В якому монастирі проживала мати короля Данила Романовича? Свідчення джерел проти пропонованих "широких" трактувань

Размещено на http://www.allbest.ru

В ЯКОМУ МОНАСТИРІ ПРОЖИВАЛА МАТИ КОРОЛЯ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА? СВІДЧЕННЯ ДЖЕРЕЛ ПРОТИ ПРОПОНОВАНИХ “ШИРОКИХ” ТРАКТУВАНЬ

Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ (Львів)

У Галицько-Волинському літописі під 1213 р. (відповідно до існуючої пізнішого походження хронології) збереглася коротка нотатка, яка єдиний раз серед наявних джерельних переказів вказує на відхід до монастиря вдови засновника Галицько-Волинської держави - князя Романа Мстиславовича, матері короля Данила Романовича. Початкова формула запису відсилає до інших подій, які, випадає здогадуватися, відбулися того ж року, що й само постриження: “тогда же великая, кнжгини Романова . восприимши мнискиичинъ”. Наведене лаконічне повідомлення безпосередньо ніяк не пов'язане з двома сусідніми епізодами літописного викладу. Перед ним розповідається про спільний напад польських та угорських військ на Перемишль й наступну облогу Городка. Далі, після вставленої згадки про постриг княгині, продовжено опис того ж польсько-угорського походу й викладено подальше розгортання протистояння під стінами Галича та в його регіоні. Тому наведений запис випадає трактувати частиною переробленої при редагуванні ширшої розповіді про події певного року. Починаючи від Діонісія Зубрицького, їх відносять до 1219 р.. Відхід княгині до монастиря за часом, назагал, зіставляється з одруженням її старшого сина, у згідному баченні дослідників поєднаного з початком самостійного правління молодого Данила Романовича. монастир мати король література

Постриг княгині-матері виглядає мало не “реакцією” на повноліття сина, на той час уже здатного перейняти тягар обов'язків правителя й самому справувати владу. У новішій літературі лише Леонтій Войтович принагідно відзначив відхід княгині до монастиря, можливо,на наполягання бояр. Однак запропонований погляд не виглядає вмотивованим. Знаний на початках вдівства в Галичі фактор боярського натиску, звичайно, не мав працювати так само й надалі, а тим більше, - на Волині, де боярський фактор, як відомо, виступав у зовсім іншому контексті й не знав притаманного галицькій ситуації сталого елементу конфлікту з князями.

Утім, поширені погляди щодо конкретних обставин переміни владної ситуації у правлячій родині - тільки один з численних “логічних здогадів із контексту”, яких, з огляду на скупість джерел, у літературі накопичилося немало. Нерідко вони заступають собою твердо встановлені факти й подаються саме як такі.

Наведене літописне повідомлення - не лише єдиний джерельний переказ про чернецтво княгині-матері, а й водночас одна з трьох найпізніших згадок про неї. Найближчим до нього виявляється вміщений під 1215 р. запис: “прислаша кнжзи Литовьскии . к великои кнжгини Романові. и Данилови и Василкови . миръ да(р)юще”. Оскільки далі наведено чималий перелік литовських учасників посольства, слушним видається походження самого свідчення від якогось автентичного джерела. У такому разі логічно припустити аналогічний родовід і застосованої формули переказу про посольство “к великои кнжгини Романові . и Данилови и Василкови”. Далі, у контексті підсумкового констатування замирення, сама княгиня уже відсутня. За цією “новішою версією” литовські князі “.. .миръ даша. кюю Данилови . и Василкоу”. На відміну від початкового викладу, титул князя тут співвіднесено тільки з Данилом Романовичем, молодшого брата відзначено без належного тому княжого титулування. Чи випадало б укладений у такий спосіб фрагмент тексту визнати так само відтворенням певного автентичного джерела з епохи? Вірогідніше, тут запропоновано не переказ справжньої задокументованої ситуації з часу події, а продукт власного корегування укладача. Результатом стало рідкісне для Галицько-Волинського літопису наголошення на підпорядкуванні молодшого брата старшому. Логічно відмінність підходу до трактування випадало б пояснити наслідком вікової різниці й неповноліття на той час молодшого з них.

Описану ситуацію видається можливим сприймати здатною відсилати до узвичаєної практики справування влади у спадкоємців князя Романа Мстиславовича перед початком самостійного правління його синів. Тому залучена формула - більше, ніж аргумент “o wybitnym znaczeniu Marii (?)”, згідно з характеристикою Даріуша Домбровського. Найправдоподібніше, йшлося про узвичаєне, проте водночас рідкісне для української княжої доби становище княгині-матері як глави правлячої родини при малолітніх нащадках. Таке трактування не тільки змушує пригадати знане літописне свідчення про намагання овдовілої княгині правити у Галичі за малолітніх синів - “хотАща бо кнжжити сама”, а й дає змогу зрозуміти властивий контекст перебігу подій. Йшлося, звичайно, не про “претензії” на владу чи “амбіції”, хоча власне таке трактування найперше напрошується при звичному побіжному сприйнятті. Насправді княгиня чинила відповідно до свого статусу та прийнятих найзагальніших норм й, найочевидніше, - далеко не виключно з власної ініціативи. До вказаної практики відсилають також формули запису про те, як після “вокняжіння” в Галичі Володислава Кормильчича “... Данилъ же фиде с мтрью своею в Лахи. .. и фтоуда же иде в Каменець . с мтрью си”. Наголошення на особі княгині-вдови при викладі наведеного епізоду так само не випадкові й також призначені передати безпосередню історичну реалію. Тому цитовані фрагменти літописного оповідання дають усе ще не оцінену в її значенні добірку вимовних свідчень щодо організації та функціонування влади після смерті князя Романа Мстиславовича.

Востаннє літопис, знову ж принагідно, відзначив княгиню-матір щойно при викладі обставин перед коронацією короля Данила Романовича (1253). За словами літописця, коли кандидат на короля “вагався”, чи приймати корону, вже навіть за присутності прибулих з нею папських послів, “.. .оубФди его мта его . и Болеславъ . и Семовитъ и богаре Лждьскы'Ь”.

Малочисельність згадок про “велику княгиню Романову” після постригу та фактична відсутність будь-яких відомостей з тривалого монастирського періоду її життя, що мав би продовжуватися щонайменше близько 35 років, закономірно, здатні викликати інтерес до десятиліть “непомітного” чернечого статусу княгині, яка активно показала себе у перші роки після втрати чоловіка, тримаючи майбутнє осиротілих нащадків у власних руках. Проте таке зацікавлення зазначилося щойно з новішим пожвавленням історичних досліджень у самій Україні, як і студій над українським минулим поза її межами.

Однак, попри новітні відрадні зрушення у вивченні княжої доби, не можна не побачити водночас їх виразного гальмування через нинішній стан сприйняття та осмислення багатьох сторін тогочасної історичної дійсності та спадщини. Такий висновок багато в чому стосується також помітно розбудованого в останні десятиліття звернення до різних аспектів досвіду Галицько-Волинської держави. Зазначені труднощі однаково виявилися у студіях як над окремими сторонами традиції, відображеними через комплекс писемних джерел, так і тими, що їх донесли тільки автентичні “матеріальні” свідчення. Під цим оглядом питання про монастир, у якому перебувала після постригу княгиня-мати, виявляється одним з характерних і показових прикладів поширених тенденцій актуального етапу сприйняття й трактування історичної спадщини галицько-волинської доби. Водночас воно слугує не менш яскравим виявом потенційних можливостей подолання, нерідко цілком штучного походження, “рукотворних” бар'єрів у процесі поглиблення уявлень про той період еволюції власного досвіду західноукраїнського регіону, за умов якого розроблено й утверджено основи християнського етапу еволюції місцевої історичної традиції.

Давніша література не переймалася монастирем, де після постригу перебувала княгиня-мати. Ще навіть Д. Домбровський - автор запропонованого останнім часом погляду про функціонування такого монастиря в ансамблі історичної забудови на території села Стовп (польське: Столп'є) поблизу Холма, вдаючись дещо раніше до постаті княгині в контексті біографії її чоловіка, постриг побіжно відніс щойно на певний час після одруження князя Данила, про сам монастир, де княгиня-мати мала перебувати більшу частину життя, не згадавши при цьому взагалі. Відповідно до незмінно стосованої в реалізованому викладі формули завершальної частини біографії представників династії, ретроспективно і принагідно зазначено тільки сам кінець історії княгині-черниці, засвідчений літописною згадкою 1291 р. “...Мьстис- лавоу кнхзю в^яожи емоу Бъ . во ср^йце мьсль блгоу созда гробницю каменоу . надъ гробомъ . бабы своеи Романовои . в монастыре . вь стго И сізща ю во имд правкдникоу Акима и Аньны”. Виходячи з наведеного переказу, польський історик ствердив: “Zostata pochowana (княгиня. - В. А.) w nieznanego wezwania monastyrze, zapewne we Wiodzimierzu Wolynskim”. На підставі міркувань ширшого історичного контексту знаходження монастиря у Володимирі він визнав, однак не конкретизуючи його. Відзначивши спорудження каплиці над гробом “великої княгині Романової” “у монастирі”, він далі ствердив, що той “...na pewno nie moze bye identyfikowany ze Stolpiem. ... Natomiast bardzo obiecuj^cy wydaje si? trop, wiod^cy w kierunku Wlodzimierza Wolyn- skiego. Wynika to z roli, jak^ osrodek ten odgrywal w pocz^tkowej fazie dzialan na rzecz l^czenia ojcowizny przez obu Romanowiczow, co zbiega si? w czasie z przyj?ciem mniszego stanu przez ich matk?. Logicznie wydaje si? zatem przy- puszczenie o jej dalszym pobycie w ktoryms z monastrow Wlodzimierza”. Л. Войтович у нотатках до монографії Д. Домбровського висловив логічно вмотивований “обережний” згідний здогад, доповнений істотним уточненням: “Монастир, у якому оселилася вдова Романа, очевидно, був у тодішній столиці її сина - Володимирі”. Новіший історик Володимира Святослав Терський в огляді найдавнішого періоду розвитку міста згадав археологічно відкритий наприкінці XIX ст. Федорівський монастир як призначений, за його словами, “очевидно, для поховання (виділення наше. - В. А.) жінок з князівської родини, які померли монахинями”. Володимирську версію з покликанням до знаної літописної згадки про спорудження каплиці над гробом, не висловлюючись, однак, щодо самого конкретного місця, обстоює також Андрій Горовенко.

Більшу увагу до місця перебування княгині-вдови після прийняття чернецтва привернуто щойно в найновіших публікаціях. Відсутність відомостей про монастир, як і тривалий чернечий період життя рано овдовілої княгині загалом, закономірно, змушували шукати аргументи поза звичним для історичних досліджень колом насамперед писемних джерел. Склалося так, що новітні пошуки обителі збіглися з новою пропозицією ідентифікації особи княгині, в тексті літопису жодного разу не названої на ім'я. Його немає не тільки у винятково скупому на увагу до її постаті викладі пізніших часів, а й у частіших згадках періоду перед постригом, насамперед перших років після втрати чоловіка, коли за різних обставин вона, як зазначалося, з'являється на сторінках літописного оповідання порівняно частіше. Олександр Майоров привернув увагу до згадки про Єфросинію, сестру Ірини, дружини німецького короля Філіпа Швабського, доньку візантійського імператора Ісаака ІІ. Аналізуючи насамперед матеріали широкого історичного контексту, акцентуючи на родинних пов'язаннях та відштовхуючись від цього єдиного джерельного переказу, О. Майоров висунув погляд, згідно з яким другою дружиною князя Романа Мстиславовича мала бути саме ця візантійка. Ідентифікація запропонована в широкому “ерудиційному” викладі, до якого є немало істотних застережень, - за свідченням використаних джерел, візантійська принцеса мала померти ще перед 1208 р..

Опрацьована ідентифікація наклала очевидний відбиток і на пошуки монастиря. Незважаючи на використання джерельних можливостей, пропоновану ідентифікацію здомінували залучені до з'ясування проблеми неминуче віддаленіші та посередні у вимові й сприйнятті переконливими аргументами міркування. Їх побачено серед матеріалів архітектурно- археологічних досліджень, притягнутих до теми, незважаючи на очевидну відсутність не тільки прямих, а й навіть опосередкованих доказів взаємозв'язку.

Втім, сама ідея, “реалізації” якої віддалися археологи, з походження не “археологічна”, а все ж перейнята від історика. Проте за відсутності “звичних” писемних джерел визначальна роль в об'єднаних зусиллях історика та археологів виявилася за археологічними матеріалами, за самою природою у цьому конкретному випадку, закономірно, не так уже й придатними на роль “остаточного доказу”.

За відсутності джерельних переказів про монастир, де перебувала княгиня-вдова, Д. Домбровський цілковито відійшов від наведеного давнішого власного обережного погляду щодо локалізації його у Володимирі й переніс свої погляди на терени нововиниклого Холма. Польський автор зосередив увагу на вежі в місцевості Стовп, яку, з огляду на особливості конструкції східної стіни інтер'єру горішнього ярусу, свого часу визнано сакральним об'єктом. Саме цей висновок і прийнято за основу всієї подальшої “монастирської” побудови. Попри очевидну відсутність аргументів переконливої вимови, Д. Домбровський надалі зосередився на зусиллях з утвердження монастирського призначення стовпівського ансамблю, послідовно заступаючи відсутність джерел широкими власними уявленнями на відповідну тему. Завдяки так вибудуваному “осмисленню” виробилося й утвердилося потрібної твердості переконання, нібито саме стовпівська вежа й мала бути монастирем “великої княгині Романової”. Його навіть викладено не без очевидної патетики: “To bylo wprost idealne miejsce do ulokowania monastyru przeznaczonego dla ksi^znej matki”. У рецензії на колективне дослідження польських авторів про вежу та архітектурний ансамбль, єдиним краще збереженим залишком якого вона є, вже була нагода показати, що залучені при цьому аргументи - як історичні, так і архітектурно-археологічні - навіть при побіжному розгляді виявляються надуманими не тільки щодо самої версії загалом, а й певних використаних положень її обґрунтування зокрема, і не витримують критики. Докладніше цей погляд викладено в новішій студії про холмське будівництво короля Данила Романовича. Водночас тут вперше запропоновано трактування спорудженої для засновника Холма заміської резиденції - стовпівського архітектурного комплексу (разом з аналогічного призначення вежею в Білавині з іншої сторони міста) як усе ще належно не осмисленого окремого історичного явища холмської традиції й вежі (веж) у значенні одного з яскравих і показових об'єктів холмського середовища середини XIII ст..

Незважаючи на очевидність штучного під усіма можливими оглядами долучення стовпівської вежі до історії матері короля Данила Романовича, ще в період видавничої роботи над майбутньою колективною монографією відповідні міркування, насамперед в історичному їх аспекті, підхопив і самостійно розвинув О. Майоров, надалі подавши сформований на такій основі погляд неодноразово. Він не тільки без будь-яких зауважень у всьому прийняв висновки польського попередника, а й розвинув запропоновану інтерпретацію у вже заданому напрямі. При цьому цілковито безпідставно приписане стовпівській вежі “монастирське” трактування поширив й на інші об'єкти, намагаючись подати під “монастирським плащем” більше аналогічного характеру та призначення споруд. У баченні О. Майорова цю “монастирську легенду” доповнено “стовпницьким відгалуженням” через визнання самітницьким стовпом археологічно засвідченої, проте маловідомої вежі в Угровську. Уже була нагода відзначити, що насправді унікальний угровський об'єкт має наголошене при його відкритті, чого російському автору вдалося не зауважити, виключно оборонне значення, й визнання його вежею стовпника та залишком літописного Данилівського монастиря постало зі звичайнісінького підтасування фактів. Тому варто тільки ще раз відкликатися до уже показаного очевидного. Мало б виглядати так, ніби для декількох поколінь володарів Галицько-Волинської держави XIII ст. спорудження “монастирських веж” повинно би бути якщо не єдиним, то, принаймні, одним зі сталих інтересів. Водночас при такому насадженні “монастирів” князям немов зовсім не належалося піклуватися про звичні для епохи проблеми оборони, либонь, вони не повинні існувати зовсім...

Однак порушена проблема потребує не тільки критичного перегляду запропонованих, відверто фантастичного наповнення, спроб її з'ясування, а й пошуку відповіді на насправді так і не осмислене, виявляється, питання про монастир, де після постригу перебувала княгиня-мати. Найбільше, що тут, як зазначалося, вдалося запропонувати історіографії - відкликання до якогось не конкретизованого монастиря чи навіть “монастирів” у Володимирі як того місця, де після постригу мала б перебувати княгиня-мати. Водночас це також частина ширшої проблеми певного історичного центру, наділеної додатковим значенням з огляду на наявність переконливих аргументів на користь визнання таким центром усе ще мало усвідомленої дотепер в історії Данила Романовича та відповідної епохи його першої столиці - Володимира. Попри “власну” скромність актуально доступних нечисленних фактів історії тогочасного міста, монастир сприймається істотним доповненням дотеперішніх уявлень про історичне й культурне наповнення володимирського осередку - його місце не тільки в житті тогочасної Волині, а й, як побачимо, - також родини Романовичів.

Аналіз прив'язаної до вежі в Стовпі запропонованої польської версії, розвинутої зусиллями О. Майорова, випадає розпочати від розгляду бачення часу появи самого архітектурного ансамблю та вежі як його ядра (у контексті “монастиря” необхідно наголосити - унікального, докладніше див. далі). Трактування Д. Домбровського (О. Майоров цим переймався менше) виводиться від зіставлення викладених у тексті літопису подій, яке привело до переконання про укладення відповідного літописного запису близько 12461247 рр.. На підставі скупих переказів щодо історії місцевості Стовп й ширшої ситуації її околиці, визначеної появою Холма, Д. Домбровський схилився до висновку про спорудження вежі власне перед зазначеною датою: “Jest to - podkreslam to z cal^ pewnosci^ - najprawdopodobniejszy z mozliwych do ustalenia na podstawie analizy przekazow zrodel pisanych terminus ad quem wystawienia wiezy w Stolpiu”. Проте запропоноване визначення, фактично, - тільки здогад, для обґрунтування правомірності якого ніяких аргументів не наведено. Щодо цього є показовою подана водночас вірогідність ще ранішого походження вежі, оскільки назва місцевості нібито здатна виводитися також від означення обгородженого місця, що відсуває імовірне датування ще на час перед першою літописною згадкою про цю місцевість під 1204 р.. Проте далі стверджено: “Niema wi^c podstaw, by odrzucac mozliwosc powstania stoipijskiej wiezy w czasach Daniela czy nawet scislej - w okresie, gdy wznosii on swoj^ now^ stolic^, a wi^c okolo 1237 r.”. У цьому твердженні привертає увагу визнання вірогідності спорудження стовпівської вежі конкретно “okolo 1237 r.”, найочевидніше основане на ігноруванні знаної літописної хронології розбудови Холма, переданої за посередністю “спресованої” формули літописних окреслень “градФць малъ” - “гра^й иньїи” (перед монгольським нашестям 1241 р.) - місто 1240-х років (перед 1253 р.) - з огляду на неї запропонована дата надто рання. На підтвердження такого датування Д. Домбровський навів переконливі аргументи, покликані вказати на появу в Галицько-Волинській державі таких веж лише за часів Данила Романовича (хоча, правду кажучи, не зовсім твердо виступивши в обстоюванні прийнятої позиції). Само наголошення важливе на тлі присутності й у найновішій літературі погляду про прийнятність нібито й ранішого родоводу вежі та намагання бачити в ній ще якусь... “династичну будівлю” князя Романа Мстиславовича, тобто фактичного відновлення версії походження нібито з-перед 1205 р. Однією з нечисленних використаних підстав появи ранішої дати стала прийнята без докладнішого розгляду теза про згадане виведення назви місцевості від наявного в ній “стовпа” (“.. .ktorej nazwa wedlug wszel- kiego prawdopodobienstwa pochodzi od stolpu tam postawionego”) - сприйнятої монастирською все тієї ж вежі. При такому підході (нічим, зрештою, звичайно, не обумовленому) назва сприймається вторинною щодо споруди. Хоча за декілька сторінок до того стверджено, нібито “...ulega zburzeniu mocno zakorzeniona w literaturze dotycz^cej Stolpia logiczna konstrukcja zakla- daj^ca istnienie zwi^zku mi?dzy (i tak bl?dn^) dat% pod ktor^ podana zostala pierwsza wzmianka Kroniki halicko-wolynskiej o miejscowosci nosz^cej nazw? Stolpie (6712-1204 r.) a czasem powstania znajduj^cej si? w niej wiezy kamien- nej - stolpu”. Таке взаємозаперечення показове саме по собі, проте це тільки один з численних не зауважених “надто дискусійного” наповнення моментів пропонованої версії.

Застосовані у викладі способи доведення яскраво засвідчує прийнятий час появи об'єкта, запропонований у висновках. Попри наведені достатньо різнорідні “можливості”, підсумування усе ж стверджує: “...interesuj^cy nas stolp zostal najprawdopodobniej wystawiony w okresie, gdy obszar, na ktorym polozona jest miejscowosc Stolpie, przestal stanowic peryferyj?. Co wi?cej, w pewnym momencie awansowal do roli centrum panstwa, co spowodowalo jego zywiolowy rozwoj, dobrze odnotowany w zrodlach. Warto dodac, ze sprzyj al temu dluzszy okres spokoju zapewnionego przez siln^ wl^dz? i korzystne okolicznosci polityczne. Taki stan rzeczy zaistnial dopiero jakis czas po odbiciu przez Daniela Romanowicza z r^k Leszka Bialego terytorium okreslanego przez Kronik? halicko- wolynsk^ za pomoc^ zwrotu: «ziemie, na ktorych znajduj^ si? Uhrusk, Weresz- czyn, Stolpie, Kumow i cala ukraina». Nast^pilo to zim^ 1217/1218 r., a okolo dwudziestu lat pozniej Daniel z rozmachem zacz^l wznosic w odleglosci mniej wi?cej dziesi?ciu kilometrow stolic? swego panstwa. Obszar, na ktorym lezy Stolpie, - jak wspomnielismy - zacz^l wowczas pelnic rol? glownego centrum silnego organizmu panstwowego...”. Ця обширна цитата ніби насамперед знову стверджує появу вежі щойно в період розбудови Холма, тобто, відповідно до знаної літописної хронології міста, фактично тільки не раніше 1240-х років. Проте такий підхід не остаточний. На думку автора, водночас немає “...jednoznacznych podstaw do odrzucenia pogl^du o mozliwosci nieco wczesniejszego powstania stolpijskiego zalozenia”. Це дало набір інших “можливих” датувань (1217-1377, “okolo 1220-1264, a nawet okolo 1220- 1259”). Наведені пропозиції не випадало б, однак, трактувати інакше, як “слідами ширших розмфковувань” в інтересах тієї ж заздалегідь обраної “концепції”. Їхнє походження цілком очевидне. У вихідній мотивації простежується зв'язок із засвідченою літописною розповіддю датою (не конкретною) постригу княгині-матері, через неї спрямовуючи увагу до рятівного для “концепції” заниження вірогідного часу, ще раз реалізувавши якнайви- разнішу перевагу “потреби” над мовчазними історичними реаліями.

Рішучий крок до конкретного адресата споруди Д. Домбровський, відступивши від зазначеного власного давнішого сприйняття проблеми (див. вище), зробив у висновках, ствердивши: “...афитепїу co do funkcjonowania w Stolpiu w XV-XVII w. osrodka kultu pozwalaj^ na sformulowanie wiarygodnej tezy, ze w miejscowosci tej istnialo na dlugo przed XV w. zalozenie klasztoru, zwi^zane z prywatna dewoj osoby z kr^gow wladzy, ktorego glownym osrod- kiem byl stolp, zas funkcje pomocznicze wobec niego pelnila polozona w odle- glosci okolo kilometra cerkiewka pod wezwaniem Spasa”. Згадана “cerkiewka” насправді є єдиним - поза самою столицею - мурованим храмом холмського регіону княжої доби. Хоча б уже з огляду на це вона має сприйматися об'єктом винятковим і внаслідок цього також - найочевидніше самостійним. Однак польський автор, як і, зрештою, дотеперішня література загалом, віддавати належне цій промовистій обставині не схильні. Прийняте “підпорядкування” храму “каплиці у вежі” виразно суперечить елементарній логіці. Ані церква, звичайно, не мала підлягати “каплиці”, ні вони разом не могли творити якоїсь спільності в єдиній церковній адміністративній структурі.

Зрештою, вивчення аналізованого викладу переконує у походженні цієї аж надто “дивної” за всіма ознаками пропозиції від звичайнісінького непорозуміння. Д. Домбровський потрактував зворот знаного митрополичого документа від 27 липня 1440 р. для попа Вавили “от святого Спаса от Столпа” так, нібито згаданий ієрей був священиком каплиці у вежі. Насправді в листі, безперечно, йдеться про священика церкви Спаса в селі Стовп та вказано на знаний давній храм у пізніше виділеному зі складу цієї місцевості в окрему адміністративну одиницю Спасі, перейменованому за новіших часів на Подґуже. Виправлення, нібито в документі подано не “Стовп” у значенні знаної місцевості з такою назвою, а “стовп”, тобто вежу, є тільки “дуже потрібним” приватним робочим здогадом, виведеним виключно під якнайочевиднішим диктатом заздалегідь готової “концепції”. Намагання витлумачити ситуацію так, нібито монастир тоді, як і, зрештою, надалі, насправді мав бути не при церкві, а в вежі - явний і очевидний нонсенс. Утім, запропонована “теорія” ще й схильна обійти замовчуванням у поспіху не зауважене зовсім пізніше... перетворення гаданого “монастиря” княгині-вдови на чоловічий.

“Монастир” в опрацьованому трактуванні викликає й дальшу низку запитань. Не випадало би доводити, що головним елементом монастирського архітектурного ансамблю незмінно є храм. У комплексі забудови при стовпівській вежі достатньо ретельні археологічні дослідження слідів такого не виявили: єдиним сакральним, як прийнято вважати, об'єктом гаданого монастиря є інтер'єр горішнього ярусу вежі, визнаний каплицею. Для порятунку посталої з такого розмірковування “делікатної” ситуації монастирським храмом запропоновано сприймати... Спаську церкву в нинішньому Подґу- жу. Проте про “монастирську церкву. поза стінами монастиря” трактувати, звичайно, не випадало б...

Розгляд усіх зібраних аргументів, покликаних обґрунтувати версію про спорудження вежі в ансамблі історичної забудови в селі Стовп поблизу Холма з призначенням на монастир для матері короля Данила Романовича, переконує, що як жоден із них зокрема, так і їхня сукупність не те що не здатні витримати послідовного критичного аналізу. Про науковий характер зазначеної версії не може йтися взагалі, оскільки вона пропонує класичний приклад “видумування за відсутності знання” й цілковиту підміну фактів, у запропонованій конструкції відсутніх цілком і повністю, власними уявленнями на обрану тему, ще й поєднаними з упертим ігноруванням елементарних норм структури та наповнення історичного монастирського контексту. Внаслідок цього погляд на вежу в селі Стовп як елемент монастиря княгині- вдови, що його розробив Д. Домбровський і під його впливом, зі свого боку, намагалися обґрунтувати матеріалами історично-архітектурного та археологічного дослідження його колеги-археологи, має бути відкинутий як цілком наївна вигадка. До цього треба також додати притаманне зазначеній версії виразне ігнорування прийнятого у давнішій літературі погляду на стовпівську вежу, загалом аналогічні споруди волинського регіону княжої доби, як оборонні об'єкти. Висуваючи “відмінну” версію, Д. Домбровський, як і його колеги-археологи та їх продовжувач О. Майоров, до закономірного й прийнятного для історичних умов епохи погляду на зазначені вежі як споруди оборонного призначення, вимовно наголошеного, зокрема, лаконічною літописною характеристикою вежі холмської резиденції, призначеної “бити с не$ w^ib града”, не вважали за доцільне відкликатися взагалі.

Втім, виразне заперечення версії про стовпівську вежу як монастир княгині-матері (без акцентування на моменті власне заперечення) подано навіть у самому колективному дослідженні польських авторів. Викладаючи результати історично-архітектурного вивчення будівлі, Тереза Родзінська Хоронжи висловила здогад про вірогідність вторинного вбудування визнаного каплицею приміщення горішнього ярусу до вже існуючої будівлі. Таке припущення, з одного боку, цілком очевидно, має зв'язок із знаним твердженням про “можливість” появи стовпівського ансамблю ще за часів князя Романа Мстиславовича, - з другого, - чого, здається, в зазначеній колективній монографії не зауважено зовсім, - так само здатне рішуче відкинути будь-яку причетність княгині-матері до вежі. Водночас цей очевидний різнобій у тлумаченнях засвідчує як уже відзначену “безпорадність” науки в особах її конкретних представників перед об'єктом дослідження, так і неподільне домінування їхніх “особистих наукових зусиль” над об'єктом уваги. Внаслідок поєднання усіх викладених обставин дотеперішні намагання встановити, в якому саме монастирі перебувала після прийняття чернецтва мати короля Данила Романовича, не те що не принесли з'ясування проблеми, а й за всіма ознаками виявилися побічним продуктом історіографії.

На противагу відверто позбавленим визначальних норм наукового пошуку твердженням про монастир для “великої княгині Романової” у стовпівській вежі в околиці Холма, новіші дослідження пропонують у з'ясуванні винесеної до заголовка проблеми логічно зосередитися на Володимирі. Він виступає не тільки історичним центром володінь спадкоємців князя Романа Мстиславовича перед появою нової столиці короля Данила Романовича в Холмі, а й водночас найважливішим їх містом періоду, до якого належить сам відхід княгині до монастиря. Коли прийняти версію Д. Домбровського про спорудження вежі з таким призначенням для княгині-черниці в околицях Холма за часів виходу у державі Романовичів на перший план цього нового осередку, неминуче постає не зауважене досі зовсім “небажане” питання: де тоді овдовіла княгиня, прийнявши постриг ще близько 1219 р., мала перебувати перед появою своєї гаданої стовпівської резиденції через щонайменше два десятиліття після цього...

Повертаючись до історичної володимирської ситуації, до якої у контексті проблеми монастиря княгині-матері в новішій літературі, як зазначалося, уже давніше слушно відіслали Леонтій Войтович та Анджей Ґіль, доводиться констатувати майже цілковиту відсутність відомостей про тогочасне життя міста. Однак новіші міждисциплінарні студії переконують, що зафіксоване від першого одруження короля Данила Романовича загальне пожвавлення його зусиль мало ширший спектр різноманітних виявів у визначальному для раннього періоду біографії володимирському осередку. Одним з них, безперечно, мала бути будівельна діяльність та пов'язана з нею належна інфраструктура, покликана забезпечити не тільки зазначений аспект починань на власне володимирському ґрунті. Не потребує доведення використання володимирського потенціалу й надалі - як при недовготривалій розбудові від, приблизно, самого кінця 1220-х років маловідомого

Угровська, так і невдовзі - після короткотривалого “угровського епізоду” - з початком будівництва новозакладеного Холма. Новіші дослідження вказують на вірогідне спорудження у володимирський період згаданої на сторінках літопису ротонди архангела Михаїла щойно при описі поховання у ній литовського князя Войшелка (1268). Найбільша з українських ротонд, Михайлівська, віднесена до контексту володимирського періоду активності короля як на підставі засвідчених на сторінках Галицько-Волинського літопису виявів особистого релігійного шанування архангела, так і з огляду на аналіз нечисленних доступних нині фактів місцевої будівельної традиції. Водночас вона виявляється і найстаршою серед волинських ротонд XIII ст..

До важливих аспектів володимирської історії часів князя Данила Романовича та місцевого тогочасного церковного будівництва належить також мало присутній у дотеперішній літературі, а в контексті володимирського правління знаменитого володаря донедавна практично навіть не побачений і, що більше, не зауважений у зв'язку з аналізованою проблемою жіночий монастир святого Федора. У найновіших міркуваннях з цього приводу, однозначно скерованих до вежі в Стовпі, володимирський монастир, природно, не пригадали. Свою роль тут, закономірно, відіграла й фактична неприсутність чи надто скромна присутність у дотеперішніх студіях володимирського середовища відповідного періоду, як і немалою мірою - володимирського етапу біографії знаменитого володаря загалом. Нагадаємо, що нечисленні в літературі відсилання до Володимира як того місця, де після постригу мала перебувати “велика княгиня Романова”, твердили про монастир чи навіть монастирі на терені міста, не намагаючись його ідентифікувати. Публікації про володимирський жіночий монастир періоду археологічного відкриття наприкінці XIX ст. його решток виявилися забутими. Закономірно, не привернула уваги серед цих матеріалів і чітка та виразна вказівка, здатна, як видається, відсилати до діяльності короля Данила Романовича на терені міста. Поміж прикметних особливостей структури монастирського храму наголошено на наявності перед вівтарним простором решток двох стовпів.

Ця конструктивна деталь виявляється прикметною особливістю усіх трьох холмських храмів, про які є докладніші літописні відомості, доповнені окремими позалітописними даними. На їхньому тлі відповідна конструктивна особливість храму володимирського Федорівського монастиря сприймається історичною попередницею аналогічних холмських об'єктів 1240-х років. Очевидний у контексті еволюції будівельної традиції середовища короля Данила Романовича взаємозв'язок сприймається вимовним аргументом для визнання засвідченого у давнину як жіночий володимирського Федорівського монастиря спорудженим зусиллями короля Данила Романовича. З цього огляду у ситуації secundum non datur видається безперечним призначення новозбудованого монастиря власне для його матері.

При цьому серед наведених у Галицько-Волинському літописі фактів історії володимирського середовища та родини Романовичів віднаходяться додаткові аргументи на користь визначення Федорівського монастиря як княжої ініціативи з призначенням від самого початку для правлячої родини. Насамперед, у тому ж монастирі мала перебувати й старша зведена сестра короля Данила (від першого шлюбу князя Романа Мстиславовича з Предславою Рюриківною) - Феодора. Літопис не зберіг відомостей щодо її вступу до монастиря, не дають відповіді на це питання й збережені в ньому вкрай лаконічні поодинокі прямі та посередні вказівки до її біографії. Постать княгині з огляду нашого інтересу цікава тим, що єдина пізніша літописна згадка про неї (втім, не зовсім виразна - див. далі) відзначає зв'язок з певним Федорівським монастирем, хоча й не подає місцезнаходження цієї обителі й так само не конкретизує характеру зазначеного пов'язання. Серед ікон, погорілих у холмській церкві святого Іоана Златоуста, літописець згадав “.. .и Спса . пр⁶тое Бці иже емоу (королеві Данилові. - В. А.) сестра Федора и вда из монастыре. Федора.”. Д. Домбровський щодо відповідного запису про монастир давніше навіть ствердив: “Jest jednak na tyle niejasny, ze nie da si? na jego podstawie w sposob pewny zlokalizowac monastyrn, w ktorym przebywata siostra Daniela”.

Правда, Олексій Толочко пробував було заперечити відсилання завершальної частини відповідної фрази до монастиря взагалі. Підставою для такого намагання стала відсутність згадки про монастир у списку Галицько-Волинського літопису князів Острозьких, де вжито зворот “.и образ Спсовь . и Пр⁶тыа Бца иже вда ємоу сестра @ею^дора...”. Відзначивши походження ікон від сестри, О. Толочко ствердив, нібито “.Федоровского монастыря при этом нет. .монастырь св. Федора появился в результате невнимательности и последующего домысливания писца Ипат[ьевской летописи]”. Відкинувши наявність в оригіналі відсилання до Федорівського монастиря, О. Толоч- ко запропонував свою версію того, як вказівка на нього мала з'явитись у Іпатіївському списку літопису - через “подвоєння”. імені князівни. “Можно даже предположить, как именно удвоилось имя Феодоры. Переписывая фразу [“...]иже вда ємоу сестра ©еш^дора[.”], писец Ипат[ьевского списка летописи] пропустил глагол [“]вда[”] и вынужден был (уже написав первую букву следующего предложения: [“]и, иконы[”]) в поисках его вернуться глазами назад к началу фразы. Пройдя ее с этого места еще раз, он (уже в спешке) мог принять [“]~стра ©еш^дора[”] за [“]мнстра Федора[”]. Что это результат зрительной ошибки, подтверждается и тем, что монастырь назван фамильярно [“]Федора[”] вместо ожидаемого [“]святого Феодора[”]. Однак таке тлумачення основане на непорозумінні. Київський історик вирішив, нібито переписувач Іпатіївської копії літопису мав помилково повторно вписати ім'я князівни, “переробивши” при цьому слово “сестра” на. “монастиря”. Однак якщо вдатися до самого тексту Іпатіївського списку, в ньому не можна не зауважити декількох важливих слів, які переконують в іншому. Згадка про ікони у зв'язку з княжою сестрою “...Ока . пр^гое БцЬ иже емоу (королеві Данилові. - В. А.)сестра Федора и вда из монастыре Федора.” - самостійна, завершена, цілісна й досконала в окремих частинах граматична конструкція, позбавлена слідів “помилок” та “поспіху”. Додатковим аргументом на користь такого сприйняття може бути наведене подвійне відкликання до самих ікон, не тільки названих, а й вдруге відзначених ствердженням, що сестра “и вда”. Зовсім інакше відредагована ця фраза у списку князів Острозьких, якому надав перевагу О. Толочко, - “.образ Спсовь . и Пр⁶тьш Бца иже вда ємоу сестра ©еш^дора”. Тут виявляються опущеними істотні складові переказу, а сам кінець - у зіставленні зі старшою іпатіївською редакцією - виступає обірваним. Тому, всупереч переконанню новітнього коментатора, випадало би визнати автентичність саме старшої версії Іпатіївського списку. Молодша редакція рукописів князів Острозьких та Четвертинських сприймається її спрощеним при копіюванні фрагментарним відтворенням із втраченим другим відсиланням до ікон та кінцем. Логічно неможливо також витлумачити, чому “помилитися” неодмінно належалося саме старшому копіїстові, а не більше віддаленому від історичного першоджерела молодшому.

Розвиваючи свої спостереження, О. Толочко привернув увагу також до іменування княгині-сестри. Наведене в літопису її ім'я - світське, тому при постригу вона повинна була змінити його на чернече. У літописі ж у всіх трьох згадках як раннього світського періоду життя, так і пізнішого монастирського вона виступає під єдиним іменем. Це навіть породило сумніви, чи взагалі княгиня була черницею - “.строго говоря, можно даже сомневаться, была ли Феодора Романовна монахиней (или игуменьей?) одного из киевских монастырей в 1250-х гг., когда передавала брату церковные ценности”.

Однак, попри невиразність вимови самого джерельного запису, для таких вагань навряд чи є достатні підстави. А зауваження щодо ігумені, звичайно, недоречне, оскільки на таке становище саме джерело не пропонує навіть найменшого натяку.

Щодо київського монастиря, то вже була нагода пригадати київський Федорівський монастир як чоловічий, внаслідок чого княжна не могла перебувати в ньому ніяк. Наголосивши на цьому, О. Толочко все ж залишився при київській версії, попри висловлені раніше сумніви, ствердивши: “Скорее всего, Феодора была монахиней в одном из женских монастырей Киева”. Проте для такого умовиводу, знову ж, немає жодних підстав. Логічного так і не поясненого питання, що мала б робити князівна саме в київському монастирі на тлі загальновідомих стосунків Романовичів з Києвом, ніщо не усуває. А єдиним аргументом київської версії виступає її засвоєння у попередньому досвіді, поєднане з небажанням позбутися його найочевидніше сумнівного здобутку.

Що ж до іменування, то воно в даному конкретному випадку, здається, теж не має бути перешкодою. Незмінність імені сестри у декількох різночасових згадках про неї безперечна. Проте, що це означає - не відомо. Ікони господар Холма отримав як дар від названої на ім'я сестри, й, розповідаючи про це, літописець, закономірно, мав би наголосити насамперед на їхніх родинних стосунках. Вимагати, аби при цьому більше залежало на чернечому статусі княгині-сестри, не випадає. Може, колізію здатна прояснити знана літописна нотатка, що відзначає присутню на похороні князя Володимира Васильковича (1288) “кнАгини Млена черничи”. Вона укладена з виразним акцентом найперше на княжому статусі й тільки після цього - чернецтві. Можливо, тут виявилася певна закономірність, відображена і в аналізованій вказівці на Феодору Романівну.

Літописний запис із відсиланням до чернечого статусу княгині, справді, нечіткий. Виразніше вказано тільки на докладніше не окреслений її стосунок до монастиря святого Федора. Проте сумнівно, аби княгиня-сестра тривалий час проживала в монастирі як світська особа. Таку ймовірність може пояснити тільки чернечий статус. Тоді логічно напрошується висновок про її перебування у знаному на підставі археологічних даних монастирі святого Федора у Володимирі. Отже, випадало би прийняти довготривале перебування у ньому двох представниць сім'ї Романовичів. За обома наведеними лаконічними літописними вказівками його функціонування з відповідним призначенням простежується щонайменше до самого кінця 1250-х років, коли принагідно відзначено перебування у ньому княгині Феодори.

Втім, наявні можливості “доведення” не обмежуються постатями княгині-матері та її пасербиці. Водночас існують аргументи, здатні вказати на збереження відповідної традиції і в наступних поколіннях Романовичів.

Володимирський монастирський сюжет має так само не зауважене досі в аналізованому контексті продовження з другої половини століття. Видається досить вірогідним перебування у ньому ж також відзначеної при описі оплакування князя Володимира Васильковича згаданої “кндгини Млена черничи”. Микола Баумгартен бачив у ній вдову князя Романа Даниловича. Д. Домб- ровський, найдокладніше розглянувши наявні прямі й опосередковані відомості про цю представницю правлячої родини, таке ототожнення віднотував, проте визнав відсутність аргументів для його доведення. Втім, неприйняття цієї пропозиції означало б наявність серед членів родини якоїсь іншої княгині-черниці, про яку немає звісток у джерелах. Тому, хоч версія М. Баум- гартена і не піддається доведенню, вона видається досить правдоподібною. Втім, незалежно від ідентифікації самої особи, зацитований переказ фіксує наприкінці 1288 р. у Володимирі представницю княжої родини в черницях, яку належало б так само співвіднести з місцевим жіночим монастирем.

Із наведеного зіставлення відомостей про княгинь-черниць логічно зробити висновок про функціонування зазначеного володимирського монастиря упродовж всього століття та підкреслену увагу до нього членів княжої родини. Звичайно, він призначався не тільки для наголошеного у наведеному зауваженні С. Терського їх поховання. Отже, видається досить вірогідним виникнення цієї обителі з тим призначенням, з яким її зафіксували поодинокі скупі літописні перекази. Випадає припустити також, що саме цей монастир мав на увазі й князь Володимир Василькович, коли перед смертю згадав про вибір дружини “...шже восхочеть в черничі поити поидеть...”. Тому, як переконує уважніше зіставлення нечисленних доступних джерельних переказів, володимирського жіночого Федорівського монастиря насправді стосуються відомості про чотирьох представниць трьох поколінь родини Романовичів. У часі ці, здебільшого, посередні скупі принагідні нотатки розділяють близько семи десятиліть - від постригу “великої княгині Романової” до вказівки про перебування у неназваному монастирі княгині Олени - вірогідно, овдовілої дружини її внука Романа й можливість відходу до монастиря дружини іншого її внука - Володимира. З цих мало вимовних, проте виразних у переказі матеріалів зарисовується довготривала традиція чинного у столиці Романовичів монастиря, до якого усамітнювалися представниці жіночої гілки правлячої родини.

На такому тлі спорудження заходами князя Мстислава Даниловича каплиці над могилою похованої на території монастиря бабусі сприймається ще одним безперечним виявом відповідної родинної традиції Романовичів. Згідно з літописним записом, 1291 р. князь “созда гробницю каменоу . надъ гробомъ . бабы своеи Романовои . в монастыре . вь стго И сізща ю во имж правФдникоу Акима и Аньны”. Наведене повідомлення пропонує окремі істотні відсилання, які досі не привернули уваги.

Немає джерельних вказівок на те, коли саме померла “велика княгиня Романова”, востаннє згадана в літописі при викладі обставин королівської коронації старшого сина, очевидно, наприкінці 1253 р. З огляду на вік народженої не пізніше початку 1180-х років княгині, її відхід випадало би віднести якщо не до найближчого наступного часу, то, щонайпізніше, - наступного десятиліття. Незалежно від конкретної дати, приреченої перебувати поміж здогадами, це мало статися за якийсь час до 1291 р., коли внук “созда” “надъ гробомъ” її “гробницю каменоу”. Звичайно, немає пояснення, чому чогось подібного не з'явилося раніше - якщо не за часів сина Василька Романовича (коли княгиня померла ще перед ним, не пізніше 1269 р.), то померлого 1288 р. внука - Володимира Васильковича.

Вказане запитання має також вимір, пов'язаний з істотою самої будівлі. “Гробницю каменоу” належить розглядати як осібну церкву, названу власне гробницею через спорудження над гробом. На окрему церкву вказує, зрештою, посвячення та відправлення у ній літургії. Якщо так, то не випадало би, звичайно, закладати її появу в інтер'єрі монастирського храму. Отож княгиня мала бути похована поза ним, тобто, фактично, за якихось особливих обставин, оскільки поховання небіжчиків такого соціального статусу здебільшого відбувалося насамперед в інтер'єрах святинь. Зрештою, показовим так само є й поховання у монастирі, оскільки усипальницею династії, закономірно, був володимирський собор. Усі зафіксовані в літописі конкретні поховання представників чоловічого відгалуження правлячої родини (стосовно жінок ніяких джерельних вказівок немає) незмінно здійснювалися у кафедральному храмі незалежно від того, чи це був Успенський собор Володимира, чи, згодом, - собор Богородиці (Різдва Богородиці) в Холмі. Поховання матері Романовичів у володимирському монастирі здатне вказати на іншу традицію щодо жінок правлячої родини з прийняттям чернецтва. Хоча приклад “великої княгині Романової” - єдиний засвідчений у джерелах, видається, він здатний відображати ширшу звичаєву практику й поховання пострижених представниць жіночої половини правлячої родини справді, як це ствердив, не заглиблюючись у проблему, С. Терський (див. вище), здійснювалося у володимирському Федорівському монастирі, і вказана надгробна каплиця з'явилася саме на його території.

Поховання княгині-черниці не в інтер'єрі храму привертає увагу через близький за часом історичний прецедент на Волині у княжому середовищі. При дослідженні решток собору святого Іоана Богослова в Луцьку 1989 р. при зовнішній стіні південної апсиди виявлено чоловіче поховання, на підставі літописних відомостей та слідів ран на кістяку визначене як могила князя Ізяслава Інгваровича, вбитого на Калці 1223 р..

Згадане посвячення надгробної церкви - єдине доступне нині відсилання до вірогідного імені княгині в постригу. Так літописну вказівку потрактував уже Михайло Грушевський, ствердивши: “...мабуть вона звала ся Анною”. Однак новіша література знає й інші пропозиції. Єронім Ґраля визнав, що посвята каплиці батькам Богородиці відсилає до Неї самої, й на цій підставі прийняв чернечим іменем княгині Марія. Проте з таким трактуванням випадало би погодитися тільки в першій його частині, оскільки відзначений взаємозв'язок для християнської свідомості - звична норма. При цьому незрозуміло, чому посвята батькам Богородиці повинна відсилати до Неї самої у тому сенсі, який прийнято в зазначеній пропозиції. Якщо посвята зазначеної гробниці справді співвідноситься з чернечим іменем княгині, то логічно все-таки визнати її, відповідно до посвяти, Анною. У пізньосередньовічному Володимирі відома церква святих Йоакима й Анни на території замку, яка, логічно, якимось чином мала б успадкувати традицію зазначеної монастирської каплиці. Час появи замкового храму не зафіксований, проте навряд чи випадало б приймати побудову іншої святині під аналогічним титулом ще за часів чинності у Федорівському монастирі надгробної каплиці. Тому, очевидно, замкова церква здатна вказати на припинення функціонування й занепад монастиря, що повинно мати свої причини. Очевидно, це справді був княжий монастир з цілком конкретним призначенням, традиція якого мала перерватися з вигасанням правлячої родини. Ці здогади знову відсилають до його початків. Зіставлення зібраних фактів, зі свого боку, опосередковано переконує у слушності запропонованого висновку про володимирський Федорівський монастир як виниклий з ініціативи княжої родини з призначенням для представниць її жіночої половини. Тому логічно саме він здатний претендувати на роль того місця, де десятиліття провела “велика княгиня Романова” й де разом з нею перебувала її пасербиця Феодора, а в другій половині століття - внучата невістка Олена.

Сам факт його появи належить до достатньо виняткових явищ культурного контексту нащадків Романа Мстиславовича, оскільки єдиним монастирем, посталим з ініціативи короля Данила Романовича, випадало би вважати відзначний у літописній розповіді під 1268 р. ближче невідомий угровський монастир святого Даниїла - з огляду насамперед на посвячення, а також місцезнаходження. Чогось подібного не зафіксовано в королівській столиці Холмі, оскільки згаданий підміський при Спаській церкві в Стовпі, як уже зазначено, немає підстав вважати княжим. Так, скромна “монастирська” історія середовища короля Данила Романовича теж вказує на винятковість Федорівського монастиря у тогочасному володимирському контексті та його появу за певних особливих обставин. Тоді первісне призначення для княгині-матері видається аргументом, здатним надійно зв'язати цю обитель з володимирським середовищем.

Іншим аргументом відповідного наповнення виявляються знані обставини історії нащадків князя Романа Мстиславовича відповідного періоду. Від 1215 р. (під 1211 р.), коли підростаючі спадкоємці покійного князя закріпилися у Володимирі, місто постійно було центром їх володінь аж поки Данило Романович від 1240-х років остаточно перебрався до новозаснованого Холма. З цих міркувань Володимир теж виступає єдиним вірогідним осередком, у якому могла осісти княгиня-мати в чернецтві.