Державно-правова модернізація Японії в світлі епохи Мейдзі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державно-правова модернізація Японії в світлі епохи Мейдзі

Каюк Д.Г.

кандидат історичних наук,

доцент кафедри філософії та політології

Дніпропетровського державного університету

внутрішніх справ

«О, Захід - це Захід, а Схід - це Схід, і разом їм не бути», - писав у ХІХ ст. відомий англійський літератор Р. Кіплінг. Справді, для тогочасної Європи, яка шляхом створення колоніальної системи активно проникала на терени Сходу, він був уособленням статичності й відсутності будь-якого прогресу. По-перше, базові принципи державно-правової системи Сходу, сформувавшись приблизно у ІV тис. до н. е., аж до ХІХ ст. фактично не зазнавали змін. По-друге, самі ці принципи разюче відрізнялися від тих, на яких ґрунтувалася державно-правова система Західної Європи. На Сході не було індивіда - був колектив (держава, община); не було приватної власності - була квазівласність; віра існувала не заради віри, як то було на Заході, а задля етико-нормативної та суспільно-легіслативної функції; не було влади монарха - була влада деспота тощо [1, с. 3-4]. Порівняно з бурхливим капіталістичним розвитком Західної Європи Схід видавався застиглим у летаргічній сплячці. А відтак, пихаті європейці не вбачали у розміреному житті Сходу нічого прогресивного або, як мінімум, самодостатнього й вважали за свій обов'язок нести туземному населенню «світло» західної цивілізації. Спроби колонізаторів прищепити окремі західні державно-правові інститути до афроазійських реалій були малоефективними. Традиційне суспільство важко піддавалося модернізації. Будь-які, навіть позитивні зміни сприймалися, а подекуди й до сьогодення сприймаються вкрай вороже. Ламка освяченого тисячолітньою традицією звичаю фактично в будь-якій сфері людської діяльності відбувалася болісно й повільно.

Здавалося, що й самоізольована, типово східна держава

Японія також не здатна до самостійного розвитку за канонами, запропонованими Заходом, і, відповідно, її доля - бути колонією якоїсь із потужних імперіалістичних держав. Справді, у ХІХ ст. Японія вступила як суто феодальна держава. Її політичною основою була система сьогунату. Офіційно Японія була монархією, на чолі якої стояв імператор - тенно. Однак реальна влада знаходилася в руках сьогуна, який у своїй управлінській діяльності спирався на військово-бюрократичний апарат - бакуфу. Сьогун зосереджував у своїх руках законодавчу та виконавчу, а почасти й судову влади. Адміністративно країна була поділена на 200 князівств, на чолі яких стояли представники знатних князівських родів - даймьо, які мали в межах своїх князівств доволі широкий суверенітет. Столицею держави вважалося місто Едо. Соціальна модель японського суспільства також була суто феодальною. Все населення поділялося на стани та прошарки. Провідними, а точніше, найчисельнішими станами були самураї (сі), селяни (но), ремісники (ко) та торгівці (сьо). Крім того, існувала категорія недоторканих, тобто маргіналів, - ета. Життєдіяльність усього населення була жорстко підпорядкована вимогам станової ієрархії. Фактично не було прав та обов'язків індивіда, були права та обов'язки того стану, до якого він належав. Від станової приналежності залежали розмір та планування оселі, матеріал, крій та колір одягу, столовий раціон, форма зачіски тощо [2, с. 368].

Ідея права як така в Японії періоду сьогунату не існувала. Непривілейовані стани суспільства порівняно з привілейованими мали лише обов'язки, але аж ніяк не права. Не було повноцінних правових зв'язків і в межах одного стану. Японці з їх специфічним світоглядом не визнавали категоричне формулювання судових постанов та ригоризм правових норм [Спін., с. 369]. Мову можна вести швидше про комплекс норм, спрямованих на дотримання правил пристойності. Ці норми - гірі - регулювали взаємовідносини батька й сина, чоловіка й дружи-ни, братів й сестер, наймита й пана тощо. Гірі заміняли право, а подекуди й мораль. Людина боялася порушити не право, а гірі. «Все це, - писав відомий дослідник права Р. Давід, - робило право до недавнього часу непотрібним й навіть одіозним» [2, с. 369].

У царині зовнішньої політики Японія вперто намагалася дотримуватися політики самоізоляції, запровадженої серією законів у 30-х рр. ХVІІ ст.

Феодальна за своєю сутністю економіка країни базувалася на іригаційному рільництві. Основним виробником продукту було феодально залежне селянство (до 80 % населення), яке було змушене віддавати феодалу більше 2/3 врожаю. Ремесло й торгівля розвивалися мляво через існування системи гільдій та цехів. Економічним зв'язкам між окремими регіонами також заважала наявність внутрішніх митних кордонів. Наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. у надрах феодального ладу Японії спостерігається зародження капіталістичних відносин. Почали виникати мануфактури, з'явився прошарок так званих «нових поміщиків», які вели господарство за новими, капіталістичними засадами. Проте феодальні відносини гальмували капіталізацію країни.

У цілому Японія у ХІХ ст. знаходилася в стані системної кризи. Неспроможність сьогунату давати адекватну відповідь на потреби часу, занепад економіки, соціальні протиріччя та активний тиск ззовні імперіалістично налаштованих держав у середині ХІХ ст. привели Японію до загрози втрати національної незалежності.

Провідні індустріальні країни світу, передусім західноєвропейські та США, вступили в період імперіалістичного капіталізму. Відомий дослідник історії Японії Джеймс Л. Мак-Клейн зазначав: «Так звані великі держави … відчували необхідність у створенні колоніальних імперій, які б могли сприяти розвитку своїх метрополій. Починаючи з промислової революції XVIII століття, … торгівці, банкіри та промисловці намагалися збільшити особисті прибутки, постачаючи свої товари на заморські ринки й закуповуючи там сировину й продукти для продажу на території своєї країни … в останні десятиліття ХІХ ст., однак більш розповсюдженим методом державної політики стали імперіалістичні завоювання. Чимало країн почали використовувати усі свої адміністративні й військові ресурси для набуття колоній, протекторатів і сфер впливу, що дорівнювало надбанню багатства, могутності й престижу» [3, с. 423]. Сформувалася концепція, згідно з якою кожна успішна держава повинна створити свою власну колоніальну систему. Звідси імперіалістична агресія США та Західної Європи.

Не залишилася поза увагою колонізаторів і Японія. Першими успіху добилися США. 1854 р. їх військові кораблі під командою комодора Метью К. Перрі увійшли у затоку Едо й висадили морський десант. Нездатний до боротьби уряд Японії був змушений піти на поступки. У липні 1858 р. було укладено японо-американський договір (у літературі його прийнято називати Договором Харриса), відповідно до якого Японія відкривала для торгівлі з американцями свої порти, встановлювалася екстериторіальність американців у цивільних та кримінальних справах, запроваджувалися вкрай невигідні для країни тарифи й мита. Того ж року приклад США наслідували Велика Британія, Франція, Нідерланди та Росія. Японія потрапила у напівколоніальну залежність. За логікою наступним кроком повинна була стати повна втрата країною суверенітету й перетворення на колонію. Проте цього не сталося. Те, що відбулося, інакше як дивом назвати неможливо.

У середині ХІХ ст. стало очевидним, що пануюча еліта в межах традиційних структур не здатна вивести країну з кризи. Відтак, у південно-західних князівствах зародився рух за оновлення країни. Реформатори, або як їх називали «сісі», тобто «люди високих намірів», які претендували на роль нової еліти, оголосили символом занепаду режим сьогунату Токугава. Нато-мість символом оновлення було проголошено відновлення божественної влади тенно. 1868 р. внаслідок політичної та збройної боротьби режим сьогунату було повалено. Влада перейшла до рук тенно, а точніше, до невеликого кола реформаторськи налаштованих осіб, які фактично й були ідеологами та виконавцями перетворень. Метою реформ була модернізація країни за західними зразками та перетворення її на повноправного партнера провідних країн тогочасного світу. В основі перетворень лежали націоналістичні ідеї. Саме вони повинні були консолідувати націю та послугувати підґрунтям до масштабних перетворень політичних, економічних та соціальних інститутів країни. В японській традиції події 1868 р. й подальші перетворення набули назву Мейдзі-ісін, де Мейдзі - «яскраве правління» - офіційна назва правління імператора Муцухіто (1867-1912 рр.) з 1868 р., а ісін - реставрація, тобто реставрація Мейдзі. Малася на увазі реставрація імператорської влади. Наразі більш уживаним є термін “революція Мейдзі”, оскільки перетворення, що відбулися у Японії, за своєю сутністю були революційними. У суто феодальній країні фактично за декілька років було проведено масштабні реформи, які визначи-ли увесь її подальший розвиток як буржуазної. Сам уряд реформаторів називав період реформ ерою бунмей кайка («цивілізація та просвітництво»).

6 квітня 1869 р. під час інавгурації імператор Муцукхіто виголосив промову, в якій сфо-рмулював засади розвитку Японії. В основу імператорської політики було покладено документ, відомий історикам як «Хартія клятвених зобов'язань». Він містив наступні положення:

Повинні бути скликані дорадчі зібрання й усі державні питання слід виносити на вселюдне обговорення.

Усі стани населення об'єднуються, щоб спільними зусиллями сприяти розвитку економіки та добробуту.

Усі військові та цивільні чиновники, а також прості люди мають можливість «… здійснювати свої устремління й розвивати свою діяльність …».

Визначальні звичаї минулого будуть забуті, усі дії будуть відбуватися відповідно до чинних принципів міжнародного права.

Знання варто здобувати у всьому світі, сприяючи таким чином зміцненню основи держави.

Положення «Хартії» стали магістральними в розвитку Японії. Перший пункт мав на меті зберегти єдність нації шляхом залучення до управління державою широких кіл громадськості. Другий та третій пункти фактично декларували скасування феодалізму в царині суспільних та економічних відносин. Пункти третій, четвертий та п'ятий сигналізували Заходу та США про готовність Японії відмовитися від феодальних принципів у внутрішній та зовнішній політиці й грати за правилами, прийнятими провідними індустріальними країнами світу.

Першими заходами реформаторів стали перетворення, спрямовані на знищення тих феодальних елементів, які несли в собі відбиток системи сьогунату й, відповідно, підривали всевладдятенно. Вочевидь, ці зміни були доволі спонтанною відповіддю на потребу дня, а не складовою детально продуманого плану перебудови суспільства. Перш за все реформатори заходилися будувати нову структуру державного апарату. Вся влада передавалася Дадзокану - Великій державній раді. Саме Дадзокан до середини 80-х рр. був центральним органом виконавчої влади. Восени 1868 р. уряд приступив до реформування адміністративно-територіальної системи. У всі замкові міста було направлено імператорських чиновників, які повинні були наглядати за виконанням розпоряджень центральної влади. Протягом наступного року лідери нового режиму примусили даймьо здати свої документи на володіння доменами. Нарешті, у 1871 р. відповідно до імператорського едикту князівства взагалі скасовувалися, натомість вводилася система префектур. Спочатку країна поділялася на 302 префектури та три міста. З часом їх кількість зменшилася до 72, а потім - до 48. Очолював нові адміністративні одиниці губернатор, якого затверджував Дадзокан.

Улітку 1869 р. також було проведено реформу японської соціальної моделі. Відтепер су-спільство поділялося на три категорії - знатних людей, колишніх самураїв та простолюдинів. Знатними людьми, або кадзоку, стали приблизно 427 сімей колишніх даймьо. Колишні самураї вищих рангів набули статусу сідоку, нижчих рангів - соцу. Ці дві категорії становили лише 6 % від загальної чисельності населення держави. Селяни, торговці та ремісники, тобто простолюдини, об'єднувалися в єдину категорію - беймін (близько 90 % населення). Поза межами цих провідних категорій залишилися духівництво (1,75 %) та недоторкані (1,25 %) [3, с. 244]. Як бачимо, подібний формальний суспільний поділ, власне кажучи, не ліквідовував повністю феодальну станову систему, що, в принципі, і не було доцільним у непідготовленому до цих змін суспільстві. Однак протягом наступних декількох років уряд здійснив низку кроків, спрямованих на подальшу ліквідацію феодальних пережитків, які обмежували можливість соціальної мобільності населення. Зокрема, у 1871 р. недоторканих ввели у категорію беймін й дозволили обирати собі прізвища. Приблизно у той же час було дозволено відчуження орної землі, ліквідовано систему гільдій та цехів, знято заборону на шлюби між представниками різних станів. Помітним кроком на шляху до централізації країни стало впровадження до грошового обігу єдиної грошової одиниці - ієни, яка замінила усі 1694 грошові знаки, що їх використовували японці в період сьогунату. 1872 р. відбулася реформа освітньої системи. Країна поділялася на райони різних типів: університетські, середньої школи та початкової школи. Запроваджувалася обов'язкова чотирирічна освіта.

Важливим кроком у побудові буржуазного суспільства стала військова реформа. Зразком для реформи послугувала французька модель побудови армії. Відповідно до Указу про військову повинність від 10 січня 1873 р. усі чоловіки, досягши двадцятирічного віку, мусили три роки відслужити дійсну службу у збройних силах Японії. Не підлягали призову лише голови родин, єдиний нащадок у родинах селян та підприємців. Службу також можна було замінити грошовими виплатами до державного бюджету. Самурайські загони, що становили основу армії періоду сьогунату, розпускалися. Отже, самураї втрачали монополію на військову службу. Їх виключний статус захисників країни зник, а отже, зник і їх специфічний становий статус.

Протягом 1870-х рр. режим Мейдзі придушив опір опозиційних сил, сконцентрував у своїх руках владні повноваження й заклав міцні підвалини для подальшого розвитку країни.

Але самі шляхи розвитку залишалися невизначеними. Поставало питання, чи розробляти самостійно свою оригінальну державно-правову модель, чи намагатися будувати з себе аналог котроїсь із західних країн. І ось саме тут проявився специфічний японський характер. Японці заходилися детально, навіть прискіпливо, вивчати досвід Європи та США. Тисячі студентів, дипломатів, бізнесменів ретельно вивчали закордонний досвід, щоб потім після ретельного вдумливого аналізу взяти найкраще й запровадити вдома. Найбільш інформативним у плані вивчення західної культури стала експедиція Івакури Томомі, яка розпочалася 1871 р. Японська делегація була поділена на групи, кожна з яких мала власні завдання - вивчення конституцій та політичних систем, економічних моделей, освіти та науки тощо. Спочатку місія відвідала США. Після детального ознайомлення, а японці відвідували геть усе, від музею до в'язанці, місія переїхала до Європи. Тут японці побували у Ліверпулі, Римі, Марселі, Парижі, Санкт-Петербурзі та Стокгольмі. Додому делегація повернулася лише 1873 р.

Все те, що могло сприяти модернізації власної країни, японці негайно всебічно вивчали й намагалися запровадити. При цьому вони спромоглися уникнути сліпого безтямного копіювання західних зразків. З позитивного досвіду інших країн відбиралися лише ті моделі, які б найбільш органічно вписувалися в реалії японського буття. Спочатку за взірець було обрано Францію. Проте після того, як вона зазнала карколомної поразки під час франко-прусської війни 1870-1871 рр. та наступних революційних потрясінь, японці зосередили свою увагу на Німеччині. Як результат, буржуазна японська державно-правова система містила в собі, крім власне японських, елементи французькі та німецькі.

У 1873 р. було розроблено концепцію державного розвитку країни. На думку реформаторів, зокрема відомого політичного діяча Кідо, Японія повинна була стати конституційною монархією. Імператор буде вважатися джерелом влади, міністри - здійснювати владні повноваження від імені монарха, законодавча функція покладатиметься на двопалатний парламент. Однак процес перебудови йшов повільно. Традиційне східне суспільство вкрай важко піддавалося трансформації.

Важливою складовою перебудови країни стали системні зміни у праві. Існуюча феодальна система права з численними архаїчними елементами ще родоплемінного минулого аж ніяк не могла відповідати вимогам часу й реформ. Відтак, японці зосередили чималу увагу на перебудо-ві національної правової системи. Традиційно вважається, що основи модерної правової системи в Японії було закладено у період від 1868 р. до 1888 р. На початку перетворень реформатори намагалися пристосувати існуючу систему законів до нових потреб суспільства шляхом локальних змін та запозичення деяких правових інститутів китайського права. Але досить швидко стало зрозумілим, що феодальна сутність і власне японського, і запозиченого в Китаї права не відповідає потребам часу. Тож японським правникам довелося приступити до масштабного рецепіювання західноєвропейського права. Щоб не потрапити у колоніальні лабети, Японія була змушена поспішати. Тож часу, аби відпрацювати англійську систему, не було. Швидше було прийняти у стислі терміни кодекси. За взірець було обрано Францію, чия правова система вважалася однією з найдосконаліших у тогочасному світі. Консультантами до країни було запрошено французьких правників, зокрема професора Паризького університету Г.Е. Буассонада.

Перш за все японці приступили до модернізації системи судочинства, кримінального та кримінально-процесуального права. У 1872 р. розпочалася робота з приводу розбудови нової системи судів та прокуратури. Нова організація виокремлювала суд та прокуратуру з адміністративного апарату держави. Однак повної незалежності судів не сталося. Вищою судовою інстанцією ставав суд міністерства юстиції. Його головою був міністр юстиції. До компетенції міністра належало також право призначати та звільняти суддів. Він же затверджував вироки у справах політичного спрямування. Місцеві суди також контролювалися представниками державного адміністративного апарату. Лише 1875 р. в Японії було організовано Верховний суд. Його голова ніяких інших функцій, крім суддівських, не мав, а 1877 р. чиновникам з адміністративних органів було заборонено брати участь у суддівстві. Впроваджувалися й інші елементи незалежності судової влади. Зокрема, суддя не міг бути відсторонений від виконання своїх обов'язків інакше, як через доведений кримінальний чи дисциплінарний злочин. У цілому ж конструювання судової системи Японії спиралося на французькі зразки.

Всебічне й уважне вивчення досягнень правової думки Західної Європи спричинило перегляд кримінально-процесуального законодавства. Зокрема, впроваджувався принцип порушення переслідування державою в особі прокурора за скоєння кримінальних злочинів, заборонявся розгляд справ без попереднього порушення обвинувачення тощо. У 1872 р. була дозволена присутність на суді представників преси. Крім того, суди відокремлювалися від прокуратури, скасовувався такий пережиток феодалізму, як врахування станової приналежності сторін у судових справах, впроваджувався інститут захисників. 1874 р. було накладено часткове обмеження на застосування фізичного катування, а з 1879 р. воно повністю заборонялося.

У 1880 р. було прийнято кримінальний кодекс. В основу кримінально-процесуального права Японії було покладено французький кримінально-процесуальний кодекс 1808 р. Кримінальний кодекс нараховував 430 статей й поділявся на чотири книги. Вперше в японському праві чітко формулювалися наступні принципи: «закон не має зворотної сили», «немає злочину без вказівки на це в законі». Загальна частина визначалася чітким формулюванням абстрактних понять. Із кримінального права вилучалися такі види покарання, як кваліфікована смертна кара, тілесні та ганебні пока-рання. Попри чимало позитивних новел, що їх було внесено в японське кримінальне право новим кодексом, стрижнем права залишався принцип жорстокого покарання та залякування. Впроваджувалося дев'ятнадцять видів покарань (основних та додаткових).

Тривалий час в Японії залишалася нерозв'язаною проблема реформування цивільного права. Розроблений за французьким взірцем Цивільний кодекс 1890 р. не був прийнятий. Лише 1898 р. набув чинності Цивільний кодекс, який містив у собі елементи французького, німецького та власне традиційного японського права. Норми останнього врегульовували передусім шлюбно-сімейні відносини. І тут ми вочевидь вбачаємо потужний вплив традиційного для далекосхідного права конфуціанства. Фактично абсолютна необмежена влада в межах сім'ї передавалася батькові чи чоловікові.

У цілому ж можемо зазначити, що наприкінці ХІХ ст. Японія сформувала свою національну систему буржуазного права. Це суттєво прискорило капіталізацію японського суспільства й дозволило йому ефективно вийти на світову арену. Тепер вона була не відсталою, такою, що потребує «батьківської» опіки, а навпаки, динамічною, здатною до швидких конструктивних перетворень амбіційною державою.

Перебудова держави відбувалася в умовах надзвичайного зростання громадської активності суспільства. Її проявом стала поява різноманітних політичних партій та організацій. Зокрема, у 1874 р. утворилися Народна партія патріотів (Айкоку Кото), Спілка самодопомоги, у 1875 р. - Спілка патріотів, у 1880 р. - Ліга за створення національного зібрання (Коккай Кісей Дьомей), у 1881 р. - Ліберальна партія (Дзіюто), у 1882 р. - Конституціональна партія реформ (Ріккен Кайсінто), Конституціональна імперська правляча партія (Ріккен Тейсейто). Утворення політичних партій, їх діяльність, виборчі перегони сприяли розвитку політичної культури в країні й закладали підвалини для її подальшої демократизації. Саме внаслідок політичного протистояння між окремими політичними силами керівна верхівка у жовтні 1881 р. у рескрипті від імені імператора була змушена зробити заяву, що: «Ми зберемо представників й відкриємо Національне зібрання у 23-й рік Мейдзі (1890 р.)» [3, с. 284]. Від цього часу і японський уряд, і численні політичні партії та організації розпочали цілеспрямовану розробку конституційних проектів.

У царині розбудови конституційного ладу зразком для Японії було обрано Пруссію. Як і Японія, вона була монархією, і там, і там зберігалися чисельні феодальні пережитки, зокрема відсутність адміністративно-територіальної єдності. Офіційно очолив розробку конституції політичний лідер реформаторів Іто Хіробумі. Очолювана ним делегація японських політиків та науковців відвідала Європу. Метою поїздки було «… проведення якомога більш детального дослідження конституційного уряду у його різноманітних аспектах, і зокрема, вивчення теорій і думок, що їх наразі сповідують найбільш впливові особи» [3, с. 393]. Перш за все Іто цікавив Берлін. Тут він провів консультації з такими знаними правниками, як Рудольф фон Гнайст та Альберт Моссе. Надалі у Відні він зустрівся із Лоренцо фон Штейном. У Лондоні японці про-слухали курс лекцій Герберта Спенсера. Результатом перебування у Європі стало тверде переконання Іто Хіробумі та його прибічників у необхідності будувати державну модель, що її Іто називав «конституційний рехтсштаат» («правова держава»). Її стрижнем повинна була стати влада імператора, яка традиційно була центром тяжіння в японській політичній культурі. Подібна система, як наполегливо наголошувала тогочасна пропаганда, була «кокутай» («національною сутністю») японського суспільства.

11 лютого 1889 р. на урочистій церемонії імператор дарував конституцію японському народу. Цікаво, що дата цієї події була обрана дуже символічно. За японською міфологією, саме цього дня у 660 р. до н. е. Дзімму заснував японську державу, і цей день в Японії вважався святковим. 29 листопада 1900 р. конституція набула чинності. Вона мала низку специфічних рис. Зокрема, текст основного закону містив у собі одночасно й елементи традиційної японської політичної культури, наприклад, міфологічну конструкцію про тисячолітню династію тенно або сакральну - про святість імператора, й модерні політичні постулати. Крім того, попри наявність політичних партій, у тексті не було згадок про принципи формування владних структур партією, яка була лідером у парламенті. Нарешті, конституція була октройованою.

Перші 17 статей першого розділу були присвячені імператору. Вже перша стаття проголошувала Японію імперією, на чолі якої стоїть династія імператорів, «безперервна у вічності». В подальшому текст конституції містив такі епітети імператора, як «священний та недоторканний» (ст. 3). Імператор наділявся верховною владою (ст. 4). Усі інші статті конкретизували владні повноваження імператора. Зокрема, він відкривав, переривав роботу та розпускав парламент (ст. 7). Імператор давав санкцію на визнання законів та їх впровадження (ст. 6). Відповідно до ст. 8 монарх мав право видавати « … імператорські укази замість законів.». Крім того, імператор вважався верховним головнокомандуючим збройних сил, він наділявся правом оголошувати війну, укладати мир та міжнародні договори, оголошувати стан облоги, визначати чисельність армії та флоту, надавати дворянство, чини, ордени та інші відзнаки, оголошувати амністію, помилування, пом'якшення кари й поновлення у правах, призначати й звільняти всіх військових та цивільних чиновників. Судова влада здійснювалася іменем імператора (ст. 57).

Наділяючи імператора доволі широкими владними повноваженнями, конституція в той же час, щоб запобігти встановленню деспотичної влади монарха, впроваджувала й певні обмеження його влади. Зокрема, імператорські укази не могли вносити зміни до чинного законодавства (ст. 9), а ст. 8 проголошувала, що «… імператорські укази мають бути подані до імперського парламенту в найближчу сесію і, якщо імперський парламент їх не схвалить, мають бути оголошені урядом недійсними на майбутній час».

Другий розділ конституції було присвячено «правам й обов'язкам підданих». Найважливішими обов'язками підданих були сплата податків та військова служба (ст. 20, 21). Показово, що розділ починався саме з обов'язків підданих, а не з їхніх прав. Конституція проголошувала цілу низку прав. Це право на недоторканність житла; захист від незаконного вторгнення та обшуку; гарантувалося, що покарання може відбутися тільки за відповідним рішенням суду; «не-доторканність» власності; вільне віросповідання; свобода слова, листування, публікацій, зі-брання й організацій, вибору місця проживання. Стаття 19 проголошувала, що будь-який підданий Японії «… має однаковий доступ до цивільних і військових посад і до всякої іншої публічної служби». Як бачимо, в конституції проголошувався комплекс базових буржуазних громадянських прав і свобод. У той же час більшість цих прав не гарантувалася беззастережно. В кожній статті обов'язково наголошувалося, що права і свободи надаються лише в межах чинного законодавства або особливих правил. Ідеолог японського конституціоналізму Іто вважав, що «під час виникнення небезпеки Держава мусить без усяких коливань пожертвувати частиною законів і прав підданих» [3, с. 303]. Слід звернути увагу на той факт, що за підданими визнавалися лише ті права, які милостиво пожалував імператор. Про природні права не йдеться.

Розділ третій містить статті щодо парламенту імперії. Парламент складався з двох палат: палати перів і палати депутатів (ст. 33). До палати перів входили представники вищих аристократичних кіл: членів імператорської родини, дворян та осіб, призначених особисто імператором (ст. 34). Палата депутатів обиралася населенням тільки з заможних прошарків суспільства (ст. 35). Обидві палати парламенту мали право законодавчої ініціативи (ст. 38), але закони не набувають чинності без відповідної санкції імператора (ст. 7).

Четвертий розділ конституції був присвячений вищим органам виконавчої влади. В ньому не зустрічається понять «уряд», «кабінет міністрів» тощо, хоча в інших статтях конституції поняття уряду зустрічається. Міністри могли давати лише поради монарху й несли відповідальність перед ним (не перед парламентом), але кожен окремо. Стаття 55 передбачала впровадження принципу контрсигнатури: «Всі закони, імператорські укази та акти усякого роду, які стосуються державних справ, мають бути скріплені державним міністром». Таємній раді надавалися дорадчі функції. Ініціатива в цій справі належала імператору.

Судовій владі присвячено п'ятий розділ. Судді могли бути усунені з посад тільки за карні вчинки відповідно до рішення кримінального або дисциплінарного суду. Розгляд справ та оголошення вироків мусили бути публічними.

Шостий розділ називався «Про фінанси». Стаття 64 наголошувала, що прерогатива затверджувати бюджет належить парламенту. В той же час у випадку невідкладеної необхідності уряд може здійснювати необхідні фінансові заходи шляхом видання відповідних імператорських указів (ст. 70).

Останнім, сьомим розділом, виголошуються додаткові постанови. В ньому найважливішим є положення статті 73 про те, що будь-які зміни до конституції можливі виключно з ініціативи імператора.

У японській мові є вислів «нама-біраке», що означає «цивілізовано, але не повністю». Він якнайкраще характеризує конституцію 1889 р. Вона, безперечно, не може бути названа демократичною [4, с. 198-199]. Та й не завжди влада дотримувалася букви та духу основного закону країни. Проте для Сходу сам факт появи конституції був подією неординарною. І Японія однозначно була сприйнята західним суспільством як потенційний партнер.

Отже, революція Мейдзі, ряд радикальних реформ, які кардинально змінили Японію, дозволили їй не тільки уникнути колоніальної залежності, а більше того, самій почати формування своєї власної колоніальної імперії. На початку ХХ ст. Японія посіла почесне місце у клубі світових лідерів. Подальша історія країни знала злети й падіння. Катастрофа Другої світової війни прискорила вестернізацію японського суспільства. Наразі навряд чи можна мати сумнів щодо магістральних шляхів перспективного розвитку країни. Він обумовлений західними державно-правовими принципами. Проте Японія і після реформ 70-80-х рр. ХІХ ст., і після Другої світової війни зберігає своє власне національне «Я». І це виявляється не тільки у шануванні власної історії, культури тощо. Згадуваний вже Р. Давід вважає, що попри капіталізацію японського суспільства, право і публічне, і приватне «…скопійоване за західними зразками, фактично регулює лише незначну частку суспільного життя Японії» [2, c. 372]. Традиційно японці воліють вирішувати суперечки не в залі судових засідань, а через домовленість сторін. У таких випадках закон передбачає широке використання різноманітних мирових рішень. Усвідомлення права як необхідної складової буття суспільства не притаманне японцям. У цьому питанні вони мало відрізняються від своїх пращурів часів сьогунатів.

Список використаної літератури

державний правовий феодальний колонізатор

1. Харитонов Є.О. Історія приватного права Європи: Східна традиція. - Одеса, 2000.

2. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. - М., 1997.

3. Мак-Клейн, Джеймс Л. Япония. От сегуната Токугавы - в ХХІ век. - М., 2007.

4. Тадагава Сейдзо. Конституция Японии 1889 г. и «модернизация» страны // Правоведение. - 2003. - № 4. - С. 193-199.

Размещено на Allbest.ru