Трансформації політичного менталітету української політичної верхівки у добу боротьби за владу між Гетьманатом і Директорією 1918 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансформації політичного менталітету української політичної верхівки у добу боротьби за владу між Гетьманатом і Директорією 1918 р.

М.В. Яцюк

Цього року виповнюється 100-річчя початку Української революції 1917-1920 рр. Українська революція як суспільно-політичний, державотвотворчий і націотворчий феномен потребує подальшого уважного і неупередженого вивчення. На наш погляд, корисним буде розгляд цього українського явища ще і з точки зору трансформації політичного менталітету передусім української політичної верхівки цієї доби. В межах запропонованих тез автор поставив за мету окреслити головні трансформаційні злами політичного менталітету провідників Директорії УНР. Ці злами безпосередньо впливали на вибір поличних пріоритетів, тактичних і стратегічних рішень.

У добу Української революції 1917-1920 рр. політична верхівка українського суспільства яскраво і наочно проявила ті глибинні риси політичного менталітету, який століттями формувався і накопичувався в першу чергу в її свідомості, а по-друге, у свідомості українського загалу. У даному контексті під "українським загалом" слід розуміти мешканців як підросійської, так і підавстрійської України. Українська революція 1917-1920 рр. стала каталізатором фундаментальних зрушень у царині політичного менталітету українців. Той національний тип світовідчуття українців революційного часу, ґрунтуючись на певних етнічних образах і символах, зумовлював сталі стереотипи поведінки, оцінку певних тогочасних подій, а також визначав героїв і ворогів Української революції.

Жорстока боротьба за владу в середині України, перша і друга українсько-більшовицькі війни, білогвардійщина, польська агресія, присутність в українських землях німецько-австрійських і антантівських військ, без сумніву, впливали і позначались на особливостях і характерних рисах українського політичного менталітету. Наберемось сміливості стверджувати, що провідними, магістральними проявами особливостей і характерних рис українського політичного менталітету цієї доби були державотворення і отаманщина. Ці взаємовиключаючі, протилежні ментальні феномени складали трагічний розлом української свідомості. Він був об'єктивно вмонтований в українську дійсність багатовіковою відсутністю в українців власної державності, а натомість присутністю в їх землях чужої, ворожої щодо суто українського ідеалу політичної, економічної і духовно-культурної компонент повсякденності.

Така універсалія, як соціально-політична діяльність, є типовою для усіх народів. Вона вбирає у себе цілий комплекс явищ метафізичного і практичного змісту. Проте є очевидним, що у кожній національній спільноті він формується специфічними, притаманними тільки їй способами і шляхами. Історичний досвід Української революції 1917-1920 рр. виразно демонструє саме український тип політичної ментальності. Ознака політичного "пограниччя", як його розуміють відомі українські дослідники Д. Дорошенко, В. Липинський, О. Пріцак та ін., завжди була присутня в українській свідомості і впливала на особливості політичного менталітету українського народу. Саме суспільно-політичні, а не природно-ландшафтні умови життя стали для українців домінантними. До цієї обставини тісно прив'язаний національний характер або менталітет нашого народу. У тому числі через такі обставини деякі українські історики і політологи відносять український менталітет до некласичного тобто несталого, швидкозмінного.

Поваливши за допомогою німців Центральну Раду, П. Скоропадський прийшов до влади в Україні у критичний для неї момент. Подальше загострення протиріч між соціалістичною Центральною Радою та німецьким окупаційним командуванням в Україні загрожувало останній втратою державності. Аналіз та оцінка природи походження політичних пріоритетів, тактичних та стратегічних прагнень Центральної Ради і гетьмана доводять, що, на відміну від широкого демократизму Центральної Ради, гетьманат П. Скоропадського був нічим іншим, як різновидом диктатури з авторитарною владою самого гетьмана. Оговтавшись після нищівної поразки, просоціалістичні кола України заходилися формувати організовану опозицію гетьманату. Першою такою спробою об'єднання розпорошених опозиційних політичних українських партій стало утворення 21 травня 1918 р. Українського Національно-державного Союзу (УНДС). Постає ще один опозиційний гетьманату блок - Всеукраїнський Союз Земств (ВСЗ) на чолі з С. Петлюрою. Організаційно ВСЗ оформився ще у квітні 1918 р. Триває також і процес узгодження позицій, дискусій, пошуку взаємних компромісів. Результатом такої копіткої роботи стає нове об'єднання на більш широкій основі, ніж в УНДС. Наприкінці липня - початку серпня виник Український Національний Союз (УНС), до якого увійшли УПСФ, УПСР (центральна фракція), УСДРП, самостійники-соціалісти. Поза УНС залишились ліві есери та хлібороби-демократи. Таким чином, можна побачити суттєві трансформаційні зрушення у політичній доцільності колись непримиренних політичних опонентів у їх спільному бажанні повалити режим гетьмана П. Скоропадського. революція державотвотворчий менталітет

З дозволу гетьмана тоді досить відкрито і безперешкодно діяли різноманітні російські групи, які не визнавали існування української державності. Гетьманщина, по суті, стимулювала діяльність великодержавних, проросійських організацій в Україні. Сподіваючись на перемогу Антанти, яка ставала дедалі все реальнішою, вони прагнули зробити Україну базою для повалення більшовиків і відбудови колишньої імперської Росії. Хоч вони діяли на українській землі з дозволу П. Скоропадського, проте вороже ставились до Української Держави, використовували всяку нагоду для виступів проти гетьмана. Надавши притулок антиукраїнським силам, П. Скоропадський припустився фатальної політичної помилки. Від гетьманату відвернулись навіть ті консервативні українські антисоціалістичні кола, які спочатку були готові йому допомогти. Така політична ситуація і відповідне її розуміння у провідників впливових українських політичних сил було влітку-восени 1918 р. Однак уже за рік відбулись карколомні зміни політичного менталітету колишніх критиків поваленого гетьмана П. Скоропадського. Спостерігаємо той феномен, що політичні і військові кола УНР і ЗО УНР на середину 1919 р. мали різні військово-політичні пріоритети, обумовлені значною мірою відмінними один від одного політичними менталітетами. Директорія, враховуючи неможливість знайти порозуміння з А. Денікіним, який обстоював ідею імперської Росії і заперечував право українців на власну державу, вважала за можливе шукати порозуміння з Польщею, оскільки інші європейські країни не хотіли йти на союзницькі відносини з другою УНР. Керівництво ж ЗО УНР і командування УГА взагалі не вбачали за можливе увійти у будь-які союзницькі зносини з поляками, що після тривалої українсько-польської війни окупували Західну Україну. УГА відгукнулась на офіційні звернення А. Денікіна до її командування увійти з ним у союзницькі стосунки, за що УГА мала отримати підтримку з боку "білих" у боротьбі проти Польщі. Отже, якщо для керівництва УНР головними ворогами на той час були російські більшовики і російські "білі", а вірогідним союзником - Польща, то для ватажків ЗО УНР і УГА навпаки - ворогом були поляки, а союзником виступав апологет Російської імперії - А. Денікін.

Цікаво, що відповідні політичні ментальні особливості українських політичних сил доби національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. обумовлювали й ті природні риси протилежних політичних режимів українського спрямування. Аналіз і оцінка природи походження політичних пріоритетів, тактичних та стратегічних прагнень Центральної Ради і гетьмана доводять, що, на відміну від широкого демократизму Центральної Ради, гетьманат П. Скоропадського був нічим іншим, як різновидом диктатури з авторитарною владою самого гетьмана. Спрямовуючи нищівну критику проти політики П. Скоропадського і його уряду, винних у багатьох злигоднях та інших політичних та економічних прорахунках, що мали своє місце в період окупації німцями України, вожді Директорії замовчували те, що така доля була підготовлена державі Берестейським миром, укладеним від імені України її попереднім соціалістичним урядом. До того ж, слід зазначити, що пронімецька орієнтація УНР була ідеологічно обґрунтована ще Головою Центральної Ради М. Грушевським в його книзі "На порозі нової України". Українська Держава П. Скоропадського пожинала те, що було теоретично "засіяне" у свідомості українського політичного класу ще ватажками Центральної Ради. М. Грушевський і П. Скоропадський були абсолютно однакові. Різниця була лише в тому, що М. Грушевський "розглядався по сусідах", шукаючи "революційну демократію", тобто російські лівосоціалістичні кола, а П. Скоропадський шукав російські монархічні кола. Різниця була чисто соціальна. З точки зору національно-державних інтересів України П. Скоропадський стояв на тому ж рівні, що й М. Грушевський: тобто "нижче ватерлінії" українського самостійництва.

На момент спалаху в Україні національно-визвольної революції 19171920 рр. українські соціалісти, так само як і західноєвропейські, вірили, що соціалізм привнесе демократію у сферу економіки. Встановивши громадянські свободи на зразок буржуазних демократій, українські соціалісти за підтримки "працюючої" більшості хотіли забезпечити решту бідних і знедолених матеріальними благами шляхом суспільної власності на засоби виробництва. Соціалісти висловлювались за рішучу боротьбу з експлуататорами, вважали цілком реальною протидію з їхнього боку у формі так званої "класової боротьби", проте вірили, що серйозних соціальних конфліктів можна уникнути. Біда і трагедія українських соціалістів містились у них же самих. Чи не всі спроби розпочати державотворчі процеси в Україні як за часів Центральної Ради, так і Директорії були з самого початку приречені на провал. Ці спроби розбивались об ідеологічну скелю розуміння ними соціалізму не як побудови держави, а як створення соціалістичного суспільства за допомогою держави, навіть на шкоду державотворенню. Держава слугувала лише засобом руйнування старих соціально-політичних та економічних порядків. На відміну від своїх попередників з Центральної Ради, ватажки Директорії вже усвідомлювали необхідність будування власної незалежної УНР, однак це усвідомлення мало примарні шанси на успішне здійснення через низку обставин, і не в останню чергу - через вищезгадані.

Размещено на Allbest.ru