Гармати українського виробництва з альбому трофейної артилерії Ф.Я. Телотта початку XVIII століття

Об'єднуючим елементом “тексту” цих двох козацьких гармат будемо вважати шведський напис, різьблений переможцями на трофейних стволах, котрий інформує, що їх було захоплено на території Литви: “MED GUDS HIELP / OCHK. CARL D XII WAPEN / TAGIT I LITHAVIEN / D. ... 170... UNDER / GEN. MAY. NIROTH WUDS / ANFORANDE” [З Божою поміччю захоплена королем Карлом XII у Литві .170, під керівництвом генерала-майора Нірота]. Титульна сторінка до розділу альбому із цікавими для нас малюнками, споряджена пояснювальним загальним написом: “MED GUDS HIELP AF KONUNG CARL den XII: TAGNE UTUR LITOVEN den 8 JULI ANNO 1702”, котрий уточнює дату полонення гармат, вказуючи на 8 липня 1702 р. [4, B. 2, р. 40]. Напис логічно підтверджується послужним списком Карла Густава фон Нірота (Нірода) (швед. Carl Nieroth, біля 1650 - 25 січня 1712 рр.) - шведського воєначальника, генерала- губернатора Естляндії (1709-1710 рр.) й Фінляндії (1710-1712 рр), котрий у 1700 р. отримав військове звання генерала-майора, а в 1704 р. вже був генералом-лейтенантом [12]. Вочевидь, ці полкові гармати козаки втратили в одній з багатьох сутичок з шведськими військами, у котрих брав участь Стародубський полк, прапор якого й понині зберігається у колекції трофеїв Armemuseum у Стокгольмі.

Морфологія стволу з першого малюнку (рис. 5 а) відрізняється своєю стрункістю й пропорційністю, у якій вгадується тип довгоствольної гармати середнього калібру. Виходячи з традиційних й технологічно вивірених пропорцій запальної раковини (біля 40 мм довжиною), ми змогли приблизно реконструювати основні фізичні параметри цього стволу (таблиця 1), котрий виявився гарматою 2-фунтового калібру. За своєю архітектонікою зразок нагадує російські 2-фунтові полкові гармати довжиною 3 аршини 7 вершків (біля 2500 мм), масове виробництво яких припадало на 1670-1690-ті рр.

Ствол складається з трьох частин, кожна з яких декорована однією композицією з рослинного орнаменту, розміщеного біля базового й двох армуючих кілець. Таріль змодельована у формі 8-пелюсткової розетки. Винград відлитий у формі шишки. Раковина із запальним отвором винесена за базове кільце на таріль. У вилітній частині ближче до дульного потовщення відлитий барельєф у формі голови міфологічного звіра (можливо, - вовка), котрий своєю пащею охоплює гарматний ствол.

У донній частині різьблений трофейний шведський напис у картуші, а також гербова композиція з абревіатурою довкола: “РП/ВЕ/ЦП/ВЗ/С” [Рославец Полковник Войска Его Царского Пресветлого Величества Запорожского Стародубский]. Гербовий щит польського типу обрамлений бароковою він'єткою з рослинними елементами й увінчаний нашоломником з трьома пір'їнами павича. На щиті геральдичне зображення “протистояння” коронованих лева й дракону. Розглянемо цей сюжет детальніше.

Можливо ми маємо справу з одним з варіантів родинного гербу братів Рославців (Петра, Овдія, Андрія, Івана), “набутого” ними ще у часи активного старшинського герботворення другої половини 1650-х років.

На гербовому полі зображення зіп'ятих коронованих лева й дракону, точніше, його різновиду - віверни. Віверна (англ. wywern) - специфічний геральдичний монстр, котрого у більшості геральдичних традицій не відрізняли від дракону. Але, на відміну від дракону, у вузькому сенсі терміну, віверна наділена лише передньою парою кінцівок, а задня частина її тіла переходить у драконячий хвіст.

Отже, на гербі Рославців з ми бачимо український варіант відомого європейського релігійного й міфологічного сюжету “протистояння лева й дракону”. Тут зображені рівнозначні фігури, рівні за смислом - в однакових позах, однакового розміру, ніхто з них очевидно не перемагає. Діалектична атмосфера “боротьби” більше нагадує не протистояння, а поєднання, доповнення одне одного.

За умовно “польського” гербового щиту й класичного гербового антуражу, геральдична символіка не притаманна польським шляхетським гербам, на яких майже не зустрічається зображення віверну (за виключенням гербу “Smok”), й зовсім відсутня пара дракон-лев. Ми можемо обережно припустити, що композицію “протистояння лева й дракона” на свій герб Рославці запозичили (отримали) з московського геральдичної традиції, яка розвивалася, перш за все, як воїнська, і дійшла до нас у численних зразках прапорів й прапорців московських воєнних формувань. Барельєф боротьби лева й виверна відлитий на тарілі 40-гривенної пищалі 1591 р. “Свиток”, виготовленої новгородським майстром Семеном Дубініним (рис. 6). Герб з таким сюжетом (кінець XV ст.) вмонтований у кут Боровицької башти Московського кремля. Іноді лев і дракон зображені в оточенні небесних тіл, що вказує на можливість космологічної інтерпретації протистояння, коли лев - це сонце, а дракон - темрява. Хоча у західній геральдичній традиції дракон вважався символом добра й охорони. У російській інтерпретації лев майже завжди перемагає дракона, тому цей сюжет діалектично розвивався у напрямку вершника, котрий перемагає змія (дракона у місцевому розумінні).

Окрім власницького гербу Рославців, ми припускаємо належність символу “протистояння лева й дракону” до геральдики м. Почепу. Скажімо відомі декілька варіантів використання українськими містами символіки з московського “геральдичного поля”: Ніжин (Св. Юрій влучає списом змія), Ромни (хрест “Голгофа”), Гадяч (Архангел Михаїл влучає списом змія) [13, с. 276, 292-293, 303]. У той же час залишається документально не підтвердженим вигляд гербу м. Почепу другої половини XVII ст.

Отже, епіграфіка вказує на особу власника гармати Петра Івановича Рославця, полковника Стародубського у 1663, 1668-1672, 1673-1676 рр., й відправляє нас до Почепу, - рідного міста родини Рославців.

Відомо, що невеликий Почеп у часи полковництва П. І. Рославця, - людини владної й амбіційної (старшинські амбіції завжди рухалися поруч з виробництвом декорованої артилерії!), перетворився на значний артилерійський арсенал. Невідповідність артилерійського забезпечення фортифікаціям пересічного полкового містечка свого часу угледіла й російська влада. У листі до фельдмаршала Бориса Петровича Шереметьєва Петро І наказував відрядити до Стародубу інженера Бриля, щоб той побудував у місті палісади та знищив навколо фортеці зайві будівлі, аби уникнути пожежі під час можливої облоги. “Також ис Почепа пушки б и протчее Черкасы вывезли в Стародуб [понеже сей городок плох и лутче при случае жжечь]” [14, с. 150, 151].

Заповнений гарматами цейхгауз братів Рославців мав виконувати не лише презентаційну функцію, але й був вагомим аргументом на підтримку їхніх сепаратистських ідей, заснованих на економічній стабільності. У середині 1670-х років полковник П. Рославець спробував відокремити свій полк від Гетьманщини, аби керувати ним на кшталт слобідських полків [15, c. 17]. Для самодостатності у військовому плані, йому був потрібен потужний, відносно інших полків, й, навіть, відносно Генеральної артилерії, власний гарматний парк. Зрештою, як відомо, гетьман І. Самойлович зумів розправитися з П. Рославцем не військовими методами, і його полковництво трагічно закінчилося у 1676 р. засланням до Сибіру.

Не будемо ретельно реферувати усе, що сказано й переповідано історіографами про географічну й політичну сприятливість економічного розвитку Стародубського полку, що за щасливих історичних обставин на певний час наприкінці XVII ст. опинився на перехресті міграційних і торговельних шляхів, і яку полковники - бізнесмени, такі як П. Рославець й М. Миклашевський, “використовували на повну”. Згадаємо лише основні моменти підприємливості П. Рославця, котрі дозволили його родині створити власний артилерійський парк у Почепі.

По отриманню полковничого уряду П. Рославець став власником багатьох шинків [16, с. 36] й постачав якісне “вино” до Москви. У 1670-х роках лише у Брянську російські влади конфіскували у П. Рославця 8 пивних й 11 горілчаних котлів [17, с. 119].

Гутний промисел на Стародубщині належав П. Рославцю та І. Самойловичу. Торгівля у Росію поташем, що вироблявся на гутах П. Рославця, а потім - М. Миклашевського, також додавали полковникам фінансової ваги.

Не залишалася осторонь бізнес-імперії полковника і його родина. Скажімо, “значний товариш войсковий” Михайло Рославець разом з почепським сотником Лук'яном Рославцем отримали у спадкове користування шість млинів, що було підтверджено І. Мазепою [18, арк. 71 зв.-72]. Утримання млинів було морочною та трудомісткою працею, але воно того вартувало, й фінансові вигоди переважували усі зусилля.

Нарешті, у селітроварінні, - галузі стратегічній, П. Рославець також був на почесному місці. Звісно, виробництво селітри “тягнуло” за собою налагодження порохової справи. П. Рославець під час полковництва “умисне для порохового дела з Литвы, з городка Кричева зискал в Почеп и усталійовал в Почепе жити” майстра Микиту, котрого разом з нащадками називали Порохівниками. Усі вони “належали до войсковой служби и власти сотницкой” й були звільнені від різних загальних повинностей. Власні порохівні були у Мглинській і Почепській сотнях. З Мглинської сотні продукцію використовували я к для потреб артилерії Стародубського полку, так і для Генеральної артилерії, а от почепська порохівня була зосереджена лише на забезпеченні артилерії П. Рославця [19, с. 17-18].

Так, доволі активно почав оформлюватися місцевий виробничий артилерійський ареал, хронологічні кордони якого, як у будь-яких комплексних явищах, не були чітко визначеними. Але деяка непевність кордонів не відміняє необхідності характеризувати початки й кінці етапів історичними подіями, пам'ятаючи, що їхні дати умовні й визначають лише типові переломні моменти. Можливо, у 1660-х роках Рославці ще замовляли гармати у Києві й Новгород-Сіверському, або ж купували стволи у Польщі й Литві. Однак, із швидким зростанням фінансової могутності, заснованої на “тихому” й багатому Стародубському полку, вони дійшли логічної ідеї власного артилерійського виробництва. Прямий і проторений торговельний шлях у Прибалтику (Стародуб - Сколиця - Гродно - Ковно (Каунас) - Юрбург (Юрбаркас) - Копаниця - Кенігсберг), яким рухалися товари, технології й ремісники, сприяв проникненню культурних традицій прибалтійського ливарництва в північні українські землі.

Певний час протікав інкубаційний період формування стародубського ливарного ареалу, котрий не залишив помітних слідів у документах й вцілілих гарматних стволах. Феєричне полковництво П. Рославця було тим “пусковим механізмом” місцевого гарматного виробництва, котрий, як відомо, спрацював, однак, не призвів до розвитку ареалу, оскільки процес був несподівано обірваний зовнішньою силою у 1676 р. Функції стародубського артилерійського виробничого ареалу у 1690-х роках перейняло інше північно-українське (глухівське) гарматне підприємство під уважним патронажем гетьмана І. Мазепи.

Згідно короткого реєстру артилерії міста Почепу 1715 р., складеного через 40 років після “падіння” Петра Рославця, як для сотенного містечка, гармат може й не бракувало, але їхня кількість не була чимось надзвичайним: мідних, завдовжки від 1 аршина й 1 вершка до 3 аршинів й 1 вершка - 12 стволів; залізних, від 1 аршина до 3 аршинів 6 вершків - 7 стволів; 8 пищалів та інша зброя [20, с. 17]. Здається цей перелік є лише далеким відлунням минулого величчя Почепського артилерійського арсеналу й не має нічого спільного з гарматним парком Рославців 1670-х років. Ось нам приклад історичної аберації, через яку те що не збереглося вважається таким, що й не існувало зовсім.

У другій половині XVII ст. у Стародубі, що був відомий “великостію звонов”, працювали відливники Василь Яковлевич та Макар [20, с. 15]. За часів стародубського полковництва М. Миклашевського (16891706 рр.) також згадується “Макаръ, людвисаръ Стародубовский”, який був призначений “дозорцею” гетьманських буд біля с. Дрокова у Мглинській сотні. Цей ливарник 1693 року мешкав у Стародубі [21, s. 80] й відливав гармати на замовлення полковника. Можливо ливарник Макар був автором дзвону (вагою близько 300 пудів), який у 1693 р., за дорученням Михайла Миклашевського, повіз до Глухова Василь Дрозденко й ненароком утопив у річці під час повені.

У Почепі працював невідомий нам за ім'ям людвисар-найманець з Литви, відзначений різними пільгами за бездоганне відлиття гармат для Почепської фортеці. Крім нього, у місті в 1670-х роках мешкав людвисар “в том ремеслі досконалий Григорій Яковлевич”. Документи підтверджують, що вдова почепського сотника Овдія Рославця замовляла Григорію Яковлевичу дзвін вагою в 30 каменів до Спаської церкви в Почепі. З 1679 по 1687 рр. Григорій Яковлевич згадується у документах вже на посаді почепського війта [20, с. 16-17].

Людвисарі північної Гетьманщини багатіли й виходили в “пани”. В акті купівлі-продажу двору в м. Чернігові (1696 р.) згадується “славетний пан радний Ярош Людвисар” [22, с. 13].

На одному з дзвонів Новгород-Сіверського Спаського монастиря, прикрашеному віршами, написами й образами, виготовленому у 1698 р., був підпис місцевого майстра: “Сей звонъ дЪлалъ в Новгородку СЪверскомъ Иванъ Андриевичъ, людвисаръ Новгородский”. Ливарник мешкав у Новгороді-Сіверському дуже довго і зустрічається у документах 1676 р. як міщанин на прізвище Котляр. В актах 1698 та 1712 рр. він називається вже людвисарем [20, с. 17]. У видатковій книзі Ніжинського воєводи Івана Івановича Ржевського (1660-ті роки) є запис від 18 вересня 1667 р. про те, що “дано колоколнику Александру за работу, что онъ въ верхнемъ земляномъ городі къ соборной церкви три колокола переливалъ, а вісу в нихъ 28 пудъ 8 гривенокъ, к прошогодной дачи 5 рублевъ денегъ” [23, с. 217].

Документи зазвичай згадують про активне лиття дзвонів. Однак, треба розуміти, що широке розгортання й популярність в українських землях дзвонового виробництва забезпечувало досвідчені кадри ливарників, котрі, за потреби й натхнення могли освоїти відливку гарматних стволів за зразками, оскільки техніка формування гармат була в основних своїх технологічних прийомах спрощеним варіантом моделювання дзвонів.

Як бачимо, доволі ливарників зійшлося у сприятливий час на сприятливій території під прихильною владою, однак, хто ж був автором гармати П. Рославця з альбому Ф. Телотта? Можливо, підказка криється в іншому, вцілілому дотепер, почепському гарматному зразку. Йдеться про %-фунтовий бронзовий ствол невеликої (довжина 900 мм, вага 20 кг, розміщений на вертлюзі) декорованої гармати 1673 р. з підписом Якова Маркова (рис. 7) (Артилерійський музей, м. Санкт-Петербург) [24, с. 169].

Дульна частина гармати відлита у вигляді завитої колони з опуклими канелюрами, що закінчується під дульним потовщенням рельєфною звіриною пащею. Зображення ретельно змодельоване й доповнене карбуванням. Дельфіни відлиті доволі схематично у вигляді морських тварин. Поле під дельфінами оздоблене суцільним голчастим карбуванням типу “решітка”. Нижче дельфінів вибито інвентарний номер “№ 8”. Таріль відлита у формі голови лева.

Донну частину прикрашає різьблена гербова композиція, яка зображує боротьбу лева з крилатим драконом. Геральдичний щит польського типу (розтягнута шкіра) оздоблений віньєткою з рослинних мотивів. Над щитом розміщений шолом з нашоломником з трьох пір'їн павича. Намет шолому має вигляд вузьких довгих смуг матерії. Основа, або край щита, загострений у формі наконечника списа. Під щитом відлитий напис “РОКУ 1673”. Довкола геральдичної композиції карбована абревіатура “ОИ/(...)В/Пд/С” був Почепським сотником у 1669, 1672 і 1678 рр. Помер у 1678 р). [25, с. 229]. У другій парі однієї літери не вистачає. Нижче герба відлитий орнаментальний пас з пальмет, які спираються на астрагал. Під астрагалом на пустому запальному полі розміщено карбований напис “ЯКОВЪ МАРКОВЪ”.

При порівнянні цих двох гармат братів Рославців впадає у вічі елементна ідентичність й майже дубльоване виконання дизайну стволів. Особливо вражає подібність моделювання головного символу на гарматних стволах - скульптурної голови вовка, який своєю пащею неначе утримує дульну частину гармати. Вовча символіка була з давніх-давен доволі популярною в Балтійському регіоні, в Україні, і в Поліссі зокрема. Сліди культу вовка як тотема-пращура у Поліссі збереглися до ХХ ст. Нещодавно тут вірили, що при зустрічі з вовком, аби він не зачепив, досить сказати: “І я вовк” [26]. Саме в Поліссі були поширені казки про богатиря, народженого собакою (Сучича, Сученка). Під час зимового сонцестояння проходили так звані “вовчі свята” - колядування у вовчих шкурах. Вочевидь, цей ритуал був основою свідчень Геродота про неврів-вовкулаків [27, с. 583-584]. У джерелах є свідчення про опікунство вовкулаками самого св. Юрія. Своєю чергою, вовки відомі як “собаки св. Юрія” [28, р. 321]. Українські легенди й перекази про козаків- характерників, вовкулаків-перевертнів, песиголовців свідчать, що стародавній культ воїна став складовою частиною міфології козацтва. Отже, не виключено, що “серійність” зображення вовка на почепських гарматах базувалася саме на цій давній міфологічній традиції, створюючи таким чином, магічний образ гармат-перевертнів на службі Рославців.

Не виключено, що скульптура могла бути дуже стилізованим зображенням голови дракона, котра у поєднанні з антагоністичним маскароном лева на тарілі, неначе повторювала й посилювала геральдику власників гармат.

Отже, абсолютно однаково змодельована голова звіра у дульній частині; подібний родинний гербовий щит із зображенням боротьби лева й крилатого дракону; ідентичне за стилем оформлення віньєтки довкола гербового щиту; однакова форма дульного потовщення (сформоване з дульного кільця, обідка дула, подвійного карниза та двох четвертних валків (оволо); запальний отвір з раковиною винесений за базове кільце на таріль. Стилістика й елементний набір декору гармат, подібність морфології, геральдики й технічних деталей, паралельне замовлення гармат братами Овдієм та Петром Рославцями, свідчить на користь авторства Якова Маркова, котрий працював на території Стародубського полку, найвірогідніше у самому Почепі.

Крім того, чи не занадто багато людвисарів “Яковлевичів” в одному Стародубському полку для короткого хронологічний періоду 1670-х років? Навряд чи це було випадковістю, тому обережно припускаємо (наразі, без документальних підтверджень), що “Яковлевичі” могли бути пов'язані з Яковом Марковим родинними узами (батько й сини). Можливо Яків Марков був тим самим фахівцем з “Литви”, котрого П. Рославець свого часу запросив працювати до Почепу.

Атрибуція другої гармати Стародубського полку, зображеної Ф. Телоттом, - справа дещо простіша (рис. 5 б). її фізичні параметри (таблиця і) дозволяють віднести ствол до 4-фунтового калібру. За морфологією зразок нагадує гармату 1697 р., відлиту К. Балашевичем для гадяцького полковника М. Бороховича (октогональна дульна частина, однаково змодельовані армуючи пояски, аналогічне розподілення декору) [29, с. 56-58].

Тричастна архітектоніка гармати справляє враження масивності, однак, без втрати естетичних пропорцій. Вилітна частина змодельована у формі восьмигранника. На дульному потовщенні - мушка, на базовому кільці - цілик. Чопи відлиті з так званими плічками - базовими обідками. Панівка має традиційну для глухівської технологічної естетики форму трикутної іконки. Таріль відлита у формі шестипелюсткової розетки з листя аканту, винград має форму грона.

Рослинна орнаментація стволу складається з трьох поясків: біля дульного потовщення (обмежений астрагалом), біля середньої частини (обмежений астрагалом) й біля базового кільця - з додаванням маскарону. Дві верхні грані вилітної частини прикрашені лінійним квітковим орнаментом на основі гілки. На двох бічних гранях - зображення звивистої змії з ядром (каменем?) біля пащі, й стріли з широким пласким наконечником. Поверх лінійного орнаменту знаходиться картуш з традиційним підписом “КАРПЪ ИОСИФОВИЧЪ ДЪЛАТЕЛЬ”.

Нижче дельфінів різьблений шведський трофейний напис. Донна частина заповнена геральдикою і епіграфікою. На гербовому щиті французького типу зображений герб полковника М. Миклашевського з дивним елементним набором. Стріли повернуті начеб то донизу, однак зображення луку викликає подив. Невже К. Балашевич настільки невдало змоделював гербовий символ полковника, що у ньому важко було розпізнати бойовий лук? Зображення луку в інтерпретації Я. Телотта більше нагадує розігнуту підкову, навіть отвори для цвяхів намальовані.

Барельєф з особистим гербом М. Миклашевського, де основними елементами є перевернуті до низу схрещені стріли і лук, донині зберігається на фасаді Трапезної Видубицького монастиря у Києві. На портреті М. Миклашевського 1706 р. також зображений герб з луком, а не підковою. Однак, автори класичної праці з української старшинської геральдики визначають гербові символи полковника як стріли з підковою, засновуючись на печатці 1694 р.: “Две опрокинутых стрелы в андреевский крест, сопровождаемых снизу подковой” [30, с. 111]. Погоджуються з такою інтерпретацією і сучасні дослідники, хоча зображення “підкови” на печатці М. Миклашевського стилістично більше нагадує усе ж таки лук [31, с. 225].

Однак, ми не маємо можливості дискутувати з цього питання, оскільки не вважаємо себе фахівцем з козацької геральдики. Наразі, зупинимося на тому, що, можливо, М. Миклашевський використовував два варіанти гербу (ранній і пізній). У такому випадку на його гарматі К. Балашевич міг зобразити і підкову

Щит на гарматі стародубського полковника обрамлений волютами, зверху увінчаний шоломом й нашоломником з трьома пір'їнами. Довкола гербової композиції розташована абревіатура у варіанті: ММ/ПВ/ЕЦ/ПВ/ЗS [Михайло Миклашевский Полковник Войска Его Царского Пресветлого Величества Запорожского Стародубский]. Зустрічаються й по іншому змодельовані гербові абревіатури М. Миклашевського: на портреті 1706 р. “П/ЕП/ВМ/МП/СВ/З” [Полковник Его Пресветлого Величества Михайло Миклашевский Полку Стародубского Войска Запорожского]; у Видубицькому монастирі “ММ/ЕЦ/ ПВ/ВЗ/ПС” [Михайло Миклашевский Его Царского Пресветлого Величества Войска Запорожского Полковник Стародубский].

Під гербовою композицією 7-рядковий презентаційний напис: “ЗА СЧАСТЛИВОГО РЕГИМЕНТУ ЯСНОВЕЛЬМОЖНАГО ЕГО МИЛОСТИ ПАНА ИОАННА МАЗЕПЫ ГЕТМАНА ВОЙСКА ЕГО ЦАРСКОГО ПРЕСВЕТЛАГО ВЕЛИЧЕСТВА ЗАПОРОЖСКОГО А СТАРАНИЕМ ЖЕ ЕГО МИЛОСТИ ПАНА МИХАИЛА МИКЛАШЕВСКОГО ПОЛКОВНИКА СТАРОДУБОВСКОГО ВЫЛИТА СИЯ АРМАТА В ГЛУХОВЕ ДО ГОРОДА СТАРОДУБА РОКУ 1701 ”.

Цей напис є найкращою документальною ілюстрацією затухання стародубського артилерійського ареалу: на переломі століть у Стародубі вже не було майстрів, які могли б якісно відлити 4-фунтову декоровану гармату, і найбагатший полковник Гетьманщини звертався із замовленнями до Глухова.

Дотепер нам був відомий зовнішній вигляд трьох гармат, відлитих Йосифом Балашевичем (П. Герцика 1692 р. (Воєнно-морський музей СПб); І. Новицького 1692 р. (Музей Війська Польського, Варшава); М. Бороховича 1693 р. (Державний Ермітаж, СПб), та семи гармат, відлитих Карпом Балашевичем (М. Бороховича 1697 р. (Державний Ермітаж, СПб); міста Конотопу 1697 р. (Артилерійський музей, СПб); мортира 1698 р. (Артилерійський музей, СПб); І. Мазепи, 1705 р. (Московський Кремль); І. Чарниша, 1713 р. (Чернігівський історичний музей); Я. Корицького, 1714 р. (Артилерійський музей, СПб), М. Милорадовича, 1717 р. (Чернігівський історичний музей); декорований уламок 48-фунтової гармати (Національний історико- культурний заповідник “Гетьманська столиця”) [32]. Наразі ми можемо додати до цього невеликого переліку ще один декорований ствол Стародубського полку 1701 р., відлитий Карпом Балашевичем.

Найцікавішим елементом декору гармати М. Миклашевського є парне зображення змії й стріли на бічних гранях вилітної частини. Зупинимося на даній символіці детальніше.

Питання у тому, які значення могли вкладатися до такого подвійного символу?

Стріла - це зброя дальньої дії, і у воїнській емблематиці її символізм визначається співвіднесенням з польотом, швидкістю, пройманням цілі й неочікуваним ударом. З появою вогнепальної зброї, коли стріли почали відходити на задній план особистого озброєння, відбулося певне переосмислення поняття стріли й екстраполяція її функцій та “поведінки” на функції пострілу, рушничного або ж гарматного. Постріл з гармати часто розцінювали як громову стрілу, подібно до блискавки. У християнській символіці стріла виступала символом духовної зброї, присвяченої служінню Богу, символом мучеництва, а також символом Господнього покарання.

Сила, війна, полювання; дії, наслідки котрих неможливо змінити; невідворотність, цілеспрямованість; духовна зброя; смерть (неочікувана й миттєва); блискавка; енергія, подолання простору; мир (зв'язані у жмут або зламані стріли); імпульс, швидкість, загроза. Усе це - наповнення символу стріли. Але більшість з визначень також притаманна символу змії. Саме такі переліки показують наскільки функціонально близькі ці два символи.

Попри те, що у багатьох культурах змія й стріла - антагоністи (приміром, стріла часто пронизує змію, або ж використовується у замовляннях проти змій), ці два символи одночасно й споріднюються, як через антагонізм, так і через морфологічну подібність.

Наконечник стріли зазвичай називали жалом, що також споріднювало її із змією. Змії відповідає цілий ряд предметних символів, довгих, частково гнучких предметів: нитка,мотузка, волосся, гілка, веретено фалос й, звичайно, стріла [33, с. 358]. Змія часто сприймалася як звивиста стріла. Відома слов'янська легенда, що змія-мідянка увесь рік буває сліпою, й лише на Іванів день, отримавши зір, кидається на людину або звіра, пробиваючи його наскрізь як стріла [34, с. 268]. “Гостра, як змія”, - кажуть дотепер. Український культурний світ взагалі був наповнений стрілами.

Зв'язок символів змії й стріли дуже давній. їхня синонімічність у деяких древніх народів прослідковується навіть на лінгвістичному рівні (іврит). Міфологія вказує на ототожнення спису й стріли із змією, на їхній древній семантичний зв'язок. Ісіда створила стріли у вигляді змій [35, с. 192]. Герой карело- фінського епосу “Калевала” Леммінкяйнен був пронизаний змією як списом [36, с. 167]. їхня морфологічна подібність підтверджується масою прикладів у культурах різних епох й регіонів. Зустрічаються мілітарні артефакти, декоровані звивистою змійкою. Вочевидь, у такий спосіб реалізовувалося бачення функціональної спорідненості бойової стріли й змії, котрі намагаються проникнути у тіло. Вочевидь, зброя магічно посилювалася за рахунок нанесення на неї символу змії-провідниці, котра гарантовано забезпечувала ворогу перехід до світу мертвих у разі успішного пострілу.

Тут береться до уваги амбівалентність, яка проявляється в земній і вогняній символіці змії, у сполученні позитивного й негативного, апотропейних й лікувальних властивостей з убивством, у сприйманні її як джерела зла разом покровителькою людини [33, с. 358].

Виходячи з сказаного, паралельне зображення змії й стріли однакового розміру на стародубській гарматі, можливо, має вказувати на їхню символічну спорідненість, а також на функціональну єдність з самою гарматою. Змія неначе випльовує ядро (чи магічний дорогоцінний камінь, котрий гарантує людині незвичайні властивості) [33, с. 322-323]. У той же час наконечник стріли за формою дуже нагадує зміїну голову. Отже давні антагоністи у даному випадку символічно співпрацюють на користь ефективності гарматного пострілу.

Серед ливарних робіт Карпа Балашевича вже зустрічалися зображення двох карбованих стріл на верхніх гранях октогонального стволу гармати гадяцького полковника М. Бороховича (1697 р.).

Нарешті, в основі символіки особистого гербу М. Миклашевського також покладено стріли, що могло вплинути на вибір подібного символічного наповнення декору гармати.

Таблиця 1. Приблизні фізичні параметри гармат П. Рославця й М. Миклашевського