"Палестинське питання" в англо-американських відносинах (1945-1948 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Палестинське питання» в англо-американських відносинах

(1945 - 1948 роки)

Клиніна Тетяна Сергіївна

к.і.н., асистент кафедри історії та документознавства

Національного авіаційного університету (НАУ)

Стаття присвячена розкриттю значення та впливу «палестинського питання» на англо-американську дипломатію у повоєнний час (1945 - 1948 рр.). Зазначається, що дана проблема була основною причиною погіршення англо-американських відносин на Близькому Сході у 1945 - 1948 рр. й стала предметом торгу між сторонами на світовій політичній арені.

Ключові слова: Палестина, Сполучені Штати Америки, Велика Британія, сіонізм, англо-американські відносини.

Статья посвящена раскрытию значения и влияния «палестинского вопроса» на англо-американскую дипломатию в послевоенное время (1945 - 1948 гг.). Указывается, что данная проблема была основной причиной ухудшения англо-американских отношений на Ближнем Востоке в 1945 - 1948 годах и стала предметом торга между сторонами на мировой политической арене.

Ключевые слова: Палестина, Соединённые Штаты Америки, Великобритания, сионизм, англо-американские отношения.

The end of World War II the United States met in positions of authority unprecedented rise not only domestically, but also abroad, which in turn led to the continuous growth of tension within the Anglo-American alliance. Began the process of "transfer of responsibility" in London Washington strategically important areas not passed and the Middle East: a leading role here now started to play the United States, pursuing a policy of refusal of close cooperation with its UK partner. November 11, 1945 Attlee and Truman G. agreed on the objectives and missions of the Anglo-American Committee of Inquiry on Palestine, the purpose of which was to examine the political and economic conditions in Palestine, as well as in drafting recommendations to His Majesty's Government and the Government of the United States for a final decision. As a result of its investigation committee banned the partition of Palestine. But over time, developed a plan to create in Palestine two autonomous fault. This plan was supported by Britain, but rejected by the United States. As a result of losing control of the situation, British cabinet on February 14, 1947 decided to transfer "Palestinian question" at the UN. The result of the first special session of the UN General Assembly, the emergence of "the plan of the majority" and "minority plan." Britain expressed support for any plan, but disclaims any responsibility for its implementation. U.S. opposed such a position of Britain. On the day of the UN vote, the U.S. supported the "plan of the majority" by changing his pozitsіyu not in favor of Britain. Thus, the "Palestinian question" is a shining example, when the United States ignored the interests of its closest partner, not supporting it when dealing with important issues for him.

Key words: Palestine, United States of America, Great Britain, Zionism, Anglo-American relationship.

В силу багато чисельності причин геополітичного, військово-стратегічного, соціально-економічного й іншого характеру Близький Схід історично був ареною найбільш гострих світових конфліктів і протиріч. Після закінчення Другої світової війни зіткнення політичних та військових інтересів було постійною причиною розбіжностей між Сполученими Штатами та Великою Британією. Велика Британія вийшла з війни, все ще володіючи великою імперією. Однак у неї не було достатньо сил для того, аби зберегти значну частину цих володінь. США ж закінчили війну, надзвичайно посиливши свої позиції у порівнянні з усіма іншими західними державами. Вони були в змозі робити і робили систематичні спроби залучити союзницькі імперії, що розвалювались, до американської сфери впливу. Саме тому у післявоєнний період лідируючу роль в близькосхідному регіоні починають відігравати Сполучені Штати Америки.

Мета даної роботи полягає у розкритті місця «палестинського питання» в англо-американській дипломатії після закінчення Другої світової війни.

Мета роботи обумовлює й його основні завдання, а саме:

- проаналізувати діяльність англо-американського комітету з Палестини;

- розкрити суть англо-американських протиріч в «палестинському питанні».

Історіографічна складова даного питання досить вагома. Значний внесок в дослідження проблем Палестини внесли радянські вчені Е. Дмітріев [1] та В.І. Кисельов [2], концептуальні судження яких спираються на документальні твердження. Важливим дослідженням є й колективна праця відомих сходознавців, які приділили значну увагу «палестинській проблемі», оцінки й судження яких є актуальними сьогодні [3]. Серед зарубіжних праць слід виділити роботи Р. Люіса [4], Д. Хопвуда [5], Х. Вейцмана [6] та ін., які, незважаючи та свою тенденційність та наявність «національного відтінку», все ж таки мають велике фундаментальне значення у дослідженні даної проблеми.

Після закінчення Другої світової війни, США, володіючи більшими амбіціями та інтересами, почали послідовно розвивали свою присутність на Близькому Сході, створювати систему партнерських, союзницьких відносин, проводити великі заходи економічного, політичного та воєнного характеру [7].

Одним з яскравих таких прикладів і стало рішення «палестинського питання». Його розгляд в ООН з квітня по листопад 1947 збіглося з періодом оформлення нового зовнішньополітичного курсу США, так званої "Доктрини Трумена" і виявилося дилемою для англо-американської дипломатії.

Після закінчення війни нелегальна імміграція в Палестину різко зросла, незважаючи на те, що влітку 1946 року Велика Британія приступила до повної блокади Палестини, виділивши для цього значні збройні підрозділи, дислоковані на Близькому Сході. Визначаючи курс Лондона у своєму виступі 13 листопада 1945 в Палаті Громад, міністр закордонних справ Бевін оголосив про те, що проблема Палестини буде вирішена на основі рекомендацій та висновків створюваного Англо-американського комітету з Палестині [8]. Остаточна домовленість між англійським прем'єром Еттлі і президент США Трумен про склад, цілі і завдання Англо-американського комітету була досягнута 11 листопада 1945 року. Співголовами Комітету стали англієць Сінглтон і американець Хатчінсон [9].

Англо-американський комітет з розслідування був призначений урядом Сполучених Штатів і Сполученого Королівства, як спільний англо-американський орган, з наступним колом обов'язків: вивчити політичні, економічні та соціальні умови в Палестині; вивчити становище євреїв в різних країнах Європи.

Комітетові ставилося за завдання максимально вивчити позиції всіх суб'єктів і надати звіт протягом ста двадцяти днів після початку розслідування. Після загального відкритого засідання, яке відбувалося 4 січня 1946 року в Вашингтоні, англо-американські підкомісії вирушили з США в Європу для реалізації своїх обов'язків. У період з 4 січня по 20 квітня відбулося 17 зустрічей і засідань підкомісій в різних країнах світу [10].

Після трьох місяців роботи Комітет опублікував доповідь і рекомендації щодо вирішення палестинської проблеми [11]. На думку членів комітету, майбутнє Палестини повинно було ґрунтуватися на наступних принципах: ні євреї, ні араби не повинні домінувати одни над одними; Палестина не повинна бути ні єврейською, ні арабською державою [12]. Розділ Палестини в цих рекомендаціях відкидався, а пропонувалося залишити британський мандат до досягнення міжнародної угоди по Палестині.

Англо-американський комітет відхилив плани надання незалежності Палестині - розділеної або єдиної - найближчим часом, тому що ворожнеча між палестинськими арабами і євреями «призведе до громадянської війни, що може поставити під загрозу мир у всьому світі. Комітет, мабуть, сподівався, що ця ворожнеча, врешті-решт, зникне, і що до цього часу Палестина повинна перебувати під опікою ООН, а до встановлення опіки мандат повинен бути збережений».

В ході додаткового вивчення доповіді англійськими і американськими посадовцями, був розроблений план створення в Палестині двох автономних провінцій, якими, як і раніше управляв би Верховний комісар Палестини. Цей план був підтриманий урядом Великої Британії, але відхилений США. Гаррі Трумен вітав ті пункти доповіді комітету, які говорили на користь сіоністів, а решта, за його словами, вимагали вивчення. Вкрай негативною була й реакція прем'єр-міністра Клемента Еттлі, який засудив вибіркове ставлення американського президента до доповіді [13]. «Як бачимо, відсутність взаєморозуміння з мотивів над Палестиною, лягає тяжким тягарем на англо-американські відносини» [14].

У квітні 1946 року Комітетом була опублікована підсумкова доповідь в якій проблема Палестини зводилася до ворожих відносин між арабами і євреями, а питання про необхідність скасування мандата обходилось мовчанням. На наступний день після публікації доповіді в Лондоні у своєму виступі міністр закордонних справ Бевін відкинув рекомендації Комітету з питань імміграції євреїв до Палестини, заявивши, що обмеження на єврейську імміграцію будуть зняті лише в тому випадку, якщо будуть розпущені сіоністські збройні організації. Ці британські вимоги не були прийняті ані лідерами сіоністського руху, ані урядом США.

Після неодноразових зустрічей у Лондоні протягом червня-липня 1946 р. англійських і американських офіційних осіб з'явився план Моррісона-Греді [15]. Цей план передбачав утворення в Палестині арабської і єврейської провінцій, а також двох провінцій, що знаходилися під британським управлінням. У арабської і єврейської провінціях передбачалося призначення представника англійського Верховного комісара, який відав би зовнішньою політикою та митними службами й т.д. Закони, що приймаються в провінціях, підлягали затвердженню Верховним комісаром [16].

Однак черговий план уряду зустрів різку критику з усіх боків. Консерватори, і особливо У. Черчілль, наполягали, щоб уряд зробив на адресу США наступну заяву: «... якщо США не готові прийти на допомогу, щоб розділити відповідальність за тягар сіоністської справи, то ми повинні заявити, що повертаємо наш мандат в ООН і евакуюємося з Палестини» [17]. У серпні 1946 року Трумен відхилив лейбористський план провінційної автономії для Палестини [18]. У жовтні, коли англійці в Лондоні вели переговори з деякими членами Єврейського Агентства, які схилялися до прийняття цього плану, президент заявив, що він виб'є ґрунт з-під цих переговорів [19].

29 червня 1946 в Палестині був введений військовий стан. Міністр закордонних справ Бевін «вирішив надати урок євреям» - в 1947 році вислав з Палестини 4.5 тисячі єврейських біженців, але крім зростання анти британських настроїв в Європі і в США ця акція нічого не принесла [20].

Лідер партії консерваторів У. Черчілль, який перебував тоді в опозиції, поставив перед лейбористським урядом питання: «Скільки може тривати ця кривава бійня, яка щорічно обходитися в 30-40 млн. фунтів стерлінгів і відволікає тисячі англійських солдатів, що знаходяться далеко від Батьківщини?» [21].

В результаті втрати контролю над становищем, що склалося, британський кабінет 14 лютого 1947 року вирішує передати «палестинське питання» в ООН. Е. Бевін у Палаті громад заявив: «Уряд його Величності став перед нерозв'язним конфліктом... Уряд його Величності не має жодних повноважень за мандатом, щоб віддати цю країну арабам або євреям, або навіть розділити її між ними. Самі ми не маємо наміру рекомендувати ніякого конкретного рішення» [22]. Міністр колоній К. Джонс пізніше пояснив, що Англія не збирається передавати ООН мандат на Палестину, а буде лише просити поради, як можна їм управляти в цій формі або як його змінити [23].

Перша спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН розпочала свою роботу з питання про Палестину 2 квітня 1947 року й закінчила 15 травня 1947 року. Для вирішення питання про Палестину був створений Спеціальний комітет ООН по Палестині, за проектом США, який передбачав створення комісії у складі представників нейтральних держав з тим. В результаті діяльності комісії з'явилося два можливих варіанти вирішення «палестинського» питання. Перший (план більшості) передбачав розділ Палестини на основі створення економічного союзу та перетворення Єрусалиму в міжнародну зону. Другий (план меншості) - федеративний устрій Палестини зі столицею в Єрусалимі в плані трирічного перехідного періоду. Уряд Британії заявив, що він підтримає будь-який план, але не візьме на себе відповідальність у проведенні його в життя [24]. Іншої позиції дотримувалися Сполучені Штати, які заявили, що саме мандатарій повинен нести відповідальність за перехідний період [25]. Бевін ясно дав зрозуміти, що реалізація рекомендацій плану більшості для британської сторони абсолютно неможлива через складну військово-стратегічної та економічної ситуації в регіоні [26].

Позиція Держдепартаменту з палестинського питання ще влітку 1947 р. виразилася в рекомендаціях підтримувати створення єдиної Палестинської держави [27]. США, не бажаючи псувати відносини з Великою Британією, пропонували більш підходящий варіант для останньої. Л. Гендерсон (глава близькосхідного відділу Держдепартаменту США), вважав, що оскільки жоден з варіантів, який буде запропонований комітетом, не буде в рівній мірі прийнятним як для євреїв, так і для арабів, то Британія повинна буде реалізовувати його силою, а також якщо жоден з варіантів не задовольнить страну-мандатарія, то вона відмовиться допомагати в його втіленні. Тому тактика США в ООН, на думку Гендерсона, повинна була виглядати таким чином, щоб в результаті голосування не змогли зробити висновку, що який би то ні був план був саме американським, оскільки б в даному випадку саме США і довелося б нести відповідальність за його реалізацію [28].

Таким чином, Держдепартамент вирішив зайняти очікувальну позицію в переддень сесії Генеральної Асамблеї ООН [29]. Держсекретар Маршалл прагнув зберегти стратегічне партнерство з Великою Британією. У вересні 1947 р. Маршалл заявив британському послу, що британці стали жертвою нерозв'язною ситуації та несправедливої критики [30]. 30 вересня в Держдепартаменті був складений меморандум з палестинського питання, в якому пропонувалося висловити позицію США тільки під час остаточних дебатів. У меморандумі підкреслювалося, що Велика Британія зберігає доручену їй Лігою Нацією відповідальність за Палестину [31]..

10 жовтня Об'єднаний комітет начальників штабів США зробив колективну заяву про опозицію планом розділу, який погрожував транспортуванню нафти [32].

Однак, 11 жовтня повірений у справах США в Дамаску Меммінгер повідомив Маршаллу: "Сирійська армія з Хомс, Хами і Алеппо, також як і з Дамаска повільно рухається до кордонів Палестини. Відвідування військових таборів в околицях Дамаску цим ранком виявило наявність збройних конвоїв і готових до маршу солдатів. Преса Дамаска заздалегідь проголошує незалежну Палестинську арабського уряду на чолі з Великим Муфтієм і це рішення опубліковано в комюніке ЛАД " [33].

В той же день представник США в ООН Г. Джонсон зробив заяву в Комітеті з Палестини про те, що США підтримують основні принципи плану більшості. Британська делегація висловила крайнє роздратування такою позицією, хоча вони "повністю розуміють мотиви США", які пішли на такий "необдуманий" вчинок " [34].

Таким чином, Держдепартамент несподівано змінив свою позицію.

Американська делегація, на думку Ф. Мануеля, створила враження, що США збираються проводити в життя план розділу, але припускаючи, що Велика Британія візьме на себе всю відповідальність [35].

В результаті голосування в ГА ООН 29 листопада 1947 р. була прийнята резолюція, в якій містилася рекомендація про розділ Палестини на незалежні арабську і єврейську держави. США офіційно підтримали резолюцію. На наш погляд, значну роль у трансформації зовнішньополітичної стратегії США в даному питанні зіграло англо- американське суперництво в регіоні. Незважаючи на спільність військово-стратегічних інтересів, зміцнення економічних позицій Великої Британії на Близькому Сході виявилося причиною суперечливої політики США в палестинському питанні, яке виявилось свого роду предметом торгу між сторонами. Підтримка США в 1948 р. створення незалежної єврейської держави стала наслідком реалістичного підходу у зовнішній політиці США, короткостроковою перспективою в контексті розвитку англо-американських відносин, оскільки просіоністська позиція неминуче знижувала вплив США в арабському світі і ставила під загрозу їх подальший економічний розвиток.

Отже, у 1947 році ООН визнала право обох народів, які мешкали в Палестині, на створення своїх незалежних держав. Але араби Палестини категорично заперечили розподіл Палестини на основі резолюції ООН 181/II. Сіоністи ж, схваливши резолюцію, із застосуванням військової сили взяли курс на захоплення земель, які відійшли до єврейської держави. Суть британської політики в регіоні в цей момент полягала в спостеріганні, аби в найбільш влучний момент повернути англійські війська до Палестини з метою «наведення порядку» [36]. Певних змін зазнала й американська політика в цьому регіоні. Представник Сполучених Штатів у Раді Безпеки ООН запропонував призупинити здійснення розподілу до встановлення миру в Палестині. В кінці березня 1948 року президент Сполучених Штатів Г. Трумен запропонував передати Палестину під опіку ООН. Однак дана пропозиція була відхилена Генеральною асамблеєю ООН [37].

Небезпечною була й позиція самої Великобританії, яка на думку Х. Вейцмана, була не тільки винуватою в провалі плану розподілу Палестини, але й не підтримувала план опіки, який був запропонований американською стороною. Саме в такій політиці, як зазначав Х. Вейцман, й проявлялось бажання Англії зіткнути арабів та євреїв у тривалій кровопролитній боротьбі [38].

Однак, незважаючи ні на що, 14 травня 1948 року в Тель - Авіве Д. Бен - Гуріон (державний діяч, сіоністський активіст) поставив свій підпис під Декларацією незалежності, проголосив тим самим створення Держави Ізраїль. Сполучені Штати визнали Державу Ізраїль «де-факто» відразу ж після її проголошення, а Великобританія зробила це лише в січні 1949 року [39].

Отже, палестинська проблема в англо-американських відносинах була складною та суперечливою. Той факт, що Лондон після закінчення Другої світової війни втрачав свою важливу, а в деякому сенсі й вирішальну, роль, поступаючись місцем своїй колишній колонії - США - став постійною причиною розбіжностей між Сполученими Штатами та Великою Британією. Нажаль політика Америки та Британії в цьому регіоні мала прагматичні цілі й часто була далека від офіційно проголошеної мети «врегулювання» палестинського конфлікту, тим самим провокуючи масштабні арабо-ізраїльські конфлікти.

палестинський повоєнний близький схід

Список використаних джерел

1. Дмитриев E. Палестинская трагедія / Е. Дмитриев. - M.: Международные отношения, 1986. - 156 с.

2. Киселев В.И. Палестинская проблема и ближневосточный кризи / В.И. Киселёв. - К.: Изд-во полит. лит-ры Украины, 1983. - 241 с.

3. Новейшая история арабских стран Азии. 1917-1985 / Е. Примаков, Е. Лебедев, В.Наумкин, Д. Вобликов, Б. Сейранян. -- М.: Наука, 1988. -- 638 с.

4. Louis W. R. The British Empire in the Middle East, 1945 - 1951: Arab Nationalism, the United States, and Postwar Imperialism / W. R. Louis. - Oxford: Clarendon Press, 1984. - 804 p.

5. Hopwood D. Tales of Empire: the British in the Middle East / D. Hopwood. - L., 1989. - 256 p.

6. Вейцман Х. В поисках пути / Х. Вейцман. - Иерусалим, 1990. - 674 c.

7. Киселев В.И. Палестинская проблема и ближневосточный кризи / В.И. Киселёв. - К.: Изд-во полит. лит-ры Украины, 1983. - C. 124.

8. Public Record Office (Great Britain, Kew, London). Middle East Policy. Memorandum. CAB 129/2/24 CP (45) 174. - Режим доступу: http://discovery.nationalarchives.gov.uk/SearchUI/Details?uri=D7654286

9. Susser A. Israel, Jordan & Palestine. The Two-State Imperative / А. Susser. - Massachusets: Brandeis University Press, 2012. - p. 20.

10. Anglo-American Committee of Inquiry - Appendix I. - Режим доступу: http://avalon.law.yale.edu/20th_century/angap01.asp

11. Public Record Office (Great Britain, Kew, London). World Wheat Supplies and their Repercussions upon the United Kingdom Position. Memorandum. CAB 129/9/9 CP (46) 159. - Режим доступу: http://discovery.nationalarchives.gov.uk/SearchUI/Details?uri=D7654625

12. Survey of International Affairs The Middle East 1945 - 1950. - London: Oxford University Press, 1954. - P. 118.

13. Батенко А., Близняков Р., Малышев Д., Щевелев С. История Палестины: международный аспект (1897-2009 гг.) / Под ред. С. Щевелева. Симферополь-Киев: Доля, 2011. - С. 193.

14. «The Christian Science Monitor». 9 August 1946. P. 9.

15. The Question of Palestine and the United States. - N.Y.: United National, 2008. - P. 4.

16. Hyamson A. Palestine Under the Mandate 1920 - 1948 / A. Hyamson. - L.: Greenwood Press, 1976. - P. 163 - 164.

17. Цит. по Survey of International Affairs The Middle East 1945 - 1950. - London: Oxford University Press, 1954. - P. 132.

18. «The New York Times». 8 August 1946.

19. Survey of International Affairs The Middle East 1945 - 1950. - London: Oxford University Press, 1954. - P.146.

20. Louis R. British Imperialism and the End of the Palestine Mandate / R. Louis. - L.,1986. - Р. 18.

21. Медведко Л . И. Ближний Восток: самый продолжительный «конфликт века» / Л. И. Медведко // Вопросы истории. - 1988. - № 6. - С. 136.

22. Там само.

23. Батенко А., Близняков Р., Малышев Д., Щевелев С. История Палестины: международный аспект (1897-2009 гг.) / Под ред. С. Щевелева. Симферополь-Киев: Доля, 2011. - С. 202.

24. Там само. - С. 207.

25. Public Record Office (Great Britain, Kew, London). Palestine. Memorandum. CAB 129/17/9 CP (47) 59. - Режим доступу: http://discovery.nationalarchives.gov.uk/SearchUI/Details?uri=D7654993

26. Foreign Relations of the United States. Diplomatic Papers, 1947, Vol. V. - Washington: Gov. print. office., 1953. - P. 501.

27. Ibidem. - P. 1096 - 1102.

28. Ibidem. - P. 1121 - 1123.

29. Ibidem. - P. 1159.

30. Louis, William R. The British Empire in the Middle East, 1945 - 1951: Arab Nationalism, the United States, and Postwar Imperialism. - Oxford: Clarendon Press, 1984. - P.480.

31. Foreign Relations of the United States. Diplomatic Papers, 1947, Vol. V. - Washington: Gov. print. office., 1953. - P. 1167.

32. Benson Michael T. Harry S. Truman and the Founding of Israel / T. Benson Michael . - Westport, CT: Praeger Publishers, 1997. - P. 104.

33. Foreign Relations of the United States. Diplomatic Papers, 1947, Vol. V. - Washington: Gov. print. office., 1953. - P .1179 - 1180.

34. Ibidem.

35. Ibidem.

36. Батенко А., Близняков Р., Малышев Д., Щевелев С. История Палестины: международный аспект (1897-2009 гг.) / Под ред. С. Щевелева. Симферополь-Киев: Доля, 2011. - С. 236.

37. Киселев В. И. Палестинская проблема в международных отношениях: региональный аспект / В. И. Киселёв. - М., 1989. - С. 58

38. Вейцман Х. В поисках пути / Х. Вейцман. - Иерусалим, 1990. - С. 449.

39. Public Record Office (Great Britain, Kew, London). Preparations for Defence. Memorandum. CAB 129/29 CP (48) 206. - Режим доступу: http://discovery.nationalarchives.gov.uk/SearchUI/Details?uri=D7655482

Размещено на Allbest.ru