Гирич І. Київ: Люди і будинки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Гирич І. Київ: Люди і будинки

Віталій Пономарьов (Київ)

Нова праця києвознавця та історика Ігоря Гирича “Київ: люди і будинки” є його п'ятою книгою про український Київ і його відомих мешканцівДив.: Гирич І. Київ в українській історії. - К., 2011; його ж. Київ ХІХ-ХХ ст.: Путівник. - К., 2013; його ж. Магдебурзьке серце Києва. - К., 2014; його ж. Під захистом святого Володимира: Університет та його околиці. - К., 2014.. Звісно, існують також Київ польськийДив., напр.: Коженьовський М. За Золотими ворітьми. Суспільно-культурна діяльність поляків у Києві в 1905-1920 роках. - К., 2015., єврейськийДив., напр.: Кальницкий М. Еврейские адреса Киева: Путеводитель по культурно-историческим местам. - К., 2012., караїмський, німецький, татарський, чеський, російський, однак автора цієї книги цікавить Київ український - насамперед як столиця держави, сакральний центр, культурний осередок і місце творення модерної української ідентичності.

Як і в попередніх книгах Ігоря Гирича про Київ, у цій праці києвознавець теж підпорядкований історику: як містик за кожним предметом чи явищем прозирає певну духовну сутність, так автор книги за кожним старим київським будинком бачить його відомих мешканців і певні сюжети української історії. І якщо, приміром, києвознавець Ольга Друг, розповідаючи про садибу Володимира та Марії Качал (вул. Володимирська, 45), насамперед описує скульптури на фасаді їхнього прибуткового будинку: атланти, каріатиди, сова, двоє путті зі смолоскипом і табулою із літерами “SPQR” (“Сенат і народ римський” - елементи герба давнього і нинішнього Рима)Див.: Друг О. Вулицями старого Києва. - Львів, 2013. - С. 54., - то історик Ігор Гирич більше пише про особняк у глибині цієї садиби, що напередодні Першої світової війни був осідком Київського громадського зібрання, після Другої світової - Будинку вчених, а наприкінці 1980-х - культурологічного клубу “Спадщина”.

Втім, авторові цієї книги теж не чуже замилування старими київськими будинками - як-от “замок барона Штейнгеля” на Ярославовому Валу, “що ніби архітектурно відкриває вулицю від Золотих воріт і створює один із найчарівніших силуетів Старого міста”Гирич І. Київ: люди і будинки. - К., 2016. - С. 75., чи караїмська кенаса з її “вишуканістю й декоративним багатством екстер'єру та інтер'єру”Там само. - С. 77., або “розкішний семиповерховий будинок” штабс-ротмістра і кіннозаводчика Леоніда Родзян- ка (Ярославів Вал, 14) із фігурами каріатид-русалок обабіч входу.

Символічне маркування і привласнення міського простору, до якого вдається у своїх книгах про Київ Ігор Гирич, є класичною практикою інтелектуалів тих націй, які відроджують свою суб'єктність. І неодмінною умовою такого відживлення є пробудження у спільноти приспаного було “інстинкту осілості” (В'ячеслав Липинський), засвоєння нею уявлень про власну історичну тяглість - про давність і безперервність свого існування на цих-от пагорбах. Відтак, автор “Києва...”, проводячи читача Володимирською та прилеглими вулицями, особливо наголошує на княжій добі, а водночас нарікає на те, що від міста Володимира не збереглося жодних руїн - бодай таких, як на Афінському акрополі. Щоправда, усвідомити цю тяглість і сьогодні неабияк допомагає сам химерний київський рельєф: Старокиївська гора немовби потребує увінчання мурованим храмом, на Бабиному Торжку неначе вимальовується привезена Володимиром із Херсонеса бронзова квадрига, на Хоревиці вгадуються обриси всіх п'ятнадцяти дерев'яних веж замку Ольґерда, пагорби над Кирилівською вулицею вказують на відкрите Вікентієм Хвойкою поселення трипільців, і Йорданський ручай, що неподалік Юрковиці збігає з гори на Заканав'я, нагадує про перші оселі киян на його берегах. А найвиразніше про історичну тяглість промовляє наростання культурного шару, внаслідок чого, підкреслює Ігор Гирич, зацілілі київські стародавні храми стоять значно нижче нинішнього рівня вулиці: Собор Премудрості Божої Софії - на метр, а дзвіниця церкви Миколи Доброго на Покровській вулиці на Подолі - на два.

Проте для символічного опанування міським простором самого лише відновлення історичної тяглості замало - конче потрібно ще і відтворення цілісності ментального краєвиду із заповненням розривів, колись зроблених у ньому “визволителями”, та з відживленням стертих чужинцями точок фіксації історичної пам'яті - своєрідних вузлів, якими київський простір “прив'язаний” до українського часу. Втім, коли у другій половині 1990-х рр. стало нарешті можливим відтворення бодай частини втраченого, ця ідея на- разилася на завзятий опір низки фахівців: “Навіщо нам ще одна Софія?” (йшлося про відновлення споруд Михайлівського Золотоверхого монастиря), “Міжнародна конвенція забороняє відбудову зруйнованих пам'яток”, “Краще віддати ці гроші пенсіонерам” тощо.

Врешті-решт декілька найважливіших для Києва точок фіксації пам'яті (храми, пам'ятники, топоніми) тоді були-таки відновлені, і це істотно збагатило міський простір. Зокрема, з відбудовою собору та дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря, вважає Ігор Гирич, “свята вулиця і спільний ансамбль Св. Софії і Св. Михаїла набули мистецько-сакральної сили”Там само. - С. 52. (а через 13 років Михайлівський Золотоверхий став одним із осередків Революції гідності). Таким самим відживленим вузлом пам'яті став храм Богородиці Пирогощої на західному краю Контрактової площі: попри первісний задум улаштувати у ньому музей “Слова о полку Ігоревім”, нині тут знову церква, і знову “Игорь ідеть по Боричеву къ святій богородици Пирогощей”Слово о полку Игореве. - М., 1987. - С. 52., і біля її брами кожної Великодньої ночі, як і дев'ять століть тому, кияни хором тричі підтверджують виголошену священиком радісну вістку.

Український Київ, за Ігорем Гиричем, є типовим європейським містом, а його середмістя Поділ він називає “магдебурзьким серцем Києва”. Справді, пізньосередньовічний та ранньомодерний Поділ, як і кожне місто на маґдебурзькому праві, зосереджувався навколо ратуші у центрі Торговища (нинішня Контрактова площа), оточеного православними монастирями та двома десятками церков, кляшторами францисканців, єзуїтів, бернардинів і домініканців, польським, вірменським і грецьким кварталами, будинками 15-ти ремісничих цехів і найзаможніших киян. Але це “серце Києва” було європейським не лише з вигляду - міське самоврядування і виборність війтів, бурґомистрів, райців і лавників, права та привілеї городян, автономія цехів, Богоявленського православного братства і Могилянського колегіуму разом наповнювали міський простір тим повітрям, яке робило людину вільною. Особливо насиченим це “повітря” було у Могилянському колегіумі - тут плекали тип ранньомодерної людини, закоріненої у своїй землі, а водночас відкритої західним віянням. Тож не дивно, що російські імператори аж двічі скасовували чужу самодержавному устрою київську маґдебурґію, - як писав анонімний автор вірша “Скорбь кіевлян о потере магдебурского права”: “Прогуляли права наші - // Москаль буде пановать”Гирич І. Київ: люди і будинки. - С. 111.. І якщо на магдебурзькому Подолі, пише Ігор Гирич, на п'ятьох городян припадав один спудей, то у підросійському Києві кожний третій мешканець був російським військовим. гирич київ будівля мешканець

У другій половині ХІХ ст. серцем українського Києва стали університет і прилеглий до нього Латинський квартал на Паньківщині, так що тамтешню Маріїнсько-Благовіщенську вулицю (нині - Панаса Саксаганського) кияни неофіційно називали Українською. Російська влада заснувала у Києві університет, зауважує Ігор Гирич, майже одночасно із закладенням Нової Печерської фортеці і з тією самою метою - опанувати Правобережною Україною. Однак та фортеця вже на початок її будівництва була застарілою у військовому сенсі, а університет став не засобом русифікації, а осідком низки нелегальних польських і українських організацій: Співдружність польського народу, Кирило-Мефодіївське братство, Харківсько-Київське таємне товариство, Київська громада. І навіть заснована при університеті Археографічна комісія, замість документально підтвердити “споконвічно російський” характер Наддніпрянщини, довела її історичну українськість. Відтак, поборюючи вільнодумство, російський уряд упродовж семи десятиліть чотири рази закривав університет, забороняв викладати там природне право, державне право іноземних країн і філософію (оскільки, за словами тодішнього російського міністра народної освіти, користь від філософії не доведена, натомість шкода - очевидна), а його комуністичні спадкоємці заборонили лекції з богослов'я та з римського права і врешті-решт теж закрили університет.

Попри утиски російської влади, київські інтелектуали, що були пов'язані з університетом навчанням або працею чи мешкали в Латинському кварталі, на початок ХХ століття “сконструювали” всі складові модерної української ідентичності (уявлення про власну історичну тяглість, духовну єдність, культурну унікальність і політичну самодостатність), витворили козацький міф, започаткували національну історіографію, внормували мову, створили класичну та модерну художню літературу, а також розробили концепцію державної самостійностіДив.: Гирич І. Українські інтелектуали і політична окремішність (середина ХІХ - початок ХХ ст.). - К., 2014.. Те саме вчинили інтелектуали і в інших столицях тодішньої Центральної Європи, і це кінець кінцем спричинило розпад чотирьох імперій та відновлення державної незалежності низки “недержавних”, а насправді поневолених, європейських народів.

У розділі “Від автора” Ігор Гирич називає свою працю “культурологічним есеєм”, і вона справді представляє Київ і його передмістя величезною пам'яткою історії та культури, одним гігантським місцем пам'яті політичних українців. А водночас книга “Київ: люди і будинки” добре надається для приватного опанування міським простором та індивідуального символічного привласнення української історії.

Размещено на Allbest.ru