Постколоніальні студії: Україна в постколоніальних дослідженнях

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Постколоніальні студії: Україна в постколоніальних дослідженнях

Сергій Троян

«Коротке» ХХ століття, розпочавшись з події глобального характеру - Великої війни 1914 - 1918 рр., завершилося не менш доленосно - падінням «залізної завіси», комуністичної системи і її оплоту в особі Радянського Союзу. Це наклало відбиток на всі сфери життя посткомуністичного світу загалом і функціонування кожного суспільства зокрема. Не залишилася осторонь цих процесів і наука, а особливо галузь історичних досліджень. З одного боку, нові реалії посткомуністичного буття, а, з другого, можливості плюралізму, політичної незаангажованості, відсутності моноідеології тощо і використання передових надбань світової історичної практики створили своєрідну напругу в історичному дослідницькому полі.

Професор історичного факультету Центральноєвропейського університету в Будапешті Альфред Рибер у доповіді, виголошеній на Міжнародній науковій конференції «Виклики сучасної історіографії: світовий та український контексти» (Львів, 9 - 10 листопада 2001 року) виокремив принаймні п'ять основних моделей історіографічної практики, які найчастіше використовують західні історики, а впродовж останніх двох з половиною десятиліть все активніше залучають і їх колеги на посткомуністичному просторі: цивілізаційну, історико-соціологічну, глобалістську, емпірицистську і дифузіоністську А. Рибер, Сучасні підходи до вивчення всесвітньої історії, “Україна модерна”, Київ-Львів 2005, Ч. 9, с. 15 - 33.. Водночас здійснюється подальше розширення «території історика» (термін за назвою написаного в 1973 році нарису Леруа Ладюрі), збагачення арсеналу пізнавальних технік і успішне використання методологічних підходів з арсеналу новітньої світової історичної думки.

Одним із таких методологічних підходів, який з кінця ХХ століття - «століття екстремізму» і «карнавалу революцій» - особливо активно поширився у працях насамперед західних науковців, а звідти перекочував і на пострадянські терени, став постмодерністський історичний дискурс. Він був однією із спроб істориків подолати «бар'єр німоти» (фантазії, брехні, напівправди, лукавства) джерел. «Постмодерністський виклик» почав формуватися ще з 1960-х років і призвів до виникнення «нової філософії історії» («наративістської філософії історії»), сприяв повороту в бік антропологізації історії та започаткуванню ери «постструктуралізму» і наративізму, дав поштовх зростанню інтересу до антропологічних аспектів «нової культурної історії» тощо. Справжнім народженням «нових зірок» у горнилі «постмодерністського виклику» стали праці американського історика Гейдена Вайта «Метаісторія. Історична уява в Європі ХІХ ст.» і французького філософа Поля Рікера «Час і оповідь» П. Риклр, Время и рассказ. Т. 1, Санкт-Петербург 1999; Т. 2, Москва 2000; Х. Уайт, Метаистория: Историческое воображение в Европе ХІХ века, Екатеринбург 2002..

На загал постмодерністи запровадили кілька засадничих позицій: 1) образ дійсності несе інформацію не про саму цю дійсність, а про її сприйняття в межах конкретного культурно-історичного простору; 2) історичне пізнання насамперед дає знання про стан свідомості того, хто сприймає та інтерпретує дійсність, а не про саму цю дійсність (на думку голландського теоретика історії Франка Анкерсміта, джерельне свідчення не є підтвердженням того, що в минулому щось справді відбулося - воно вказує не на саме минуле, а лише на його інтерпретації); 3) кількість історій відповідає числу інтерпретаторів дійсності; 4) історичний текст є не стільки відображенням минулого, скільки насамперед представленням індивідуального сконструйованого на основі історичних джерел і власних уявлень образу минулого (знаменита формула Жака Дериди стверджувала: «не існує нічого поза текстом»); 5) праця історика схожа на творчість письменника, без претензій на об'єктивність і науковий статус; 6) історія - це мистецтво або інтелектуальна гра Л. Зашкільняк, Сучасна світова історіографія, Львів 2007, с. 53 - 54; Ян Поморський, Між наукою і мистецтвом: історія на зламі тисячоліть, “ Україна модерна”, Київ-Львів 2005, Ч. 9, с. 34.. Звідси можна висновувати, що основною ознакою постмодерну і постмодерністських історичних праць фактично виступає абсолютизація ствердження відносності наших знань про минуле і заперечення пізнавальних шансів істориків.

Але і в контексті висновку, і в сенсі сказаного вище вважаємо за доречне процитувати професора Наталю Яковенко: «Проте запозичене від постмодернізму сприйняття будь-якого джерела як тексту з власною внутрішньою логікою прислужилося й історикам, підштовхнувши їх до детального вивчення контексту, в якому виникло й функціонувало джерело або історіографічний твір, - його мови, культурних навичок і позиції автора, обставин написання тощо» Н. Яковенко, Вступ до історії, Київ 2007, с.225..

Нарешті, ще однією знаковою рисою постмодернізму стала мода на різні підходи, які вирізняються як міждисциплінарністю, так і незавершеністю сформованості методологічного наукового поля. Мова, зокрема, може йти про «мікроісторію» (класичною з-поміж інших тут можна вважати відому працю історико-антропологічного спрямування Роберта Дарнтона «Велике побоїще котів» Р. Дарнтон, Великое кошачье побоище и другие эпизоды из истории французской культуры, Москва 2002.), гендерні, феміністичні студії, а також постколоніальний дискурс. Саме на останньому зупинимося детальніше, відзначивши, що постколоніальні студії (інша назва - студії третього світу) виступають у якості нового підходу й напрямку в дослідженнях як історії колоніалізму загалом, так й історії колоніального минулого окремих держав, країн і народів. Тобто, постколоніалізм можна розглядати в якості парадигми, що її Гел Фостер означив як «постмодернізм опору», поширюючи низку її питань на контекст взаємодії з імперіалізмом і його спадком та його скидання В. Чернецький, Картографуючи посткомуністичні культури. Росія та Україна в контексті глобалізації, Київ 2013, с. 82 - 83.. У цьому сенсі можна додати, що для постколоніалізму характерне звертання до низки питань, відповіді на які вимагає конструювання постколоніального порядку.

Основоположником постколоніальної теорії був американець Едвард Саїд (1935 - 2003). Прийнято вважати, що «вибух постколоніальності» відбувся після виходу в світ його книги «Орієнталізм» У статті ми послуговуємося не українським перекладом книги Е.Саїда (Едвард В. Саїд, Орієнталізм / Пер. з англ. В. Шовкун, Київ 2001, 511 с.), а польським: Edward W. Said, Orientalizm / Przekіad Monika Wyrwas-Wiњniewska, Poznaс 2005, 512 s. у 1978 р. Автор розглядає її у тому числі як дослідження, спрямоване «на переосмислення того, що впродовж віків вважалося за бездну, яка відділяє Схід від Заходу» Ibid., S. 481.. При цьому Е.Саїд своє головне завдання вбачав у оспорюванні точки зору, що різниця між Сходом і Заходом означала ворожість, дистанціювання, усталений і незмінний набір протилежних за своєю суттю натур і, відповідно, побудовану на такому баченні антагоністичну систему поглядів.

У широкому розумінні контексту «орієнталізм» можна вважати світоглядом, способом мислення, системою поглядів європейців на світ і суспільства, які раніше перебували у сфері колоніального впливу європейських держав-метрополій. З цього приводу Е.Саїд констатує: «… Сам орієнталізм є продуктом певних політичних сил і дій. Він становить школу інтерпретації, об'єктом якої є власне Схід, його цивілізації, мешканці та географічні простори. Його відкриття - праця незліченних учених, які видавали тексти, перекладали їх, створювали граматики і словники, реконструювали забуті епохи і створювали позитивістське верифіковане знання…» Ibid., S. 286.. У зв'язку з цим дуже важлива ще одна думка американського дослідника. Він, зокрема, пише: «… Від початку свого існування в західній свідомості Схід став словом, яке набувало широкого спектру значень, зв'язків і конотацій і яке не обов'язково відносилося до справжнього Сходу, але швидше до певного категоріального поля, яке оточувало це слово» Ibid., S. 287..

На підставі свого аналізу Е.Саїд стверджує, що орієнталізм завжди був зорієнтований на утвердження за допомогою загальнокультурного тиску різниці між європейською і азійською частинами світу Ibid., S. 288.. Тобто, його можна розглядати як основоположну політичну доктрину - «орієнталізм є фактом як культурним, так і політичним» Ibid., S. 44., пов'язану з домінуванням над Сходом, оскільки він був слабшим від Заходу, бо його «іншість» перейшла в слабкість. Заслуга Е.Саїда в тому, що він дослідив, як Захід не тільки конструює Схід, але й конструює його саме в якості свого Іншого, що містить усі незахідні, а, отже, негативні характеристики. Репрезентація Сходу ніби складалася з «перевернутих самоіміджів», що визначалися тільки виокремленням «відмінності» та «відсутності» зміни, прогресу, свободи й інших властивих Європі рис. Візерунок Сходу став відповідним дзеркалом, за допомогою якого Європа визначала, виправдовувала і звеличувала себе, водночас стверджуючи своє домінування над Іншим.

Цікаво, що американський учений небезпідставно вважав такий орієнталізм надзвичайно живучим і в сучасну добу. Аргументуючи свою позицію, він писав: «Одним з аспектів постмодерністичного світу ери електроніки є зміцнення стереотипів, за допомогою яких пізнається Схід. Телевізія, фільми й інші мас-медіа поширюють інформацію щораз все більше стандартизованої форми. А якщо говорити про Схід, та стандартизація і культурні стереотипи тільки зміцнюють впливи академічної і фантастичної демонології дев'ятнадцятого століття про “таємничий Схід”» Ibid., S. 62..

Після публікації книги «Орієнталізм» відповідне наукове середовище одразу назвало Е.Саїда гідним продовжувачем французького постструктуралізму. Його погляди й ідеї отримали назву «постмодерністської філософії», а самого Е.Саїда зарахували до постмодерністів. Однак американський учений відносив себе до «постколоніального» напрямку. Цей факт він чітко і однозначно підкреслює в праці «Орієнталізм»: «Особливо мене цікавило поширення постколоніальних інтересів на проблеми, пов'язані з географією» Ibid., S. 481..

Загалом «постколоніальні студії» трактуються як сукупність взаємозв'язаних концептуальних дискурсів, які усвідомлюються в єдиній мережі критичних проектів і програм, спрямованих на подолання наслідків економічної, політичної, але насамперед культурної та інтелектуальної залежності «незахідного» світу від західних зразків і прототипів. Така дефініція не суперечить генеральній позиції самого американського науковця. «І дійсно, - пише він, - одним з найцікавіших фактів у постколоніальних дослідженнях було нове прочитання канонічних творів культури не з метою їх приниження чи злісного критиканства, а з метою актуального вивчення деяких із їх положень і засад поза нав'язаними їм офіційними рамками якоїсь версії бінарної діалектики пан-слуга» Ibid.. Використовуючи розроблену Ж.Дерріда техніку реконструкції тексту, Е.Саїд показав, яким чином численні праці західних авторів - географів, політиків, істориків, літераторів, лінгвістів, етнографів - репрезентували Схід у довільній і дуже часто принизливій формі М. Никитин, «Ориентализм» Э.Саида, теория колониального дискурса и взаимодействие Востока и Запада: к выработке нового понимания проблемы, c. 5 [www.sgu.ru/files/nodes/9877/14.pdf - odczyt: 29.06.2013].

Пізніше Е.Саїд у праці «Культура й імперіялізм» Е. Саїд, Культура й імперіялізм / Пер. з англ., Київ 2007, 608 с. розкрив історію співучасті культури в справі імперських заокеанських завоювань. З точки зору вагомості дослідження сам автор вказує, що «два чинники - загальносвітова модель імперської культури й історичний досвід опору імперії - роблять цю книжку окремим дослідженням» Там само, с. 12.. В анотації до неї вповні резонно відзначено, що підкорення і винищення тубільного населення здійснювали не тільки армії - ці акти готувалися заздалегідь у дискурсі й уяві, адже їхня брутальність вимагала потужного виправдального імпульсу. Опір на периферії та опозиція в метрополії, незалежність і визволення, виправа у дикі землі та «подорож у», насилля і контрнасилля, тубілець і влада спостерігача, наратив і присвоєння географії - ці та інші теми сплітаються в ході «контрапунктного аналізу» Едварда Саїда Там само, с. 3..

Концептуальна ідея американського дослідника ґрунтувалася на тезі про те, що майже скрізь у неєвропейському світі прихід білої людини викликав певний опір Там само, с. 11.. Уже в XIX сторіччі, крім збройного опору в таких несхожих країнах, як Алжир, Ірландія чи Індонезія, майже повсюдно робилися серйозні спроби культурного опору, спроби боронити національну ідентичність, а в політичній царині - створювалися асоціації та партії, спільною метою яких було самовизначення й національна незалежність. Ніколи імперська зустріч не зіштовхувала активного західного завойовника з бездіяльним чи інертним незахідним тубільцем. Завжди існувала якась форма активного опору, зрештою, опір здебільшого й перемагав. Кульмінацією відповіді європейському домінуванню став потужний деколонізаційний рух у «третьому світі». Він призвів до руйнації великих колоніальних імперій і колоніальної системи загалом у ХХ столітті.

Однак треба бути свідомими того, що «імперіялізм не закінчився, не перетворився раптом на «минуле» в ту мить, коли деколонізація розпочала демонтаж класичних імперій» Там само, с. 393.. Так, Майкл Барретт-Браун у передмові до другого видання 1970 року своєї книжки «Після імперіалізму» (1963 р.) доводить: «Імперіалізм і досі, поза сумнівом, наймогутніший чинник в економічних, політичних та військових стосунках, який означає, що економічно розвинутіші країни підпорядковують собі менш економічно розвинуті. Ми все ще можемо з нетерпінням вичікувати на його завершення» Michael Barratt-Brown, After Imperialism, New York 1970, р. VIII.. Водночас, перефразовуючи Е.Саїда і зміщуючи його акценти з власне мас-медійної системи в бік імперіалізму загалом, не можна не зауважити і таке. Ця світова система, що формулює й виробляє культуру, економіку та політичну владу разом із їхніми військовими й демографічними коефіцієнтами, має інституціоналізовану тенденцію виробляти «неозорі» транснаціональні образи, які тепер переорієнтовують міжнародний соціальний дискурс і процес Е. Саїд, Культура й імперіялізм / Пер. з англ., Київ 2007, с. 431..

Відповідно, в нових реаліях деколонізації й очікування на остаточне завершення доби колоніалізму/імперіалізму виникла потреба в осмисленні наслідків колоніального правління, тобто в постколоніальних студіях. Як ідейна течія, постколоніалізм займається вивченням ідентичності, культури та літератури - у сенсі культурного конфлікту між колишніми або нинішніми колоніями та країнами-колонізаторами. Загалом постколоніальна теорія розглядає культурні аспекти, які утворилися внаслідок європейської колонізації.

Ера колонізації спричинила специфічне самовизначення як колонізаторів, так і колонізованих. Заслуговує на особливу увагу теза Е.Саїда: «Імперіалізм -- це не тільки стосунки домінування, а й відданість особливій ідеології експансії» Там само, с. 267.. Колонізатори створили власний імідж просвічених і правих (серед американських авторів вживається термін «критична білість» - англ. critical whiteness). З іншого боку, у колонізованих розвивається колоніальна ментальність і згодом культурне низькопоклонство по відношенню до культури країни-завойовника, яка нав'язує колонізованому свою месіанську культуроносну функцію.

Необхідно поряд з цим звернути увагу на той важливий факт, що Е.Саїд проаналізував насамперед британський, французький та американський імперські досвіди, як такі, що були винятково послідовними і мали особливу культурну центральність Там само, с. 26 - 27.. Американський автор виходив з того, що загалом, імперський ґатунок Англії вищий, величніший та імпозантніший від інших. Але в імперській жазі всіх трьох метрополій (Британської, Французької, Американської) наратив завжди займав помітне місце і продовжує відігравати суттєву роль. Це підтверджує тезу, згідно якої сила імперської системи країни, як правило, втілюється і в потужній художній літературі у цій країні. Тому не дивно, що саме відзначені вище колоніальні держави створили безперервну традицію романописання, якій немає аналогів у світі. В цих трьох культурах ідея заморського панування - виходу поза прилеглі території в дуже віддалені землі - має привілейований статус. Вона прямо пов'язана з прозовими, географічними, мистецькими проекціями уяви, а завдяки реальній експансії, управлінню, інвестиціям і зобов'язанням її присутність стає постійною. В імперській культурі є щось систематичне, і з найбільшою очевидністю ця ідея проявилася насамперед у Британській, Французькій і Американській імперіях.

Відзначимо також, що серйозну увагу на теорію постколоніальних студій, яка у західному світі асоціюється насамперед з сучасними підходами до аналізу проблем расизму й заморських завоювань, звертає у своїй роботі «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм» Е.М. Томпсон, Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм / Пер. з англ. М. Корчинської, Київ 2008, 368 с. професор-дослідник славістичних студій університету Райс (США) Ева М.Томпсон. Причому, як видно уже з назви книги, на відміну від Е.Саїда робить це на основі аналізу російських «культурно-імперіалістичних» впливів. Дослідження ґрунтується на вивченні російського імперського контексту, проте український, польський та інші тут перманентно присутні як невід'ємні частини колонізаторської політики імперії. Водночас авторка - між іншим освіту вона почала здобувати у стінах Варшавського університету - не замовчує й певних колонізаторських інтенцій Речі Посполитої. Ева М.Томпсон застосувала постколоніальну теорію Едварда Саїда, а також його послідовників, зокрема Гаятрі Чакраворті Співак і Гомі Бгабги, до слов'янського контексту. Вона прямо вказує на сформоване російським імперським саморепрезентативним дискурсом однобічне сприйняття Заходом слов'янської культури.

Зауважимо, що постколоніальна теорія стала надбанням і європейських учених. Так, зокрема, постколоніальні студії як дослідницький підхід виділяють професор Варшавського університету (а також Національного університету «Києво-Могилянська академія») Оля (Олександра) Гнатюк у монографії «Прощання з імперією: Українські дискурси про ідентичність» О. Гнатюк, Прощання з імперією: Українські дискурси про ідентичність / Пер. з польськ., Київ 2005, 528 с. і професор Януш Корек (Стокгольм) у доповіді на тему «Центральна та Східна Європа в постколоніальній перспективі» та в колективному дослідженні польської та української постколоніальної перспективи Я. Корек, Центральна та Східна Європа в постколоніальній перспективі [w:] Четверта Східноєвропейська зимова школа у Вроцлаві (1-10 березня 2007 р.) [http://intsecurity.org/news/news_arch.php - odczyt: 25.06.2013]; Janusz Korek (ed.), From Sovietology to Postcoloniality: Poland and Ukraine from a Postcolonial Perspective [w:]: Sцdertцrn Academic Studies 32, Stockholm 2007.. Кандидат історичних наук, викладач Воронезького державного університету (Росія) Максим Кирчанів проаналізував співвідношення між політичним транзитом і постколоніальною теорією в гуманітарних студіях, у тому числі й на прикладі сучасної України М. Кирчанів, Пострадянська Україна - постколоніальна держава? Дискурси внутрішньої політики [http://soskin.info/ea/2007/1-2/200712.html - odczyt: 03.06.2013], відзначивши, що постколоніалізм в Україні - це складний феномен, що має різні прояви у внутрішній і зовнішній політиці країни.

Однак вперше поняття постколоніалізму до України застосував літературознавець і перший голова Асоціації Україністів Австралії Марко Павлишин М. Павлишин, Козаки в Ямайці: постколоніальні риси в cучасній українській культурі, “Слово і час” 1994, №4-5, с. 65 - 71; М. Павлишин, Казаки на Ямайке: проявления постколониализма в современной украинской культуре, “Перекрестки” 2005, № 3-4, с. 5 - 16.. Саме М.Павлишин вважає, що «хоч українську культуру сьогодення постколоніальною не назвеш, можна твердити, що в ній відкрився вже чималий постколоніальний простір, на якому можливі й вільні імпровізації на пережиті колоніальні та антиколоніальні теми, і відпочинок від гідної, але дещо передбачливої культури й літератури обов'язку, яка існувала обабіч стіни між офіційним та опозиційним в колонізованій Україні» М. Павлишин, Козаки в Ямайці: постколоніальні риси в cучасній українській культурі, “Слово і час” 1994, №4-5, с. 71..

З метою виокремлення постколоніальних рис у сучасній українській культурі він звертається до різниці між антиколоніальним і постколоніальним: «Антиколоніяльні стратегії об'єднує структура заперечення… в дискурсі антиколоніальному зустрічається часто підсвідоме бажання далі говорити від імені влади - хоч, правда, влади нової та іншої… Постколоніялізм менш реакційний, більш оригінальний і творчий. Він не так веде боротьбу проти колоніялізму, як обганяє його і стає на «вищі» позиції, ніж колоніялізм. Постколоніялізм використовує досвід колоніялізму не просто для відштовхування від нього, але для формування власної самосвідомости» Там само, с. 67..

В Україні також є прихильники застосування постколоніальної методології для вивчення її історичного минулого В. Я. Паращич, Постколоніальна критика в Україні як пошук критичної утопії, “Вісник ХНУ імені В. Н. Каразіна, серія: філософія. Філософські перипетії” 2010, № 917, с. 107 - 110.. Українська «постколоніальність» (тобто національний різновид постколоніальної теорії) є вкоріненою у відповідний історичний, літературний і культурний контекст, а тому характеризується своїми відмінностями. Зокрема, для неї характерне «карнавальне руйнування надщерблених тоталітарних ритуалів», що було притаманне для літературної групи «Бу-Ба-Бу» (Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак). Як влучно зауважує Віталій Чернецький, проза та есеї Ю.Андруховича засвідчують, з одного боку, «болісні дилеми й аналітичні та ідентифікаційні виправи постколоніального інтелектуала в постсовєтському контексті», а, з іншого, «траєкторії самоідентифікації постколоніального українського інтелектуала в сьогоднішньому багатополярному світі» В. Чернецький, Картографуючи посткомуністичні культури. Росія та Україна в контексті глобалізації, Київ 2013, с. 103..

З позиції визнання постколоніальної ситуації в українській культурі «за» постколоніальні студії палко висловлюються поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист Оксана Забужко О. Забужко, Жінка-автор у колоніальній культуpi, або Знадоби до української гендерної міфології, [w:] Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика 90-х, Київ 1999, с. 152 - 194; О. Забужко, Польові дослідження з українського сексу, Київ 2007, 176 с. й філософ, старший науковий співробітник Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ірина Грабовська І. Грабовська, Гендерні студії як постколоніальні в комплексі сучасних соціо-гуманітарних дисциплін України, “Вісник ДНУ «Філософія. Соціологія.Політологія.»”, Дніпропетровськ 2008, вип.17, с.102 - 107; І. Грабовська, Колоніальна та постколоніальна модель світу: українська реальність, “Українознавчий альманах” 2009, вип. 1, с. 108 - 111.. Вони посилаються на ситуацію постколоніальної країни, якою, на їх думку, все ще залишається Україна. При цьому О.Забужко в розрізі поєднання постколоніального з питаннями гендеру і тілесності успішно використовує в своїх творах ефект національної алегорії.

Аналіз історії української літератури у світлі постколоніальної критики здійснила молода дрогобицька дослідниця Марія Чобанюк М. Чобанюк, Історія української літератури у світлі постколоніальної критики. «В обіймах імперії. Російська та українська літератури новітньої доби» Мирослава Шкандрія, Львів 2007, 21 с.; М. Чобанюк, Постколоніальна критика, “Літературознавчий збірник”, Донецьк 2005, вип. 21-22, с. 99 - 110.. На тему постколоніальної літератури написала статтю Олеся Федунь О. Федунь, Постколоніальна критика в українському літературознавстві, “Слово і час” 2001, № 10, с. 10 - 13.. Це свого роду короткий нарис постколоніальної критики під безпосереднім впливом концепції М. Павлишина. У ній авторка прагнула пом'якшити антитезу колоніальний - постколоніальний. За її словами, постколоніальне в українських умовах співіснує з колоніальним в одному часі, місці й навіть одному культурному явищі, бо з проголошенням незалежності умови колоніалізму не зникають одномоментно, а розтягуються в часі Там само..

Про постколоніальні особливості сучасного українського суспільства пише журналіст, публіцист, прозаїк, перекладач Микола Рябчук М. Рябчук, Постколоніальний синдром. Спостереження, Київ 2011, 240 с.; М. Рябчук, “Сяк-так, абияк”: двадцять років посткомуністичної трансформації в Україні, “Рідний край” 2011, №2 (25), с. 59 - 68.. Літературно-критичні статті та нариси цього знаного автора об'єднує тема сучасного увиразнення української літератури й культури, їхнього нелегкого визволення з-під імперського домінування і ще складнішого подолання власних комплексів, засвоєння різнорідної культурної спадщини тощо на шляху до входження у світовий контекст.

Заслуговує на увагу український діаспорний постколоніальний дискурс, фундатором якого, як уже відзначено вище, є М.Павлишин. Також постколоніальне прочитання текстів української літератури здійснював канадський літературознавець і мистецтвознавець українського походження. Микола Шкандрій М. Шкандрій, В обіймах імперії: Російська і українська літератури новітньої доби / Пер. з англ. П. Таращук, Київ 2004, 496 с.. Культурну спадщину колоніалізму в Україні досліджували антрополог і культуролог, науковий співробітник Українського наукового інституту Гарвардського університету Оксана Грабович О. Грабович, Колоніалізм і його спадщина в сучасній Україні, “Арка” 1994, № 1(3). і канадійський історик українського походження Степан Величенко С. Величенко, Постколоніялізм, Європа та українська історія, “Україна модерна” 2005, Чис. 9, с. 237 - 248; С. Величенко, Питання російського колоніалізму в українській думці. Політична залежність, ідентичність та економічний розвиток, [w:] В. Кравченко (ред.). Історична пам'ять і тоталітаризм: досвід Східної та Центральної Європи, Харків 2009, с. 300 - 344..

Причому останній не є прихильником застосування методології постколоніальних досліджень у випадку України. Щодо авторів, які в цьому контексті користуються з постколоніальної парадигми, він пише: «З погляду української науки їхня термінологія нова, і, можливо, завдяки їй чужинці, які раніше зневажали б українську тему і скаржилися на неї як на «націоналістичну», тепер її визнають. Але чи відкриває постколоніалізм для історика України щось таке, чого вони в іншому випадку не знали б, і чи взагалі варто застосовувати цю теорію до України?» С. Величенко, Постколоніялізм, Європа та українська історія, “Україна модерна” 2005, Чис. 9, с. 242.. На його думку, якщо Російська Україна була колонією, будь-який ретельний аналіз не може обмежуватися лише сферами культури/репрезентації, як це роблять сучасні постмодерні дослідники української літератури. Не може він також обмежуватися і двосторонніми російсько-українськими економічними відносинами: такий аналіз має також помістити українські землі в контекст європейської та світової економіки і порівняти їх із іншими колоніями.

Натомість С.Величенко пропонує широкий порівняльно-історичний контекст вивчення минулого України та його рефлексій на сучасність. З цього приводу дослідник зауважує таке: «Історики зазвичай виокремлюють чотири типи колоній, всередині яких відносини між землею, капіталом, місцевим населенням та поселенцями відрізняються: адміністративні (Південна Азія), плантаційні (Вест-Індія), змішані поселенські (Латинська Америка), поселенські (Канада, США). Ці відмінності, своєю чергою, модифікували всередині колоній той специфічний тип капіталістичної модернізації, який застосовували метрополії щодо власних колоній. Немає сумнівів, що українські історики в межах цієї порівняльно-колоніальної перспективи могли б розпочати аналізувати, як царський та радянський різновиди модернізації взаємодіяли з місцевими українськими умовами. Це не означає, що слід порівнювати винятково те, наскільки випадок України збігається з іншими колоніальними ситуаціями, але вимагає й аналізу того, як капіталізм, модернізація та індустріалізація викликали різні національні реакції в різних місцях за різних обставин. Таке дослідження зможе показати, наскільки національне було продуктом глобального, і таким чином підкреслити значення національних питань в сучасних умовах, одночасно уникаючи мітів про винятковість, які виникають через зосередженість на одному національному аспекті» С. Величенко, Питання російського колоніалізму в українській думці. Політична залежність, ідентичність та економічний розвиток [http://vpered.wordpress.com/2010/10/14/velychenko-russian-colonialism/ - odczyt: 25.06.2013].

На наш погляд, постколоніальні студії становлять науковий інтерес насамперед з точки зору загального дослідницького підходу. Український їх варіант додає певних особливостей у плані вивчення досвіду, відмінного від класичних британського, французького й американського зразків. Йдеться, насамперед, про таку українську специфіку постколоналізму як карнавальність, перформативність, алегоричність, контрапунктність і, врешті, повільне і навіть м'яке розлучення з колоніальним минулим.

З огляду на це, спираючись на запропоновані Е.Саїдом у книгах «Орієнталізм» і «Культура й імперіялізм» і його послідовниками (Ґаятрі Чакраворті Співак, Гомі Бгабга, Еме Сезер, Міке Баль) Див. в українському перекладі, наприклад: Ґ. Ч. Співак, В інших світах. Есеї з питань культурної політики / З англ. пер. Р. Ткачук, І. Супрунець, А. Кулаков, Київ 2006, 480 c. підходи, а також результати постколоніальних досліджень в Україні можна дати поліваріантну змістовну характеристику постколоніалізму.

Постколоніалізм у широкому контексті - студії по вивченню історичного минулого, господарства, соціального зрізу, культури країн і народів періоду колоніальної залежності (на Заході це часто трактується як сучасний підхід до аналізу проблем расизму й заморських завоювань).

Постколоніалізм у вузькому розумінні - методологічний напрям або підхід, спрямований на дослідження колишніх колоніальних країн і народів і їх зв'язків з метрополіями, як правило і насамперед у контексті культурному, шляхом прочитання й інтерпретації відповідних літературних творів. Так, зокрема, «поняття «ідентичності» стало характерною ознакою й імперіалістичних культур, і тих культур, які намагалися опиратися європейським вторгненням». На думку Е.Саїда, «боротьба точиться між прибічниками унітарної ідентичності й тими, хто розглядає ідентичність як комплекс, який не можна зредукувати й уніфікувати. Ця опозиція передбачає дві різні перспективи, дві історіографії: одну - лінійну й категоризовану, другу - контрапунктну і здебільшого кочову». Він наполягає на тому, що «тільки друга перспектива вповні чутлива до реальності історичного досвіду. Почасти завдяки імперії всі культури переплелися, жодна не є ізольованою і чистою, всі гібридні, неоднорідні, надзвичайно диференційовані й немонолітні» Е. Саїд, Культура й імперіялізм / Пер. з англ., Київ 2007, с. 30 - 31..

Постколоніалізм у специфічному або вирізняючому контексті - техніка літературного аналізу творів представників колишніх колоній, прибічники якої також вважають її соціальною теорією. «Мій метод полягає в максимальному зосередженні на конкретних творах, у прочитанні їх насамперед як шедеврів креативної й інтерпретаційної уяви, а далі - демонстрація того, що вони є частиною стосунків між культурою й імперією» Там само, с. 26., - писав Е.Саїд.

Постколоніалізм у дихотомічному контексті - це культурне протистояння на зрізі аналізу відносин «метрополія - колонія». Імперські режими, з точки зору постколоніальної теорії, намагаються утвердитися всіма доступними способами. Культура - один із них. «Культурні явища (мистецькі твори, культурні установи, процеси в культурному житті суспільства), - писав М.Павлишин, - можна вважати колоніальними, якщо вони сприяють утвердженню чи розвитку імперської влади: позбавляючи престижу, звужують поле активності, обмежують видимість, а то й нищать те, що є місцевим, автохтонним, словом - колоніальним, натомість підкреслюючи гідність, світову масштабність, сучасність, необхідність і природність столичного» М. Павлишин, Що перетворюється в „Рекреаціях” Ю.Андруховича, “Канон та іконостас”, Київ 1997, с. 246.. Деконструкцією цього колоніального дискурсу і виступає постколоніальний підхід, який створює відповідний контрдискурс.

Але, водночас, постколоніальними є ті культурні явища, які не зводять усіх питань до бінарної опозиції «імперський центр - колоніальна периферія» (за М.Павлишиним), а звертаються до інших аспектів сучасного життя. Саме в такому сенсі фільми, популярна музика та різні прояви молодіжної культури, які зосереджують увагу на питаннях навколишнього середовища, стилю життя, масової культури та фемінізму, можна вважати явищами постколоніальними. постколониальний студія дихотомічний критика

Постколоніалізм у контексті дискурсу/контрдискурсу (сукупність висловлювань і текстів, які певним чином узгоджені між собою і діють як спільна сила) висвітлює суперечності, двозначності, властиві літературним текстам, автори яких намагаються звільнитися від колоніальної залежності. Він є противагою колоніальному дискурсу, що допомагає усвідомити, як гегемонія відображається в літературі, а також не збігається з антиколоніальним дискурсом, що доводить, як різні естетичні стратегії руйнують цю гегемонію.

Постколоніалізм у контексті тріади «колоніалізм - антиколоніалізм - постколоніалізм» - це один із видів протистояння колоніалізму в культурі. Йдеться про два види протистояння колоніалізму в культурі - антиколоніальний та постколоніальний. Антиколоніальним вважають звичайний опір колоніалізму (спроби переосмислити колоніальні цінності, щоб на місце імперських міфів поставити справжні ідеї національного визволення). Поняття постколоніального формується під «впливом постструктуралізму й постмодернізму, де префікс пост- не виключає паралельного існування в часі й виражає не так заперечення, як діалектичне зняття модернізму й структуралізму» М. Павлишин, Постколоніальна критика і теорія, [w:] Слово, знак, дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. 2-е вид., доповнене, Львів 2001, с. 705..

Постколоніалізм в історичному контексті - часовий маркер, який позначає період і/або процес деколонізації; дискурс (у тому числі й культурний), який супроводжує цей процес. У цьому сенсі важлива думка Е.Саїда, що «культура й належні їй естетичні форми походять з історичного досвіду» Е. Саїд, Культура й імперіялізм / Пер. з англ., Київ 2007, с. 27.. Постколоніальне, відмежовуючись від колоніального, одночасно вбирає в себе його історичний досвід, а той співіснує з ним в одному часі, місці та навіть одному культурному явищі.

Врешті, постколоніалізм у теоретичному контексті - теорія, яка розглядає культурні аспекти, що утворилися внаслідок європейської колонізації і зберігають свою актуальність у сучасних реаліях. Водночас Е.Саїд уповні резонно свідомий того, що «жодна теорія не здатна пояснити або висвітлити зв'язки між текстами й суспільствами. Однак читання і писання текстів ніколи не буває нейтральною діяльністю: у ній заховані інтереси, влада, пристрасті, задоволення, хай би яким естетичним або розважальним видавався твір» Там само, с. 442.. Послуговуючись висловом Ліли Ганді, авторки книги «Постколоніальна теорія: Критичний вступ», можна ствердити, що «колоніальні наслідки потребують меліоративної і терапевтичної теорії, чутливої до завдання пам'ятати і пригадати колоніальне минуле» В. Чернецький, Картографуючи посткомуністичні культури. Росія та Україна в контексті глобалізації, Київ 2013, с. 99..

Загалом постколоніальні студії, як відносно новий підхід і напрямок у дослідженнях комплексної історії колоніалізму та історії колоніального минулого окремих держав, країн і народів, у тому числі і в українському контексті, слід розглядати у розрізі постмодерністського дискурсу зі всіма його, з одного боку, новаторськими, а з іншого, суперечливими аспектами. Майбутнє покаже, наскільки його успіхи в розширенні дослідницького поля істориків ув'язуватимуться із науковою складовою цього підходу. Це стосується як історичної науки в цілому, так і української зокрема.

Размещено на Allbest.ru