Богдан Хмельницький і Москва (в Шевченкові роковини)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність

Богдан Хмельницький і Москва (в шевченкові роковини)

Ой Богдане, Богданочку! Як би була знала,

Т. Шевченко

Всім відомий різкий осуд, з яким відносився найбільший Кобзар України до найбільшого українського гетьмана. Шевченкові аж надто ясно було, які страшні наслідки для національного життя України мала переяславська присяга 1654 р.: це був початок кінця України. Згадки про цю подію, про ініціаторів і учасників цієї умови викликували у Шевченка гарячі слова протесту, жалю, осуду. Знати це особливо в поемах з 1844-1845 рр., як “Розрита могила”, “Чигирин”, “Суботів”, “Великий Льох”. В останній поемі почування поета прийняли найбільш гостру форму; тут змальована дівчина-українка, що по смерті карається за це, що перейшла з повним відром дорогу Богданові Хмельницькому, як він їхав на переговори з царськими послами:

Вранці-рано, в Пилипівку,

Нема, здається, в нашій літературі другого місця, в якому більш ярко було б осуджене єднання України з Москвою: людина проклинається за це, що несвідомо помагала гетьманові в його ділі - за невольний злочин дівчини карається її батько, мати, вся родина ... Коли так осуджуються несвідомі учасники переяславських переговорів, то з яким же осудом мусів зустрітися Хмельницький, сам ініціатор проклятої унії з Москвою:

... Ой Богдане,

Нерозумний сину,

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,

Що колишучи, співала Про свою недолю,

Що, співаючи, ридала,

Виглядала волю!..

Ой, Богдане-Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала...

Шевченкові погляди широко прийнялися в українськім громадянстві. Оцінка переяславської умови, яку дав Шевченко, нині увійшла вже в науку і в життя й мала великий вплив на політичний світогляд українства.

Але, коли нині всі годимося на погляди Шевченка, щодо відносин московсько- українських, мусимо пам'ятати, що Шевченко міг теж у дечім помилятися. Хоч в загальних зарисах його концепція української історії справедлива, в деяких деталях він дуже помилявся і помилки його розширилися й у громадянстві.

Дотепер дуже розширений у нас погляд, що Хмельницький щиро входив в єднання з Москвою. Одні думають, що його так захопила велич московського царства, що захотів прилучити до руських земель ще одну руську землю, Україну; інші закидають Хмельницькому, що входив у злуку з Москвою, щоб забезпечити матеріальні користі собі й старшині; ще інші висловлюють погляд, що Хмельницький єднався з Москвою, не розміркувавши гаразд, що з цього вийде!

Шевченкові слова про “нерозумного сина” повторюються й нині, на Богдана все йдуть напади, що краще було б йому “у колисці” загинути. Правда, на всі ті погляди можна знайти аргументи. Можна вишукати в грамотах Хмельницького місця, де він царя Олексія називає “православним світилом” і висказує бажання, “щоб сповнилося предвічне пророцтво од Христа Бога нашого, щоб усі були в руках Вашого царського величества”. Не раз “зі сльозами” просив царя прислати військо на Україну; не раз молив о царську милость; нераз розводив перед царем блискучі перспективи про панування государя на Україні... Але вірити всім тим високим фразам ніяк не можна. Навіть тодішня Москва не хотіла їм вірити. Це були тільки дипломатичні чемності.

Хмельницький показував свою прихильність для Москви тільки так довго, поки мав надію на поміч московського війська проти Польщі. Боротьба з Польщею стояла на першому плані в змаганнях Хмельницького; щоб розбити Польщу, він готов був лучитися з кожним союзником: братався з татарами, турками, волохами, уграми, шведами, так само й Москва мала для нього вартість тільки тоді, як давала воєнну поміч. Але Москва не відразу рішилася помогти козакам. На початку української революції 1648 р. Москва йшла рука в руку з Польщею й обіцювала Богдан Хмельницький і Москва (в Шевченкові роковини)

польському урядові поміч проти українців. Хмельницький всіма силами хотів розірвати польсько-московський союз.

Коли Москва не схотіла стати по боці козаків, Хмельницький готов був іти війною на московські городи. В 1648-49 р. почалася вже навіть погранична війна: козаки займали села на московській границі, виганяли московських підданих, нищили посіви, ліси, забирали худобу й майно. Коли 1649 р. прийшли з жалями московські посли, Хмельницький вже не говорив про “православне світило”, а виступив з гострими погрозами проти московського уряду й навіть - самого царя! “Ви за дубину й пасіки торочите, а я все - і городи московські і Москву зломаю !.. Хто там сидить на Москві і той від мене не відсидиться! За те, що цар не дав помочі військом проти поляків ... Я, гетьман, з царем не мирився і хреста не цілував, а що король мирився, то він вже вмер ... Піду війною на Путивль і інші царські городи” (Акты Южной и Западной России, т. III, с. 353). І пізніше не раз приходило до такого напруження відносин, що, здавалося, війна з Москвою неминуча. Гетьман клявся, що піде на Москву й знищить її гірше, як Польщу; Москва з великим трудом стримувала Хмельницького, вже козацькі війська були готові разом з татарами до походу за московську границю...

Вкінці Москва мусіла ввійти в зносини з козаччиною. Хмельницький і старшина вважали Союз з Москвою тільки хвилевою злукою на час війни, не віковічною унією. Коли в Переяславі козаки побачили, що московський уряд бажає зробити Україну московською провінцією, Хмельницький звернувся до царських послів з жаданням, щоб присягли в царськім імени, що Україна лишиться при давніх правах. Посли не хотіли зробити цього, бо, мовляв, “у московськім государстві присягають піддані, а того, щоб цар присягав - не бувало ніколи й не буде”. Козацька старшина вкінці відступила від своїх конституційних жадань і дозволила на те, щоб московські посли не присягали, але рівночасно втратила всяке довір'я до московського уряду.

Полковники Богун, Гладкий, Сірко, Гуляницький рішуче виступили проти московського підданства. В полках кропивенськім і полтавськім московських висланників прийняли насміхами: ніхто не схотів складати присяги, говорили, що за соболі (московські дарунки) не думають душ продавати. Полікарп Туха, як дістав приказ присягати, сказав: “Умру, а лишуся козаком!”. Всюди чути було невдоволення, що “цапячі бороди” займають українські городи для “Михалкового сина”. Українські попи на проповідях говорили, що московське панування приведе народ до крайньої нужди: “ходитимемо як старці” ...

З кожним роком збільшалась нехіть до Москви. Московські війська руйнували спокійні українські села так, як не руйнували їх навіть шляхетські відділи; дійшли до нас цілі реєстри з жалями на московське “воровство”, як велика “Роспись шкід і знищення бідних селян, а також і козаків полку Івана Нечая” (Акты Ю. З. России, т III, с. 532). До московських воєвод українці не мали ніякого довір'я. В 1655 р. під час облоги Львова старшина козацька сама дораджувала львівським міщанам, щоб не здавали міста в московські руки, бо чекає їх певна неволя. Московський уряд хотів знищити всі вольності України: козацькі привілеї, автономію міст, самостійність української Церкви... Хмельницький на своїм союзі з Москвою завівся дуже. Він думав, що Москва дасть йому поміч проти поляків, а діждався того, що Москва гірше ляха руйнувала Україну. Нарешті прийшло й до цього, що Москва захотіла добровільно віддати частину України Польщі, щоб за те Польща лишила їм вільні руки на Лівобережній Україні.

Під Вільном з'їхалися І656 р. московські і польські посли, щоб дружньо радити, як розбити Україну... Українським депутатам дозволено брати участь у переговорах, але коли вони приїхали на місце, не пущено їх навіть до посольського шатра. З сумом вертались козаки на Україну.

Зібралася Рада в Чигирині у Хмельницького. І посли вхопили за ноги гетьмана, обливаючися сльозами, говорили: “Погибло тепер запорозьке військо, помочі не маємо ні звідки, нема куди приклонити голову. Москва хоче віддати Україну назад ляхам, козацьких послів не допустили до посольського табору, “як псів не пускають до церкви”.

Оповідання послів, - оповідає Виговський, - на Хмельницького зробило страшне враження, кинувся “як божевільний, як такий, що зійшов з ума”, говорив і кричав: “Діти, ви тим не журіться! Я знаю, що з тим зробити! Треба відступити від царя! Підемо туди, де нам вкаже Всевишній - не тільки під християнського царя, але й під бусурманського .. .” (Акты Южной России, т. III, стор. 556). Хмельницький розкричався так, як ніколи, не слухав ніяких рад, різко відповідав старшині, що хотіла удержати зносини з Москвою. Всіма силами кинувся до акції проти Москви.

Скликав Раду старшини і всі одностайно рішилися розпочати боротьбу проти Москви. Вислано послів на Волощину і Молдавщину, до семигородського князя Ракочія і до Криму, вкінці й до далекої Швеції. Зложився великий союз, імпозантна коаліція, що мала атакувати з одного боку Москву, з другого - Польщу. Московський посол в Чигирині Бутурлін стояв безрадний, бачив, що готовиться щось проти Москви, але нічого певного не міг дізнатися. Хмельницький вже вислав був один козацький полк проти Польщі на поміч Ракочію, невдовзі мала зачинатися кампанія і проти Москви. Але Хмельницький лежав уже слабий і несподівана смерть перебила його великі наміри. хмельницький гетьманат шевченко

Здається, цар Петро сказав, що всі українські гетьмани були зрадники, “изменники”, вірний царям був тільки перший гетьман Богдан Хмельницький. Так само думали й попередники Петра. Хмельницький вів свої приготовлення у великій тайні - так, що московський уряд до його смерти не знав нічого про майбутнє повстання, що мало вернути волю і самостійність Україні. Пам'ять про це переховалася тільки в тайних дипломатичних актах, які добула з забуття новіша історична наука. Час і нам змінити думку про Хмельницького.

“Треба відступити від царя!” Це останній заповіт, який лишив Хмельницький своїм наслідникам.

Український історик. - 1969. - № 1-3. - С. 140-143.

Размещено на Allbest.ru