Дипломатична діяльність Директорії УНР у надзвичайно складній для України міжнародній ситуації була спрямована на пошуки країн-партнерів, які могли б сприяти Українській державі в боротьбі за суверенітет.

Метою статті є з'ясування процесу налагодження польсько-українських відносин у контексті геополітичної та воєнної ситуації України у 1919 р.

Історія українсько-польських відносин революційної доби 1917-1921 рр. - важливий напрям досліджень вітчизняними науковцями. Історіографічна оцінка наукового доробку, що висвітлює дану тему зроблена М. Стопчаком [1]. Окремі аспекти теми знайшли висвітлення у працях І. Срібняка, В. Яблонського, Т. Зарецької, О. Михайлової, І. Дацківа, Д. Вєдєнєєва, В. Соловйової, С. Литвина, О. Красівського [2]. Однак, у більшості праць. основний акцент автори робили на з'ясуванні обставин підписання та аналізі Варшавського договору. Події, які передували його ухваленню висвітлювалися більш поверхово. Тому політико-економічні аспекти даної проблеми потребують подальшого наукового дослідження.

На початок 1919 р. розклад політичних сил у післявоєнній Європі був явно не на користь української державності. Країни-переможниці у першій світовій війні Англія, Франція та США тримали курс на відновлення єдиної небільшовицької Росії з наданням автономії деяким народам, які раніш входили в склад Російської імперії. Франція активно допомагала створенню Польської держави, яка повинна була стати противагою Німеччині. У політичних планах великих країн не знаходилось місця незалежній Україні. До того ж, могутня пропагандистська кампанія російських та польських політичних діячів і засобів масової інформації створювала для України негативний імідж у Європі та світі. Вони представляли УНР, як більшовицьку, анархічну, антисемітську державу, та ще й німецьке творіння. Республіка перебувала у стані збройного протистояння з Радянською Росією та новоствореною Польською державою. Румунія дотримувалась політики "ворожого" нейтралітету. На міжнародній арені УНР не мала жодного союзника. Дипломати УНР намагались пробити стіну несприйняття представниками різних країн самостійності України, домогтися дипломатичної та військової допомоги в її боротьбі.

У червні 1919 р. Директорія УНР опинилася в м. Кам'янці-Подільському, і місто, більш ніж півроку було тимчасовим політичним центром УНР. Складна військово-політична ситуація спонукала керівництво УНР до вирішення проблем взаємовідносин зі своїми найближчими сусідами, передусім Польщею.

На той час українсько-польські стосунки мали непросту історію. Спеціальна дипломатична місія на чолі з В. Прокоповичем, надіслана урядом УНР до Варшави не мала успіху. У лютому 1919 р. Головний отаман С. Петлюра намагався переконати провідників ЗУНР ухвалити мирну угоду з Польщею і через неї вийти на переговори з західними державами. Але військове протистояння завадило цьому. Уряд УНР продовжував шукати шляхів для налагодження контактів з Польщею. Українська делегація на чолі з Б. Курдиновським у результаті переговорів 24 травня 1919 р. підписала декларацію про готовність УНР укласти військово-політичний союз з Польщею, однією з умов якої була відмова УНР від Східної Галичини та Волині. Але надалі С. Петлюра та уряд УНР під тиском галичан, оголошують про перевищення Б. Курдиновським своїх повноважень, не визнають результатів переговорів і дезавуйовують угоду.

Але катастрофічна військово-політична ситуація вимагала замирення з Польщею. Саме польський напрямок стає важливим вектором зовнішньої політики УНР. Українська сторона виражала надзвичайну зацікавленість у продовженні переговорів. При порозумінні з Польщею ставилась мета вирішити дві проблеми:

1) припинення збройної боротьби і знищення українсько-польського фронту;

українська народна республіка польща

2) через посередництво Польщі завести стосунки з країнами Заходу та отримати від них допомогу.

Головний отаман армії УНР С. Петлюра, через керівника військової делегації для проведення переговорів з польським головним командуванням полковника Ліпка, передав пропозицію, щоб польські Збройні сили не переходили р. Збруч, до вияснення справи взаємовідносин між обома державами. 20 липня 1919 р. військова делегація УНР прибула до Львова на переговори. Вона мала право заводити стосунки з командуванням держав, зацікавлених у боротьбі з більшовиками, щодо умов, при котрих армія УНР отримала б можливість продовжувати спільну протибільшовицьку боротьбу, користуючись допомогою цих держав [3]. Малось на увазі вкотре використати тему походу проти Радянської Росії і притягнути країни Антанти до військової співпраці. Крім того, С. Петлюра уповноважував делегацію:

1) утворювати змішану комісію з представників Антанти, Польщі та України для розгляду випадків насильства над громадянами УНР на території зайнятій польським військом;

2) просити представників Антанти взяти під свій захист українське населення в районах перебування польських підрозділів;

3) домагатися, щоб Червоному Хресту було надано можливість піклуватись про українських полонених у польських таборах;

4) просити представників Антанти вислати на Україну загони Червоного Хреста, медикаменти, білизну та ін., оскільки тут лютують епідемії, багато хворих та поранених;

5) домагатися забезпечення вільного транзиту товарів через польську територію в Україну. У разі відмови польської сторони заключити договір на прийнятних для УНР умовах делегація повинна була звернутись з протестом до держав Антанти, в якому підкреслити факти необ'єктивного висвітлення галицького питання і обвинувачення УГА в більшовизмі [4].

Основним каменем спотикання в польсько-українських стосунках була проблема Східної

Галичини. Уряд УНР, бажаючи замирення з Польщею, все ж не міг ігнорувати керівництво ЗОУНР у розпорядженні якого знаходилась досить боєздатна армія. 5 липня військова делегація УНР була доповнена представниками від УГА. Вони мали право вести переговори виключно про військові справи і уникати будь-яких політичних заяв.

Польська сторона усіляко відтягувала переговори. Лише 7 серпня 1919 р. Начальна Команда польських військ виробила інструкції для переговорів про перемир'я з українською делегацією в місті Дебліні. У цьому документі наполягалось на суто військовому характері контактів і наголошувалось, що “політична справа Східної Галичини не може бути предметом переговорів”. Основою до подальших стосунків повинно стати прийняття українською делегацією демаркаційної лінії по Збручу і встановлення нейтральної зони, в якій не повинно перебувати жодних українських підрозділів. На випадок вступу більшовиків у цю зону польське командування застерігало за собою право просування на схід. Термін перемир'я між арміями повинен був продовжуватись ЗО діб з дня підписання договору. Польське командування принципово прихильно ставилось до запропонованих С. Петлюрою спільних дій проти більшовиків і в плані такої співпраці мало намір розпочати наступ в районі м. Рівного [5].

Переговори ще продовжувались, але вже 21 серпня 1919 р. начальник головного управління Генерального Штабу УНР оповіщав, що польська сторона визначила лінію, що розмежовує воюючі армії, яка починається з гирла річки Жванець до Дністра і проходить по лінії Ізабельно, Верхівці, Олександрівка, Підволочиськ, Токи, Теофіполь, Корниця. Польське командування заборонило своїм військам переходити цю лінію та наступати проти Дієвої армії УНР та УГА [6].

Український уряд, крім суто військових переговорів, намагався зав'язати й політичні контакти з Польською Республікою. 9 серпня 1919 р. С. Петлюра звернувся з особистим листом до керівника Польщі Ю. Пілсудського, в якому пропонував налагодити співпрацю між обома державами [7].12 серпня до Варшави вислано дипломатичну місію на чолі з П. Пилипчуком. Члени місії мали зустрічі з прем'єром І. Падеревським та Ю. Пілсудським. Глава Польщі заявив, що переговори можна буде вести тільки при умові декларування урядом УНР незацікавленості територією Східної Галичини. Іншою причиною, що викликала напругу в українсько-польських стосунках була земельна політика уряду УНР. Польська сторона наполягала на виплаті грошового відшкодування польським землевласникам за землі, конфісковані українською державою. П. Пилипчук вручив Ю. Пілсудському листи від Головного отамана С. Петлюри. Крім того, члени місії мали зустріч з міністром торгу та промисловості Польської Республіки Щеньовським. Міністр заявив, що польська сторона може надати УНР бензин, нафту та інші необхідні товари в обмін на хліб та цукор.

Під час перебування в польській столиці П. Пилипчук зробив заяву, яка завдала великої шкоди міжнародному авторитету УНР та викликала напругу між проводами УНР та ЗОУНР. Зміст цієї заяви польська сторона зтрактувала, як констатацію незацікавленості урядом УНР Східною Галичиною. Все це використала у своїх цілях польська пропаганда. Щоб виправити становище і знівелювати недовіру представників ЗОУНР, було вирішено послати до Польщі спільну делегацію з галичан та наддніпрянців для переговорів з поляками [8].

Польська Республіка не виконувала своїх зобов'язань та умов про перемир'я. її частини постійно переходили демаркаційну лінію і чинили різні неподобства на території, контрольованій урядом УНР. У вересні 1919 р. МЗС УНР послав головній дипломатичній місії в Польщі вказівку, щоб довела до керівництва сусідньої Республіки численні факти порушень польськими підрозділами лінії розмежування [9].

Відношення Польщі до УНР влітку-восени 1919 р. визначали два фактори:

1) політика Денікіна і його заяви щодо території післявоєнної Росії;

2) прихильності до Української Республіки повстанських загонів на території України. До вересня 1919 р. у провідних польських колах був сильний напрям підтримати відбудову "великої" Росії, бо її уряд зможе стабілізувати ситуацію на Сході Європи. Однак заява Денікіна про намір анексувати Галичину викликала велике невдоволення в польського уряду. Відповідно, поляки в своїх інтересах вирішили підтримати ідею самостійності України, як буферу проти майбутньої імперіалістичної Росії. Ставлення білогвардійської Росії до питання Східної Галичини змусило поляків шукати порозуміння з УНР [10]. Україна також вважала Східну Галичину своєю територією, але варшавські керівники чудово розуміли, що невизнана в світі УНР у військовому відношенні була слабка і не могла вести війну на два фронти. Польський уряд був зацікавлений у використанні українських Збройних сил на фронті проти Червоної армії, інакше антибільшовицьку боротьбу довелось би вести польському війську. Продовольчі труднощі в Польщі та добрий урожай в Україні також спонукали поляків до співпраці з УНР.

Про велике значення польського фактору на міжнародній арені сповіщали українські дипломати. З Парижу доповідали Директорії, що "евентуальна згода з ляхами багато допоможе змінити позицію Антанти" [11].

1 вересня 1919 р. військова делегація УНР на чолі з полковником Ліпком підписала угоду про українсько-польське перемир'я терміном на ЗО днів. За цією домовленістю польські війська припиняли бойові дії, а між річками Жванчик та Збруч встановлювалась нейтральна зона, на якій не повинно розташовуватись жодних військових частин. Перехід кордону заборонявся, але польська сторона застерегла собі право, на випадок вступу більшовиків у нейтральну зону, просування польських військ на схід. Для обміну інформацією УНР та Польща обмінялися офіцерами зв'язку при штабах [12]. Цей договір був вигідний як Польщі, так і Україні, але обидві сторони залишили собі шлях до відступу, оскільки пункт 8 угоди стверджував, що "всі точки цієї умови не мають жодного значення і впливу на пізніший хід політичних і територіальних відносин як для Польщі, так і для України". А про спільні протибільшовицькі акції мала домовитися спеціальна двостороння комісія. І хоч перемир'я підписано на місяць і надалі його потрібно було продовжувати окремими угодами, ця домовленість була значним успіхом УНР, бо з одного боку фактично закривала польський фронт і давала можливість сконцентрувати війська проти більшовиків, а з другого - відкривала перспективу українсько-польської співпраці.

Після перемир'я на фронті починають налагоджуватись економічні відносини з Польщею, яка через брак хлібопродуктів та цукру була зацікавлена в товарообміні з Україною. До місця перебування вищих органів влади УНР міста Кам'янця - Подільського прибула "Польська місія південно-східного торгу", в склад якої входили представники зацікавлених міністерств, і розпочала переговори з міністерством народного господарства УНР. Вони проходили з певними ускладненнями, оскільки сторони не могли узгодити ціни на предмети товарообміну. До того ж, польська місія виражала бажання якомога більшу кількість товарів отримати або за польську, або за російську царську валюту, чого українська сторона не могла допустити, а вимагала виключно натурального обміну [13].

7 жовтня 1919 р. було підписано угоду, за якою Польща за українські хлібопродукти та цукор мала поставити УНР мануфактуру, сіль, нафтопродукти. Польська сторона певну частину поставок повинна була оплатити грішми. Міністр фінансів України наполіг, щоб грошова частка виплачувалась гривнями [14].

Підписана торгова угода між обома країнами носила не лише торговельний, але й політичний характер, оскільки була запорукою того, що польська сторона не мала наміру продовжувати воєнні дії і відповідно стала підґрунтям подальших політичних переговорів.

Восени 1919 р. польський напрям зовнішньої політики набув для УНР пріоритетного значення. 22 вересня Кабінет Міністрів на спільному засіданні з членами Директорії УНР ухвалив рішення направити політичну місію до Польщі на чолі з виконуючим обов'язки міністра закордонних справ А. Лівицьким. 8 жовтня українська дипломатична делегація, складена з наддніпрянців та галичан, прибула до Варшави. Одразу позитивно вирішилось питання про продовження перемир'я. Оскільки вищі польські керівники перебували поза межами республіки, місія УНР провела переговори лише з представниками МЗС, які заявили українським дипломатам, що зовнішня політика Польщі співпадає з політичною лінією держав Антанти, отже визнання суверенності України пов'язане з відношенням Антанти до вирішення цього питання [15]. Таким чином, уряд Польщі не приховував, що визнає УНР лише після провідних країн Заходу.

Велику увагу приділяла польська сторона питанням про кордони. Саме через цю проблему польсько-українські переговори проходили важко. До конференції, що відбулась 12 листопада 1919 р. українська місія підготувала декларацію, за якою кордон між УНР та Польщею мав проходити по р. Прип'ять і р. Буг. Найбільш болюче для обох сторін питання Східної Галичини було зазначено у декларації в дипломатично обтічній формі, а саме, що воно має бути вирішене на переговорах "в спосіб, який повинен задовольнити обидві сторони" [16]. Зрозуміло, що поляків це не влаштовувало, і вони домагались визнання кордону по р. Збруч. Але проблема Східної Галичини була ще проблемою взаємовідносин між УНР та ЗОУНР. Галицькі підрозділи були найбільш боєздатними в українській армії, і провідники УНР вважали, що згода наддніпрянців на проведення кордону по р. Збруч призвела б до залишення фронту частинами УГА (у місії не знали про підписання угоди між УГА та Денікіним).12 листопада голова делегації УНР А. Лівицький задекларував основні засади української позиції на переговорах. Кордон повинен проходити по р. Прип'ять. Щодо кордону на схід від Західного Бугу, то остаточно він буде прийнятий після роботи фахівців на Мирній конференції в Парижі. Певні аспекти аграрної проблеми, на яких наполягала польська сторона, будуть вирішені демократично обраним всеукраїнським парламентом. А. Лівицький наголосив, що спільні інтереси Польщі та України полягають у боротьбі з російськими комуністами. Польські представники відкинули українські пропозиції і висунули вимогу в найближчий час дати їм остаточну заяву в справі кордонів, що стосувалось передусім Східної Галичини. Представник ЗОУНР С. Витвицький запропонував, щоб питання західних українських територій "поки що вилучити з переговорів" [17]. Але польська сторона не згодилась на це.

Після провалу українсько-польських переговорів стало відомо, що УГА перейшла до Денікіна, а армія УНР зазнає поразки у війні з "добровольцями". Українська місія у Польщі опинилась у ще складнішому становищі. Оскільки фактор УГА зник, а фронт фактично розвалювався, голова делегації УНР А. Лівицький вважав, що ситуація спонукає до збільшення українських поступок польській стороні. Щоб забезпечити успіх переговорів, він пропонував винести на обговорення українсько-польської зустрічі питання у дещо скоригованому вигляді. Аграрна проблема буде розв'язана українським Парламентом, а до того, за колишніми землевласниками залишається їх попередній юридичний статус відносно землі (отже, в даному випадку, з тактичних міркувань пропонувалось відновити землеволодіння польських власників і скасувати наслідки аграрної реформи. Це була велика помилка, оскільки таке рішення зовсім відвернуло б від УНР селянство України). Кордон між УНР та Польщею повинен проходити між річками Бугом та Стиром, що віддавало значну частину української території під польську окупацію. Найзначніші поступки пропонувалось зробити у справі Східної Галичини і визнати кордоном р. Збруч, що було рівнозначно визнанню анексії західноукраїнських земель Польщею. Натомість Польська Республіка повинна зобов'язатись надати Східній Галичині національно-територіальну автономію, статут якої буде вироблятись при співучасті представників УНР. Остання пропозиція викликала різкий протест галицької частини української делегації [18]. Оскільки в українській делегації не було досягнуто згоди. тому такі важливі питання вирішено обговорити з вищими керівниками Української Народної Республіки.

15 листопада відбулось засідання Директорії за участю членів Кабінету Міністрів, на якому заслухано доповідь голови місії до Польщі А. Лівицького у справі надання йому остаточних директив з метою заключення політичного договору з Польською Республікою. Нарада ухвалила:

1) визнати необхідним дати згоду на встановлення лінії кордону між УНР та РП по лінії Бертелемі через територію Галичини і по річці Турія, через територію Наддніпрянської України, а у випадку необхідності - по річці Стир. Зазначений кордон є той максимум, на який може піти уряд;

2) щодо поставленої вимоги негайного принципового визнання урядом в аграрній справі принципу власності, то ухвалено лише заявити, що остаточне вирішення принципових засад, на яких має бути проведено аграрну реформу, належить лише Парламенту УНР [19].

Таким чином, у той час вищі органи влади УНР, не пішли на запропоновані головою української делегації у Польщі значні поступки польській стороні. Надалі переговори у Варшаві продовжувались у надзвичайно несприятливій для УНР ситуації, оскільки Директорія вже не контролювала в Україні певної території і не мала постійного місця перебування.

Отже, протягом 1919 р. С. Петлюра та уряд УНР намагалися завести стосунки з новоутвореною Польською Республікою і за її посередництвом домагатися визнання країн Антанти та США. У другій половині 1919 р. в українсько-польських відносинах спостерігався певний прогрес (перемир'я на фронті, дипломатичні контакти, економічна співпраця), але до політичного визнання суверенітету України Польською Республікою не дійшло через складну міжнародну ситуацію (Польща враховувала позицію "великих країн", які підтримували відновлення "єдиної не більшовицької Росії") та військову слабкість УНР.

Посилання

1. Стопчак М. Політика Директорії УНР у стосунках з Польщею й Румунією / Утворення і діяльність Директорії УНР (1918-1920 рр.): Історіографічний нарис. - Вінниця, 2010. - С.464-511.

2. Срібняк І. Симон Петлюра на чолі держави та війська: до питання про польсько-українські взаємини 19191920 рр. // Михальчук В. Українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі: Заснування, розвиток, діяльність (1926-1998). - К., 1999. - С.607-609;

3. Яблонський В. Зовнішньополітична орієнтація Директорії УНР // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія "Історія, економіка, філософія". - К.: КНЛУ, 2001. - Вип.5. - С.42-55;

4. Зарецька Т. Відносини Директорії Української Народної Республіки з Польською Республікою (1919-1920 рр.) // Міжнародні зв'язки України: Наукові пошуки і знахідки. - К., 2002. - Вип.11. - С.76-92;

5. Зарецька Т. Юзеф Пілсудський і Україна. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2007. - 288 с.;

6. Михайлова О. Україна у східній політиці Ю. Пілсудського (кінець 1918 р. - квітень 1920 р.) // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921. - К., 2002. - С.231-254;

7. Дацків І. Українсько-польські взаємини 1919-1920 рр.: роль дипломатії УНР // Україна дипломатична. - 2011. - Вип.12. - С.795-816;

8. Вєдєнєєв Д.В. Дипломатична служба Української держави. 1917-1923 роки. - К.: Національна академія СБУ, 2007. - 261 с.;

9. Соловйова В.В. Дипломатична діяльність українських національних урядів 1917-1921 рр. - Київ; Донецьк: Ін-т історії України НАН України, 2006. - 394 с.;

10. Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. - К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2001. - 640 с.;

11. Красівський О.Я. Українсько-польські взаємини в 1917-1923 рр. - К.: ІПіЕНД, 2008. - 544 с.

12. Центральний державний історичний архів у Львові (далі - ЦДІА у Львові), Ф.581, Оп.1, Спр.35, Арк.1, 3.

13. Там само, Арк.7.

14. Там само, Арк.5, 8, 9, 15.

15. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України), Ф.1509, Оп.1, Спр. З, Арк. ЗЗЗ.

16. Петлюра С. Статті, листи, документи. - Нью-Йорк., 1979. - Т. ІІ. - С.357-358.

17. Доценко О. Літопис Української Революції. - Київ-Львів., 1923. - С.43-47, 51, 53, 64, 80.

18. ЦДАВО України, Ф.3696, Оп. З, Спр.91, Арк.16.

19. Там само, Оп.1, Спр.24, Арк.75.

20. Там само, Ф.3933, Оп.1, Спр.4, Арк.7, 7зв.

21. Україна. - 1919. - 6 вересня (4.23).

22. ЦДАВО України, Ф.9, Оп.1, Спр.34, Арк.30-32, 48.

23. Там само, Арк.51, 65.

24. ЦДАВО України, Ф.3696, Оп.2к, Спр.10, Арк.1, 2, Ззв; Держархів Хмельницької області, Ф.1167, Оп.1, Спр.1, Арк.66, 80.

25. ЦДІА у Львові, Ф.581, Оп.1, Спр.134, Арк. З.

26. Там само, Арк. Зв., 16-20.

27. Там само, Арк.15.

28. ЦДАВО України, Ф.3933, Оп.1, Спр.2, Арк.14.

Размещено на Allbest.ru