Принцип незалежності в діяльності адвокатури періоду судово-правової реформи 1864 року

Размещено на http://www.allbest.ru

ПРИНЦИП НЕЗАЛЕЖНОСТІ В ДІЯЛЬНОСТІ АДВОКАТУРИ ПЕРІОДУ СУДОВО-ПРАВОВОЇ РЕФОРМИ 1864 РОКУ

Статтю присвячено окресленню реалізації принципу незалежності адвокатської діяльності в Україні в період судово-правової реформи 1864 року, позитивних та негативних тенденцій діяльності присяжних повірених у світлі реалізації принципу незалежності адвокатури.

Ключові слова: адвокатура, присяжні повірені, принцип незалежності адвокатської діяльності, адвокатська таємниця.

адвокатський судовий правовий реформа незалежність

Статья посвящена описанию реализации принципа независимости адвокатской деятельности в Украине в период судебно-правовой реформы 1864 года, положительных и отрицательных тенденций деятельности присяжных поверенных в контексте реализации принципа независимости адвокатуры.

Ключевые слова: адвокатура, присяжные поверенные, принцип независимости адвокатской деятельности, адвокатская тайна.

The article is devoted to the describing an embodiment of the principle of independence of professional advocates' activity in Ukraine during Judicial reform of 1864,positive and negative tendencies of barristers'- at-law activity in a context of proceeding the principle of advocates' independence

Key words: legal profession, advocates ' independence, Judicial reform, barristers'-at-law, the principle of independence ofprofessional advocates ' activity, Barristers'-at-law body, official secrecy.

Постановка проблеми

Розбудова та подальший розвиток правової держави і демократичного суспільства потребують створення та укріплення гарантій захисту прав та свобод людини, і необхідною умовою для цього є забезпечення механізму функціонування такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура. Зростання ролі адвокатури в сучасній правовій системі слід розглядати як один із способів обмеження державою своєї влади за допомогою створення і функціонування незалежного право-захисного інституту, що сприяє реалізації та захисту прав і свобод людини [1, с. 331].

Одним із фундаментальних принципів інституту адвокатури як за національним, так і за міжнародним законодавством, є принцип незалежності адвокатської діяльності, який є й ознакою адвокатської діяльності, і способом забезпечення реального захисту прав та законних інтересів учасників суспільних відносин, являючись обов'язковою умовою діяльності адвокатів з надання правової допомоги.

У цьому контексті вагомого значення набуває питання дослідження виникнення, формування, правової природи феномену незалежності адвокатської діяльності як явища, забезпечення якого є необхідною умовою надання адвокатом якісних та високопрофесійних послуг, а також виконання важливої функції в системі правосуддя.

Ступінь розробленості проблеми. Проблемам реалізації принципу незалежності адвокатської діяльності присвячені роботи багатьох науковців: Т.В. Варфоломєєвої, Т.Б. Вільчик, І.Л. Трунова, Н.М. Бакаянової, С.О. Іваницького, К.М. Северіна, І.М. Переверзи, А.В. Козьміних, В.В. Іванової та ін. Становлення, розвиток та вплив на формування інституту адвокатури судово-правових реформ 1864 року вивчали А.Ф. Коні, О.М. Марков, М.А. Погорецький, В.К. Цечоєв та ін.

Метою статті є дослідження стану втілення принципу незалежності адвокатської діяльності в Україні в період судово-правової реформи 1864 року, позитивних та негативних тенденцій діяльності присяжних повірених у світлі реалізації принципу незалежності адвокатури.

Виклад основного матеріалу

В Основних принципах, що стосуються ролі юристів, прийнятих Восьмим Конгресом ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками 07.09.90 р. [2], зазначається, що належне забезпечення прав людини і основоположних свобод вимагає, щоб усі особи мали адекватну можливість користуватись юридичною допомогою, що здійснюється професійними юристами. Захищаючи права та відстоюючи інтереси своїх клієнтів, як зазначається в документі, юристи мають сприяти захисту прав людини і основоположних свобод, визнаних національним та міжнародним правом, в усіх випадках діяти добросовісно і незалежно, у відповідності із законом та професійною етикою юриста. У цьому документі наголошується на ролі професійних асоціацій адвокатів у захисті своїх членів від переслідувань, необґрунтованих обмежень і посягань, на обов'язку уряду країни забезпечити адвокатам можливість здійснювати професійні обов'язки без залякування, перешкод, завдання турботи і недоречного втручання.

Рекомендація № Я(2000) 21 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про свободу професійної діяльності адвокатів, ухвалена 25 жовтня 2000 року [3], серед усіх принципів адвокатської діяльності найбільшу увагу приділяє саме гарантіям незалежності суб'єктів надання правової допомоги. У даному документі, серед іншого, зазначається, що слід уживати всі необхідні заходи для забезпечення поваги до професії адвоката, її захисту та сприяння її свободі, без дискримінації та без неналежного втручання влади чи широкого загалу, зокрема, в світлі відповідних положень Європейської конвенції про права людини; рішення щодо дозволу на адвокатську практику або приєднання до цієї професії мають прийматися незалежним органом та підлягати перегляду незалежним і безстороннім судом; адвокати не повинні потерпати або опинятися під загрозою санкцій чи тиску, якщо вони діють у відповідності зі своїми професійними стандартами.

У статті 131-2 Конституції України [4] закріплено існування та діяльність адвокатури в Україні для надання професійної правничої допомоги. Цією нормою державою гарантовано незалежність адвокатури. На її важливу роль та місце в системі інших правових інститутів держави вказує закріплення даною статтею Основного Закону положення про те, що представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення, за окремими винятками, здійснює виключно адвокат.

Принципи і засади адвокатської діяльності закріплені у ст. 4 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [5]. Згідно з цією нормою адвокатська діяльність здійснюється на принципах верховенства права, законності, незалежності, конфіденційності та уникнення конфлікту інтересів. Як зазначає Т.Б. Вільчик, реалізація принципу незалежності професійної діяльності адвокатів безпосередньо пов'язана з дуалістичною природою інституту адвокатури в правовій державі: з одного боку, адвокат - це необхідний елемент системи правосуддя, а з іншого, - професійний консультант (радник) громадян та їх об'єднань. Цю подвійну функцію адвокат може виконувати тільки в тому випадку, якщо йому гарантована необхідна незалежність. Тільки ця незалежність може забезпечити адвокату можливість співвідносити і врівноважувати ці двосторонні інтереси та займати правову позицію між двома полюсами [6, с. 65].

Зміни, яких на різних етапах розвитку людства в різних державах зазнавала адвокатура, стосувались і її принципів, які еволюціонували одночасно з розвитком державотворення, виникненням, формуванням та реалізацією філософсько-правової концепції сучасної демократії, громадянського суспільства та правової держави. У зв'язку з цим, представляє науковий інтерес аналіз законодавчого закріплення та реалізації принципу незалежності адвокатської діяльності в Україні в період судово-правової реформи 1864 року як однієї з найбільш демократичних судово-правових реформ, до досвіду якої часто звертаються сучасні вчені та законодавці.

Судова реформа 1864 року посідає провідне місце в історії адвокатури, виявившись найпрогресивнішою і найбільш послідовною, завдяки чому введені нею положення проіснували до 1917 р. Як зазначає М.А. Погорецький, така стабільність пояснюється тим, що суспільство сприйняло адвокатуру як інститут, необхідний для забезпечення реальної незалежності суду і додержання принципів законності в ході судочинства [9, с. 28]. Створення в Російській імперії, частиною якої була Україна, за Судовими Статутами 1864 р. верстви присяжних повірених (термін «адвокатура» свідомо не вживався в законодавчих актах, оскільки асоціювався із закордонними правозахисниками, які здавались політично небезпечними для самодержавності) [8, с. 12], було викликано кардинальними змінами в суспільстві - розвитком капіталістичних виробничих відносин, скасуванням кріпосного права, реформуванням суспільно-політичного життя. Контроль за діяльністю присяжних повірених було покладено на Раду присяжних повірених, яка ними обиралась при судовій палаті. В Україні до Жовтневої революції існували три округи судових палат - Харківський, Київський та Одеський, де й діяли Ради присяжних повірених.

Компетенція Рад присяжних повірених була досить широкою. Нею вирішувались питання вступу або вибуття з числа присяжних повірених, здійснювався контроль за додержанням ними законодавства та встановлених правил з можливістю накладення дисциплінарних стягнень, серед яких найсуворішими були тимчасова (на строк до одного року) заборона займатись практикою та виключення з числа присяжних повірених. Під час розгляду за зверненнями судових органів, а також організацій та окремих громадян питань щодо порушень присяжними повіреними процесуальних норм, ведення ними нечесної практики, неналежного виконання обов'язків, Радами присяжних повірених робились певні висновки та в рішеннях містилися правові позиції щодо того, якою повинна бути діяльність присяжних повірених. На підставі зазначених рішень формувалася дисциплінарна практика, створювалися професійні правила, тлумачилися поняття щодо професійної етики верстви присяжних та її вимоги.

Член Ради присяжних повірених округу Московської судової плати О.М. Марков у передмові до виданої у 1913 році книги «Правила адвокатської професії в Росії», у якій систематизовано постанови Рад присяжних повірених усіх регіонів Російської імперії щодо дисциплінарної практики, зазначає: «Російська адвокатура близиться до піввікового періоду свого існування. Якщо для історії адвокатури Росії цей період являється порівняно з іншими країнами невеликим, якщо для історії наша адвокатура ще молода і не може надати такого великого матеріалу, як адвокатура Західної Європи, то в галузі власного самовизначення, в сфері творчості етичних норм та створення норм поведінки вона надала настільки широкий матеріал, що на даний час наявна повна можливість не лише намітити, а й ясно визначити той внутрішній вигляд адвоката в Росії, ту ідеалізацію його прав та обов'язків, той погляд на його громадське служіння, які народились, набули розвитку, виросли та зміцніли в середовищі самої адвокатури, без будь-якої сторонньої вказівки, а лише в силу наданих законом цій верстві незалежності, самоврядування та самозбереження своєї гідності» [10].

Представляє інтерес дослідження низки сформульованих у результаті дисциплінарної практики Рад присяжних повірених правил та висновків для отримання уявлення не лише про вимоги, що висувалися до присяжних повірених стосовно їх поведінки, діяльності, моральності та окреслення рис, притаманних адвокатській професії того часу в цілому, а й визначення ступеню розвитку принципу незалежності адвокатури того періоду. Перш за все, слід зазначити, що питанню незалежності діяльності присяжних повірених приділяється істотна увага Радами присяжних повірених під час розгляду конкретних дисциплінарних справ. В обґрунтування ролі цього принципу в діяльності адвокатів у своїх рішеннях Ради присяжних повірених зазначали, що на присяжного повіреного, насамперед, покладається обов'язок захищати честь, гідність та привілеї тієї верстви, до якої він належить; разом з тим, він зобов'язується й охороняти свою власну гідність. Точно слідувати цьому правилу присяжний повірений може лише тоді, якщо завжди і з усіма буде триматися коректно і абсолютно незалежно. У цих відносинах він повинен бути гідним та скромним. До суду він повинен відноситися з особливою повагою, проте вона ні в якому разі не повинна знижуватись до підлабузнювання, догоджання, зневаги своєї гідності та своїх прав [10, с. 13].

Судові Статути проголосили верству присяжних повірених самоврядним професійним об'єднанням. Інститут змагальності процесу, нові, закріплені Статутами, підходи до організації та здійснення цивільного та кримінального судочинства вимагали великої кількості професійних правників, які б мали необхідні риси характеру, навички, досвід для виконання непростої роботи присяжних повірених. Тому не дивно, що Радами присяжних повірених як органами самоорганізації та контролю за діяльністю адвокатів під час розгляду дисциплінарних проваджень суттєва увага приділялась основам відносин адвокатів з клієнтами, між собою, у суді. Значна частина рішень цієї категорії в дисциплінарних справах стосувалась і незалежності присяжних повірених.

Такий елемент незалежності адвокатської діяльності, як незалежність від клієнта розглядався та тлумачився в численних рішеннях Рад присяжних повірених, у тому числі Радах Київського, Харківського, Одеського судових округів. Як наводиться в рішеннях, присяжний повірений не повинен підкорятись невірним вимогам довірителів та має виконувати лише ті з них, які не суперечать моральності, справедливості та мають законні підстави. Вимагалося, щоб засоби захисту, які використовували присяжні повірені, теж відповідали вищенаведеним вимогам, а також, щоб процесуальна поведінка присяжних повірених у суді відповідала, в першу чергу, їх волі та переконанням, здійснювалася на їх вільний розсуд. У разі встановлення порушення цих положень до присяжних повірених застосовувалися заходи дисциплінарного впливу. При цьому Рада вважала неможливим надавати оцінку обраним присяжними повіреними способам захисту та їх позиції у процесі, незалежно від результатів розгляду справи, за винятком випадків очевидної їх некомпетентності. Ради також залишали на розсуд самих присяжних повірених і питання їх вступу в конкретні справи, ставлячи при цьому високі вимоги до якості надання ними правової допомоги, систематичності повідомлення довірителя про стан його справ, недопустимості припинення повноважень з будь-яких особистих міркувань, своєчасності повідомлення клієнта про припинення своїх повноважень [10, с. 21, 45-49, 81-82, 118, 228, 490, 582, 736-751].

Критично оцінювали в своїх рішеннях Ради присяжних повірених і вступ адвокатів з клієнтами у будь-які інші ділові чи особисті стосунки, крім тих, що стосуються надання правової допомоги, зокрема, отримання чи надання коштів у борг, створення інших залежних правовідносин [10, с. 762].

Траплялися випадки розгляду скарг на присяжних повірених, що стосувались адвокатської таємниці, яка є ознакою та проявом ще одного елементу незалежності адвокатської діяльності. За справедливим зауваженням М. Молло, не підлягає ніякому сумніву, що віра у святість таємниці складає одну з найсуттєвіших умов адвокатури. Адвокат, юрисконсульт потрібні співвітчизникам для охорони та захисту їхнього майна, честі та життя. Закон і держава стверджують їх у цьому високому призначенні; однак щоб достойно його виконувати, їм необхідна, передусім, довіра довірителя [11].

Рада наголошувала, що збереження таємниці довірителя є обов'язком повіреного не лише під час провадження справи, а також у випадку її припинення чи закінчення. Крім того, підлягало виконанню адвокатом бажання клієнта зберігати в таємниці й такі обставини, які, на думку повіреного, такого захисту не потребують. Присяжний повірений повинен був утримуватись від повідомлення стороннім особам змісту, обсягу та меж захисту клієнта, стадії вирішення справи та іншої інформації, пов'язаної з дорученням, що ним виконувалось. Разом з тим, розкривати зміст розмов із клієнтом та озвучувати повідомлені ним обставини, правоохоронним органам дозволялося з метою здійснення власного захисту від кримінального переслідування, в тому числі розпочатого за ініціативою довірителя [10, с. 788-799]. Як бачимо, інтереси верстви у взаємозв'язку з гідністю та честю самого присяжного повіреного тлумачились як обставини, що звільняють його від обов'язку додержувати адвокатську таємницю.

Багато дисциплінарних справ присвячено взаємовідносинам всередині верстви присяжних повірених, у них йдеться про незалежність адвокатів від колег, що також є елементом принципу незалежності адвокатської діяльності. У цьому контексті Рада наголошує на рівності усіх членів верстви присяжних повірених та неможливості розв'язання конфліктів між ними в будь- який інший спосіб, крім звернення зі скаргою до Ради присяжних повірених, якщо адвокат порушив вимоги етики, мораль чи закон. Неодноразово наголошувалося на необхідності коректної поведінки адвокатів у відносинах між собою під час судових процесів, додержання етичних норм під час оцінки позиції та виступів протилежної сторони [10, с. 30, 485, 492].

Наголошення на необхідності додержання такого елементу принципу незалежності адвокатської діяльності, як незалежність адвоката від власних інтересів, досить часто зустрічається в дисциплінарній практиці Ради присяжних повірених. У цьому контексті Радою відзначалося, що адвокати не повинні займатись діяльністю, зміст якої не відповідає основам діяльності присяжного повіреного, зокрема, комерційною, посередницькою, страховою діяльністю, іншими справами, що можуть потенційно створити конфлікт інтересів чи призвести до порушення етики адвоката [10, с. 143, 757-759].

З об'єктивної сторони, реалізація принципу незалежності адвокатури пов'язана з установленням відповідних положень у законодавстві та встановленні чітких процесуальних гарантій для адвокатів. У силу історичних процесів, які супроводжували створення та розвиток інституту присяжних повірених у Російській імперії, з урахуванням державного устрою та державного ладу того часу, марно було б очікувати правове закріплення такого фундаментального елементу принципу незалежності адвокатської діяльності, як незалежність присяжних повірених від держави та її органів. Як зазначає В.К. Цечоєв, навпаки, інститут адвокатури представлявся цареві незалежним від суду і прокуратури, але під пильним контролем Міністерства юстиції та уряду [12, с. 245]. Разом з тим, у вимогах, що ставились до осіб, які бажали стати присяжними повіреними, існувала заборона перебувати на державній чи громадській службі на будь-яких посадах, крім почесних і безкоштовних [9, с. 23]. Зазначене свідчить, що за Судовими Статутами 1864 р. вже було закладено одну з процесуальних гарантій незалежності здійснення адвокатом своїх професійних обов'язків - заборону поєднання діяльності повіреного з оплатною державною чи громадською службою.

Ради присяжних повірених, розуміючи дух професії адвоката та цінність незалежності цього інституту від державних установ, під час тлумачення норм поведінки присяжних повірених створювали правила, яким притаманні деякі риси відсторонення і навіть протистояння державним інституціям. Так, у одному з рішень Рада наголосила, що, безсумнівно, дисциплінарна влада над присяжними повіреними губернатору не належить, а знаходиться у виключній компетенції Ради присяжних повірених, в іншому - зазначає про непідсудність дисциплінарних справ щодо проступків адвокатів Комерційному суду [10, с. 32, 103].

З усіх факторів, що забезпечують дійсну незалежність адвокатської діяльності, найбільше втілення в адвокатській практиці того часу отримав такий елемент незалежності, як адвокатське самоврядування. Широке коло повноважень, організаційних, професійних, етичних питань, що виносились на розгляд Рад присяжних повірених, наявність великої кількості дисциплінарних справ, у яких цей орган не лише виправдовував присяжних повірених, а й ставав на захист їх честі, гідності усієї верстви, дають підстави для висновку про те, що адвокатське самоврядування у Російській імперії після судової реформи 1864 року набуло широкого розвитку, створюючи та втілюючи справжні цінності незалежності адвокатської діяльності того часу.

Нагляд за діяльністю присяжних повірених Ради розглядали як засіб до встановлення та підтримання між ними почуття правди, гідності й усвідомлення моральної відповідальності перед урядом та суспільством. При цьому оцінці піддавалась не лише професійна, а й будь-яка інша суспільна діяльність присяжного повіреного чи його особисте життя. Спільні інтереси усієї верстви, зокрема, збереження гідності звання адвоката, непохитності довіри суспільства до присяжної адвокатури, ставилися вище приватних інтересів її членів, а також інтересів клієнтів [10, с. 20, 39, 61, 109].

Рада присяжних повірених як самоврядний орган, розглядаючи матеріали щодо відповідальності присяжних повірених, які на її адресу не надходили, закріплювала за собою таким чином більш широкі повноваження, що не зводились лише до розгляду і надання правової оцінки діям присяжних повірених, а охоплювали і самостійний пошук відомостей про такі порушення з інших джерел. Крім того, декларуючи в одних рішеннях процесуальну самостійність членів верстви, в інших рішеннях Рада надавала негативну оцінку певній процесуальній поведінці присяжних повірених, яка не була очевидно недбалою [10, с. 24, 254].

Отже, інститут присяжних повірених функціонував на засадах самоврядування, втім здійснював свою діяльність під контролем судової влади. Слід підкреслити, що адвокатура засновувалася на абсолютно новій концептуальній основі, поза будь-яким соціогенетичним зв'язком із дореформеними органами надання правової допомоги. «Ми, - стверджував присяжний повірений П.А. Потєхін, - народились не від них, ми навіть сталися не з попелу їх, ми зовсім нові люди, ні історичної спорідненості, ні послідовного зв'язку з ними не маємо, чим і можемо пишатися» [13, с. 117]. Як зазначає М.А. Погорецький, судова реформа 1864 року істотно просунула Україну, значна частина якої входила до Російської імперії, вперед на шляху дотримання і захисту прав людини [9, с. 26]. Водночас, як зазначав А.Ф. Коні, запровадження приватних повірених стало спотворенням ідеї адвокатури, оскільки вони, не маючи корпоративного устрою та не несучи моральну та дисциплінарну відповідальність перед колегами та суспільством, тим самим зменшували гідність та незалежність адвокатури [14, с. 303].

Висновки

Значення судової реформи 1864 року для розвитку принципу незалежності адвокатської діяльності України важко переоцінити. Розвиток адвокатського самоврядування сприяв постійному підвищенню етики адвокатів, зростанню їхнього професіоналізму, зміцненню поваги до присяжних повірених як верстви. Престижність цієї професії, суворі вимоги до осіб, що претендували на зайняття посад присяжних повірених, виводили адвокатуру на якісно новий рівень. Водночас, одночасно з прогресом інституту адвокатури в цілому, набувала розвитку і незалежність адвокатської діяльності. В цьому контексті оформились етичні норми спілкування правозахисників із судами та іншими державними інституціями, між собою, з клієнтами, були відшукані критерії балансу особистих та колективних інтересів присяжних повірених.

Разом з тим, створення Рад присяжних повірених як органу адвокатського самоврядування в окремих регіонах зайняло багато часу. Крім того, ці об'єднання не охоплювали діяльність усіх присяжних повірених. В окремих регіонах Уряд вважав завчасним створення органів адвокатського самоврядування, а тому відповідні функції контролю виконували окружні суди. Не дозволяла в повній мірі реалізуватися такому елементу принципу незалежності адвокатури, як адвокатське самоврядування, і відсутність законодавчого закріплення розповсюдження компетенції Рад присяжних повірених на професійну діяльність приватних повірених.

Насамкінець, слід відмітити, що в силу історичних та суспільних процесів в Україні часів Судової реформи 1864 року такий елемент принципу незалежності адвокатської діяльності, як незалежність від держави не був розвинутий та не міг набути такої міри, за якої сформувався би справжній правозахисний інститут, покликаний забезпечувати рівновагу між інтересами суспільства і держави. Необхідне для максимального його розвитку підґрунтя існує лише в громадянському суспільстві та правовій державі.

Література

1. Вільчик Т.Б. Конституційне право на правову допомогу адвоката у країнах Європейського Союзу та в Україні: [монографія] / Т.Б. Вільчик; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. - Харків: Право, 2015. - 399 с.

2. Основные принципы, касающиеся роли юристов, принятые Восьмым Конгрессом ООН по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями; Гавана, 27 августа-7 сентября 1990 года [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_313

3. Рекомендація № R (2000) 21 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про свободу професійної діяльності адвокатів, ухвалена 25 жовтня 2000 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://sc.gov.ua/ua/rekomendaciji_ komitetu_ministriv_radi_jevropi.html

4. Конституція України від 28.06.1996 р.

5. Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

6. Вільчик Т.Б. Реалізація принципу незалежності професійної діяльності адвокатів у взаєминах з державною владою / Т.Б. Вільчик // Вісник академії адвокатури України. - 2014. - № 2(30). - С. 63-74.

7. Мирзоев Г.Б. Высокая миссия российской адвокатуры / Г.Б. Мирзоев // Адвокатские вести. Информационно-аналитический журнал. - М. : 2004. - № 11(49). - С. 2-5.

8. Іванова В.В. Незалежність російської адвокатури / В.В. Іванова // Адвокатура. Нотаріат. Судова влада. - 2016. - № 1(40). - С. 11-16.

9. Погорецький М.А. Адвокатура України: [підручник для студентів вищих закладів освіти] / М.А. Погорецький, О.Г Яновська. - Київ : ЮрінкомІнтер, 2014. - 368 с.

10. Марков А.М. Правила адвокатской профессии в России / А.М. Марков [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://oldlawbook.narod.ru/Markov.htm

11. Молло М. Правила адвокатской профессии во Франции / М. Молло ; перевод с французького ; издание Н.П. Шубинского. - М.: Высочайше утв. - Т-во Скоропечатни А.А. Левенсон, 1894. - XVI - 98 с.

12. Цечоєв В.К. Історія органів і установ Росії : [підручник] / В.К. Цечоєв. - Москва : Юрайт, 2014. - 464 с.

13. Трунов І.Л. Адвокатська діяльність і адвокатура в Росії : [підручник для магістрів] / І.Л. Трунов ; під ред. Л. Трунова. - Москва : Юрайт, 2014. - 268 с.

14. Кони А.Ф. Отцы и дети судебной реформы / А.Ф. Кони. - Т-во и. Сытина, 1914. - 310 с

Размещено на Allbest.ru