Як створювалися перші підручники з історії України

Костіна йшла по стопам депутатів Держдуми РФ. Ще у квітні 2009 р. депутатська група за активної участі Костянтина Затуліна внесла проект Федерального закону “О противодействии реабилитации в новых независимых государствах на территории бывшего СРСР нацизма, нацистских преступников и их пособников”. Поняття “реабілітація нацизму” тлумачиться надзвичайно широко. Під нього цілком можна підвести не лише політиків, але й авторів наукових досліджень в Росії і державах пострадянського простору, незгодних з офіційною точкою зору. Передбачено великий штраф або тюремне ув'язнення від 3 до 5 років. Проект не став Законом. Але не було ніякої гарантії, що його взагалі не буде. Причому, сьогодні вони приймуть закон, спрямований на “правильне висвітлення” історії Другої світової війни, завтра справа дійде до інших сторінок “спільної історії”.

В таких умовах у жовтні 2010 р. почала працювати спільна українсько-російська робоча група з розробки спільного навчального посібника. До її складу з українського боку входили вчені Інституту історії України, НАН України, Інституту педагогіки Академії педнаук України, Інституту археології, Українського інституту національної пам'яті та ряду інших установ. Очолював цю групу директор Інституту іноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки України Олександр Удод. Авторів українських підручників до складу комісії не включили, а ті науковці, які стали членами цієї групи не дуже афішували свою участь в ній.

Незважаючи на сприятливі політичні умови і ретельно підібраний склад авторів, робота над проектом спільного підручника/посібника йшла повільно. Але все-таки йшла.

Першим продуктом українсько-російської групи стала книга для вчителів під назвою “Україна і Росія на перехрестях історії”, як вийшла у грудні 2012 р. Книга складається з чотирьох розділів-модулів, кожен з яких виданий окремою брошурою. Теми модулів: “Культура Давньої Русі”, “Російське дворянство і українська шляхта в повсякденні й соціально-політичному житті XV-XVN ст.”, “Повсякдення радянської людини у другій половині XX століття”, “Значення Києво-Могилянської Академії у розвитку української та російської освіти”. Назвати ці теми “перехрестям історії” можуть лише великі фантазери від політики.

Про жодну подію, яка справді могла претендувати на статус історичного “роздоріжжя”, автори вирішили взагалі не згадувати. Зокрема, у виданні нічого не розповідається про діяльність Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, існування України у складі Російської імперії, Українську революцію і російсько-українські війни 1917-1920 рр., Голодомор 1932-1933 рр., масові репресії сталінського режиму, Другу світову війну і ОУН-УПА.

У грудні 2012 р. багатьом здавалося, що справді “далі буде”. Коментуючи підсумки роботи, представник української групи авторів цього спільного посібника заявив, що це тільки початок: “Ми будемо рухатися далі, доки не створимо універсальний вчительський посібник, який повністю охоплює всі теми, всі курси історії, які викладають і в Україні, і в РФ”. Керівник групи російських авторів цього посібника погодився з цією думкою, але заявив, що вважає, що від перебування у складі Російської імперії, а потім СРСР українці отримали не тільки негатив, але й навпаки. Напевне, звести різні думки з цього приводу до однієї “правильної” (російської?), це і була справжня мета проекту.

Але, схоже, Міністерство освіти, очолюване Дмитром Табачником, не захотіло чекати, коли ж російсько- українська група узгодить тексти і подасть свої пропозиції. Мета була вже визначена і Міністр йшов до неї форсованим маршем. З допомогою спеціально підібраної робочої групи з розроблення навчальних програм з історії, очолювати яку доручили члену-кореспонденту Національної академії педагогічних наук України, доктору педагогічних наук, професору, завідувачці лабораторії суспільствознавчої освіти Інституту педагогіки Національної академії педнаук України Олені Пометун (до речі, була членом українсько- російської групи з написання спільного посібника), у 2012 рр. було внесено зміни до програми з історії України для 5 - 9 класів.

Проаналізувавши програму для 5 класу, кандидат педагогічних наук Сергій Терно констатував: “Замість “Київської держави” - “київські князі”; замість “Козацької республіки та Української козацької держави” - “Українське козацтво у битвах і походах”; замість “Відродження Української держави в 1917-1920 рр.” - “Українці в революції 1917-1920 рр.” тощо. Отже, зникає поняття “Українська держава”, натомість постають окремі знеособлені фігури князів, козаків тощо”. Текст нової редакції програми навіював думку, що не було ніякої української держави, не було видатних українців, які обстоювали ідею української державності. А сама держава постала лише у 1991 р. з проголошенням незалежності, що породжує відчуття штучності та випадковості цієї події. А згідно із закономірностями сприйняття, перше враження часто буває найсильнішим і таким, що нерідко визначає усе подальше сприйняття історії України [25].

Сергій Терно поставив питання: а як же було в Росії, з якою узгоджувався текст спільного посібника? Виявилося, що у відповідності з державними програмами на уроках історії в Російській Федерації вже у 4-5 класах учні засвоюють поняття “Давня Русь”, “Давня Москва”, “Давньоруська Держава”. В контексті історії Росії вони знайомляться з таким історичними постатями, як Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Дмитро Донський, Іван Грозний, Мінін і Пожарський та ін. [26]. В Росії і не думали відмовлятися від своєї версії вітчизняної історії, де питання державотворення стояли чи на першому плані.

Остільки нові програми з історії України передбачали внесення до підручників змін політико- ідеологічного характеру, необхідно було потурбуватися і про авторів. Щоб спростити завдання, був сформований новий склад авторів підручників. Ними стали члени робочої групи по складанню навчальних програм з історії, які були згодні реалізовувати гласні і негласні пропозиції Міністра. Тобто те, на що не наважилися автори спільного російсько-українського посібника, повинні були зробити повністю підконтрольні Міністерству автори нової програми.

Схоже, ці автори з легкістю погоджувалися співпрацювати з новим Міністром, про погляди якого на історію добре знала вся Україна. Без сумніву, вони добре усвідомлювати, що під керівництвом Табачника відбувається перегляд історії у відповідності з великодержавними інтересами Москви і настроями комуно- ностальгійної частини українського суспільства. Важко повірити, що вони не розуміли, що за “здачею” власного минулого може наступити втрата майбутнього - державної незалежності.

Про готовність йти по цьому шляху засвідчили тексти двох нових підручників для 5 класу, які вийшли з друку у 2013 р. Мова йде про книги Олени Пометун, Ірини Костюк, Юлії Малієнко “Історія України (Вступ до історії)” та Віталія Власова “Історія України (Вступ до історії)”. Підручники отримали гриф МОН України. Хоча під тиском громадськості автори включили інформацію про деякі ключові події і персоналії з вітчизняної історії, але загалом, за оцінкою Віктора Мисана, “історія в авторському тексті О.Пометун, І.Костюк, Ю.Малієнко подана настільки фрагментарно, куцо, що просто диву даєшся. А де ж задекларовані й обіцяні багатоперспективність, багатоаспектність, полікультурність? Автори згадали про національну трагедію євреїв у роки Другої світової війни - Голокост, але жодним словом не обмовилися про Голодомор, депортацію кримських татар, втім як і про інші, не менш знакові національні трагедії... Перед школярами з підручника, назва якого “Історія України (Вступ до історії)”, постає ампутована історія, обрізана, понівечена в авторській інтерпретації, з помилками” [27].

Подібні тенденції до перегляду історії в дусі а-la Табачник спостерігаються в інших підручниках, які були опубліковані в 2011-2013 рр., зокрема в “Історії України” для 10 і “Історії України” для 11 класу, авторами яких були Олена Пометун і Нестір Гупан [28; 29].

Зайвим доказом курсу на радикальний перегляд історії було, серед іншого, і рішення вилучити з переліку осіб, про яких необхідно знати для того, щоб скласти в 2013 р. ЗНО з історії України, імена Степана Бандери та Романа Шухевича. Натомість до переліку історичних персоналій додано секретаря ЦК Компартії (більшовиків) України Георгія П'ятакова і відомого більшовика Миколу Щорса.

Таким чином, Міністерство освіти і науки України часів Дмитра Табачника цілеспрямовано підлаштовувалося під настрої російського керівництва, фактично, обслуговувало його “історичну політику”. Це відбувалося шляхом перегляду програм з вітчизняної історії, створення на підставі їх нового покоління підручників, а в перспективі - єдиного для України і Росії навчального посібника. Така політика була закамуфльована розмовами про необхідність впровадження в підручниках з історії педагогічних інновацій, зокрема, подолання етноцентризму і реалізацію антропологічного підходу, полікультурності і т. ін. Вчорашні прихильники євразійства стали називати себе послідовними прибічниками європейських цінностей.

Але це ідеологічне маніпулювання зустріло опір професійних істориків, педагогів, діячів культури, широкої громадськості. Так, один з керівників провідної наукової установи в Україні - Інституту історії України НАН, так прокоментував підсумки роботи спільної російсько-української комісії так: “Єдиного погляду на історію немає і бути не може! Створення спільного посібника - це спроба знову повернути нас до єдиної держави без урахування національної ідентичності. Те, що співробітники інституту брали участь у написанні посібника, - їхній особистий вибір і особиста відповідальність”.

Ця точка зору відбивала переконання більшості професійних українських істориків. Поки Україна залишається незалежною державою, бажання створити “спільну” з Росією історію, слід розглядати в контексті прагнення позбавити її незалежності. Не більше, і не менше. Не відходячи від науки, знайти ту “середню лінію”, на якій би поєдналося українське і російське бачення складних сторінок історії (а саме вони становлять її суть), не вдалося. І у цьому немає нічого дивного. Історія - особлива дисципліна. Це - не фізика, чи математика. Написані спільно з росіянами підручники з цих наук залишаться лише підручниками з фізики чи математики. Може тому такі проекти в Росії нікого не цікавлять. Інша справа - “спільна історія”

України і Росії, яка насправді виявиться історією Російської держави і кроком до позбавлення України її незалежності.

І така точка зору домінувала в українському академічному середовищі і поза ним. По суті, російський проект створення спільного підручника/посібника з самого початку його реалізації виявився ізольованим. А крах режиму Януковича у лютому 2014 р. взагалі поставив жирний хрест на цьому антиукраїнському проекті.

Замість післямови

На стінах багатьох шкіл України сьогодні висять меморіальні дошки в честь героїв АТО, які загинули, захищаючи Україну. Ці скорботні знаки щоденно нагадують про жорстокі реалії часу. Сучасна російсько- українська війна вимагає переосмислення історії. Той образ минулого, який до недавнього часу навіювався вітчизняною історіографією (і, відповідно, шкільними підручниками), допускав різні варіанти погіршення відносин з Росією, але виключав війну. Але у лютому 2014 р. вона почалася і її кінця не видно.

Війни не починаються без серйозних причин. Це добре знає кожен учень. Сучасна російсько-українська війна також має глибокі корені. їх аналіз вкрай необхідний, серед іншого, і для усвідомлення того, чи правильно ми писали підручники з історії і що у них слід виправити.

Коли у першій половині 90-х рр. створювалися перші підручники з вітчизняної історії, у свідомості українського суспільства домінувало переконання, що незалежному існуванню України нічого не загрожує. Вважалося, що зовнішніх ворогів у нас немає, а з внутрішніми якось впораємося. Окремі попередження протилежного характеру не сприймалися всерйоз. Та виявилося, що політики помилялися а науковці робили невірні висновки. Насправді, коли в 1991 р. Радянський Союз розпався і Росія була змушена визнати незалежну Україну, її керівництвом це було сприйнято як прикра випадковість, історична аномалія, що підлягає виправленню. Власне, політика реставрації імперії велася російським керівництвом з першого дня проголошення незалежності України. Особливо посилилася вона з приходом до влади Володимира Путіна, який заради повернення України під повний контроль Росії згоден був війну. Сьогодні очевидно, що агресія путінського режиму в Україну готувалася довго і різнопланово. Вона увійшла в історію як “гібридна війна”.

Серед іншого, складовою її частиною є широкомасштабна інформаційна війна. Центральне місце в ній займають питання трактування історії - “історична політика”. В цій війні беруть участь відомі російські діячі, серед яких є й ті, що народилися і виросли в Україні, але історичної освіти не мають. Про Валентину Матвієнко, яка 2012 р. озвучила російську ідею “спільного підручника”, вже говорилося. Згадаємо ще одного “землячка з цинковими ґудзиками” - Сергія Глазьєва. Про нього відомо, що він народився в Запоріжжі, закінчив там середню школу, а вже у Росії здобув вищу економічну освіту, став академіком, зробив політичну кар'єру і вважається чи не головним радником Президента РФ по Україні. У 2014 р, в умовах агресії РФ в Україні, його “талант” політичного містифікатора розквітнув пишним цвітом. Ось як він оцінює бандитів і терористів, які чинять під прикриттям російських військ беззаконня в Донбасі: “Люди, вставшие на защиту Новороссии, совершают подвиг мирового масштаба, пытаясь остановить агрессию США и не допустить новой войны в Европе. Их миссия - продолжение нашей общей тысячелетней истории, сохранение Русского мира, остающегося едва ли не последней опорой цивилизации” [30, с. 3]. Таким чином, за переконанням Глазьєва, “Русский мир” - чи не остання опора цивілізації. Не більше, і не менше.

Активну участь в “гібридній війні” з Україною беруть професійні російські історики.

Для прикладу, звернемо увагу на монографію О. Смірнова “Проект Новороссии. История русской окраины”, яка вийшла на початку 2015 р. в Москві. Про цю книгу в Росії пишуть, що вона руйнує “всі підстави прагнень нинішньої України в асоціацію Європейських країн” і що несправедливо Україну називають “невід'ємною частиною європейської історії і культури”. Насправді, подібна друкована продукція не має відношення до науки і нічого не “руйнує”. Вона розрахована на неспеціалістів, які не розуміються в історії, але в умовах інформаційної війни охоче сприймають антинаукові фальшивки за правду.

Зміст подібних книг краще прокоментувати словами російського історика Костянтина Єрусалимського, який - один з небагатьох - наважується на критику угодовницької позиції своїх колег: “Історики не просто підтримують Путіна словом і ділом; в Криму і на Донбасі вони на крок вперед російського президента, на передовій, без страху і докори, під загрозою санкцій вони готові стояти за свої історіографічні міфи й історіософські мрії” [31].

Для багатьох в Україні така позиція російських науковців стала несподіванкою. Коли після проголошення незалежності в Україні вголос заговорили про європейську інтеграцію, то вважалося, що це природні прагнення, які ніхто в світі не можна ставити під сумнів. Однак, ми не помітили, що її керівництво Росії люто ненавиділо Європу і не допускало навіть думки про її зближення України з Європою. По-суті, в Україні серед широкого загалу не знали справжніх намірів путінської Росії, або закривали на них очі. Усі найвідоміші російські українофоби вільно роз'їжджали по Україні, популяризуючи серед своїх прибічників зоологічну ненависть до неї. Те, що вони говорили, українська влада оцінювала як цілком прийнятне, посилаючись на європейські демократичні норми. Українофоба Сергія Глазьева навіть було обрано іноземним членом Національної академії наук України. У країні сформувалася потужна антиукраїнська “п'ята колона”, яка проникла у всі сфери суспільного життя і діяла майже відкрито. У той же час, прагнення значної частини українського суспільства зміцнити суверенітет Української держави, ліквідувати наслідки тоталітарного минулого, надати належне місце в житті українській мові і культурі, ушановувати її національних героїв зустрічалося з настороженістю, прирівнювалося до націоналізму і навіть фашизму.

Потім була Революція гідності і російсько-українська війна. Як відомо, війна, змінює погляд і на минуле, і на майбутнє. Те що здавалося другорядним, випадковим, тепер виявилося значущим, важливим. Ті, що називали себе антифашистами, виявилися справжніми фашистами. Ті, хто нав'язував Україні своє розуміння європейських цінностей - виявилися затятими антиєвропейцями.

У контексті цього поставимо перед собою питання: якою була б поведінка українців в умовах сучасної російсько-української війни, коли б вони сприйняли бачення історії України, які пропонували в 90-ті рр. комуністи, з початку 2000-х рр. років олігархи, весь період незалежності російські історики і представники російської “п'ятої колони” в Україні?

Це питання можна конкретизувати:

- Який висновок слід зробити, визнавши, наприклад, по відношенню до реалій сучасності концепцію “триединства русской нации” и “собирания русских земель” ?;

- Як зміниться наше сприйняття власної історії, коли ми погодимося з російською імперською тезою, що українська нація є “проектом М. Грушевского и его сторонников”, а не результатом тривалого історичного розвитку?;

- Чим обернеться визнання русифікації як неминучого і закономірного супутника модернізації, суспільного прогресу?;

- Що означатиме визнання УНР, ЗУНР і Української держави Скоропадського - невдалими спробами українського державотворення?;

- Які зміни відбудуться в нашій історичній свідомості, коли ми визнаємо, що Голодомору 1932-1933 рр. в Україні не було, а були лише несприятливі погодні умови і деякі помилки керівництва СРСР при проведенні колективізації, які й спричинили людські жертви;

- Що буде означати для України визнання Й. Сталіна “ефективним менеджером”, а масові репресії - “прагматичним інструментом вирішення народногосподарських завдань”?;

- Які наслідки буде мати сприйняття ідеї В. Путіна, що війну 1941-1945 рр. виграв російський народ, а не народи СРСР?

Продовжимо перелік питань, акцентувавши увагу на критичних закидах з боку сучасних вітчизняних критиків підручників. Зокрема:

- до чого б привела б відмова від збереження в історії України пріоритетності національного компонента;

- що означало б ігнорування безперервності українського історичного процесу від найдавніших часів до сьогодення, яку у свій час запропонував Михайло Грушевський і яка увійшла у структуру підручників?

- до чого б привела відмова авторів підручників від ідеї пріоритетності української політичної історії?

- як би вплинула на свідомість сучасних українців відмова від того, що критики підручників називають “надмірним козакофільством”?

- якою б стала історія України, коли б у ній не говорилося б про її становище у складі інших держав як особливого типу колоніальної залежності?

Перелік цих питань можна продовжити. Але відповідь зрозуміла: прийняти все це значить відмовитися від власної національної ідентичності, оголосити незалежність України історичною помилкою. Напевне, на це сподівався Путін і його оточення, починаючи війну з Україною.

Але цього не сталося. І незалежність України була збережена. Не в останню чергу й тому, що у свій час був захищений Підручник з історії України.

підручник історія освіта шкільний

Джерела та література

1. Данилов А.А. Освещение общей истории России и народов постсоветских стран в школьных учебниках истории новых независимых государств / Данилов А.А., Филиппов А.В. - М., 2009. - 389 с.

2. Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія. Виникнення. Історія. Розпад / А. Каппелер. - Львів: Видавництво Українського Католицького Ун-ту, 2007. - 372 с.

3. История Росссии, 1990-1945 гг. Книга для учителя. 11 класс / В.Д. Соловей, А.А. Данилов, А.С. Барсенков и др.; под ред. А.А. Данилова. - М.: Просвещение, 2009. - 447 с.

4. История России. 1945-2008. Учебник для 11 кл. / Под ред. А.А. Данилова, А.И. Уткина, А.В. Филиппова. (2-е изд.). - М.: Просвещение, 2008.

5. Филиппов А.В. Новейшая история России, 1945-2006 гг.: кн. для учителя / А.В. Филиппов. - М.: Просвещение, 2007. - 494 с.

6. Долуцкий И. Учитель, автор запрещенного учебника истории XX века - о нынешних школьных учебниках / И. Долуцкий // Режим доступу: http://grani-tv.ru/entries/472/.

7. “Учебник Филиппова”: продолжение полследовало - Режим доступу: РеІійр://игокі^огіі.ш/сиггеп^^/2009/10/исІ'іеЬпік- filippova.

8. О концепции курса “История России. 1900-1945 гг.” - Режим доступу: http://www.prosv.ru/umk/ist- obsh/info.aspx?ob_no=l 5378.

9. Героизация безбожников не может объединить народы исторической России - Режим доступу: htt{x//www.rusk.ru/newsdata.php?idar=418 50.

10. Данилов А.А. История России. 1900-1945 гг. Учебник. 11 кл. / А.А. Данилов. - М.: Просвещение, 2009.

11. Боде В. Эффективный менеджмент сталинизма. Готовится новый учебник истории России / В. Боде - Режим доступу: http://www.svobodanews.ru/content/article/462362.html.

12. День. - 2005.- 9 квітня.

13. Відкритий лист українських істориків, інтелігенції та представників громадськості з приводу перегляду української історії // Архів автора.

14. Шкільна історія очима істориків-науковців [Текст]: матеріали Робочої наради з моніторингу шкільних підручників історії України / упоряд. та ред. Н. Яковенко. - К.: Вид-во ім. О.Теліги, 2008. - 128 с.

15. Гирич Ігор. Історія України нового часу в сучасній шкільній освіті / Ігор Гирич - К.: ВД “Стилос”, 2009. - 64 с.

16. Одна правдивая история. Педагоги и чиновники стран СНГ обсудили возможность написания общего учебника - Режим доступу: http://vremya.ru/print/252517.html.

17. Учителя СНГ хотят создать единый учебник по истории (27.04.2010) - Режим доступу: http://irtafax.com.ua/news/2010/04/2010-04-27-03.html

18. Сухобок С. Гуманитарная катастрофа Януковича - Режим доступу: http://www.politarena.org.ua/2009/09/28/gumanitarnaja_katastrofa_viktora_janukovicha.htm

19. Матола Віторія. Антиукраинская риторика Табачника: за “руський мір” без галичан - Режим доступу: http://tyzhden.ua/News/59174

20. Табачник трактует историю так: Сталина в учебники, Бандеру на свалку - Режим доступу: http://for-ua.co m/u krai ne/2010/06/07/080457.html.

21. Могилянка тоже выступает против “полковника исторических наук” Димона - Режим доступу: http://obkom.net.ua/news/2010-03-16/1357.shtml

22. Україна й Росія розроблять спільні посібники для вчителів історії - Табачник - Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/articleprintview/2041283.html

23. Семиноженко не буде писати підручник історії з Росією - Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2010/05/14/5040129/

24. Турченко Ф. “Краткий курс” для України писати не будемо / Федір Турченко // День. - 2010. - 1 червня.

25. Терно С. Хто голосніше за всіх кричить: “Тримайте злодія!”? (відповідь на статтю члена-кореспондента НАПН України, доктора педагогічних наук, професора, завідувачки лабораторії суспільствознавчої освіти Інституту педагогіки НАПН України, члена робочої групи Міносвіти О. Пометун “Історія однієї фальсифікації”, “Українська правда”, 07.02.2013) - Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/dyskusiya/583-serhii-terno-khto-holosnishe-za-vsikh-krychyt-qtrymaite- zlodiiaq.

26. Терно С. Нова програма з історії - повернення в тоталітарне минуле? - Режим доступу:

http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/675-serhii-ternonova-prohrama-z-istorii-povernennia-v-totalitarne.

27. Мисан В. “ІСТОРІЯ” БЕЗ ІСТОРІЇ або, у що вступили сучасні п'ятикласники - Режим доступу: http://education- ua.org/ua/articles/120-istoriya-bez-istoriji-abo-u-shcho-vstupili-suchasni-p-yatiklasniki

28. Пометун О. Історія України. 10 клас / Пометун О., Гупан Н. - К.:Освіта, 2012. - 228 с.

29. Пометун О. Історія України. 11 клас / Пометун О., Гупан Н. - К.: Освіта, 2012. - 336 с.

30. Русская история. (Популярный журнал). - Москва, 2014. - № 3 (30)

31. Ерусалимский К. Они сражались за Новороссию - Режим доступу: http://polit.ru/article/2015/03/30/fighting/html.

Размещено на Allbest.ru