На принципах, визначених у Законі України "Про загальну середню освіту", виникає необхідність якісних змін у галузі освіти, обґрунтування мети, змісту, методів навчання і виховання, які сприяли б формуванню соціально активної особистості. Зміна ідеології освіти і, відповідно, її мети щодо розвитку особистості учня ставить перед суспільством проблему історико-педагогічного дослідження розвитку української школи. Аналіз тенденцій розвитку системи освіти України в другій половині ХХ століття створює передумови для вдосконалення змісту освіти на сучасному етапі розвитку, саме тому актуально досліджувати дане питання в наш час.

Метою статті є розкриття обставин й особливостей прийняття Закону про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти.

Досягнення цієї мети вимагає постановки та вирішення таких основних завдань: проаналізувати джерельну базу та стан наукової розробки історії реформування системи освіти в період хрущовської "відлиги"; з'ясувати суть політичних та соціальних змін в тогочасному суспільстві та їх вплив на розвиток навчальних закладів республіки; розкрити особливості обговорення та процес втілення в життя Закону про школу; висвітлити політику партійно - радянської влади щодо мови навчання в загальноосвітніх школах; проаналізувати особливості закону, його протиріччя та вплив на подальший розвиток освіти.

В сучасній науковій літературі проблема Закону про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти розкрита достатньо, існує розуміння основних процесів і тенденцій характерних для другої половини ХХ ст. Однак повного висвітлення всього процесу від виникнення необхідності до здійснення реформи в сфері освіти зазначеного періоду не зробленою. Дана проблематика розглядалися дослідниками другої половини ХХ ст. побіжно: або в розвитку народної освіти (А. Бондар [2]), або в контексті проблем русифікації (І. Коляска [7]), або в загальній історії періоду (Д. Боффа [3], А. Слюсаренко [5]). Досить насичена фактичним матеріалом і сучасними поглядами робота Л. Березівської [1] та А. Бондар [2].

Упродовж усього періоду існування СРСР правлячий режим особливу увагу незмінно приділяв освіті, яку розглядав як важливий аспект комуністичної ідеології. Тому не дивно, що, розпочинаючи реформування суспільства, М.С. Хрущов не обминув і освітньої сфери, яка зазнала істотних змін і перетворень. Її намагалися реформувати, щоб змусити ефективніше відповідати завданню модернізації суспільства на соціологічних засадах. Партійні органи все більше підпорядковували систему освіти реалізації власних планів. Нівелювання особистості реалізовувалось через колективістське виховання, діяльність комсомольської та піонерської організацій.

Педагогічні підвалини реформи були започатковані на ХІХ з'їзді КПРС (1952), який проголосив необхідність запровадження політехнічного навчання в середній школі, а тому починаючи з 1954 р., в УРСР проводився експеримент з виробничого навчання учнів старших класів (8-10) на базі промислових підприємств, колгоспів [2, с.31].

Початок перебудові системи народної освіти в країні поклав ХХ з'їзд Комуністичної партії Радянського Союзу (лютий 1956 р.), що став могутнім імпульсом "хрущовської відлиги" і став основою для запровадження загального обов'язкового семирічного навчання та створив умови для запровадження 10-річного навчання. У звітній доповіді Центрального Комітету М.С. Хрущов критикував навчальну і виховну роботу загальноосвітньої школи. Він наголошував на тому, що "серйозною хибою нашої школи є певний відрив навчання від життя, недостатня підготовленість тих, які закінчують школу, до практичної діяльності" [12, с.89]. Також ним була проголошена мета майбутньої реформи - школа має забезпечувати учнів загальною та політехнічною освітою і водночас готувати до практичної діяльності в народному господарстві. Реалі затором урядової освітньої політики було Міністерство освіти УРСР, яке протягом окресленого періоду очолювали Г.П. Пінчук (1949-1957), доктор філософських наук, професор І.К. Білодід (1957-1962) [1, с.241].

Подальші шляхи реформування загальноосвітньої школи на основі поєднання навчання з продуктивною працею, з практикою комуністичного будівництва були визначені у виступі М.С. Хрущова на ХІІІ з'їзді комсомолу, в його записці в президію ЦК КПРС і в тезах Центрального Комітету КПРС та Ради Міністрів СРСР "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в країні".

У своїй промові на ХІІІ з'їзді комсомолу в квітні 1958 р. М.С. Хрущов виклав основні принципові завдання щодо подальшого розвитку загальноосвітньої школи і всієї системи народної освіти в Радянському Союзі. "Радянська школа, - підкреслював М.С. Хрущов, - покликана готувати різносторонньо освічених людей, що добре знають основи наук, і разом з тим здатні до систематичної праці, виховувати у молоді прагнення бути корисними суспільству, брати активну участь у виробництві цінностей, необхідних для суспільства" [11, с.15].

Проголошений на XIII з'їзді ВЛКСМ курс на перебудову народної освіти був покликаний вирішити одне головне завдання - подолати відірваність від життя шкіл та вузів. Це було вже четверте за роки радянської влади велике реформування народної освіти, але водночас, як зазначає італійський історик Д. Боффа, "перша спроба у світі вирішити проблеми, породжені масовою освітою у всіх розітнутих країнах" [3, с.246]. Для реалізації освітньої реформи були залучені значні кошти та ресурси. У 1960 р. Державний бюджет УРСР виділив на загальноосвітні школи 6 млрд. крб. (1950 р. - лише 3,7 млн. крб.). За цей час у 2 рази збільшилася кількість денних середніх шкіл.

Проект директив ХХ партійного з'їзду став предметом дискусії на Республіканській нараді завідувачів облвно (3-4 лютого 1956 р.) при Міністерстві освіти УРСР. Учасники наради обговорювали можливі варіанти перетворень в галузі шкільної освіти, а саме: збільшити термін навчання з 10 до 11 років у зв'язку з тим, що запровадження політехнічного навчання спричинило перевантаження учнів; переглянути навчальні плани і програми, збільшити кількість годин на вивчення фізики та хімії; розробити новий статус школи.

Узагальнюючи досвіду політехнічного навчання в школах УРСРН відбулася Республіканська наукова конференція (27-28 червня 1956 р.), де було окреслено суть політехнічного навчання, яке в УРСР здійснювалося "шляхом засвоєння учнями знань про наукові основи фізики, хімії, біології, математики, креслення, географії і під час навчально-виробничих екскурсій, практичних занять з учнями 5-7 класів в майстернях та навчально-дослідних ділянках". Міністерство освіти в 1954-1955 рр. як експеримент запровадило в окремих школах виробниче навчання для учнів 8-10 класів на заводах, фабриках, МТС і колгоспах, радгоспах, до яких були прикріплені школи. Експеримент передбачав оволодіння учнями спеціальностей кваліфікованих робітників промисловості чи сільського господарства. У 1955-1956 рр. виробниче навчання було запроваджене в 459 середніх школах із 60 спеціальностей кваліфікованих робітників [13, арк.23]. У ході експерименту були виявлені суттєві недоліки: перевантаження школярів; недостатня кваліфікація вчителів з політехнічного навчання; відсутність спеціальних посібників; погане матеріальне забезпечення майстерень. Ці недоліки не були враховані в ході подальшого реформування [1, с.242].

В подальшому програма перебудови роботи школи була розроблена і викладена в записці М.С. Хрущова в Президію ЦК КПРС "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в країні". Важливу роль для розвитку радянської школи відіграв ХХІ з'їзд Комуністичної партії Радянського Союзу, що відбувся в січні 1959 р. На ньому М.С. Хрущов ще раз підкреслив, що для виховання всебічно освіченої людини потрібний органічний, тісний зв'язок школи з життям, з продуктивною працею, що перебудова школи дасть можливість зміцнити цей зв'язок, піднести на вищий ступінь усю народну освіту в країні.

Керуючись рішеннями ХХ, ХХІ з'їздів КПРС, ЦК Комуністичної партії України і Рада Міністрів Української РСР накреслили конкретні шляхи перебудови загальноосвітньої школи в республіці. У 17 квітня 1959 р. питання про перебудову школи було поставлене на розгляд п'ятої сесії Верховної Ради УРСР. У відповідності з загальносоюзним Законом про школу сесія прийняла "Закон про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР". Прийнятий Закон складався з вступу і чотирьох розділів: "Про середню школу", "Про професійну технічну освіту", "Про середню спеціальну освіту", "Про вищу школу". Українському варіанту Закону притаманні свої особливості. Зокрема, у вступі серед здобутків розвитку освіти в Україні звертається увага й на те, що до революційних подій 1917 р. не було жодної державної школи з українською совою навчання, а на час написання Закону їх налічувалось понад 25 тис., також "було забезпечено навчання дітей рідною мовою" [6, с.3].

Також у вступі окреслюються причини необхідності перебудови школи відповідно до нової програми дальшого розвитку народного господарства. Головним недоліком школи виділяється "певний відрив навчання від життя, недостатня підготовленість тих, хто закінчує школу, до практичної діяльності". Тому й зміст перебудови народної освіти полягав у "підготовці всебічно освічених людей, які глибоко знають відповідні галузі науки і техніки, спеціалістів для промисловості, сільського господарства і будівництва" [6, с.5].

Структура і діяльність школи значно перебудовувалися. Замість загальної обов'язкової семирічної освіти вводилася загальна обов'язкова восьмирічна освіта, було визначено типи навчальних закладів, які давали повну середню освіту. Головним завданням радянської школи стаття 1 Закону визначала "підготовку учнів до життя, суспільно корисної праці, дальше підвищення рівня загальної і політехнічної освіти, підготовку освічених людей, які б добре знали основи наук, виховання молоді в дусі глибокої поваги до принципів соціалістичного суспільства, в дусі ідей комунізму. Провідним началом життя і виховання в середній школі повинен стати тісний зв'язок навчання з працею, з практикою комуністичного будівництва" [6, с.7].

Освітня реформа наприкінці 50-х рр. ХХ ст. в УРСР не була лише республіканським явищем, а мала всесоюзний характер і поширювалось з Москви. Русифікація республік СРСР через освіту почалася одразу після того, як у червні 1957 р. М.С. Хрущов став на чолі центрального комітету, усунувши від вдали так звану "антипартійну групу": В.М. Молотов, Г.М. Маленков, Л.М. Каганович. Для поширення русифікації було видано ряд пропагандистських статей, з яких найважливіша з'явилася в органі ЦК КПРС, автором якої був таджицький науковець, директор інституту сходознавства Академії наук СРСР В.Г. Гафуров. В статті робився акцент на невідворотності злиття народів СРСР і російська мова мала бути самим дієвим інструментом для досягнення цієї мети [7, с.22].

Ухвалення цього Закону дослідники пов'язують з новим витком примусової русифікації а Україні, де заявлялося: "Раді Міністрів УРСР розробити заходи, які б забезпечували всі необхідні умови для вивчення. російської мови. а також української мови в школах з російською або іншою мовою навчання, усіма учнями, батьки яких і самі учні брали цю мову для вивчення" [8, с.127]. На думку професора А. Алексюка, лицемірство й підступність цього формулювання очевидні: російську - обов'язково, а крім неї ще й іншу мову - зауважте, уже не рідну, а "іншу", - до того ж лише за умови, якщо її обрали батьки і 2самі учні" [10, с.267].

Тези, опубліковані у листопаді 1958 р. ЦК КПРС, містили положення про те, що батьки мають право на вибір мови навчання для своїх дітей. Дане положення трактувалося московським керівництвом як досить демократичне. Таке трактування викликало масове незадоволення інтелігенції республік. В Україні навіть керівництво республіки не підтримало дане положення. Проти такого несправедливого ставлення до корінної мови народу виступали секретар ЦК Компартії України з питань культури й освіти С. Червоненко, член Президії ЦК КПУ і заступник Голови Ради Міністрів УРСР С. Гречуха. Вони вважали, що республікам має надаватися більше права для управління освітою на місцях і мова республіки має бути обов'язковою для вивчення у всіх школах республіки, в тому числі і російських [5, с.118].

Під час обговорення на колегії Міністерства порядку прийому учнів до школи за мовою навчання виступив начальник навчально-методичного відділу управління шкіл Б. Мізерницький, який констатував, що в результаті навчання в Україні двома мовами значно зросла кількість російських шкіл (Київ - 30% дітей навчається українською мовою, 70% - російською; Одеса - 10% українською мовою, 90% російською; Луганськ - 7% українською, 93% - російською) [1, с.261].

На таку "демократизацію" особливо болісно реагувала українська інтелігенція, яка завжди була патріотично налаштована і вбачала в партійних тезах загрозу втрати національної самобутності народу. Відомий педагог - новатор В. Сухомлинський у своєму листі на адресу Хрущова (13 червня 1958 р.) справедливо вказував на недооцінку гуманітарного аспекту освіти, на реальність загрози зниження загального рівня середньої освіти.

В кінці 1962 р. вчитель з Горлівки В. Стус писав до А. Малишка листа, в якому просив допомоги у вирішенні питання вивчення української мови в школах Української РСР. Лист містив такі слова: "Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька українських шкіл, яким животіти зовсім не довго. У нас немає майбутнього. Одна усна заява батьків - і діти не будуть вивчати мову народу, який виростив цих батьків. Як можна ділі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження, проти чого достатньо зброї в ленінському національному арсеналі. Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом? Прошу - зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра." [4].

Новий шкільний закон надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. Цей закон в умовах абсолютного домінування у сфері національних відносин концепції зближення і злиття націй ставав своєрідним інструментом національного нівелювання і русифікації українського шкільництва, тому проти нього рішуче виступили представники творчої інтелігенції. 22 грудня 1958 р. у "Правді" було опубліковано лист М. Рильського і М. Бажана, в якому зазначалося:". єдино правильним розв'язанням питання про вивчення мов у середній школі є рішення (якщо говорити, зокрема, про школи Української РСР) про обов'язкове і рівноправне вивчення і української, і російської мов у всіх школах УРСР". Проте було обрано інший шлях. Тому в 60-х роках в обласних центрах і в

Києві українські школи становили 28%, російські - 72%, в інших містах відповідно - 16% і 84%.

Досліджуючи політичну біографію М.С. Хрущова, історик Р. Медвєдєв вивчає його ініціативи у сфері освіти. Науковець вважає реформу 1958 р. не дуже вдалою. Головні помилки історик бачить в тому, що М.С. Хрущов недооцінив звичні й територіально близькі для населення денні загальноосвітні середні школи, а також в підміні політехнічного навчання і посильної виробничої праці учнів примусовою професійною освітою з вкрай обмеженими можливостями вибору професії. Засуджує Р. Медведєв і подальше скорочення навчання в школі з 11 до 10 років [10, с.161].

Після зміщення в жовтні 1964 р. М. Хрущова шкільна реформа попередніх років була відмінена і лише окремі її фрагменти, як, наприклад, восьмирічна неповна середня освіта, відміна плати за навчання у старших класах (1956), запровадження шкіл-інтернатів (1956) та шкіл подовженого дня (1960), залишалися чинними. З одинадцятирічного терміну навчання в денній загальноосвітній школі з 1966 р. знову повернулися до десятирічки. Тоді ж розпочався перехід до обов'язкової середньої освіти, яка запроваджувалася не тільки через загальноосвітню школу, а й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання, оновлювалися навчальні програми й підручники. Навчання в початковій школі скорочувалося з чотирьох років до трьох. Усе ширше впроваджувалися факультативні заняття для старшокласників, поглиблене вивчення окремих предметів, кабінетна система навчання, міжшкільні навчально-виробничі комбінати, де учні здобували початкову професійну підготовку. Посилилася політизація навчально-виховного процесу: з середини 1960-х років вводився спеціальний курс суспільствознавства, з 1972 р. - обов'язкова початкова військова підготовка, з 1975 р. - основи радянської держави і права. Зміцнювалася централізація управління освітою. Зокрема, в 1969 р. новостворене Міністерство освіти СРСР урізало автономію свого українського відповідника, перебравши на себе низку його основних функцій.

Таким чином, помітних результатів ця реформа не мала. Хоча нова система освіти була досить своєчасною і в задумі містила кілька принципово правильних орієнтирів, через низку причин вона не тільки не змогла підняти освіту в країні на вищий щабель, а навіть погіршила освітянські якісні показники. Недоліками реформи вважаємо такі: відсутність комплексної програми реалізації реформи й відповідно підведеної матеріально-технічної та фінансової бази; обов'язкове, без урахування інтересів учнів, проходження професійного навчання на виробництві за спеціальностями, до яких вони не завжди поверталися після закінчення школи, та труднощі працевлаштування учнів; право вибору батьками мови навчання для дітей, збільшення кількості годин на вивчення російської мови, що спричинило зростання кількості російських шкіл; панування марксистсько-ленінської ідеології в основі навчально-виховного процесу; перевантаження навчальних програм виробничим навчанням, що призвело до зниження загальноосвітньої підготовки учнів; централізація управління освітою, хоч і з певним послабленням командно-адміністративного тиску.

Отже, в статті проаналізовано джерельну базу та стан наукової розробки історії реформування системи освіти в період хрущовської "відлиги"; з'ясовано суть політичних та соціальних змін в тогочасному суспільстві та їх вплив на розвиток навчальних закладів республіки; розкрито особливості обговорення та процес втілення в життя Закону про школу; висвітлено політику партійно-радянської влади щодо мови навчання в загальноосвітніх школах; проаналізовано особливості закону, його протиріччя та вплив на подальший розвиток освіти.

закон школа хрущов українська

Джерела та література

1. Березівська Л.Д. Реформування шкільної освіти в Україні у ХХ столітті [Текст]: монографія / Л.Д. Березівська; Ін-т педагогіки АПН України. - К.: [СПД Богданова А. М.], 2008. - 406 с.

2. Бондар А. Розвиток суспільного виховання в Українській РСР (1917-1967) / Бондар А. - К.: Видавництво Київського університету, 1968. - 227 с.

3. Боффа Д. История Советского Союза. Том II Том 2. От Отечественной войны до положения второй мировой державы. Сталин и Хрущев. 1941 - 1964 гг. - М.: Международные отношения, 1994. - 628 с.

4. Василь Стус. Лист до А.С. Малишка від 12.12.1962 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: /nikitanik. livejournal.com/54386.html

5. Даниленко В., Слюсаренко А. Українська національна школа в ХХ ст.: Деякі проблеми розвитку та вивчення / В. Даниленко, А. Слюсаренко // ІІІ Міжнародний конгрес українців. - 26 - 29 серпня. - Харків, 1996. - 138 с.

6. Закон про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР. - К.: Рад. шк., 1959. - 26 с.

7. Коляска І. Освіта в Радянській Україні. Дослідження дискримінації і русифікації / Коляска І. - Торонто: PeterMartinAssociation. 1970. - 245 с.

8. Культурне будівництво в Українській РСР (1917-1959 рр.): Зб. документів: У 2 т. - К.: Держполітвидав, 1961. - Т.2. - 504 с.

9. Медведев Р.Н.С. Хрущев. Политическая биография / Р. Медведев. - М.: "Книга", 1990. - 303 с.

10. Медвідь Л.А. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні: навчальний посібник / Л.А. Медвідь. - К.: Вікар, 2003. - 335 с.

11. Хрущов М.С. Виховувати активних і свідомих будівників комуністичного суспільства. - К.: Молодь, 1958. - 96 с.

12. Хрущов М.С. Звітна доповідь ЦК КПРС ХХ з'їздові партії, Держполітвидав УРСР. - К., 1956. - 106 с.

13. Центральний державний архів вищих органів влади та управління. - Ф.Р. - 166. - оп. - 15. - спр.1807.

Размещено на Allbest.ru