Формування апарату дипломатичного відомства Української Народної Республіки періоду Центральної Ради (1917–1918 рр.): організаційно-функціональний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування апарату дипломатичного відомства Української Народної Республіки періоду Центральної Ради (1917-1918 рр.): організаційно-функціональний аспект

Після проголошення III Універсалу почалося творення центральної установи зовнішньополітичної служби України - генерального секретаріату міжнародних справ. Його кадровою базою стало відомство міжнаціональних відносин, а керівником призначено О. Шульгина. 22 грудня 1917 р. генеральний секретар міжнаціональних справ

О. Шульгин подав до Малої Ради законопроект «Про створення генерального секретарства міжнародних справ» з функціями ведення міжнародних зносин і охорони прав громадян УНР за кордоном (нині цей день проголошений професійним святом - Днем української дипломатії). 26 грудня, на засіданні Центральної Ради голова уряду УНРВ. Винничєнко офіційно повідомив про створення відомства міжнародних зносин України Ч

Схвалення IV Універсалу остаточно закріпило суверенний державно-правовий статус України, відкрило простір для її повноцінних взаємин з іноземними країнами і народами, дало могутній імпульс розбудові державного ладу республіки, і в тому числі - службі зовнішньополітичних відносин. Сталися певні зміни в організації вищих державних інституцій. Зокрема, після 22 січня 1918 р. уряд України дістав назву Ради Народних Міністрів, яку з 29 січня очолив В. Голубович. Фактично, поставало завдання творення власної зовнішньополітичної служби за умов практично повної відсутності її апарату, державно-організаційних підвалин служби, якогось необхідного досвіду її будівництва. Вироблення головних правових й організаційних засад відомства йшло паралельно зі створенням його апаратної структури, закордонних установ. Відомство міжнародних справ УНР в добі Центральної Ради очолювали В. Голубович, а з 14 березня 1918 р. М. Любинський.

Цілком природно, що головне навантаження по виробленню головних підвалин служби припало на центральний апарат міністерства закордонних справ. Воно виробляло проекти відповідних законодавчих актів, котрі розглядалися урядом й затверджувалися парламентом республіки. На початку 1918 р. МЗС УНР виробило «Проект організації Народного Міністерства Справ Закордонних», в якому йшлося про пріоритетні напрями роботи міжнародного відомства в цілому та пропонувалася організаційно-штатна структура його центрального апарату. Цей документ встановлював такі головні функції центральної ланки відомства:

• вести політичні зносини України з іноземними державами;

• охороняти інтереси українських громадян за межами УНР та іноземних підданих в Україні;

• виробляти проекти законів щодо згаданих вище завдань;

• вести політичні зносини з урядами країн акредитації;

• охороняти за кордоном інтереси політики й торгівлі УНР;

• захищати законні права громадян України за кордоном [3, спр. 67, арк. 33].

Законопроект встановлював номенклатуру закордонних закладів міжнародного відомства республіки: посольства й дипломатичні місії УНР, генеральні консульства, консульства, віце-кон - сульства та консульські агенції. Пропонувалося встановити такі ранги голів дипломатичних представництв, котрі призначалися урядом країни: Посол, Посланник або Уповноважений Міністр, Міністр-Резидент, Повірений у справах. Решта співробітників закордонних установ мала призначатися головою МЗС УНР.

Законопроект пропонував й організаційно-штатну градацію дипломатичних інституцій України:

• посольство І-го розряду, на чолі з Послом або ж Посланником і Уповноваженим Міністром, у складі радника, 2-х старших і молодшого секретарів, військового агента (аташе), 2-х перекладачів, загалом - 9 штатних одиниць;

• посольство ІІ-го розряду, на чолі з Міні - стром-Резидентом, у складі радника, 2-х секретарів, військового аташе, 2-х перекладачів, всього - 7 осіб;

• посольство ІІІ-горозряду, під проводом Повіреного у справах, у складі секретаря й перекладача [3, спр. 53, арк. 37].

Як бачимо, цей законопроект вперше встановлював організаційно-штатну класифікацію дипломатичних установ України. Подібна система упорядкування представництв дозволяла проводити гнучку дислокацію державних закордонних установ в залежності від значення тієї чи іншої держави в загальному плані зовнішньополітичної активності України. Судячи по архівних документах, керівництво УНР не встигло затвердити цей проект міжнародного відомства, не отримав він втілення й на практиці, хоча й ліг до основи пізнішої розробки організаційних засад українського диппредставництва.

На її ефективності роботи представництв негативним чином відбивався незадовільний стан комунікацій між дипзакладами і урядом республіки. Посольствам бракувало конкретних директив з Центру та інформаційного матеріалу про становище в Україні. Як йшлося у доповіді посла УНР в Австрії А. Яковлєва, представництво, не зважаючи на попередню домовленість з прес-бюро центральної Ради, практично не отримувало української преси. Навіть щоб отримати таку вкрай важливу інформацію як хід ратифікації Україною Брестської мирної угоди, А. Яковлєв змушений був їздити до берлінського посольства УНР Як йшлося у доповіді посла УНР в Австрії А. Яковлєва, представництво, не зважаючи на попередню домовленість з прес-бюро центральної Ради, практично не отримувало української преси. Навіть щоб отримати таку вкрай важливу інформацію як хід ратифікації Україною

Брестської мирної угоди, А. Яковлєв змушений був їздити до берлінського посольства УНР ².

Статут встановлював підлеглість консульських закладів дипломатичним представництвом республіки за місцем акредитації. Співробітники консульських установ мали призначатися наказами голови МЗС УНР у порозумінні з міністерствами торгівлі й промисловості та судових справ. Посади в консульствах мали право займати тільки громадяни УНР, і лише як виключення, консульськими агентами могли бути призначені українці з числа місцевих громадян.

З метою профілактики службових зловживань окремо зазначалося, що «всі особи на платних посадах в консульствах УНР не можуть займати жодної другої посади як державної, так і приватної, як також не можуть брати участь в правлінні якого би то не було Товариства, яке ціллю своєю ставить матеріальну користь». В оперативному відношенні консульства підлягали МЗС УНР, а у певних справах ще і міністерствам торгу і промисловості, фінансів, судових справ.

Крім роботи по захисту інтересів українських громадян за кордоном, консульства УНР зобов'язувалися вести інформування зацікавлених відомств республіки та посольств країн перебування про «всі зміни і значні події у всіх галузях народногосподарського життя в межах консульської округи, а також міркування про можливе зміцнення і розвиток економічних зносин УНР з цією округою».

З кінця грудня 1917 р. міжнародне відомство України почало розробляти проект закону «Про установи для охорони інтересів українських підданих за межами Української Народної Республіки». «Задля охорони інтересів українських підданих поза межами УНР, - йшлося у законопроекті, - встановлюються посади окремих консульських агентів УНР. Місцевості і держави, де потрібні консульські агенти УНР і межі територій, які кожним з них обслуговуються, зазначаються Генеральним секретаріатом справ міжнародних. Консульські агенти УНР знаходяться в відомстві Генерального секретаріату справ міжнародних і призначаються Генеральним секретарем цих справ за згодою з місцевими українськими організаціями, де такі організації існують».

Проект пропонував такі обов'язки консульських установ:

* видавати громадянам посвідчення для повернення на Україну;

• оформлення паспортів для виїзду до іноземних держав;

• матеріальна допомога громадянам України за кордоном;

• здійснення особливих доручень уряду УНР.

Пропонувалися організаційна градація і штати консульських закладів України:

• генеральне консульство, у складі генконсу - ла, секретаря й канцелярського співробітника;

• консульство, з консулом й секретарем;

• віце-консульство, у складі віце-консула й секретаря;

• консульське агентство, консульський агент й секретар ⁴.

Основні положення приведеного законопроекту знайшли відображення й службову конкретизацію у створеному, пізніше, фахівцями міжнародного відомства України «Статуті о консульських установах УНР». Статут встановлював підлеглість консульських закладів дипломатичним представництвом республіки за місцем акредитації. Співробітники консульських установ мали призначатися наказами голови МЗС УНР у порозумінні з міністерствами торгівлі й промисловості та судових справ.

З метою профілактики службових зловживань окремо зазначалося, що «всі особи на платних посадах в консульствах УНР не можуть займати жодної другої посади як державної, так і приватної, як також не можуть брати участь в правлінні якого би то не було Товариства, яке ціллю своєю ставить матеріальну користь». В оперативному відношенні консульства підлягали МЗС УНР, а у певних справах ще і міністерствам торгу і промисловості, фінансів, судових справ.

Крім роботи по захисту інтересів українських громадян за кордоном, консульства УНР зобов'язувалися вести інформування зацікавлених відомств республіки та посольств країн перебування про «всі зміни і значні події у всіх галузях народногосподарського життя в межах консульської округи, а також міркування про можливе зміцнення і розвиток економічних зносин УНР з цією округою».

На розгляд урядові було надано і проект майбутньої дислокації консульських закладів республіки. Передбачалося мати 68 консульських установ різних типів у 23 іноземних країнах та окремих регіонах колишньої Російської імперії. Найчисельнішу групу консульств планувалося розмістити на території держав, що утворилися після розпаду єдиної Росії - 33 установи. Це зрозуміло з огляду на наявність на цих територіях великої української діаспори, інтереси якої керівництво УНР вважало своїм обов'язком підтримувати. Крім того, цього потребувала необхідність збереження торгово - економічних стосунків в колишньому спільному економічному просторі імперії. Проект дислокації консульств відобразив й тогочасну пріоритетну зовнішньополітичну орієнтацію України на Центральні Держави, де планувалося запровадити 21 консульську установу.

Отже, в період, що розглядається, відбулося створення центральної ланки служби - Генерального секретаріату міжнародних справ, а згодом - Міністерства закордонних справ. Вона будувалася в за функціональною ознакою й зосередила роботу на формуванні головних організаційно-правових підвалин основних компонентів служби міжнародних зносин.

УНР почала добиватися акредитації свого дипломатичного представництва в Європі. Від тимчасових установ типу делегації на переговори у Бресті, вона переходить до запровадження постійних представництв. Щоправда, вони ще не отримали належного організаційного обґрунтування й оформлення.

Міжнародне відомство України почало розробляти й організаційно-юридичні підвалини консульського представництва, однак скрутні обставини міжнародного становища республіки не дозволили перевести цієї роботи до практичної площини.

В період Центральної Ради намітилися певні магістральні напрями подальшого розвитку зовнішньополітичної служби України. Однак обмежений історичний термін існування самої Центральної Ради, несприятливі зовнішні умови відродження української суверенної державності спричинилися до незавершеності планів подальшого розвитку служби міжнародних відносин України.

Посилання

центральний рада дипломатичний народний

1. За велич нації. - Львів, 1938. - С. 97; Головченко В. В обороні української справи // Політика і час. - 2005. - №6. - С. 54.

2. Там саме, ф. 3766, оп. 1, спр. 106, арк. 6 зв.

3. Там саме, ф. 2592, Оп. 1, Спр. 67, Арк. 8-11.

4. Там саме, оп. 4, спр. 10, арк. 18, 49-50.

5. Там саме, Оп. 1, Спр. 67, Арк. 8-11.

Размещено на Allbest.ru