Історична географія як дослідницьке поле для учених Півдня України (XIX – початок XX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 913 (091)+94 (477.7) "18/19"

Кам'янець-Подільський національний університет імені І. Огієнка,

Україна, 32300, м. Кам'янець-Подільський, провул. Михайлівський, 8/4,

e-mail: trubtschaninov@gmail.com

Анотація

Історична географія як дослідницьке поле для учених Півдня України (XIX - початок XX ст.)

Аннотация

Историческая география как исследовательское поле для ученых Юга Украины (XIX - начало XX в.)

Annotation

Зміст статті

Історичну географію звичайно визначають як галузь наукових знань на стику історії та географії. Історики вважають її однією з найважливіших допоміжних історичних дисциплін. Географи відносять історичну (ретроспективну) географію до комплексних дисциплін, що об'єднує наукові напрямки на межі географії та історії.

Становлення історичної географії як галузі історичної науки та навчальної дисципліни у країнах Європи відбувалося у XIX - на початку XX ст. паралельно з поступовим відокремленням географії від історичної університетської освіти. Цей процес можна прослідкувати і на прикладі Півдня України, де на базі Одеського (у 1865-1920 рр. - Новоросійського) університету сформувався потужний науковий центр.

Об'єктом дослідження виступає історична наука на Півдні України у XIX - на початку XX ст. Метою даної статті є визначення місця та значення історичної географії у діяльності учених Південної України протягом XIX - початку XX ст. Запропонована нами проблема досі не була предметом спеціального дослідження у вітчизняній історіографії. Певний фактичний матеріал міститься у роботах загального характеру, що стосуються персоналій відомих учених Півдня України. Так, слід виділити праці сучасних дослідників з Одеси: В. Хмарського, О. Музичка, О. Дьоміна, О. Синявської [1-7]. Діяльність Філіпа Брууна - провідного дослідника історичної географії на Півдні України у другій половині XIX ст., показана у роботі С. Трубчанінова [8].

Сучасники називали Аполлона Скальковського (1808-1898) "Геродотом Новоросійського краю", першим істориком Одеси, "козацьким Нестором", "Карамзіним Новоросійського краю". В історіографії існують різні оцінки його наукової діяльності. Так, В. Хмарський у своїй монографії та низці статей, ґрунтовно висвітливши життєвий і творчий шлях А. Скальковського, в основному позитивно оцінив доробок ученого, хоча і відзначив явний проурядовий характер його історичних праць. На думку дослідника, одним із найвагоміших і найяскравіших проявів творчості А. Скальковського була його археографічна діяльність, адже у своїх творах він опублікував значну кількість знайдених джерел [1, с. 4-5, 126, 162].

Дослідниця проблем історичної регіоналістики України, теорії та методології історичних досліджень Я. Верменич вказує, що у метафоричному сенсі А. Скальковський являв собою звичний типаж провінційного чиновника- історика, котрий посів становище напівофіційного історіографа. Вона наголошує на тому значному імпульсі, якого надала праця А. Скальковського "Хронологическое обозрение Новороссийского края 1731-1823" (Одеса, 1836-1838) у поширенні термінів "Новоросія" та "Новоросійський край" [9, с. 126-127].

Для позначення території Півдня України А. Скальковський у своїх працях вживав також термін "Степ". Використання цього терміну давало йому змогу відзначити особливість регіону у порівнянні з іншими територіями Російської імперії, дозволяло розглядати освоєння регіону та події у ньому як подвиг російського уряду та народу. Поняття "Степ" визначалося А. Скальковським досить широко - як територія "по обох сторонах Дніпра, між гирлами Дону, Чорним і Азовським морями, гирлом

Дунаю і Західно-Українським кордоном" [10, с. 9].

Не викликає сумнівів, що саме А. Скальковський був одним із перших, хто почав вивчати історичні особливості Півдня України, використовуючи історично- географічний метод дослідження. Фронтальний огляд усіх творів А. Скальковського дозволяє виділити близько 20 праць історично- географічного спрямування, в яких розповідається про історію заселення Південної України (українськими козаками, болгарами, вірменами-католиками, "некрасовцями", ногайцями) та заняття її мешканців.

Серед джерел, які використовувалися при написанні праць А. Скальковського, важливе місце займали картографічні та топонімічні джерела. Зокрема, у 1836 р. він видав, як додаток до своєї праці "Хронологическое обозрение истории Новороссийского края", карту частини Південної України інженера ДеБоскета (1751 р.), яку було знайдено в архіві межового департаменту [1, с. 127].

А. Скальковський заклав наукові підвалини вивчення заселення й освоєння Північного Причорномор'я. У зв'язку з цим його внесок був спеціально відмічений в "Энциклопедическом словаре" Брокгауза і Єфрона [11, с. 746].

Зокрема, А. Скальковський одним із перших серед дослідників звернув увагу на історію ногайських орд у Північному Причорномор'ї. Так, він виділив шість ногайських орд: Буджацьку, Єдисанську, Джембуйлуцьку, Єдичкульську, Кубанську та Киргизьку [12, с. 45-47]. Їх перебування у Північному Причорномор'ї він розглядав як статичний процес, незмінний протягом усієї доби козацтва. Опираючись на дані запорозького архіву, А. Скальковський дійшов висновку, що власне ногайською ордою, запорожці та поляки називали найчисельнішу Єдисанську, яку він ототожнював з Очаківською. Також Джембуйлуцька орда, що перебувала під владою Кримського ханства з 20-х років ХVШ ст., ототожнювалася ним із Перекопською ордою ХVІ-ХVП ст. на підставі однієї території кочування. На погляд сучасного дослідника історії ногайців В. Грибовського, еклектизм і компілятивний підхід до джерел не дозволили А. Скальковському зорієнтуватися у хронології ногайських міграцій до Північного Причорномор'я. І все ж, завдяки напрацюванням А. Скальковського окреслилися контури ногайської проблематики у тематичному комплексі дослідження історії Північного Причорномор'я. Виокремлення ногайців із загального масиву причорноморських "татар" вигідно відрізняє його праці від решти сучасних йому істориків [13, с. 59].

Розповідаючи про господарство та традиційні промисли мешканців Південної України, А. Скальковський порівнював сучасний йому стан з більш давніми періодами. Так, він вказував на подібність тогочасного рибальства та давньогрецького. У зв'язку з цим дійшов висновку, що вивчення стану Чорноморського узбережжя середини XIX ст. зможе багато у чому пояснити давнину [14, с. 418].

Розглядаючи розвиток торгівлі на Півдні України наприкінці XVIII - першій половині ХІХ ст., А. Скальковський важливе місце надавав географічним умовам регіону [15, с. 318, 352]. Географічний чинник, на його думку, мав також значний вплив на історичний розвиток Одеси [16, с. 11, 85]. А. Скальковський ввів до наукового обігу рескрипт Катерини II, який було знайдено ним в архіві у Катеринославі. Як відомо, у тексті цього документу відзначалося "вигідне розташування Хаджибея біля Чорного моря", чим диктувалася необхідність будівництва військової гавані та купецької пристані [17, с. 33].

Коли А. Скальковський вперше у своїх працях згадав про місцезнаходження Запорозької Січі (1836 р.), це питання на той час залишалося ще відкритим. Так, одні автори вказували на розташування Нової Січі на р. Підпільна, інші - навпроти Кам'яного Затону, у гирлі р. Бузулук, або у с. Покровському біля Нікополя. У "Хронологическом обозреним истории Новороссийского края" А. Скальковський згадує про головну Січ на острові Хортиця [18, с. 12]. "Другу і прикордонну Січ" він ідентифікує з Олешками, та вказує, що тут вона перебувала не один раз [18, с. VIII, 178].

Після знахідки архіву Запорозької Січі, дослідник став розглядати питання місцезнаходження Січей у зв'язку з місцеперебуванням військового управління - Кошу. Він спершу поділив їх на Стару Січ (Капулівську), Олешківську при ханах (яку називав ще Ногайською), й останню Січ, у с. Покровському. Однак в "Очерках Запорожья" історик вирішив називати Коши "відповідно історії" - Польським, з розташуванням на острові Хортиця (1570-1712), Кримським (в Олешках до майже 1736 р.), та Російським (у Новій Січі у с. Покровське з 17341735 рр.) [19, с. 209-210].

Микола Надєждін (1804-1856) - неординарний учений і літератор першої половини ХІХ ст. У 1836 р. через публікацію на сторінках "Телескопа" першого з "Філософічних листів" П. Чаадаєва М. Надєждін був позбавлений звання професора Московського університету та засланий до Вологодської губернії. Відірваний від літературного життя Росії, він спрямував свою наукову діяльність у географію й етнографію [20, с. 233, 235].

Одеський період (1838-1842) був одним із самих плідних у науковій діяльності М. Надєждіна. Учений брав активну участь у науковому, культурному житті міста та краю. Фактично він став одним з організаторів Одеського товариства історії і старожитностей (далі - ОТІС) [21, с. 76-77].

У 1840-1841 рр. за дорученням ОТІС М. Надєждін здійснив поїздку південнослов'янськими землями з метою вивчення "фізіономії, вдачі та звичаїв нащадків древніх язигів, половців, печенігів, які панували колись у степах Північного Причорномор'я; дослідження старожитностей слов'янських у сербів, словаків, чехів, русинів...". М. Надєждін блискуче впорався із цим завданням. У своїй доповіді про подорож, зачитаній у 1842 р., ним були сформульовані основні напрямки майбутньої діяльності ОТІС щодо вивчення історії, етнографії, культури південних слов'ян [20, с. 235-236; 22].

М. Надєждін вважав за необхідне для всебічного знання про історичне минуле краю розширяти сферу пошуків, звертаючи увагу на матеріальні, письмові та топонімічні пам'ятки. Зокрема, він здійснив порівняльний аналіз топоніміки Північного Причорномор'я та відомостей, що містилися у працях античних авторів і руських літописах. У першому томі "Записок" ОТІС було опубліковано дві історично- географічних розвідки М. Надєждіна. Робота, присвячена Геродотовій Скіфії, написана на підставі скрупульозного вивчення праць Геродота й інших античних авторів, була проілюстрована однією з перших у науковому світі авторською картою-реконструкцією Скіфії ("Геродотова Скифия, расположенная в нынешних местностях") [23]. У розвідці про місце розташування літописного Пересіченя, який належав племінному союзу уличів, М. Надєждін ототожнив його з с. Пересєчені в Оргієвському повіті Бессарабії [24]. У наш час ця гіпотеза не знаходить підтримки у спеціалістів. історичне географічне причорномор'я

Із переїздом у 1842 р. М. Надєждіна до Петербургу його подальша наукова діяльність була пов'язана з Російським географічним товариством. Проте і проживаючи у Петербурзі, учений продовжував цікавитися вивченням Північного Причорномор'я [20, с. 237].

Одним з п'яти членів-засновників ОТІС був уродженець Смоленська Микола Мурзакевич (1806-1883), який отримавши освіту у Московському університеті, оселився в Одесі, де почав займатись науковими дослідженнями. Влітку 1835 р. М. Мурзакевич здійснив свою першу наукову подорож до Криму. Дослідивши старожитності Херсонеса, він опублікував нарис у популярному часописі "Одесский вестник" [25].

У 1836 р. М. Мурзакевич допоміг підготувати до друку переклад з французької мови "Арріана Періпл Понта Евксинського", який здійснив А. Фабр, правитель канцелярії Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора М. Воронцова, у майбутньому активний член ОТІС [26, с. 176, 186; 27, арк. 100-115]. Того ж року була видана літографським способом підготовлена М. Мурзакевичем карта давньогрецьких поселень на берегах Чорного й Азовського морів [28].

Завдяки своїй монографії "Історія генуезьких поселень в Криму", яку було опубліковано в Одесі у 1837 р., він став відомим і за кордоном. У 1838 р. М. Мурзакевич здобув ступінь магістра філософії у Московському університеті та наступного року став професором російської історії та статистики Рішельєвського ліцею. Незмінно з 1839 р. М. Мурзакевич був секретарем ОТІС, у 1875-1883 рр. - віце- президентом ОТІС. У 1852-1857 рр. працював на посаді директора Рішельєвського ліцею [29, с. 23-24]. Серед навчальних дисциплін, які викладав у ліцеї М. Мурзакевич, був курс "Русских древностей". Він, зокрема, передбачав вивчення меж Руської землі, її вод, жителів тощо [27, арк. 11].

Більшість його наукових праць, що стосувалися Північного Причорномор'я, було опубліковано на сторінках "Записок" ОТІС. Переважно у них аналізувалися письмові та нумізматичні джерела, стан пам'яток старовини епохи середньовіччя. Змістовні наукові публікації та подорожні записки М. Мурзакевича не втратили свого значення й у наш час.

Найбільш плідно у XIX ст. в Одесі історичною географією займався Філіп Якоб Бруун (1804-1880), або як його називали в Одесі російською - Філіп Карлович Брун. Уродженець Фінляндії, випускник Дерптського університету 1825 р., він з 1832 р. належав до професорської корпорації Рішельєвського ліцею, після відставки за вислугою років працював у середніх навчальних закладах. Дослідженням проблем історичної географії Північного Причорномор'я Ф. Брун зацікавився після випадкової знахідки у 1846 р. мармурової плити з римським імператорським декретом 201 року біля с. Коротне у Нижньому Подністров'ї [8, с. 344349]. Про цю знахідку він повідомив відомого німецького дослідника Т. Момзена, а власні міркування щодо значення пам'ятки висловив 1853 року у розвідці, присвяченій історії давньогрецької колонії Тіра [30].

У 1862 р. за дорученням ОТІС Ф. Брун здійснив поїздку до гирл Південного Бугу та Дніпра. Особливо його цікавило питання про можливе сполучення у давнину Дніпра з Азовським морем [31]. Петербурзька Археологічна комісія доручила Ф. Бруну обстежити узбережжя Чорного і Азовського морів, гирла річок Дністра, Південного Бугу, Дніпра і Дону, що й було здійснено влітку 1864 і 1865 рр. Наслідком цього обстеження та вивчення свідчень античних авторів стала робота Ф. Бруна про Скіфію [8, с. 352].

Після того, як Рішельєвський ліцей був реорганізований у Новоросійський університет, 1866 року Ф. Брун був запрошений на посаду доцента кафедри всесвітньої історії. Особливий інтерес Ф. Бруна викликала історія італійських колоній у Північному Причорномор'ї [8, с. 349, 352]. 1866 року з'явилася ґрунтовна стаття на цю тему, опублікована французькою мовою у "Записках" Імператорської Академії наук [32].

Ф. Брун отримав докторську ступінь у Йенському університеті у 1835 р., проте для обрання на посаду професора за статутом російських імператорських університетів 1863 р. цього було недостатньо. 11 грудня 1867 р. на засіданні історично-філологічного факультету одноголосно було прийнято рішення про обрання Ф. Бруна доктором історії. У поданні декана факультету В. Григоровича підкреслювалося: "Майбутні історики та географи Новоросійського краю з вдячністю визнають ці заслуги [Ф. Бруна. - СТ]. Не тільки географічні свідчення, але й думки, що стосуються найважливіших історичних даних, представлені нашим ученим з особливим успіхом. Ми згадаємо лише про його трактат, що стосується річкового сполучення між Дніпром і Доном, трактат, в якому пояснюється похід Русів. Нарешті, п. Бруну Одеса зобов'язана поясненням перших, самих темних, сторінок своєї історії" [33, арк. 11]. У засіданні ради Імператорського Новоросійського університету 5 лютого 1868 р. Ф. Бруну була присуджена ступінь доктора всесвітньої історії [33, арк. 6, 9].

У 1868 р. у науковій періодиці Європи вийшло оголошення такого змісту: "Університет Одеси на знак визнання його наукових досягнень у галузі історії та географії узбережжя Чорного моря, особливо генуезьких колоній, надає ступінь доктора історії колишньому професорові Рішельєвського ліцею Філіпу Брууну" [8, с. 349].

Наступного року історично-філологічний факультет вийшов з клопотанням про обрання виконуючого обов'язки доцента Ф. Бруна екстраординарним професором. Список опублікованих за рік праць Ф. Бруна налічував 9 позицій. У клопотанні особливо зазначалося, що під керівництвом Ф. Бруна студент Нагуєвський написав "міркування про древні грецькі періпли" [33, арк. 12-12зв.]. У майбутньому Дарій (Даріуш) Нагуєвський стане професором Казанського університету, відомим знавцем античної літератури [34, с. 293].

У лютому 1869 р. рада університету обрала Ф. Бруна екстраординарним професором. Після того, як 1 червня 1871 р. закінчився термін його перебування на посаді, він відмовився від пропозиції факультету продовжувати службу, але погодився працювати приватним викладачем. Відтоді щороку Рада приймала рішення про запрошення Ф. Бруна як приватного викладача. Як доцент Ф. Брун читав в університеті курси історичної географії (власне історія географічних відкриттів. - СТ), історичного землезнавства (власне історична географія - СТ), етнографії Скіфії. Як професор - річний курс з історії стародавнього Сходу та розрахований на два роки курс історії середніх віків [8, с. 349, 352-353].

Навчально-педагогічна діяльність Ф. Бруна знаходила схвалення колег і студентів. Так, історик О. Маркевич, який знав Ф. Бруна зі студентських років, зазначав: "професора Бруна всі студенти дуже любили за його нескінченну доброту та взагалі найвищою мірою симпатичний характер... Варто було Бруну вийти з аудиторії, його оточував натовп студентів усіх факультетів з найрізноманітнішими питаннями... Віра у його знання була у нас безмежна. Подумавши 2-3 секунди, Брун відповідав на які завгодно питання або, принаймні, називав книги, де можна було дізнатися те, про що запитували. Проф. Брун мав репутацію знаменитого вченого. відомостями він володів величезними і вмів їх групувати чудово. В історичній географії Південної Росії, власне Чорномор'я, він був, без сумніву, першим фахівцем у свій час, власне такого і тепер немає." [35, с. 188-192]. Інший колишній студент Новоросійського університету, відомий літературознавець Д. Овсянико-Куликовський називав Ф. Бруна представником типу німецького вченого "добрих старих часів", вічно юного духом, ентузіаста науки, який був здатний з великим захопленням говорити годинами про якесь спірне питання історичної географії й етнографії Південної Росії [36, с. 86].

1879 року дванадцять статей з історичної географії Північного Причорномор'я, які з'явилися у різні роки, увійшли до авторського зібрання творів Ф. Бруна "Чорномор'я. Збірник досліджень з історичної географії Південної Росії (1852-1877 роки)". Збірник був удостоєний престижної у Росії Уваровської премії [37]. Друга частина цього збірника побачила світ вже після смерті Ф. Бруна [38]. У 1881 р. праці Ф. Бруна були відібрані для участі у виставці під час проведення III міжнародного географічного конгресу у Венеції [39].

Віктор Григорович (1815-1876), один із основоположників слов'янської філології у Російській імперії у 1865-1876 рр. був професором у Новоросійському університеті. Він вивчав пам'ятки слов'янської писемності, історичні зв'язки слов'янських літератур і мов, історію Сербії, археологію й етнографію Південної України. В. Григорович доводив, що Північне Причорномор'я було важливим районом проникнення античної та візантійської культури на територію Східної Європи, найдавнішою зоною поширення християнства серед слов'ян, регіоном розвитку давніх культур. Із Одеси він здійснив низку наукових експедицій у райони Нижнього та Середнього Подністров'я, Бессарабії, Північного Приазов'я та Криму [6, с. 4041].

На засіданні ради університету 17 листопада 1869 р. історико-філологічним факультетом був представлений проект топографічних, історичних та археологічних досліджень узбережжя Чорного моря, складений професорами Ф. Бруном, В. Григоровичем, Ф. Струве та В. Юргевичем. За три роки планувалося обстеження пам'яток античності, візантійсько-слов'янської епохи та часів існування італійських колоній на Чорному морі. Університетські вчені просили у міністерства дві тисячі карбованців на рік для поїздок і проведення археологічних розкопок під час літніх вакацій. Рада університету підтримала проект, проте негативна відповідь міністерства перекреслила плани одеських професорів [6, с. 42].

Розселення слов'ян досліджував Олександр Кочубинський (1845-1907) - історик, філолог, слов'янознавець; професор, декан історико- філологічного факультету Новоросійського університету. Зокрема, у 1885 р. була надрукована складена ним карта розселення слов'ян у IX ст. [40].

Серед учених-істориків Одеси і України постать Олексія Маркевича (1847-1903) доволі відома. В Одесі він провів найпродуктивнішу частину свого життя, працюючи приват- доцентом, а згодом професором Новоросійського університету. Історично-географічний метод дослідження якнайкраще О. Маркевич застосував у своїй відомій праці "Місто Качибей або Гаджибей - попередник Одеси". Історія цього поселення розглядалася від XV ст. до взяття його у кінці XVIII ст. регулярними військами Російської імперії та козаками- чорноморцями. О. Маркевич показав вплив географічних умов краю на життя Хаджибею. Зокрема, він вказував, що литовсько-руський Качибей, перша письмова згадка про який датується 1415 роком, знаходився на Жеваховій горі між Хаджибейським і Куяльницьким лиманами, А от відроджений турками у середині XVIII ст. Хаджибей, який набув значення експортного порту, військового й адміністративного центру, розміщувався на місці сучасної Одеси [41, с. 2-7, 26-27, 31].

Представляють інтерес роботи О. Маркевича з історії економічного розвитку Півдня України. Зокрема, підкреслюючи, що своїм бурхливим розвитком Одеса завдячує торгівлі, О. Маркевич відзначав вигідне географічне розташування міста на перетині шляхів сполучення [42, с. 197].

З Новоросійським університетом у 18931906 рр. була пов'язана діяльність Павла Іванова (1860-1917) - одного з представників київської історичної школи В. Антоновича. В якості приват-доцента він читав спеціальний курс "Нарис історії Новоросійського краю у царювання імператриці Катерини ІІ", необов'язковий курс "Історія малоросійського козацтва". За тематикою праці П. Іванова розподіляються на дві групи - з історії середньовічної Волинської землі та Південної України наприкінці XVIII ст. Головна праця дослідника одеського періоду "Історичні долі Волинської землі" (1895), являла собою доповнений і перероблений текст його студентської кандидатської праці [3; 4]. Професор російської історії Новоросійського університету Іван Линниченко (1857-1926), скандально відомий своєю рецензією на монографію Д. Багалія, написав нищівну рецензію і на монографію П. Іванова, наголошуючи на фактичних помилках автора, його невмінні критично підходити до джерел і думок інших авторів. Ця рецензія залишилася не тільки в особистому архіві І. Линниченка, але й була надрукована окремим виданням [4, с. 162; 43].

Дослідник інтелектуального життя Одеси О. Музичко стверджує, що за час своєї праці у Новоросійському університеті І. Линниченко "міг записати на свій карб багато заслуг (виховання солідної кількості учнів, заснування Бібліографічного товариства), але лише не фундаментальні наукові праці. Фактично він перетворився на мемуариста та публіциста" [44, с. 648]. У той же час відзначимо активну критику наукових праць, якою займався 1. Линниченко. Зокрема, крім згаданої роботи П. Іванова, під нищівну критику І. Линниченка потрапили роботи учнів В. Антоновича історично-географічного спрямування - B. Ляскоронського [45]і В. Данилевича [46].

Таким чином, витоки дослідження проблем історичної географії ученими Півдня України відносяться до першої половини - середини XIX ст. Це пов'язано з діяльністю А. Скальковського, М. Надєждіна,

М. Мурзакевича, Ф. Бруна та В. Григоровича. У другій половині XIX - на початку XX ст. історична географія перебувала у дослідницькому полі О. Кочубинського, О. Маркевича, І. Линниченка, П. Іванова й ін. учених. З дослідницьких проблем науковців найбільше хвилювали: розселення скіфських племен, грецька й італійська колонізація, Кримське ханство та ногайські орди у Північному Причорномор'ї, козацтво, приєднання краю до Російської імперії.

Джерела та література

1. Хмарський В.М. З історії розвитку археографії на Півдні України: Аполлон Скальковський / В.М. Хмарський; Одес. держ. ун-т ім. І.І. Мечникова. - Одеса, 1998. - 318 с. - (Записки іст. ф-ту; Вип. 6).

2. Новікова Л.В. Аполлон Скальковський / Людмила Новікова, Вадим Хмарський // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. - К.: Інститут історії України НАН України, 2003. - Вип. 12. - С. 52-73.

3. Музичко О.Є. До історії київської історичної школи: Павло Андрійович Іванов / О.Є. Музичко, В.М. Хмарський // Укр. іст. журн. - 2006. - № 5. - С. 144-155.

4. Музичко О. Український історик П.А. Іванов: основні етапи біографії та наукова спадщина / Олександр Музичко, Вадим Хмарський // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. - 2007. - Вип. 17. - С. 155-176.

5. Музичко О. Слов'янознавчі студії професора ІА. Линниченка / О. Музичко // Проблеми слов'янознавства. - 2008. - Вип. 57. - С. 28-41.

6. Дьомін О.Б. Шукач слов'янських скарбів В.І. Григорович: монографія / О.Б. Дьомін, М.В. Алєксєєнко; ОНУ ім. І.І. Мечникова, Наук. б-ка. - Одеса: ОНУ 2015. - 482 с.

7. Синявська О.О. Історик Олексій Іванович Маркевич: життя та діяльність. До сторіччя з дня смерті / О.О. Синявська; відп. ред.: З.В. Першина; ОНУ ім. І.І. Мечникова. - Одеса: Астропринт, 2003. - 113 с.

8. Трубчанінов С. В. "Перший історико-географ Південної Росії" (Філіп Бруун) / С.В. Трубчанінов // Наукові праці Кам'янець- Подільського національного університету імені Івана Огієнка. - Кам'янець-Подільський: ПП "Медобори-2006", 2013. - Т. 23. - C. 344-359.

9. Верменич Я. Південна Україна на цивілізаційному пограниччі / Ярослава Верменич; відп. ред. В.А. Смолій. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2015. - 481 с.

10. Скальковский АА. Опыт статистического описания Новороссийского края: [в 2 ч.]. - Одесса: в типогр. Л. Нитче, 18501853. - Ч. 1: География, этнография и народосчисление Новороссийского края. - 1850. - [4], 364, [2] с.

11. Милюков П. Колонизация России / П. Милюков // Энциклопедический словарь / Изд. ФА. Брокгауз и И.А. Ефрон. - СПб., 1895. - Т. 15-А, полутом 30. - С. 740-746.

12. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького / А.О. Скальковський; пер. українською Т.С. Завгородньої. - Дніпропетровськ: Січ, 1994. - 678 с.

13. Грибовський В. Процес міграції ногайців до території Кримського ханства у І половині XVIII ст. / В. Грибовський // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського, 2001. - Т. 6. - С. 58-70.

14. Скальковский АА. Древнее и нынешнее рыболовство в Новороссийском крае / А.А. Скальковский // Журн. Мин. внутр. дел. - 1846. - Ч. 15. - № 4-9. - С. 404-485.

15. Скальковский АА. Торговая промышленность в Новороссийском крае / АА. Скальковский // Журн. Мин. внутр. дел. - 1850. - Кн. 3, март. - С. 313-360.

16. Скальковский АА. Историко-статистический опыт о торговых и промышленных силах Одессы / АА. Скальковский. - Одесса: Гор. тип., 1839. - 88 с.

17. Скальковский АА. Первое тридцатилетие истории города Одессы, 1793-1823 / А.А. Скальковский. - Одесса: Гор. тип., 1837. - V, 296 с.

18. Скальковский АА. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. 1731-1823. Ч. 1-2 / АА. Скальковский. - Одесса: Гор. тип., 1836. - Ч. 1: с 1731 по 1796. - XI, 288 с.

19. Скальковский АА. Очерки Запорожья / А.А. Скальковский // Журн. Мин. народн. просв. - 1840. - Ч. 25. - Кн. 3. - С. 191-226; Ч. 26. - Кн. 4. - С. 27-42. - (Отд. 2, Словесность, науки и художества).

20. Скрипник В.В. Роль М.І. Надєждіна у становленні народознавства на півдні України у середині XIX ст. / В.В. Скрипник // Науковий вісник. - Одеса: Одеський державний економічний університет, 2009. - № 21 (99). - С. 233-244.

21. Хмарський В.М. Археографічна діяльність Одеського товариства історії і старожитностей / В.М. Хмарський. - Одеса: Астропринт, 2002. - 400 с.

22. Надеждин Н. Отчет о путешествии, совершенном в 1840 и 1841 годах по Южно-Славянским землям / Н. Надеждин // Записки Одесского общества истории и древностей (далі - ЗООИД). - Одесса: Гор. тип., 1844. - Т 1. - С. 518-548.

23. Надеждин Н. Геродотова Скифия, объясненная через сличение с местностями / Н. Надеждин // ЗООИД. - Т 1. - С. 3-114, карта.

24. Надеждин Н. О местоположении древнего города Пересечена, принадлежавшего народу Угличам // ЗООИД. - Т 1. - С. 243256.

25. Мурзакевич Н.Н. Краткая история древнего Херсона / Н.Н. Мурзакевич // Одесский вестник. - 1836. - 8, 11 янв.

26. Сосса Р.І. Дослідження з історії картографії України / Р.І. Сосса // Укр. іст. журн. - 2008. - № 3. - C. 176-201.

27. Державний архів Одеської області (далі - ДАОО), ф. 148, оп. 1, спр. 3, 148 арк.

28. Карта древних эллинских поселений по берегам Черного и Азовского морей [Карти]/ сост. Н.М. [Мурзакевич]. - Одесса: Лит. Д. Кленова, [1836]. - 1 к.

29. Хмарський В. Археографічна діяльність Одеського Товариства історії і старожитностей у роки віце-президентства М.Н. Мурзакевича (1875-1883) / Вадим Хмарський // Український археографічний щорічник. - К. -Нью-Йорк, 2002. - Вип. 7. - С. 23-55.

30. Брун Ф.К. О местоположении Тираса / Ф.К. Брун // ЗООИД. - 1853. - Т. 3. - С. 47-66.

31. Брун Ф.К. Следы древнего речного пути из Днепра в Азовское море / Ф.К. Брун. - Одесса: Гор. тип., 1862. - 50 с.

32. Bruun Ph. Notices historioques et topograph, gues concernant les colonies italiennes en Cazarie / Ph. Bruun // Memoires C l'Academie C St. -Petersburg. - St. -Ptb, 1866. - Serie VII. - T. 10. - № 9. - P. 1-100.

33. ДАОО, ф.45, оп.11, спр.2 (1868 р.), 17 арк.

34. Перевод "Энеиды" Вергилия в социокультурном контексте России конца XIX века (25 писем АА. Фета Д.И. Нагуевскому) / [Алмазова, подгот. текста, предисл. и коммент.]// Мир историка: историографический сборник. - Омск: Изд-во ОмГУ 2007. - Вып. 3. - С. 290-333.

35. Маркевич А.И. Двадцатипятилетие императорского Новороссийского университета: Историческая записка и академические списки / А.И. Маркевич. - Одесса: Экономическая типография (б. Одесского вестника), 1890. - XV, [1], 734, [2], XC с.

36. Овсянико-Куликовский Д.Н. Воспоминания / Д.Н. Овсянико-Куликовский. - Петербург: Время, 1923. - 188 с.

37. Отчет о двадцать первом присуждении наград гр. Уварова // ЖМНП. - 1878. - Часть CC. - Отд. IV. - С. 10-12.

38. Брун Ф.К. Черноморье: сборник исследований по исторической географии Южной России (1852-1877 гг.) / ФК. Брун. - Одесса: Тип. Г Ульриха, 1880. - Ч. 2. - 418 с.

39. ДАОО, ф.45, оп.4, спр.2862, 7 арк.

40. ДАОО, ф.158, оп.1, спр.12, 2 арк.

41. Маркевич А.И. Город Качибей или Гаджибей - предшественник Одессы / А.И. Маркевич // ЗООИД. - 1894. - Т 17. - С. 1-72.

42. Маркевич А.И. Торговля и промышленность / А.И. Маркевич // Одесса. 1794-1894: К 100-летию города / Под. ред. А.И. Кирпичникова, В.К. Надлера, А.С. Бориневича и др. - Одесса: типогр. А. Шульце, 1895. - С. 145-236.

43. ДАОО, ф.153, оп.1, спр.156, 12 арк.

44. Музичко О. Одеса другої половини ХІХ - початку ХХ ст. як науковий центр: історичні джерела vs історіографічної традиції / Олександр Музичко // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - К.: [Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України], 2009. - Т. 19. - Кн. 1. - С. 643-654.

45. ДАОО, ф.153, оп.1, спр.612, 1 арк.

46. ДАОО, ф.153, оп.1, спр.155, 6 арк.

Размещено на Allbest.ru