним етносом [10, с. 92-93].

Таку гіпотезу підтверджує й угорське джерело ХІІ ст., за яким «народ, що зараз в Галичині називається Русія-албі, раніше називався Хорватос-албі, хорватський народ». Угорські королі мотивували бажання приєднати Галичину до угорської корони тим, що вони нібито хочуть возз'єднати другу частину хорватського народу до першої, яка підпорядкована угорській короні у Далмації [11, с. 296, 325-326].

Хорватський слід також містить «Слово о полку Ігоревім». О. Гонсорський вважав, що пам'ятка написана карпатською мовою із сильним впливом галицького культурно-князівського поетичного центру.

І. Сребрянський зазначав, що вся лексика «Слова» старогалицька і належить хорватам; її автор теж галичанин, який ще у ХІІ ст. добре знав її стародавню історію [11, с. 563].

Можна припустити, що з часом хорвати у Галичині, підпавши під загальноруський культурний вплив, набрали рис загальноруської (української) народності [11, с. 632].

Предки південних слов'ян у Карпатах до свого виселення на Балкани були безпосередніми сусідами сучасних прикарпатських українців, а, отже, формували сучасну українську мовну спорідненість.

Серед слов'ян тільки хорвати й українці у своїх мовах мають ікання, тобто старослов'янське «Ъ» перейшло в українській мові та в ікавських говірках хорватської не у загальнослов'янське «є» чи «е», а в «і»: свіча = svica, діва = diva, вітер = vitar. Цю фонетичну зміну лінгвісти вважають характерною для іранських, а не слов'янських мов. Хорватська (кайкавське наріччя) й українська мови утворюють зменшувальні форми у типово іранський спосіб через додавання суфіксів -ек, -ак, -ук, -ик (-ік) [29].

В українській і хорватській мовах є чимало тотожних слів: ватра, хижа, зять, стрий, вуйко, кут, торба, леміш та інші.

В окремих районах Хорватії на означення подяки і досі вживають близьке галичанам слово «дєкую» (з наголосом на другому складі) [28].

У відмінюванні іменників збережена ІІ праслов'янська палаталізація (укр. муХа ~ муСі, хорв. muHa ~ muSi). У першій особі множини загальне для всіх дієслів закінчення -мо («знаємо, пишемо») має паралелі у білоруській, сербській, хорватській і верхньолужицькій мовах [25].

У галицьких говірках у дієсловах ІІІ форми однини, як правило, відсутній суфікс -ть: літературне говорить, робить, галицьке говоре, робе. Це наближує галицький варіант мови до хорватських зразків, в яких суфікс ть повністю відсутній.

Серед галицизмів збереглися такі звороти: «мисмо пішли», «висте зробили» тощо. Це пряма аналогія з підметом і присудком «я є» відповідно до хорватської І (mismo) та ІІ (viste) форми множини.

Окрім того, у вимові галицьких діалектів української мови ненаголошений звук «И» завжди наближений до «Е»: «седіле на ганку», «вода з кренеці», що безумовно зближує цей варіант мови з хорватською, оскільки у ній звук «И» взагалі відсутній.

Такі слова, як вуйко, стрийко, швагро, що позначають родинні зв'язки, поширенні у карпатському регіоні України та майже не зустрічаються на решті території. У той же час хорватська мова має практично ідентичні відповідники:juak, strik, sogor.

На думку Г Півторака, на основі діалекту хорватів сформувалися закарпатський і бойківський говори української мови [21, с. 87].

Численні хорватські топоніми ідентичні з українськими, зокрема з галицькими [19]. Існує чимало топонімів виразно іранського походження, спільних для Хорватії та Галичини: Дора, Самбір, Бистриця, Ямниця й ін.

Антропонім «Маджак» зустрічається у Галичині та належить до числа антропонімів бойківського походження. Етимологія даного антропоніму може бути виведена із хорватської мови, від іменника «мадеж», який має значення «вроджена пігментна пляма» [13, с. 81].

Назва «Галичина» теж може бути хорватською. Біля Галича є Галчина могила, а одним з племен хорватів були галчі. Хорватський історик В. Клаіч наголошував, що Перемишль, Бужеськ, Велинь (Волинь), Червен, Плісненськ і Радече це міста білих хорватів [29].

Архаїчні слов'янські топоніми Карпатських гір (Брда, Вда, Гвда, Вкра, Скрва, Бльг, Попрад, Гор та ін.) характерні для хорватської мови, якій притаманна концентрація приголосних [11, с. 313, 615].

З хорватами у Галичині також слід пов'язувати населені пункти Хоров'ятка, Хорбач, Хринечівка, Храбач [17, с. 123-126].

Впадає в очі і подібність назв водойм у сучасній Хорватії та українських Карпатах: верхньодністерська річка Барбара і притока Сави Barbara; потік Шандровець в Україні та річка Sandrovec у Хорватії, Сян у Галичині та Сана у Хорватії [3].

Спільні паралелі із хорватами маємо також в ономастиці. Так, прізвища «Лютич», «Балич», «Лимич», «Українчик» зустрічаються у Галичині та Хорватії та є досить поширеними [12, с. 135]. В архівних документах сіл Лікоть і Дидьово (Львівська область), знаходимо багато інших хорватських прізвищ: Драбин, Славич, Галич, Дибач, Борута, Мулик, Халик [33]. Є і такі, що безпосередньо пов'язані з цим слов'янським етнонімом: Хорват, Горват, Гаргат, Гарват. галичина хорватський історичний феодальний

Існування східно-хорватського етносу у Галичині навіть у ХІІ-ХІІІ століттях можна припускати згідно прізвищ основних боярських родів: Молибожич, Єльчич, Судич, Халдієвич, Щепанович, Кормильчич і багато інших, виявлених у Галицько-Волинському літописі [23, с. 2-10].

Під час міграції у Панонію угри застали у Карпатах слов'ян-хорватів, про що можуть свідчити прізвища: Карпач, Хорбич, Хрибич, Хрипович, Хрибович, Грибович, Корпич та ін. Такі прізвища у населення Українських Карпат відомі і сьогодні [15, с. 21-49].

Документально відомі з ХІІ ст. перші герби Хорватії, як правило, містили на червоному чи синьому фоні золоту зірку над срібним місяцем. Аналогічні герби (з XIV ст.) мали представники галицько-руської шляхти у Польщі. Подібність у гербах була притаманна і містам. Зокрема, емблеми із використанням зірок і півмісяця мали та мають Теребовля, Підгайці, Калуш, Дубно, Тернопіль, Сенява й інші, тобто райони південносхідної Польщі, Галичини та частини Волині, де могли осісти хорватські роди (наприклад, хорвати коло Дубна) [6].

Спільні риси є й у символіці, зокрема, веселки. І. Франко писав, що «народ уявляє собі райдугу, як якусь істоту, що випиває воду із джерел». У хорватів побутує прокляття: «Щоб тебе райдуга всосала!». Аналогічні уявлення поширилися по Бойківщині у вигляді народної фраземи «веселка воду п'є» [13, с. 119-120].

Українська культура Прикарпаття сформувалася на традиціях племен білих хорватів. Наприклад, традиційне вбрання місцевих селянок бере початок ще від одягу VIII ст. і майже у незмінному вигляді дійшло аж до XX ст. Те ж саме стосується чоловічого вбрання X ст. [20].

Хорватський дослідник В. Баленовіч наголошував на ідентичності орнаментів вишивки славонських хорватів і рівнинних галичан, а також хорватів Загор'я та галицьких гуцулів [29].

Навіть після кількох віків християнізації як і для хорватів, так і для галичан, суттєвою компонентою релігійності було певне дуалістичне розуміння світобудови духовного світу. Бог і Чорт у свідомості пересічного хорвата та галичанина приблизно однаково сильні. Священик і ворожка користувалися однаковою повагою та сприймалися як представники рівнозначних сил [29].

Добре відомий Збруцький (Збручанський) ідол з язичницького пантеону дослідниками теж відноситься до ареалу хорватської релігійної культури [24, с. 5-7].

Таким чином, наведений матеріал дозволяє припустити, що прикарпатські хорвати викристалізувалися з конгломерату низки етносів як мігрантів зі сходу, так і автохтонів західноукраїнських земель. У VI-VII ст. більша частина хорватів переселилася на Балкани, однак ті, хто залишилися, продовжили розвивати державотворчі традиції на Прикарпатті. Після приєднання Білої Хорватії до Русі місцева знать зуміла зберегти свій вплив, перетворившись на галицьке боярство.

Увійшовши до складу Київської імперії, горяни продовжили творити українську історію. А нащадками білих хорватів на наших західних теренах є сьогоднішні лемки, бойки, гуцули та закарпатці.

Українська культура Прикарпаття сформувалася на культурних традиціях білих хорватів. Їхні предки у Прикарпатському регіоні до свого виселення на Балкани були безпосередніми сусідами праукраїнців, а, отже, формували сучасну українську мовну спорідненість.

Українці та хорвати дотепер мають чимало спільного у мові, культурі, топонімах, гідронімах тощо. Розглянуті спільні риси двох народів дозволяють стверджувати, що Біла Хорватія є важливою та невід'ємною складовою історії як українців, так і хорватів.

Український літератор Дмитро Павличко заявив про свою одночасну причетність до трьох народів: «Я білий хорват, русин та українець» [5, с. 22]. Цим він виразно показує близькість доль хорватів та українців Карпатського регіону.

Загалом численні паралелі між хорватами та галицькими українцями як у давнину, так і сьогодні свідчать про те, що літописні білі хорвати Прикарпаття нікуди не зникли, а інтегрувались у загальноукраїнський етнопростір, зберігаючи при цьому неповторність свого регіонального колориту.

Вивчення спільних коренів хорватів та українців, їхньої історії, культури, традицій, релігійного світобачення у контексті з'ясування етногенезу Галичини є предметом подальших досліджень.

Література

1. Багрянородный К. Об управлении империей / Константин Багрянородный. М.,1989. 496 с.

2. Вербич С. Гідронімія басейну верхнього Дністра.

3. Гамкрелидзе Т.В. Индоевропейский язык и индоевропейцы / Тамаз Гамкрелидзе, Вячеслав Иванов. Тбилиси, 1984. Т П. 1049 с.

4. Гралюк Б. Хорватсько-українські взаємини від археології, міфології, етнографії до топонімії й мови / Борис Гралюк // Нова думка. 1999. № 108. С. 21-22.

5. Гуцуляк О.Б. Королівство Священних Вершин (Scando-Slavica у Верхньому Подністров'ї).

6. Драбчук І. Походження прикарпатських хорватів.

7. Древняя Русь. Город. Замок. Село.

8. Этнографическое обозрение (Москва). 1993. № 4. - С. 38-39.

9. Исаевич Я.Д. Культура Галицко-Волынской Руси / Ярослав Исаевич // Вопросы истории (Москва). 1973. № 1. С. 92-93.

10. Ідзьо В. Галицьке Королівство: найвище державне сходження Карпато-Дністровської цивілізації / Віктор Ідзьо. - Івано-Франківськ: «Сімик», 2015. 887 с.

11. Кирій В. Давня Русь неоміфи та реалії / Віктор Кирій, Любомир Сікора. Дрогобич, 2010. 280 с.

12. Кирій В. Етногенеза субетносу бойків у контексті етнокультурних реалій давньої історії Європи / Віктор Кирій, Любомир Сікора. Дрогобич, 2010. 200 с.

13. Ключевский В.О. Курс русской истории / Василий Ключевский. М., 1937. Т I. 625 с.

14. Кобычев В.П. В поисках прародины славян / Вениамин Кобычев. М., 1973. 168 с.

15. Королюк В.Д. Западные славяне и Киевская Русь в ГХ-ХП веках / Владимир Королюк. М., 1964. 260 с.

16. Крип'якевич І.П. Галицько-Волинське князівство / Іван Крип'якевич. К., 1984. 176 с.

17. Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов.

18. Півторак Г Українці: звідки ми і наша мова / Григорій Півторак. К.: Наукова думка, 1993. 200 с.

19. Магочій П.Р Народ нізвідки / Павло-Роберт Магочій. Ужгород, 2006 120 с.

20. Руський Літопис [пер. Л. Махновця]. К.: Дніпро, 1989. 591 с.

21. Тимощук Б.А. Восточнославянская община VI-X веков н.э. / Борис Тимощук. М., 1990. 188 с.

22. Тищенко К. Правда про походження українців.

23. Трубачев О.Н. Ранние славянские этнонимы свидетели миграции славян / Олег Трубачев // Вопросы языкознания (Москва). 1974. № 6. С. 48-67.

24. Трубачев О.Н. Славяне и Карпаты / Олег Трубачев // Симпозиум по проблемам карпатского языкознания, (24-26 апреля 1973 г): тезисы докл. и сообщ. / редкол. С.Б. Бернштейн [и др.]; АН СССР, Институт славяноведения и балканистики. М.: Наука, 1973. 67 с.

25. Явір Іскра Б. Хорватське питання: до проблематики слов'янських племінних союзів на території Галичини.

26. Batovic S. Tragovi ilirske kulturne bastine u narodnoj kulturi naseg primorskog podrucja / S. Batovic, O. Ostric. Mostar, 1968. 282 s.

27. Goldstein I.O etnogenezi Hrvata u ranom srednjem vijeku / Ivo Goldstein // Migracijske teme. Zagreb, 1989. - Br. 2-3. S. 221-228.

28. Kronstejner O. Gabes unter den Alpensneen eine kroatische Gruppe / O. Kronstejner // Witner slavischen. Jahrbuch, 1978. № 24. S. 137-157.

29. Leksik prezimena Socijalisticke Republike Hrvatske / [Valentin Putanec; Petar Simunovic]. Zagreb: Institut za jezik, 1976. 772 s.

30. Muzic I. Podrijetlo Hrvata / Ivan Muzic. Zagreb, 1989. 273 s.

Размещено на Allbest.ru