Політична діяльність Дмитра Паліїва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка

Політична діяльність Дмитра Паліїва

У статті простежено процес формування суспільно-політичних поглядів Д. Паліїва на тлі соціально-економічного і політичного життя Західної України першої половини XX ст. Показано його участь у політичному житті Східної Галичини у міжвоєнний період, у створенні праворадикальної партії - Фронту національної єдності. Висвітлено роль Д. Паліїва у творенні І-ої Української дивізії Української національної армії, показано його зусилля, спрямовані на використання цих формувань з метою пропагування ідей українського визвольного руху.

Ключові слова: Дмитро Паліїв, Галицька армія, Фронт національної єдності, національно-визвольний рух.

Аннотация

В статье исследуется процесс формирования общественно-политических взглядов Д. Палиева на фоне социально-экономической и политической жизни Западной Украины первой половины XX ст. Показано его участие в политической жизни Восточной Галичины между двумя мировыми войнами, в создании праворадикальной партии - Фронт национального единства. Освещена роль Д. Палиева в создании І-ой Украинской дивизии Украинской национальной армии, показано его усилия, направленные на использование этих формирований с целью пропагандирования идей национально-освободительного движения.

Ключевые слова: Дмитрий Палиев, Галичская армия, Фронт национального единства, национально-освободительное движение.

Annotation

In the article the process of Dmytro Paliyiv's social and political views are traced in the background of social, economic and political life of Western Ukraine in the first half of the 20th century. His participation in the political life of East Galicia as a wise organization referent is established for the interwar period, as also in the creation of the Front of National Unity, - a right-wing radical party. Paliyiv's role in the formation of the Division Galizien (later - the First Ukrainian Division of the Ukrainian National Army is described, his military activity and efforts aimed at the promotion of ideas of Ukrainian Liberation Movement are clarified.

Dmytro Paliyiv's deputy speeches in the of interwar Poland Parliament are described as politically sharp insomuch as they concerned important issues of the national and cultural life of western Ukrainians. Paliyiv is known to criticize educational and religious policy of the Polish government, protesting against the destruction of the Orthodox Church in Kholm region and Volhynia.

The article reproduces facts of Paliyiv's biography on the basis of archival documents and his participation in such political parties as Ukrainian National-Democratic Union, Ukrainian Military Organization, Front of National Unity. This latter was a legal party whit stuck to the position of «creative nationalism» and struggled against the policy of «normalization». In the second part of the 1930s the Front of National Unity was politically active, but for the existence of rivals it didn't manage to make use of the great nationalistic support of. The article makes an attempt to disclose the ideological principles and methods ofpolitical activities of the Front of National Unity and its participation in the political life of Galicia on the basis of archival sources.

Dmytro Paliyiv was engaged in active journalistic activities, analyzed the causes of the defeat of Ukrainian national liberation struggles and assessed the political situation in the region at that time. Paliyiv's activity during the Second World War is also investigated.

Key words: Dmytro Paliyiv, Galician army, Front of National Unity, national liberation movement.

Постановка проблеми. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. національно-визвольний рух у Східній Галичині набув нової якості - услід за численними українськими громадсько-культурними і парамілітарними товариствами («Просвіта», «Сокіл», «Січ» та ін.) з'явились перші українські політичні партії, які перебрали лідерство цього руху у греко-католицького священицтва. Власне Греко-католицька церква та її посли у Галицькому сеймі у 60 - 90-ті рр. ХІХ ст. були ініціаторами більшості національно-патріотичних ініціатив галицьких українців. Отож не дивно, що в родинах греко-католицьких парохів виховалися десятки відомих українських політиків і військових кінці ХІХ - першої половини ХХ ст. Серед них був і Дмитро Паліїв - активний учасник майже всіх важливих політичних подій української історії від листопадового зриву в Галичині 1918 р. аж до Другої світової війни.

Аналіз досліджень засвідчує, що політична діяльність Д. Паліїва ще не знайшла об'єктивного висвітлення в історичній літературі. У 40 - 80-х рр. в діаспорі з'являється низка праць про військово-політичну діяльність Дмитра Паліїва. Зокрема, С. Волинець у нарисі «Предвісники і творці листопадового зриву. Західноукраїнські політичні діячі» викладає найважливіші віхи біографії Д. Паліїва [2]. Окремі маловідомі сюжети його політичної діяльності знаходимо у працях І.Кедрина «Життя. Події. Люди: Спомини та коментарі» [9], О. Назарука «Зі Львова до Варшави. Утеча перед Совітами в пам'ятних днях 2 - 13 жовтня 1939 р.» [11]. Зі спеціальних робіт, присвячених політичній діяльності Д. Паліїва у 30-і рр., насамперед виділимо розвідки М. Швагуляка, в яких аналізуються передумови розколу праворадикального табору і створення відкрито опозиційного до Польської держави Фронту національної єдності [15]. Однак у більшості з цих робіт не достатньо проаналізовано його політичну діяльність.

Мета статті - на основі нових історичних фактів висвітлити політичну діяльність Дмитра Паліїва, показати його роль у боротьбі галицьких українців за національно-державну незалежність.

Виклад основного матеріалу. З початком Першої світової війни сімнадцятилітній Д. Паліїв у складі сотні В. Дідушка пішов на фронт, брав активну участь у бойових діях у Карпатах. У листопаді 1914 р. Д. Палієва відправили на вишкіл до школи запасу в Єгендорфі, яку він закінчив у ранзі підхорунжого. У цей час в Росії відбулася Лютнева революція. На початку березня 1917 р. революційна хвиля охопила Київ. Утворилася Центральна Рада, яка взяла курс на відродження державної незалежності України. Її діяльність активізувала національно-визвольний рух і на західноукраїнських землях. У вересні 1918 р. у Львові створено Військовий комітет, який приступив до організації збройного виступу, щоб революційним шляхом взяти владу із рук австро-польської адміністрації в Галичині та Буковині й організувати незалежне національно-політичне життя на своїх етнічних землях. Д. Паліїв, як організаційний референт Військового комітету, підготував розгорнутий план організації взяття влади по цілій Східній Україні.

Подальша доля Д. Паліїва пов'язана зі службою в Українській галицькій армії. Він брав участь у подіях польсько-української війни 1918 - 1919 рр., у громадянській війні 1919 - 1920 рр. на Східній Україні. Після Листопадового перевороту Д. Паліїв став діяльним помічником полковника Д. Вітовського, а згодом і генерала М. Тарнавського [2, 102].

Після закінчення визвольних змагань Д. Паліїв повернувся до Галичини, оселився у Львові та студіював право.

Проте вже у 1925 р. відбулися значні зміни в українському політичному житті краю. Уперше після майже дворічного періоду поділів і гострих суперечок у політичному середовищі були зроблені рішучі кроки до консолідації. Її початком стало ідейне та організаційне зближення різних політичних груп на базі дотеперішньої Української народно-трудової партії. На початку 1925 р. народилась ідея про об'єднання Незалежної групи (до неї належали члени УНТП, які виступали проти різкої зміни політики партії) з колом «Заграви». Ініціатива в цій справі належала Д. Паливу. За якийсь час до них приєдналася група «Діла» та українські сеймові посли від Волині. На спільному конгресі УНТП, УПНР, Національної групи Української парламентної репрезентації (УПР) і групи «Діла», що проходив 11 липня 1925 р. у Львові, було ухвалено об'єднати всі ці сили в одну партію під назвою Українське національно-демократичне об'єднання. На з'їзді обрано Центральний комітет УНДО, до якого увійшов і Д. Паліїв. Нова партія прийняла основні програмні положення платформи УНТП [15, 405].

У 1928 р. УНДО вперше взяло участь у виборах до вищих законодавчих органів Польщі. Гостра критика національної політики польської влади на українських землях забезпечила УНДО значну підтримку українського населення: 23 представники партії здобули посольські мандати, 9 стали сенаторами. Послом до сейму в Коломийській окрузі був обраний Дмитро Паліїв [3, 387]. політичний паліїв міжвоєнний праворадикальний

Посольською роботою він був зайнятий впродовж двох років. Сеймові виступи Д. Паліїва були завжди гострополітичними, бо підіймали важливі проблеми національно-культурного життя західних українців.

Під кінець 20-х рр. деякі чільні діячі Українського національно-демократичного об'єднання, зокрема Михайло Галущинський, Остап Луцький, Василь Мудрий, вважали дотеперішню політику партії безперспективною і дедалі рішуче домагалися порозуміння з правлячими колами. Українське суспільство опинилося на межі між двома політичними середовищами: з одного боку - ліберально-демократичне УНДО, в якому націоналістична група під проводом Дмитра Паліїва на зламі 20 - 30-х рр. наштовхнулася на сильний опір «поміркованих» елементів і поступово втрачала вплив на партійну політику, а з іншого - радикальний націоналізм, що в пошуках організаційних форм та ідейно-політичних підстав власного розвитку змусив своїх прибічників робити вибір між двома силовими полями українського організованого громадянства. Цей процес пришвидшила економічна криза і масова репресивна операція уряду Польщі проти українського населення Галичини восени 1930 р., що стала могутнім каталізатором суспільного руху.

Восени 1933 р. Д. Паліїв з прихильниками оголосив про створення нової організації - Фронту національної єдності [12, 345]. Це була легальна партія, яка виступала з позицій так званого «творчого націоналізму», боролася проти політики «нормалізації», засуджувала тактику терору Організації українських націоналістів. Провід ФНЄ - Д. Паліїв, С. Герасимович, В. Кохан та інші - виступав за орієнтацію на фашистські держави Європи, які «залізною мітлою виметуть усе партійницьке, соціалістичне та демократично-ліберальне сміття», вважав, що у боротьбі проти Радянського Союзу треба спиратися не на Польщу, а на Німеччину. Навіть вітання членів ФНЄ було фашистським - підняття правої руки вгору і оклик «Фронт!» [10, 15].

Ідеологічним органом ФНЄ був часопис «Перемога», перший номер якого вийшов 1 листопада 1933 р., що і вважається датою заснування партії.

На перших порах існування «фронтовики» обмежилися ідеологічною роботою і створенням первинних партійних осередків. Це стало можливим завдяки пропаганді ідеології ФНЄ. Був утворений гурток «освітовців», члени якого мали завдання прочитати низку рефератів на місцях і підготувати ідеологічний ґрунт для створення первинних організацій партії. Для підвищення ідейно-теоретичного рівня «освітовців» ФНЄ організував у Львові спеціальні курси пропагандистів. На них вивчалася партійна програма ФНЄ, твори А. Гітлера та Б. Муссоліні.

Поряд із обов'язками лідера ФНЄ Д. Паліїв обійняв пости головного редактора партійних офіціозів - «Перемога» та «Батьківщина». У кожному номера з'являлися його обширні статті, головна ідея яких полягала у заклику до єдності українського громадянства. З цього приводу головний політичний опонент ВНЄ газета «Діло» писала: «Справді, знаменитий дорадник і надзвичайно лояльний приятель, він закликає спинити всеукраїнську розтіч і відбудувати всеукраїнську єдність» [6, 6].

Популярності ФНЄ сприяла тактика легальної опозиції, яку проводила організація щодо польської держави. Виборча угода між проводом УНДО і польським урядом у травні 1935 р. дала ФНЄ привід загострити опозиційний курс. Оголосивши бойкот виборів до законодавчих органів Польщі, ФНЄ посів чільне місце серед опозиційних партій, задаючи тон у критиці угодовської лінії. Стверджуючи, що угода не принесла українцям жодної користі, що УНДО переслідувала нею не національні, а партійні інтереси, ФНЄ прихилив на свій бік ті групи, що перебували у стані нерішучості та вагання. Агітаційній роботі сприяло зростання преси ФНЄ: поряд з ідеологічним органом «Перемога» з'явився тижневик «Батьківщина» і щоденник «Українські вісті».

У жовтні 1937 р. ФНЄ утворив редакційний колегіум. До його складу увійшли В. Мендрик, В. Данилів, В. Чернік. Члени колегіуму працювали під особистим контролем Д. Паліїва та С. Волинця. З ініціативи Паліїва фронтовики приступили до організації «робітничих дружин». При вступі в дружину приймалася присяга на вірність Провідникові. Але робітничий клас не пішов за ФНЄ. Так, наприклад, Львівські робітничі дружини налічували всього 50 осіб. Тому Д. Паліїв відмовився від цього задуму.

Д. Паліїв пов'язував з новою організацією далекосяжні плани, в основі яких лежала найвища мета - побудова самостійної соборної Української держави. Провід ФНЄ вважав, що тільки політична сила нації може забезпечити розвиток усіх інших ділянок громадського життя, що «Українська нація може осягнути повноту своїх політичних сил тільки сконсолідована в одній суцільній політичній організації, побудованій на ідеології українського «творчого націоналізму» [10, 18].

Після провалу «нормалізаційної політики» УНДО в 1937 р., яка довела до повної політичної демобілізації українства, провалу, який визнали керівництво УНДО і польський уряд, готується нова «нормалізація» вже на умовах цілковитого заперечення політичного змісту українського питання в межах Польщі. Робиться спроба звести його до господарського і культурно-освітнього життя. Відбувається послаблення політичної організованості і сили українців.

Наприкінці 30-х рр. чимало провідників ОУН і ФНЄ, а серед них і Д. Паліїв, сподівалися, що у боротьбі за відновлення державної незалежності та соборності України українство зможе розраховувати на сприяння чи навіть допомогу Німеччини, яка виступила тоді за перегляд Версальської системи договорів під гаслом права націй на самовизначення. І, незважаючи на вирішальну і підступну роль Німеччини в окупації Угорщиною у березні 1939 р. Карпатської України, праворадикали не втрачали надій на відродження національної державності за сприяння Берліна, насамперед у ході неминучої війни Третього рейху з Радянським Союзом. Тому на певному етапі, зокрема у 30 - на початку 40-х рр. в ідеології та політиці ОУН і ФНЄ домінували засади інтегрального націоналізму і застосовувалися терористично-революційні методи боротьби. Втім, Д. Паліїв завжди виступав за поєднання легальних і нелегальних методів боротьби, проти вождівської ідеології, за відкритість і демократизм розбудови не лише Фронту і ОУН, але й України загалом.

І все ж, з початком Другої світової війни українське громадське життя в краї фактично завмерло. Українським політикам залишилося тільки очікувати, яка зі сторін візьме гору у кривавому німецько-радянському двобої та порядкуватиме на західноукраїнських землях. Звістка про перехід Червоною Армією польсько-радянського кордону та вступ її на Західну Україну, що надійшла вранці 17 вересня 1939 р., застала українських політиків зненацька. Через два дні підрозділи Українського фронту С. Тимошенка вже стояли на винниківських околицях Львова. Протягом наступних трьох днів сотні львів'ян вибралися з оточеного міста і рушили на захід, на зайняті німецькими військами терени. У таку, сповнену ризику подорож в Генеральну губернію, подався й Дмитро Паліїв. Він ще сподівався, що новий воєнний конфлікт може повернути події на користь українців. Про це свідчить його остання стаття, опублікована пресою ФНЄ напередодні німецько-польської війни. З жалем констатуючи, що «можливість здійснення українських національних амбіцій віддалилася наслідком втягнення Совєтів Німеччиною до співпраці», автор застерігав українську спільноту від розпачу та пророче підсумовував: «Коли війна зачнеться, це ми знатимемо. Але коли й як вона закінчиться, того не в силі передбачити ні одна людина» [9, 113].

Дмитро Паліїв подався на Засяння. Перебуваючи у Криниці, не залишав громадсько-політичної праці. Він започаткував відбудову українського національного життя у цьому містечку, куди прибуло немало відомих людей із західноукраїнських земель. Паліїв висунув проект організації фінансової бази для національно спрямованої праці. Відтак у Кракові було засновано Український Центральний Комітет, та не було коштів на утримання його працівників. Тому Д. Паліїв запропонував створити ряд українських крамниць та підприємств, а чистий дохід з них давати на потреби Комітету, очоленого Володимиром Кубійовичем. А вже за півроку цей проект було здійснено: відкрито для вихідців з Галичини готель «Фарис», книжкову і галантерейну крамниці, різьбарську майстерню. Вказані підприємства давали певний заробіток багатьом українцям, а прибуток йшов на громадські потреби. Так, на фабриці меблів «Бескид» працювала сотня молодих людей, які виробляли меблі на продаж. Одночасно це підприємство охороняло працівників від насильного вивозу їх на роботу в Німеччину [12, 172]. У співпраці з В. Кубійовичем Паліїв почав розбудовувати й українське шкільництво. Згодом Криниця й околиця стали певного роду українським центром. Весною 1942 р. виникла загроза для життя дітей карпатського регіону Західної України, а саме - брак харчів. Для порятунку дітей УЦК створив окремий комітет. В. Кубійович звернувся до Д. Палива, щоб він очолив цю допомогову акцію дітям Підгір'я. З великою енергією і притаманним йому завзяттям включився Дмитро Паліїв до праці. В результаті цієї акції було тимчасово переселено 25 тисяч дітей з Бойківщини, Лемківщини, Підгір'я й Гуцульщини у т.зв. хлібні околиці, де загрози голоду не було.

Відзначимо і те, що напередодні німецько-радянської війни переважна більшість українських політичних угруповань на еміграції розробляли власні плани відновлення української державності. Однією з головних передумов до цього вони вважали створення українських збройних сил, передбачаючи використання військового потенціалу Третього райху лише як засобу досягнення власної мети. Створення української армії багатьом українським політикам видавалося реальним лише за підтримки вищого керівництва Німеччини.

Про намір організувати українську дивізію губернатор Вехтер повідомив голову Українського Центрального Комітету, професора Володимира Кубійовича. «Сталося це в рамках широкого плану творення німецьких дивізій зброї СС у всеєвропейському, а навіть поза-європейському масштабі, проголосивши, що війна на сході - це «війна Європи проти большевизму». Цей непростий, але можливий тактичний хід влади і українського політикуму підтримав й Д. Паліїв [11, 58].

Створити українську дивізію за німецьким проектом погодилися колишні діячі неіснуючих уже установ, а також підпільні організації. З першими переговори вів статечний В. Кубійович, з другими - енергійний Д. Паліїв. Вони також запропонували Вехтеру склад допоміжного органу дивізії - Військової Управи (ВУ). Цей орган мав займатися задоволенням культурно-освітніх потреб укомплектованої з галицьких українців військової частини й опікою над їхніми родинами. Напередодні було заготовлено німецькомовні бланки актів затвердження призначених членів ВУ з проставленою заздалегідь датою офіційного проголошення формування дивізії - 28 квітня 1943 р. Організатором національно-патріотичного вишколу та ідеологом Дивізії був Дмитро Паліїв. Він висловлював думку, поширену не тільки серед народів Східної Європи, що «німці війну вже програли і розвал Третього Райху є тільки питанням часу. Тоді одна проти одної стануть дві потужні сили: західні держави у союзі з Америкою і російський імперіалізм, ціллю якого є опанувати цілий світ і розгромити капіталістичні держави. Така ситуація створювала б можливість, що заіснує розвал Росії і постане політична силова порожнеча, подібно, як це було в 1917 - 1918 рр. Умовою існування українського народу у такій ситуації є існування власної мілітарної сили. Тільки тоді можемо стати партнером, а не безіменним слугою. Таку думку заступали з малими виїмками визначні українські громадяни» [9, 45].

3 цього видно, що ідеологічно-політичний референт Галицької Дивізії Д. Паліїв, творив її не з прихильності до гітлерівського режиму, а навпаки - з ворожого ставлення до нього і у впевненості, що цей тоталітарний режим мусить теж програти. Така була політична платформа цієї дивізії, що «потім цілком природним шляхом органічного розвитку тієї концепції перемінилася в Першу Дивізію УНА».

Перебуваючи на такому поважному становищі, Д. Паліїв мав великий вплив на старшинські кадри. Використовуючи це, він намагався на всі старшинські посади рекомендувати свідомих українців, на яких можна було б розраховувати у випадку розриву з німцями, а на таку можливість він завжди сподівався. У статті «Продовження» у травні 1943 р. Паліїв ствердив, що дивізія «Галичина» стане першим кроком на шляху до відновлення державної незалежності українського народу, оскільки «під час війни тільки зорганізована збройна участь рішає, чи хтось є підметом подій та матиме право партиципувати в останньому акті» [1, 306].

13 липня 1944 р. Червона Армія розпочала навальний наступ у районі Бродів. Тут було практично повністю знищено дивізію «Галичина». З одинадцяти тисяч її старшин і стрільців лише три тисячі вирвалися з оточення. У боях під Бродами загинув Д. Паліїв.

Як це не парадоксально, але сотник Паліїв здобув повагу навіть серед німецького командного складу: прямолінійність, відвертість та принциповість, де цього вимагали обставини, імпонували всім. Вислужництво чи потакування були для нього зовсім чужі. Він ні перед ким не втаємничував дійсних завдань та цілей української Дивізії. А навпаки, інформував і командира Дивізії Фрайтага і Гімлера, що Дивізія може і буде боротися тільки за український народ та його інтереси.

Висновки

Отже, можна стверджувати, що Дмитро Паліїв брав активну участь у політичному житті Східної Галичини в першій половині ХХ ст. Незаперечним є той факт, що він залишився людиною вірною своїм принципам; як політик і патріот, віддав своє життя, за відродження незалежної і соборної Української держави. Його праворадикальні погляди не завжди сприймало суспільство, але вони завжди активізували суспільні дії проти окупантів.

Список використаних джерел і літератури

1. Архів Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. Колекція матеріалів родини Д.Палієва.

2. Волинець С. Предвісники і творці листопадового зриву. Західноукраїнські громадські і політичні діячі / С. Волинець. - Вінніпег: Тризуб, 1965. - 324 с.

3. Державний архів Івано-Франківській області (далі - ДАІФО). - Ф. 2. - Оп. 1. - Спр. 387.

4. ДАІФО. - Ф. 68. - Оп. 2. - Спр. 408.

5. ДАІФО. - Ф. 68. - Оп. 2. - Спр. 436.

6. Діло. - 1933. - 4 листопада.

7. Діло. - 1933. - 12 листопада.

8. Діло. - 1934. - 13 листопада.

9. Кедрин І. Життя - події - люди. Спомини і коментарі / І. Кедрин. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1976. - 721 с.

10. І Конгрес ФНЄ. - Львів: [Б.в.]. - 1996. - 45 с.

11. Назарук О. Зі Львова до Варшави. Утеча перед Совітами в пам'ятних днях 2 - 13 жовтня 1939 р. / О. Назарук. - Львів: Просвіта, 1995. - 68 с.

12. Паліїв Д. Життя і діяльність: 1896 - 1944: Збірник праць і матеріалів / Д. Паліїв. - Львів: [Б.в.], 2007. - 862 с.

13. Паліїв Д. Крилос / Д. Паліїв // Батьківщина. - 1937. - Ч. 33 (142). - 29 серпня.

14. Паліїв Д. Самоспалювання чи фанатизм успіху / Д. Паліїв // Перемога. - 1933. - Ч. 1. - 1 листопада.

15. Швагуляк М. Національно-політична діяльність Дмитра Паліїва у міжвоєнний період / М. Швагуляк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Збірник наукових праць. - Випуск 7. - Львів: Інститут Українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2000. - С. 404-428. Размещено на Allbest.ru