Реформування місцевого самоврядування та децентралізація у Франції у 80-х рр. ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Реформування місцевого самоврядування та децентралізація у Франції у 80-х рр. ХХ ст.

Маринів А.В.

аспірант кафедри державного будівництва

Постановка завдання. Протягом усієї останньої третини ХХ і початку ХХІ ст. французький політичний клас поступово переконувався у тому, що надмірний централізм, що з давніх давен властивий адміністративній системі країни, все більше відживає себе. Паралізуючи місцеву ініціативу, він явно гальмував адаптацію економічних структур до вимог європейської інтеграції і глобалізації. Разом з тим, відсутність можливості вирішувати локальні проблеми на місцях, підняття їх до рівня центральних державних інститутів розколювали еліти, посилювали напругу між верхами і низами, викликаючи особливе напруження політичної системи після значного посилення виконавчої влади внаслідок законодавчої реформи Конституції 1958 р. Єдиним способом надати системі більшу гнучкість і ефективність могла лише глибока адміністративна децентралізація [1, с. 302].

Історія V республіки у Франції - це історія децентралізації та розширення прав місцевого самоврядування. Особливо актуальним це питання стає для України, яка тільки починає цей шлях, оскільки жодних змін так і не було внесено до Конституції України з цього приводу, попри багато відповідних спроб, а також децентралізаторських змін у звичайному законодавстві. Саме тому французький досвід V республіки цікавий для України, оскільки саме французьку модель місцевого самоврядування намагаються взяти за взірець.

Ступінь розробленості проблеми.

Окремі аспекти зазначеної проблематики знайшли своє відображення у працях таких вітчизняних і зарубіжних вчених, як О.В. Болотіна, В.М. Васютинський, М.В. Єгорова, Ж. Доменак, Я.Ю. Старцев та інших.

Метою статті є з'ясування особливостей реформування місцевого самоврядування та децентралізації у Франції у 80-х рр. ХХ ст. Завданнями статті є: з'ясувати причини реформ 80-х рр. ХХ ст. у Франції у сфері децентралізації; розкрити сутність реформ у вигляді скасування опіки, створення регіонів як територіальних колективів та надання влади виборним органам; з'ясувати наслідки ухвалених змін та можливості використання французького досвіду в Україні.

Виклад основного матеріалу. Якими були об'єктивні причини необхідності децентралізації у Франції? По-перше, до 70-80-х рр. стала досить очевидною неефективність централізованого управління у багатьох питаннях, пов'язана з неповороткістю державної бюрократичної машини, столичним, тобто спотвореним і приблизним баченням місцевих проблем, надто великою кількістю проміжних етапів між прийняттям рішення і його реалізацією. По-друге, централізована система управління стала оцінюватися як недемократична: спад активності виборців, що намітився у 70-х рр., став одним з проявів кризи сучасної держави як держави демократичної і зростання аполітизму громадян. У цій ситуації розвиток місцевого самоврядування виявляється основним способом зробити управління більш демократичним, а населення - більш політично організованим і активним [2].

Ідея децентралізації набувала популярності, передусім, у таборі лівої опозиції, де її відстоював впливовий «Клуб Жана Мулена», що об'єднував молодих технократів з реформаторськими поглядами. Цим настроям сприяли успіхи лівих партій на виборах в органи місцевого самоврядування, які прагнули грати роль противаги знизу безроздільному домінуванню правих у верхніх ешелонах влади. Якщо у 1971 р. соцпартія контролювала мерії 46 міст з населенням вище 30 тис. жителів, то у 1978 р. - вже 81 (праві - відповідно 117 і 61). Соціалісти стали мерами таких великих міст, як Марсель, Лілль, Рубе, Бельфор, Ренн, Гренобль, Нант, Лимож, Монпельє, Кленмон-Ферран [1, с. 304].

У «соціалістичному проекті» Французької Соціалістичної Партії прямо вказувалося на необхідності посилення місцевих органів самоврядування і надання громадянам права брати безпосередню участь у вирішені проблем їхнього повсякденного життя [3, с. 199].

Ставлення лівих партій до реформування архаїчної системи місцевого самоврядування пройшло еволюцію, на відміну від поглядів правих, що залишилися на традиційних позиціях захисту її непорушності. Французькі соціалісти, значно укріпивши свої позиції на місцях після кантональних і муніципальних виборів, що відбулися за декілька років до їхнього приходу до влади, почали активно виступати на захист ідей децентралізації державної влади. Користуючись авторитетом і маючи реальну владу у комунах і департаментах, соціалісти були життєво зацікавлені у розширенні своїх повноважень і зменшенні опіки з боку центральної влади.

Коли Міттеран був міським головою Шато-Шинон і президентом генеральної ради Ньєврі, він зазнавав втручання префектів. Як Президент Міттеран бажав одного разу покінчити з усіма префектами, але, урешті-решт, задовольнився величезною передачею влади та ресурсів з Парижа місцевим органам, що було першим таким зрушенням після Революції, яка відбулася два століття тому [4, с. 384].

Ф. Міттеран чудово усвідомлював реальне становище у провінції, оскільки на особистому прикладі відчув весь тягар тиску зі сторони представників вищих державних органів: від паризьких чиновників до префекта. Його обіцянки домогтися обрання членів регіональних рад на прямих виборах, анулювати владу префектів над місцевим самоврядуванням і надати особливий статус Корсиці набули у Франції сприятливого резонансу [3, с. 200]. Реформа входила у передвиборні обіцянки президента Міттерана та були опубліковані під назвою «110 пропозицій для Франції» [5, с. 32].

З перемогою лідера соціалістів Ф. Міттерана на президентських виборах 1981 р. децентралізація, що фігурувала в його передвиборній програмі, стала одним з основних пріоритетів лівого уряду Пьєра Моруа, де нею безпосередньо зайнявся міністр внутрішніх справ Гастон Деффер. Оскільки прем'єр був багато років мером Лілля, а його міністр - Марселя, вони обидва мали особистий конфлікт відносин місцевих органів влади з центром і прагнули виправити дисбаланс між ними. З врахуванням того, що наступна ротація влади може знов повернути правим контроль над центральними державними інститутами, соціалісти прагнули завчасно закріпити свої провінційні тили на майбутнє.

Пакет з 21 законопроекту щодо перебудови відносин між центральною і місцевою владою був підготовлений у стислі строки. 28 січня 1982 року депутати Національних зборів схвалили його в останньому читанні, через два місяці він був підписаний і набув чинності. Наріжним каменем став закон 82-213 від 2 березня 1982 р. «Про права і свободи комун, департаментів і регіонів», що встановив правові рамки процесу децентралізації [1, с. 304].

Включивши у свою політичну програму ідею обрання місцевих органів виконавчої влади, соціалісти змогли втілити її у життя тільки через 10 років [6, с. 119-120]. Уряд П. Моруа вперше за останні 100 років провів одну з найважливіших структурних реформ із децентралізації державної влади, надавши комунам, департаментам і регіонам широкі повноваження у вирішенні питань, що зачіпали безпосередньо їх інтереси. Причому передача державою частини своїх повноважень місцевим органам супроводжувалася як переходом до їх відання відповідних структур з усім фінансовим забезпеченням, так і розширенням їх компетенції [3, с. 198]. Фактично ухвалені у рамках процесу децентралізації публічної влади нормативно-правові акти надали значно більшу автономію в ухваленні рішень муніципальному рівню публічного управління, розподіливши адміністративні та бюджетні повноваження між центральною та місцевими владами на користь останніх [7, с. 79].

Закон від 2 березня 1982 року свідчив про повний відхід від старої організаційно-правової основи, бо нові принципи, закладені у цьому законі, конкретним чином змінили умови функціонування органів місцевого самоврядування. Паралельно з реформою відбувається реорганізація неконцентрова- них управлінських структур.

Реорганізація адміністрації здійснюється на основі трьох абсолютно нових принципів, що дозволяє назвати реформу новою децентралізацією. По-перше, руйнується традиційна концепція організації департаментів і регіонів, оскільки за новим законом виконавча влада на цих рівнях передається головам місцевих представницьких органів. По-друге, регіон наділяється статусом повноправної адміністративно-територіальної одиниці. Нарешті, скасована опіка і замінена на наступний контроль за ухваленими актами органом адміністративної юстиції [5, с. 32].

Передача виконавчої влади виборним органам.

Передача виконавчої влади виборним органам місцевого самоврядування є одним з найважливіших елементів реорганізації департаментів і регіонів з часів Третьої Республіки. Реформа на рівні департаменту ознаменувала кінець епохи, коли адміністративна організація базувалася на тісному зв'язку між державним представництвом і місцевими інтересами і на примирення місцевого політичного представництва і загальнонаціональних інтересів під егідою префекта. Зникає парадоксальність статусу префекта, який практично поєднував дві посади, будучи одночасно представником і держави, і органу місцевого самоврядування департаменту. Парадокс цей не вдавалося усунути раніше, навіть не дивлячись на відповідні положення Конституції 1946 року [5, с. 33]. Отже, виконавча влада на департаментському і регіональному рівнях переходить від представника держави - префекта до обраного голови представницького зібрання (асамблеї) [6, с. 119-120].

Регіон як нова адміністративно-територіальна одиниця.

Закон змінив висхідну ще до Наполеона дворівневу систему адміністративно-територіального поділу країни на комуни і департаменти (у 1982 р. перших нараховувалося 36 433, других - 96 у метрополії плюс 4 заморські). Відповідно до закону 22 регіони, що були створені десятиліттям раніше у складі декількох департаментів плюс 4 заморські, перетворилися з консультативних органів при регіональних префектах у повноправні «територіальні колективи». їх населення стало обирати регіональні ради на чолі з головою, який мав у розпорядженні власний бюджет [1, с. 304].

Згідно з реформою 2 березня 1982 року, регіон наділяється статусом адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюються норми загального права територіальних колективів. Регіон отримує право на створення власного представницького органу - регіональної ради, що обирається загальним прямим голосуванням. Однак перші вибори у регіональні ради почалися тільки через чотири роки, 16 березня 1986 року. Регіону передавалися широкі і різноманітні повноваження, але специфічні за характером. Знову отримала підтвердження компетенція регіону щодо вирішення питань економіки, планування, освоєння підконтрольних територій. У зв'язку з виділенням регіону у самостійну одиницю виникла проблема його співвідношення з іншими територіальними підрозділами і насамперед з департаментом. Крім іншого, регіон з'явився саме тією структурою, яка найкращим чином пристосована до вирішення завдань об'єднання Європи і реалізації загальноєвропейських програм розвитку [5, с. 34].

Закон № 82-213 від 2 березня 1982 року передбачив, що регіони стають територіальними колективами, діяльність яких управляється радами, що обираються на основі прямих загальних виборів [6, с. 117]. Ці вибори, передбачені законом від 10 липня 1985 року, вперше пройшли 16 березня 1986 року. Регіони поряд з департаментами і комунами стали повноцінними адміністративно-територіальними одиницями Франції. До 1982 р. регіональні ради формувалися шляхом непрямих виборів. У колегію вибірників входили депутати Національних зборів від цього регіону, мери великих міст і представники, призначені іншими мерами і генеральними радами [6, с. 118].

Скасування опіки.

До реформи недовіра держави до територіальних колективів мала конкретне втілення у вигляді системи опіки, що здійснювалася у попередньому порядку префектом. Основна мета опіки полягала у забезпеченні дотримання законності публічними юридичними особами. Опіка могла здійснюватися або щодо представників адміністрації або органів, або стосовно актів. Формами здійснення опіки були: скасування або схвалення актів чи рішень. Рішення органу опіки належали до адміністративних актів і могли бути оскаржені до адміністративного суду [6, с. 119-120].

Проведена реформа повністю відповідає логіці модернізації, яка полягає у зміцненні самостійності органів місцевого самоврядування. Насправді опіка була набагато менш жорсткою, ніж могла б бути при буквальному прочитанні текстів закону. Але навіть, попри цю обставину, сам факт нагляду з боку державного представника виглядав як анахронізм, несумісний із сучасною концепцією децентралізації. Тому скасування опіки, навіть неповне, мало величезне символічне значення. Скасування опіки призвело до перегляду як ролі префекта, так і сукупності відносин між державою і територіальними колективами. Опіка замінена законодавцем на наступний контроль адміністративним судом законності прийнятих актів. Проте, всупереч первісній інтерпретації закону, представник держави зберіг за собою право на застосування погоджувальної процедури і на регулювання за допомогою передачі в органи адміністративної юстиції актів місцевої влади, які він вважає такими, що суперечать закону [5, с. 34].

Справа у тому, що Конституційна Рада у своєму рішенні від 25 лютого 1982 року вирішила, що делегат уряду повинен зберігати права, що передбачені статтею 72 Конституції, а саме, право бути сповіщеним і право передавати справи на розгляд суду. Таким чином, префекту зобов'язані вручити найбільш важливі акти, які у протилежному випадку не будуть прийматися до виконання. У законі від 22 липня 1982 року було враховано це рішення Конституційної Ради [5, с. 68].

Отже, опіка в особі префекта апріорі (tutelle a priori) над законодавчими рішеннями асамблеї перетворюється в ініційований префектом судовий контроль апостеріорі (tutelle a posteriori). Найбільш важливі акти, прийняті місцевими асамблеями, стають обов'язковими для виконання тільки за подвійної умови: вони повинні бути опубліковані і передані представнику держави - префекту, який може протягом двох місяців звернутися до адміністративного суду [6, с. 119-120].

Такий підхід досить символічно був пов'язаний також із формальною ліквідацією самої посади департаментського префекта, який тепер перетворювався на комісара республіки і з точки зору виконавчих повноважень ставав тепер координатором міністерських служб.

Реформа також стосувалася передачі повноважень місцевому самоврядуванню. У 1982 році адміністративні повноваження місцевого характеру були передані мерам комун, головам генеральних і регіональних рад. Замість цільових державних дотацій територіальна одиниця отримує глобальну фінансову субсидію, якою вільно розпоряджаються виборні органи.

Одночасно з передачею деяких повноважень від держави місцевому самоврядуванню передані фінансові, кадрові та технічні засоби, необхідні для їх виконання. Передача повноважень проводилася по частинах і відповідно до призначення, притаманного кожному рівню адміністративної влади. Вона торкнулася насамперед департаментів і регіонів. Зміни у меншій мірі торкнулися комун, на які вже була покладена відповідальність за вирішення низки питань місцевого характеру. Однак їм було передано широке коло компетенції у сфері міського будівництва [6, с. 121].

У ході передачі повноважень була визначена роль кожного адміністративного рівня. На регіон покладалося вирішення довгострокових проблем (економічне планування, планування в області оснащення, професійної освіти). Департамент взяв на себе функції надання послуг населенню та дії у рамках професійної солідарності (соціальна допомога, облаштування сільської місцевості, шкільний транспорт). Комуни забезпечують прямий контакт адміністрації з місцевим населенням (робота бібліотек, музеїв, громадського транспорту, питання міського розвитку).

Місцеве самоврядування наділяється юридичною та фінансовою самостійністю: повністю відсутні ієрархія і підпорядкованість між його рівнями. Децентралізація влади надала свободу дій територіальним колективам, конституційно закріпивши їх самостійність [6, с. 122].

Поступове зміщення акцентів від місцевого управління до самоврядування має на увазі, у французькому випадку, важливу характеристику, закріплену законодавчо (закон від 02.03.1982 р): не існує ніякої ієрархії між територіальними общинами, ніякого контролю одного рівня влади над іншим. Всі місцеві спільноти взаємонезалежні юридично і підконтрольні тільки державі. Жодне з утворень не може давати вказівок іншому [2].

Законом № 83-8 від 7 січня 1983 р «Про розподіл компетенцій між державою і комунами, департаментами і регіонами» були визначені принципи і порядок розмежування повноважень між комунами, департаментами, регіонами та державою у різних сферах соціального, економічного та культурного життя. Передача державних функцій місцевим органам супроводжувалася передачею їм відповідних служб, майна і коштів. Розширено права місцевих органів в області підготовки та прийняття бюджету. Передбачено новий порядок фінансування місцевих органів. Також законом № 84-53 від 26 січня 1984 р. «Про місцеву публічну службу» чиновники місцевих органів прирівняні до чиновників державної служби [6, с. 122].

Справді, реорганізація органів місцевої влади, розпочата у 1981 році, призвела до фундаментальної перебудови моделі управління. Даний процес тісно пов'язаний з політикою модернізації державного устрою і зміцнення демократії. Організаційно-правові наслідки змін, що відбулися, надзвичайно різноманітні. Так, істотно перетворилися відносини між центральною і місцевою владою. Після десяти років дії закону про децентралізацію були прийняті нові рішення, оформлені, зокрема, у законі від 6 лютого 1992 року про територіальної адміністрації Республіки [8, с. 70].

У період з 1982 по 1986 роки реформа отримала законодавче забезпечення завдяки ще низці актів. 31 січня 1982 року було ухвалено два закони про особливий статус Парижа, Ліона і Марселя. Перший стосувався адміністративної організації, другий - порядку обрання до рад [5, с. 83].

Закони від 07 січня і 22 липня 1983 року усунули адміністративну опіку, залишивши лише фінансовий вплив у суворо визначених питаннях (наприклад, регіон не має права здійснювати опіку над департаментом або комуною, хоч фінансує сферу освіти й культури; департамент не може здійснювати опіку над комунами, хоч фінансує соціальні питання, охорону здоров'я, сільський транспорт тощо). Крім того, було пом'якшено адміністративний контроль центру над місцевими представницькими органами. З метою реалізації політики децентралізації територіального управління були прийняті Закон про розподіл компетенції між комунами, департаментами, округами й державою та Закон про розподіл джерел фінансування.

Відносини між трьома рівнями «територіальних колективів» тепер будуються не на вертикально-ієрархічному принципі підкорення менших більшим, а на підставі розподілу компетенцій і джерел коштів, що необхідні для виконання їхніх обов'язків. Так, регіональна рада відповідає за інвестиції в економічний,, соціальний, культурний розвиток свого регіону, облаштування його території, тобто в інфраструктуру, допомогу приватним підприємствам, створення робочих місць, середню освіту і професійне навчання. На департамент покладені завдання обладнання сільських місцевостей, сприяння закладам культури, навчальним закладам рівня коледжів (неповна середня школа), соціальній сфері, охороні здоров'я, торгівлі, риболовству, портовому господарству, а також виділення ділянок під промислові зони і стан департаментської дорожньої мережі. Комуна відає міським господарством, житловим будівництвом і благоустроєм, навчальними школами, дошкільними закладами, реєстрацією актів цивільного стану тощо.

Важливою складовою реформ 80-х років стало визначення статусу 800 тис. службовців територіальних колективів, які прирівнювалися до державних по рівню окладів, вислузі років, пенсійному забезпеченню (закон від 26 січня 1984 року).

Закон від 7 січня 1983 р. визначив порядок фінансування комун, департаментів і регіонів при виконанні ними нових функцій, що передаються державою. їхні доходи складаються як з місцевих податків і зборів (на автомобілі, землю, житло тощо), так і з дотацій із держбюджету, але під суворим контролем місцевих відділень державного казначейства, що підкоряється Міністерству фінансів [1, с. 35].

Паралельно відбувається реорганізація деконцентрованих управлінських структур. Реформа 1982 року не передбачає відмови від принципу присутності державної влади на місцях. Іншими словами, посилення місцевого самоврядування не повинно супроводжуватися ослабленням влади держави. Реформою закладається лише новий метод розподілу компетенції між різними суб'єктами місцевої влади [8, с. 74]. Франція зберігає від колишнього методу специфіку територіальної організації, відмінну від територіальної організації інших європейських держав. Збереження присутності держави на місцевому рівні виражається у посиленні влади префекта в ім'я забезпечення єдності та узгодженості виконання урядових рішень.

Нове коло повноважень префектів, як департаментського, так і регіонального рівня, описане у законі від 2 березня 1982 року, де префекти названі комісарами республіки. У цих документах сказано, що комісар республіки є представником держави, винятковим делегатом уряду і прямим представником прем'єр-міністра і кожного з міністрів. Крім винятковості представництва, дані тексти стверджують принцип єдиноначальності, оскільки на префекта покладається вже не тільки координація діяльності галузевих служб, а й керівництво ними. Префект є прямим начальником керівників цих служб.

Влада префекта підкріплюється численними привілеями: йому одному можуть делегувати свої повноваження міністри, він є одноосібним нижчестоящим розпорядником для галузевих служб і він один уповноважений підписувати від імені держави угоди між місцевими суб'єктами. Даними повноваженнями префект наділений з метою не допустити, щоб керівники галузевих служб встановлювали прямі відносини або зі своїми міністерствами, або з делегатами місцевих виборних органів. Декретами 1982 на делегата уряду покладаються також нові обов'язки у фінансовій, господарській і соціальній сферах: префект притягнутий до впровадження політичних програм по освоєнню підконтрольних територій, планування, реалізації державних заходів з виконання плану розвитку країни, розміщення продуктивних сил і освоєння території. Тільки за участю префекта можуть прийматися рішення за клопотаннями, що розглядаються державними службами, про виділення фінансової допомоги на інвестування, розвиток або реорганізацію підприємства, а також рішення, що приймаються від імені держави стосовно підприємств, чиє становище може призвести до дестабілізації місцевого ринку зайнятості. Нагадаємо, що префект є відповідальною посадовою особою, що призначається декретом президента країни за поданням ради міністрів. Виконання префектом своїх обов'язків може бути призупинено у будь-який момент. Префект департаменту зазвичай призначається на строк від двох до чотирьох років [5, с. 35-36].

Декрет від 10 травня 1982 року про посилення прерогатив префекта передбачив безпосереднє здійснення префектом керівництва галузевими службами [6, с. 119; 8, с. 67]. Представника державної влади на місцях знову названо префектом у декреті від 29 лютого 1988 року [5, с. 35].

Отже, інститут уповноважених представників не зник, а у чомусь навіть укріпився [1, с. 305]. Перерозподіл обов'язків між префектурами і виборними органами звільнило їх від маси адміністративних обов'язків, надавши можливість зосередитися на головних завданнях: гарантії дотримання законів, підтримання громадського порядку, боротьбі зі злочинністю, співробітництві з територіальними колективами і приватним сектором при реалізації довгострокових спільних планів соціально-економічного розвитку регіону на договірній основі [1, с. 306].

Паралельно з розширенням повноважень префекта відбувається посилення деконцентрації як системи організації діяльності держави. Метою реформи неконцентрованих органів була така: в умовах розвитку децентралізації держава повинна мати на місцях досконалу і ефективну систему неконцентрованого управління, ключовою ланкою якої повинен стати комісар республіки. Деконцентрація є, таким чином, породженням децентралізації. Законом 1982 року засновується міжміністерський комітет із територіальної адміністрації (СІАТЕЯ), завданням якого є розробка заходів із деконцентрації. Цей процес стає інструментом модернізації державного апарату. Попри відчутні позитивні зрушення, реформа у процесі своєї реалізації зіштовхується з інерцією міністерств, у зв'язку з чим потрібен був новий закон, який би містив нові підходи до територіального адміністрування [5, с. 36-37]. Такий закон був ухвалений 6 лютого 1992 року, проте він потребує окремого дослідження.

Закон про децентралізацію, будучи кроком вперед у демократизації діяльності місцевого самоврядування, повернувся проти його творців. У порівнянні з підсумками муніципальних виборів 1977 р., що були тріумфом для лівих, ліві отримали велику поразку. У першому турі вони втратили сім великих міст з населенням більше ніж 100 тисяч осіб кожне, під їх контролем залишилося лише 12 з 36 таких міст. Особливо великі втрати ліві партії понесли у місцях з населенням більше ніж 10 тис. осіб, де проживало близько 17,5 млн. французів, втративши 33 мерії із 60, відвойованих у правих на попередніх виборах [3, с. 203].

Питання про те, наскільки децентралізована Франція стала демократичнішою викликає багато суперечностей. Передача місцевій владі нових компетенцій неминуче пов'язана з передачею відповідальності. Оскільки і те, і інше здійснено державою односторонньо, у законодавчому порядку, місцеві органи влади відповідають за набагато більшу кількість запитань, але набагато менш вільні у своїх діях: передані компетенції є обов'язковими. У зв'язку з цим багато французьких юристів говорять про фактичний відхід від принципу загальної компетенції, при його формальному збереженні: розподіл обов'язкових компетенцій між різними рівнями влади, який стає все більш докладним, майже не залишає можливостей як юридичних, так і фінансових для реального здійснення загальної компетенції.

Нарешті, децентралізація торкнулася лише одного аспекту якобінської традиції - ролі центральної влади у місцевому управлінні. Другий же аспект - уніфікація систем місцевого управління і самоврядування - залишився без змін. Це проявляється не тільки в існуванні єдиних статусів для всіх органів влади одного рівня, але і у вражаючій схожості статусів між територіальними общинами різного рівня. Навіть вибори у місцеві органи влади одного рівня проходять одночасно на всій території Франції [2].

Таким чином, з приводу оцінки реформ 80-х років, то оцінки різні. Існує думка, що ці реформи не були повним розривом з централізаторськими традиціями французької державності - вони лише пом'якшили їх, адаптувавши до якісно нових умов країни, що вступала у постіндустріальну еру.

Підсумки ..цих реформ виглядають неоднозначно. їх позитивною стороною стало наближення процесу ухвалення рішень, що безпосередньо стосуються повсякденного життя французів, до рядових громадян. Відносини виборних органів влади і самоврядування на місцях стали будуватися на принципі субсидіарності - виключної відповідальності кожної з трьох ступенів адміністративно-територіального поділу країни за своє коло питань без вертикального підкорення менших більшим.

Разом з цим негативних елементів також було чимало. Перерозподіл функцій між державою в особі префектур і територіальними колективами викликало чималі тертя при поділі матеріальної інфраструктури - будівель, транспортних засобів тощо, призводило до зміщення і дублювання компетенцій, перекладання відповідальності одними чиновниками на інших, бюрократичної тяганини тощо. Найбільші вигоди з реформ отримали не регіони і комуни, а департаменти, що завжди слугували головною ланкою місцевої адміністрації. Бюджет регіону зазвичай менше бюджету департаментів, що входять до нього [2, с. 306].

Генеральні ради департаментів отримали найбільш широкі додаткові права і відповідно більше фінансових коштів, ніж регіони і комуни. Водночас малонаселені сільські комуни, яких у країні переважна більшість, як раніше відчувають гостру нестачу фінансових коштів, отримувати які, як і раніше, від департаментів, регіонів, і головне - держави, тобто префектів, стало набагато складніше [2, с. 307].

Висновки. Можемо однозначно стверджувати, що такої кардинальної реформи місцевого самоврядування не було з часів Наполеона. Реформа 80-х рр. зробила принциповий незворотний поворот, який був продовжений надалі у сторону децентралізації. Передача влади виборним органам та скасування опіки заклали основи сучасної французької моделі місцевого самоврядування, яку як взірець часто наводять в Україні. Безумовно, французький досвід з цього питання є дуже корисним для вивчення і апробації в Україні.

Література

місцевий самоврядування децентралізація опіка

1. Франция. В поисках новых путей / Отв. ред. Ю.И. Рубинский. - М. : Весь мир, 2007. - 624 с.

2. Старцев Я.Ю. Государственное и муниципальное управление в зарубежных странах. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://business.polbu.ru/starcev_govmanagement/.

3. Васютинский В.Н. Президент Французской республики Франсуа Миттеран (1981-1991) / В.Н. Васютинский. - М. : б/и, 1992. - 366 с.

4. Short P. A taste for intrigue: the multiple lives of Francois Mitterand / P. Short. - New York: Henry Holt and Company, 2013. - 620 p.

5. Доменак Ж. Территориальные коллективы Франции: [учебное пособие] / Ж. Доменак. - Н. Новгород: Пресс Юниверситер де Гренобль; Изд-во Нижегородского ун-та, 1999. - 162 с.

6. Егорова М.В. Конституционно-правовой статус территориальных коллективов во Франции: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02 / М.В. Егорова. - Москва, 2012. - 240 с.

7. Горащенков О.М. Глава держави та місцеве самоврядування в Україні: конституційно-правові засади взаємодії / О.М. Горащенков. - О.: Фенікс, 2017. - 184 с.

8. Болотина Е.В. Муниципальное управление: теория и практика французской государственности: дис. ... докт. юрид. наук: 12.00.02 / Е.В. Болотина. - Санкт-Петербург, 2006. - 336 с.

Размещено на Allbest.ru