Гетьман Мазепа в козацькій історії України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(477):355.40

Гетьман Мазепа в козацькій історії України

Володимир Лавренчук,

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри суспільно-гуманітарної освіти

Рівненського ОіППО

Анотація

мазепа визвольний гетьман державний

У когорті державних діячів та політиків, діяльність яких мала воістину доленосне значення для історії України, постать Івана Мазепи займає особливе місце. Він належить до тих діячів української історії, які закарбувалися у пам'яті нащадків своєю національно-визвольною боротьбою, державницькою діяльністю, самовідданим служінням інтересам свого народу.

Ключові слова: гетьман, державний діяч, дипломат.

Аннотация

Среди государственных деятелей и политиков, деятельность которых имела воистину судьбоносное значение для истории Украины, личность Ивана Мазепы занимает особое место. Он относится к тем деятелям украинской истории, которые запечатлены в памяти потомков своей национально-вызвольной борьбой, государственной деятельностью, преданным служением интересам своего народа.

Ключевые слова: гетман, государственный деятель, дипломат.

Annotation

In a cohort of statesmen andpoliticians, whose activity had truly fateful importance for the history of Ukraine, the figure of Ivan Mazepa takes a special place. He is one of those figures of Ukrainian history, who includes in the descendants memory of national liberation struggle, state activity, selfless service to the interests of the homeland.

Key words: hetman, statesman, diplomat.

Постать Івана Мазепи (1639 - 1709) з'явилася на обрії української історії в часи, коли ейфорія «сполуки» з Росією під брутальним напором московського кулака повністю вивітрилася навіть у її прихильників, коли волелюбна нація опинилася в політико-економічній кабалі в «єдинокровних сусідів». Обраний гетьманом, Мазепа - справжній державник-патріот, блискучий дипломат, ревний покровитель православ'я, меценат мистецтва і науки, високоосвічена, витончена й висококультурна людина - вдається до спроби звільнити Україну з-під влади Москви, відновити її давні права. «Заочне» відсторонення від гетьманства, церковне прокляття, каїнова печать зрадника й обернення імені на знак підступності - такою була розправа над Мазепою російських державців. Ось уже впродовж трьох століть шовіністські ідеологи силкуються втовкмачити у свідомість широкого загалу негативний погляд на українського гетьмана, кваліфікуючи його виключно як «авантюриста й стяжателя», що залишив «кривавий слід» в історії обох народів. Ця точка зору спирається на офіційні документи ще петровської доби та упереджені історіографічні дослідження, де підтасовано факти з метою розповсюдження про Мазепу різного кшталту огудливих вигадок.

На долю гетьмана випало посісти чи не найпомітніше після Богдана Хмельницького місце в козацькій історії України, тому ще за життя йому присвячували панегірики і давали нагороди, з-поміж яких - орден Святого Андрія Первозваного. Коли ж, піклуючись про майбутнє свого народу, він уклав угоду з королем Карлом ХІІ і відкрито перейшов на бік шведів, про нього почали складати вірші-прокляття. Згодом це ім'я згадувалося лише побіжно і з незмінним тавром «перекинчика». А в першу неділю Великого посту в храмах виголошувалася анафема Мазепі, не скасована Московською церквою й дотепер. Довкола постаті гетьмана накопичилося і чимало ворожості, і багато романтичної ідеалізації, що справило помітний вплив на формування інтерпретацій його життя й діяльності, зокрема літературних.

Майбутній гетьман народився 20 травня 1639 року в родині українського шляхтича на Київщині (хутір Мазепинці поблизу Білої Церкви). Спочатку студіював риторику й латину в Київській академії, а згодом продовжив освіту в Польщі, коли перебував при дворі Яна Казимира. Останнє давало підстави деяким історикам обвинувачувати Мазепу в пропольських симпатіях або називати дрібним придворним «ляхом». Насправді ж служба при королівському дворі відкривала перед юнаком великі можливості. Він одержав блискучу освіту (навчання в Голландії, Італії, Німеччині, Франції), оволодівши водночас вісьмома іноземними мовами. Мазепа мав прекрасну власну бібліотеку, що налічувала значну кількість латинських видань, зберігав удома розкішну колекцію зброї, а також портрети європейських монархів. Ставши гетьманом, Мазепа - людина європейської освіченості й культури - до певної міри виявився чужим серед своїх. Справді, він був чужим переплетеному родинними зв'язками старшинському кланові - Самойловичі, Кочубеї, Лизогуби, Іскри, Полуботки... Можна думати, що лівобережна верхівка з невеликим пієтетом поставилася до «прийшлого», який вихопив із її рук булаву. Давалися взнаки й особисті образи.

25 липня 1687 року від Різдва Христового загальною Козацькою радою - відповідно до звичаїв і «давніми правами вольними голосами» - українським

гетьманом обрали генерального осавула Івана Степановича Мазепу. Людина досвідчена й мудра, один із найбагатших феодалів тогочасної Європи, новий гетьман усю невичерпну енергію, матеріальні можливості спрямував на розвиток України. У ті часи в українському суспільстві ширилася ідея Другого Єрусалима - Києва. Можна стверджувати, що саме нею керувався у своїй діяльності Мазепа. Із його ім'ям пов'язаний ренесанс вітчизняної культури, розвиток науки, літератури, образотворчого мистецтва, широкомасштабне будівництво. Так, за гетьманування Мазепи зводилися розкішні церкви в стилі козацького бароко, нові корпуси Києво-Могилянської академії, було засновано чимало шкіл і друкарень. Багато зусиль доклав Мазепа й до формування національної аристократії, спроможної активно діяти в напрямку повної автономії України та державотворення, тож у своїй внутрішній політиці орієнтувався переважно на козацьку верхівку. Тим часом опікувався гетьман й інтересами простолюду (встановлення максимальної панщини у два дні на тиждень, дозвіл на винокуріння для потреб селян, обмеження «оранд» тощо). У непримиримій опозиції до його діяльності залишалося Запоріжжя, куди з Гетьманщини втікали всі невдоволені.

У зовнішній політиці Мазепа доволі тривалий час залишався прибічником Росії, позаяк добре усвідомлював безперспективність протистояння їй. При цьому він дотримувався курсу Самойловича на забезпечення максимальної «окремішності». Коли ж Петро І намірився ліквідувати останні вияви української державності, а селяни й міщани дедалі більше нарікали на свавілля розквартированих московських військ, Мазепа вирішив урятувати ситуацію через підписання угоди зі шведським королем Карлом Хіі. Звертаючись до війська й народу, гетьман запевняв, що цей союз сприятиме визволенню України з-під московської кормиги, забезпечить її «самовладність», що край залишиться «... при своїх природних князях і при попередніх правах і привілеях, що вільну націю означають». Договір передбачав, що «Україна обох сторін Дніпра з Військом Запорізьким і народом українським має бути вічними часами вільною від усякого чужого володіння. Цілість границь її, непорушність вільностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховуватися, аби Україна вічними часами вільно тішилася своїми правами і вільностями без жодної шкоди» [4, с. 138]. Це був надзвичайно відповідальний і ризикований крок, тим паче, що Мазепа знав, як жорстоко Росія розправилася з його попередниками - гетьманами Дем'яном Многогрішним та Іваном Самойловичем (першого з родиною після катувань заслали до Сибіру, другого, старого Самойловича, - до Тобольська; а його сина Григорія - страчено). Для Мазепи наслідком союзу з Карлом ХІІ став відступ до Молдавії, відлучення від влади та церкви і, зрештою, смерть (21 вересня 1709 р.).

Із волі московських «ура-патріотів», що спираються радше на Пушкінську «Полтаву», ніж на історичний фактаж, біографія українського гетьмана наскрізь сповнена усталених штампів, головний із яких - «Мазепа - зрадник». При цьому вони свідомо оминають укладені Росією з Польщею Андрусівський договір (1667) та Вічний мир (1686), що були справді зрадницькими стосовно України, адже передбачали порушення всіх договірних статей, починаючи із Переяславських (1654). Тож чи не є зрадником Петро І (як і його попередники), що брутально посягнув на угоду між Богданом Хмельницьким і Олексієм Михайловичем, відповідно до якої російська сторона зобов'язувалася «не нарушать» права та привілеї України. Окрім того, звинувачуючи Мазепу в симпатіях до Речі Посполитої, московські історики забувають, що «польську» освіту здобув і Хмельницький. На початку своєї кар'єри він також служив польському королю і відверто приятелював із Владиславом IV У цьому випадку маємо справу з профанним сплутуванням пристрасті Мазепи до західної культури, польських шляхетських вольностей (демократії) з «пропольським» політичним курсом гетьмана. Метою ж Мазепи була єдина незалежна Україна, очолювана національною елітою.

Пріоритет у негативній атестації Мазепи, так би мовити, на українських теренах належить М. Костомарову. Відомий історик, етнограф, письменник вбачав у гетьманові польського пана й кон'юнктурника, який у своїй діяльності керувався насамперед егоїстичним прагненням до задоволення власних, а не загальноукраїнських інтересів. Заакцентовуючи іманентність козацьких національно-визвольних змагань за суверенність, М. Костомаров зауважував, що «зраду» гетьмана не слід обговорювати в контексті України, а тим паче характеризувати його як проводиря «малоросіян», адже народ, мовляв, настільки ненавидів Мазепу, що його повсякчас охороняли московські стрільці [6; 7]. У світогляді Костомарова одне з чільних місць посідає новаторська концепція козацтва і його непересічного значення в духовній історії народу. Водночас учений слабо вірив в українську ідею, тому з неприхованим скептицизмом оцінював діяльність Мазепи як її виразника. Потрактовуючи ґенезу козацтва з націотворчих позицій, дослідник, одначе, завжди підкреслював нездатність українського етносу до політичного життя. Можна думати, що осудом Мазепи Костомаров прагнув «зізнатися» у відданості Росії, переконати імперський уряд, що тогочасні українські діячі не мали нічого спільного з «мазепинством». Це зовсім не збігалося із задекларованими вченим у «Книгах буття українського народу» етноконсолідуючими ідеями Кирило-Мефодіївського братства. Таку позицію пояснюємо фактичним розгромом товариства й арештами «братчиків», властиво, - тиском російської репресивної машини.

Принагідно зауважимо, що аналогічними Косто- марівським були погляди й інших кирило-мефодіївців. Наведемо уривок із протоколу допиту П. Куліша слідчими ІІІ відділення 16 квітня 1847 року. На запитання «Что вы называете в отношении Малороссии губительным влиянием невежественного московского правительства и в каком отношении?» Куліш відповів: «Я иначе не могу изъяснить себе, как невежеством, поступков представителей Московского (говорится о тех временах, когда не было еще Петербурга) правительства в Малороссии, из которых боярин Хитров способствовал к избранию в гетманы Выговского, князь Гагин - Бруховецкого, а князь Голицын - Мазепы - трех величайших обманщиков России. И если по интригам Выговского, Бруховецкого и Мазепы пролились реки крови в Малороссии, то как же не назвать губительным влияние на дела Малороссии таких представителей правительства великороссийского.» [5, с. 50]. Без пієтету висловлюється Куліш про Мазепу у своїх «Записках о Южной Руси», поетичних творах.

Узагалі в імперії тієї доби, коли з'явилася монографія М. Костомарова, мало хто з учених наважувався згадувати про І. Мазепу, саме ім'я якого вважалося символом зрадництва. До того ж, придушення Кирило-Мефодіївського товариства змусило одних «братчиків» до кінця життя доводити свою вірнопідданість режимові, інших - бути обачнішими у висловлюваннях. Послідовним залишався, мабуть, один Тарас Шевченко. На очній ставці з поетом у ІІІ відділенні 15 травня 1847 року Г Андрузький (студент, один із «братчиків»; був засланий до Соловецького монастиря, згодом помилуваний) свідчив: «З гетьманів Шевченко підносив Мазепу, а на вечорах у Костомарова читав «пасквільні» вірші» [5, с. 329]. Кобзареві ж вистачало рішучості відкрито заявляти - «караюсь, мучусь, але не каюсь».

У Західній Європі відомості про Мазепу з'явилися вже на початку XVIII століття. Події Північної війни на території України, перехід гетьмана на бік Карла XII і його подальша доля стали предметом обговорення в численних часописах, історичних розвідках. Упадає в око і той факт, що Європа категорично не сприймала московської версії «зради Мазепи» і, понад це, аргументовано спростовувала її. Свідченням цього є, зокрема, звіти послів західноєвропейських держав у Росії, розповіді очевидців, листи, щоденникові записи, мемуари відомих осіб. Домінуючим був погляд, що українське козацтво є цілком вільним народом, який, понад усе цінуючи власні свободи, ніколи не скориться Москві (як і Польщі), а тому підтримує Мазепу в його рішенні щодо альянсу зі шведами.

Чи не найкраще «європейську» точку зору на тогочасні події в Україні систематизував французький учений-енциклопедист Вольтер (Марі Франсуа Аруе, 1694-1778) в «Історії Карла XII» (1731). Його книжка написана як захоплююче повіствування, де динамічна дія поєднується з влучністю оцінок і живим мистецтвом портретування героїв. Відомий філософ, історик і письменник заакцентовує в цьому контексті справді рабське становище України під «рукою» північного «сусіда». Цілком у дусі західних рецепцій початку XVIII ст. дослідник потлумачує угоду між Мазепою та шведським монархом не лише пошуками протектора, а й як рішуче протистояння окупаційному режимові Москви, загарбницькій політиці Петра І, прагненням гетьмана до створення незалежного українського королівства. Тим часом у написаній на замовлення Катерини ІІ праці «Історія Росії за Петра Великого» (1763) Вольтер відносить Україну до «підкорених провінцій», а Мазепу (за «порадами» з Петербурга) однозначно оцінює як запроданця.

Активна реабілітація Мазепи розпочалася в середині минулого століття в діаспорі. Назвемо у зв'язку з цим ґрунтовні монографічні праці О. Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба» (1960), Р. Млиновецького «Гетьман Іван Мазепа в світлі фактів і в дзеркалі «історій» (1976), Т Мацьківа «Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах. 1687 - 1709» (1983), поважні розвідки В. Доманицького («Націотворча роля гетьмана Мазепи», 1960), М. Заклинсько- го («Мазепин союзник Карло Хїї», 1960), Б. Крупницького («Мазепа в світлі психологічної методи», 1962),

І.Борщака і Р. Мартеля («Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана», 1991) [1; 3; 8-12]. Автори цих та інших досліджень, спираючись передовсім на науково надійний історичний, документальний матеріал, переконливо заперечують віддавна «пропоновані» імперською історіографією висновки й виформовують національну концепцію життя та діяльності гетьмана-патріота. Характерна також оцінка гетьмана сучасними українськими істориками: «Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха... Свою владу, яку він ототожнював із могутністю держави, Мазепа якнайрішучіше захищав від будь-яких посягань. Розквіт України гетьман пов'язував із розвитком освіти, культури, церкви. Роки війни (Північної - В. Л.) виразно показали, що для Петра І Україна була тільки знаряддям для здійснення імперських планів і він не зупиниться ні перед чим задля власних цілей, навіть віддасть Україну взамін за вихід до Балтики. Інтенсивне використання козацького війська у віддалених від України місцях, спроби перетворити окремі полки на регулярні драгунські, руйнування зовнішньої торгівлі України - все це провіщало ліквідацію автономії. І. Мазепа виступив проти Петра І, не встигши ні підготувати до цього українське суспільство, ні стягнути в Україну більшість збройних сил» [4, с. 135; 137].

О. Забужко у своїй найновішій праці «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007) наводить, зосібна, такі цікаві відомості: «2003 року, до Дня незалежності, журнал «Кореспондент» оприлюднив результати соціологічного опитування, метою якого було дізнатися, кого нинішні українці вважають своїми героями. Гетьман Іван Мазепа посів шосту позицію» [2, с. 31-32]. Цей факт навряд чи потребує якихось коментарів.

Історія рано чи пізно все розставляє на свої місця. Історія не дарує істин, хоч істини знаходять пристановище в анналах історії. Свого часу Клод Гельвецій назвав історію романом подій. У цьому романі доля українського гетьмана і показова, і повчальна, хоча портрет його залишається незавершеним, продовжує бути сучасним. Головне ж, що, нарешті, після тривікового забуття і звинувачень Мазепа повертається до нас як звитяжець.

Список використаної літератури

0. Доманицький В. Націотворча роля гетьмана Мазепи: промова на ювілейних урочистостях з приводу 250-ліття смерті гетьмана І. Мазепи / В. Доманицький. - Чикаго : Українська видавнича спілка в Чикаго, 1960. - 50 с.

1. Забужко О. Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій / О. Забужко. - К. : Факт, 2007. - 640 с.

2. Заклинський М. Мазепин союзник Карло ХІІ / М. Заклинський // Визвольний шлях. - Лондон. - 1960. - № 5. - С. 489-500.

3. Історія України / авт. кол. під кер. Ю. Зайцева. - Львів : Світ, 1996. - 488 с.

4. Кирило-Мефодіївське товариство : в 3 т. / упоряд. М. І. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко ; редкол. П. С. Сохань (голов. ред.) та ін. ; АН УРСР ; Археограф. комісія. - К. : Наук. думка, 1990. - Т. 2. - 696 с.

5. Костомаров М. І. Галерея портретів: біогр. нариси / М. І. Костомаров ; упоряд. і передм. В. О. Зам- линського. - К. : Веселка, 1993. - 326 с.

6. Костомаров Н. И. Мазепа / Н. И. Костомаров. - М. : Республика, 1992. - 335 с.

7. Крупницький Б. Мазепа і шведи у 1708 р. / Б. Крупницький // Мазепа : зб. ст. - Варшава, 1939. - Т. 2. - С. 3-12.

8. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа - князь Священної Римської імперії / Т. Мацьків // Український історик. - 1966. - № 3-4. - С. 33-40.

9. Мацьків Т. Мазепа - творець українсько- шведського союзу / Т. Мацьків // Мазепа : збірник статей. - К. : Мистецтво, 1993. - С. 214 - 217.

10. Млиновецький Р. Гетьман Іван Мазепа в світлі фактів і в дзеркалі «історій» / Р. Млиновецький. - Торонто, 1976. - 476 с.

11. Оглоблін О. Гетьман Іван Мазепа та його доба / О. Оглоблін ; за ред. Л. Винара ; упор. І. Гирич, А. Отаманенко. - Вид. 2-ге, доп. - Нью-Йорк = Київ = Львів = Париж = Торонто, 2001. - 464 с.

Размещено на Allbest.ru