Сучасна українська історична наука незаслужено мало звертає уваги до питань участі й ролі галичан-українців на фронтах Першої світової війни. Через це створюється враження, що вони воювали на фронті лише в складі легіону Українських січових стрільців (УСС). Даній проблемі присвячені окремі публікації Д. Адаменка, О. Калініченка, М. Кравчука, О. Мазура, І. Мягкого, О. Патера, О. Реєнта та ін., де зустрічаються певні відомості про українських військовослужбовців австро-угорської армії та спеціальні дослідження М. Гуйванюка, В. Гордієнка, М. Литвина, К. Науменка та ін., що стосуються історії українського січового стрілецтва. З аналізу історіографії можна зробити висновок, що основна увага вітчизняних науковців направлена на дослідження політичної, соціально-економічної та культурної історії Австро-Угорщини, і лише фрагментарно згадується про її збройні сили. В основному пов'язуючи їх діяльність з формуванням національної армії в роки Першої світової війни.

Тому, необхідність зруйнувати цей стереотип потребує посиленої уваги дослідників, треба зайнятися поглибленням вивченням ролі галичан-українців в австро-угорській армії. Вивчення цієї проблеми, також, дає змогу переосмислити роль українських військовослужбовців у розвитку військового руху та військового будівництва загалом в роки Першої світової війни.

Метою статті є висвітлення участі галичан-українців у бойових діях австро-угорської армії на фронтах Першої світової війни.

Фактично майже в усіх баталіях на фронтах Першої світової війни у складі австро-угорської армії брали участь українці, які здебільшого були мобілізовані з території Східної Галичини й Західної Волині [2, арк.504]. Зокрема, О. Луцький (1883 р. н.), разом із трьома молодшими братами, за проявлену хоробрість у боях був нагороджений імператорською медаллю. Наприкінці війни він став ад'ютантом архікнязя В. Габсбурга (Василя Вишиваного). Австрійською медаллю за проявлений героїзм був нагороджений Г. Кушнір (уродженець с. Шили Збаразького повіту). Потрапивши у російський полон йому вдалося не лише самому втекти, але й врятувати життя кількох полонених галичан [3, арк.9]. В травні 1915 р. командир роти М. Хронов'ят (1894 р. н.) брав участь у боях за Перемишль. У бою з росіянами його рота здобула с. Пролківці, захопивши 200 полонених і багато боєприпасів противника. За проявлену хоробрість українця нагородили медаллю й у ранзі командира сотні перевели на Італійський фронт [3, арк.309-310]. Вчителя із Рогатинщини П. Бігуса під час бою поранили. Тривалий час він лікувався у Моравії [9].

Особливі зразки звитяги і героїзму у бойових діях проти російської армії продемонстрував легіон УСС. У вересні 1914 р. за наказом австрійського генерала П. Гофмана новосформований з українців військовий підрозділ відправився на фронт у Карпати. Зокрема, для оборони сіл Нижні Верецьки (тепер Воловецький р-н Закарпатської обл.) та Гусне (тепер Турківський р-н Львівської обл.) було вислано сотню В. Дідушка, що успішно відбила наступ росіян на Верецькому перевалі [6, с.64]. Наприкінці вересня в запеклих боях із російськими козачими частинами українські стрільці звільняють села Славське, Лавочне, відзначаються в боях на горах Татарівка і Чиряк (тепер Сколівський р-н Львівської обл.). Вперше українські стрільці В. Дідушок, Л. Коберський та ін. були відзначені австрійською нагородою - Срібного медаллю хоробрості.

В січні-лютому 1915 р. австро-німецьке командування розпочало наступ, що отримав назву "Карпатської битви". У цій військові операції, в боях проти росіян, брали участь й українські добровольці, до яких австрійці спочатку відносились досить скептично. Особливо ефективною була служба розвідки УСС, що входила до складу 130-ої бригади австро-угорської армії.

В лютому 1915 р. розпочала свій бойовий шлях Гуцульська сотня УСС. Гуцули проявили себе в боях у районі Торунсько-Вишківського перевалу, між містами Міжгір'я (тепер Закарпатська обл.) і Долина (тепер Івано-Франківська обл.). В складі Гуцульської сотні особливо відзначився 17-річний О. Зінь [11].

У квітні-травні 1915р. легіон УСС вів запеклі позиційні бої у Карпатах за гору Маківка (тепер Сколівський р-н Львівської обл.). Українцями вдалося повністю зірвати стратегічні плани російського супротивника. У важких боях стрільці зазнали великих втрат, зокрема, полягли: І. Бехметюк, М. Білячук, В. Вітенюк, І. Ганущак, С. Гаврилюк, В. Геник, О. Григорчук, І. Гільтайчук, І. Грицюк, П. Данищук, Т. Дупрейчук, М. Дячук, В. Іличук, Ф. Карпин, О. Конюшевський, І. Лаврук, М. Максимюк, І. Матійчук, О. Матковський, М. Михайлюк, Д. Мицканюк, В. Палійчук, Д. Петрів, Ф. Пик, Ю. Пітиляк, К. Попенюк, І. Ребеньчук, Д. Савчук, Д. Снітович, М. Стефанський, Г. Стефурак, М. Стратійчук, П. Тимчишин, Б. Ткачук, Д. Цвілинюк, Ю. Шевчук, О. Федорчак, Д. Формусяк, М. Юзьвяк та багато інших стрільців [20]. Генерал

І. Фляйшман, командир 55-ої австрійської піхотної дивізії, якому підпорядковувався легіон УСС, наголошував, що "українські стрільці двічі рішили бій в нашу користь. Вони можуть гордо глядіти на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хороших діл та золотий лавровий листок в історії їхнього народу" [23, с.33]; а українська газета "Діло" 2 травня 1915 р. зазначала, що "Битва на Маківці, це перша велика спроба галицьких українців стати самим активним чинником історії, стати ковалями й творцями свого майбутнього" [4]. Надіслала лист подяки січовим стрільцям і Загальна Українська Рада: "У Вас віджили давно минулі дні слави українського народу, через Вас повернули часи визвольних воєн України. У Вас воскрес дух Хмельницьких, Мазепів!. Ваша завзята героїчна боротьба на полях огня і смерти вінчає Вас лаврами воєнної слави, а українському народові добуває місце між народами Європи" [7, с.11-12]. Феномен високої боєздатності й ідейної переконаності січових стрільців пояснюється, також і тим, що більшість з них мали вищу чи середню освіту, та сформований патріотичний світогляд. Серед офіцерського складу було чимало осіб із науковим ступенем.

Слід відзначити, що серед січових стрільців було чимало талановитих особистостей, які у майбутньому мали значний вплив на розвиток української та світової політичної думки. Зокрема, "приписавши" собі два роки, пішов добровольцем на фронт уродженець містечка Ясло на Лемківщині стрілець 5-ої сотні 1-го полку УСС Володимир Босий Його онук у 80-х роках XX ст. став одним з найкращих хокеїстів всіх часів і народів. Рекорд результативності (у 752 матчах регулярного чемпіонату НХЛ закинув 573 шайби-у середньому 0,76 шайб за гру) канадця українського походження, нападника Майка Боссі (Михайла Босого) - найвищий показник результативності в НХЛ, - неперевершений і до сьогодні. (1899 р. н.). В період існування Української Держави працював в уряді гетьмана Павла Скоропадського, а за Директорії УНР воював з більшовиками в рядах УГА. У середині 20-х років він емігрує в Канаду, де активно займається політичною діяльністю, спортивною і соціальною роботою.В. Босий став відомим канадським публіцистом та діячем українського гетьманського руху за океаном. Крім цього, він один із перших сформулював концепцію західної "мультикультурності" - програми створення гармонійного багатокультурного суспільства у Північній Америці [22].

У червні 1915 р. австрійські війська здійснили т. зв. Горлицьку операцію, під час якої легіон УСС брав участь у боях за міста Болехів і Галич (тепер Івано-Франківська обл.). В ході операції відзначився курінь М. Тарнавського та сам його командир. Учасник цих подій, стрілець Л. Лепкий згадував, що австрійці "давали йому найтяжчі доручення. Коли б не бистра орієнтація в терені, величезний воєнний досвід і холодна кров його, то при першім ліпшім такім дорученні і він і його "хлопці" були б згинули до ноги" [16, с.11].

Інший патріотичний приклад показав Д. Вітовський. Коли наприкінці червня 1915 р. легіон УСС увійшов до Галича, він як сотник і одночасно новопризначений комендант міста дав вказівку скинути з ратуші російський прапор і встановити український - синьо-жовтий. Це ледь не коштувало йому військової кар'єри. Австрійські офіцери відчули себе ображеними, адже українські стрільці відверто показали, що борються за відновлення своєї держави, і вимагали покарати Д. Вітовського "за деспект австрійської влади" [17, с.28]. Однак, піддати санкціям українця, який відважно боровся на фронті, австро-угорське командування не наважилося. В результаті успішно проведеної Горлицької операції почався масовий відступ російських військ з Галичини.

У липні 1915 р. легіон УСС, перебуваючи у складі 130-ої бригади австро-угорської армії, розквартирувався в західній частині сучасної Тернопільської обл., поблизу річки Золота Липа. Саме там українських вояків відвідав майбутній останній імператор Австро-Угорщини (1916 - 1918 рр.) ерц-герцог К. Габсбург. Командування січових стрільців звернулося до нього з проханням реформувати легіон в полк. Таку ідею підтримала і Загальна Українська Рада. На початку серпня 1915 р. імперське військове командування дало згоду перетворити легіон УСС в полк УСС чисельністю 1700 стрільців.

У перші місяці осені 1915 р. полк УСС вів бойові дії на території між річками Серет і Стрипа (тепер Тернопільська обл.). Особливо важкі бої з росіянами відбувались на початку вересня за гору Лисоня (тепер Бережанський р-н Тернопільської обл.). В результаті кровопролитної боротьби у рядах УСС залишилось всього 150 військовослужбовців, загинули майже всі старшини, які брали участь в боях. Загальна кількість загиблих, поранених і полонених досягла 700 осіб. У листопаді відбувалася битва за розташоване на річці Стрипа село Семиківці (тепер Теребовлянський р-н Тернопільської обл.). Австрійське командування кинуло на загрозливу ділянку українських стрільців, які змогли ліквідувати російський прорив на фронті [21, с.129-130].

Під час Брусіловського прориву російської армії влітку 1916 р. полк УСС прикривав стратегічний напрямок на Бережани (на горі Лисоня в межиріччі Золотої Липи і Цехівки). Сотні молодих українців загинули поблизу сіл Конюхи та Куропатники на Бережанщині, у серпні - вересні в боях за Лисоню та ін. Вони продемонстрували, що силу українського духу нікому не здолати.

На початку 1917 р. полк УСС бере участь в боях за селище Козова (тепер районний центр Тернопільської обл.), проходить рейдом по тилах ворога через села Купичинці, Бурнаків, Звиняч, Бурдиківці над Збручем. У лютому фронт просуваючись по території Галичини на місяць перемістився на Бережанщину. Важливу роль у цих боях відіграли січові стрільці, що стояли на позиціях біля сіл Куропатники-Конюхи Бережанського повіту. У той час в полку відважно воював сотник, архікнязь В. Габсбург (В. Вишиваний). Наприкінці червня 1917 р. поблизу села Конюхи (тепер Козівський р-н Тернопільської обл.) полк УСС прийняв свій останній великий бій із російськими військами. З понад 900 стрільців в живих залишилось 444 бійці. Мужність та героїзм українських вояків відзначив митрополит УГКЦ Андрей Шептицький у жовтні 1917 р. під час освячення і вручення стрільцям прапора УСС [21, с.151]. До речі, цей прапор запроектував стрілець й художник І. Іванець [18].

Під час Першої світової війни приклади витривалості та мужності показували і українські галичанки, які не вагаючись пішли на фронт у вир бойових дій. Жінки демонструвати здатність на рівні з чоловіками виконувати найскладніші воєнні завдання, а в деяких випадках навіть перевершували їх у дисципліні й бажанні битися до останнього подиху. Австрійці відзначали, що українки стали першими жінками в збройних силах тодішніх європейських держав. Стрільцями і санітарками були понад 30 українок, зокрема: С. Галечко, О. Степанів, Г. Дмитерко, В. Ощипко, О. Кузь, П. Михайлишина та ін. [12]. Срібного медаллю хоробрості після боїв за гору Маківку були нагороджені О. Степанів та С. Галечко. Для О. Степанів це була вже друга військова нагорода, першу - Бронзову медаль хоробрості вона одержала у листопаді 1914 р. за розвідувальну діяльність у ворожому тилу.

Наприкінці лютого у березні 1917 р. в Російській імперії відбулися революційні події, що завершилися падінням монархії, а в Україні у цей час до влади прийшла Центральна Рада. Січовим стрільцям здавалося, що тепер український народ збудує свою власну державу. Однак, згодом виявилось, що шлях до цієї мети ще досить далекий, і не такий простий, як бачилося зразу. Четар УСС М. Заклинський пізніше згадував, що коли утворилася Центральна Рада, то "війна на боці Австрії втратила для усусів увесь сенс. Хоча стрільці не наважилися кинути зброю, духом вони вже були по ту сторону фронту, там, де "сонечко сяє, козацтво гуляє", де творилася своя держава" [10, с.49].

Ситуація щодо подальшої долі полку УСС різко змінилася після укладення Брестського мирного договору УНР з державами Четверного союзу в лютому 1918 р.М. Тарнавський передав командування полком сотникові О. Микитці, який оголосив наказ, де відзначав: "Відходячи з-поміж січового стрілецького товариства, дякую всім в імені власнім і в імені загальної нашої Справи за совісне сповнювання тих обов'язків, які на кожного з нас наложила отся важна хвиля, коли постає і твориться українська держава, під якої будову клало свої кості і буйні голови стільки наших товаришів. Я вірю, що так, як досі, так на будуче вкажеться стрілецтво гідним тої хвилі, гідним носителем тої ідеї, яка його покликала до життя. Я вірю в це і тому зі спокійним серцем покидаю стрілецькі ряди. Дякую всім разом і кожному зокрема за ту прихильність і довір'я, яким мене всі наділяли. Той образ гарного співжиття задержу в пам'яті на завжди, а почувався б я ще більш щасливим, якщо б серед Українського Січового Стрілецтва задержалася добра і щира згадка про бувшого отамана" [19, с.426]. Перебуваючи у складі 55-ої австрійської дивізії полк УСС всередині лютого 1918 р. вирушив у похід в Центральну Україну для боротьби з більшовиками. Наприкінці березня полк увійшов до групи військ архікнязя В. Габсбурга (полковника В. Вишиваного), який став командиром січових стрільців. Перебуваючи в Олександрівську (тепер Запоріжжя) і на Херсонщині, стрільці майже не брали участі в бойових діях, оскільки відмовилися проводити каральні акції проти українського селянства.

Стосовно участі галицьких українців в бойових діях австро-угорської армії на інших фронтах, то слід зазначити, що після оголошення першої хвилі мобілізації, ще на початку серпня 1914 р., значна кількість галичан (українці, поляки, євреї - понад 100 тис. осіб) потрапила у змішані армійські військові частини й були скеровані на Балканський фронт. Крім цього, багато українців опинилося у піхотних, кінних і гарматних полках на Італійському фронті. Серед них були: М. Заплітний; Кисіль; 3. Турчанський; В. Філь (родом з с. Глібів Теребовлянського повіту на Тернопільщині); А. Палій (1893 р. н.) після закінчення однорічної старшинської школи навесні 1915р. був мобілізований на фронт. З квітня 1917 р. виконував обов'язки військового перекладача, згодом члена комісії з розподілу воєнного майна між Австро-Угорщиною та УНР; Ю. Головінський (1884 р. н.) у 1915 р. пішов на фронт; В. Комарницький і О. Шаран (родом з сіл Дівче і Береговець Турківського повіту на Львівщині) воювали у складі кавалерійських полків, і повідомляли, що здебільшого через бездарне австрійсько - німецьке командування багато військовослужбовців на Італійському фронті потрапляло в полон [14, с. 191].

У боях на Італійському фронті брав участь і наймолодший воїн Першої світової війни - семирічний хлопчик з-під Тернополя М. Луцишин. У липні 1915 р. він отримав важке поранення під селом Озерна (тепер Зборівський р-н Тернопільської обл.). Медики військово - польового шпиталю 3-ої австрійської армії вилікували його та забрали із собою. У подальшому він служив у цьому ж військовому шпиталі санітаром по догляду за хворими вояками. Як рядовий медичної служби пройшов бойовий шлях дорогами Сербії та Південного Тіролю (Італія). У десятилітньому віці отримав звання кайзер-єгеря [15].

Важливу роль під час війни в австро-угорських військово-морських силах відігравали українські моряки, які проходили службу на Адріатичному морі. Особливо вони відзначилися у підводному флоті. Так, серед 43 командирів підводних човнів вихідцями з українських земель були: Є. Горняк фон Хорн, И. Голуб, Л. Чичерий, Ю. Бакай та ін. Зокрема, И. Голуб разом з матросам, вихідцями із Галичини, виконав 4 бойових походи, потопив британський есмінець "Фенікс", три ворожих пароплави та 28 вітрильників [13]. В санітарно - медичних підрозділах на флоті слід відзначити трьох найвідоміших військових лікарів-українців - адмірала Я. Окуневського (родом з Буковини), контр-адмірала О. Зарицького (народився на Тернопільщині), полковника М. Рожанківського (уродженця м. Броди на Львівщині) [1, арк.1-5; 5; 8; 24].

Бойові дії, героїзм і жертовність українських військовослужбовців-галичан під час війни були відзначені австрійськими нагородами: солдатською медаллю "За хоробрість" (золотою та срібного), медаллю військових заслуг "Signum Taudis", орденом Франца - Иосифа (трьох ступенів), армійською відзнакою "Хрест військових заслуг" та ін.

Таким чином проведений аналіз свідчить, що галичани відігравали значну роль на фронтах Першої світової війни у складі австро-угорських збройних сил. їх звитяга та жертовність були запорукою успішної оборони й атакуючої потуги австро-угорської армії і можуть слугувати яскравим прикладом самовідданості і героїзму для нащадків. Перспективним напрямком подальших розвідок у даній проблемі може бути дослідження участі галицьких українців у бойових діях на західноєвропейському театрі воєнних дій під час Першої світової війни.

галичина галичанин перша світова війна

Список використаних джерел

1. Центральний державний історичний архів України у місті Львові. - Ф.383 (Окуневський Ярослав, адмірал австрійського військово-морського флоту). - Оп.1. - Спр.4.

2. Державний архів Тернопільської області. - Ф.384 (Списки військових бригад, закладів та жителів с. Підволочиська). - Оп.1. - Спр.52.

3. Державний архів Волинської області. - Ф.36 (Луцкое поветовое староство). - Оп.1. - Спр.2.

4. Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника, відділ рукописів. - Ф.9 (Фонд окремих надходжень). - Од. зб.4083.

5. Адаменко Д. Доктор Орест Зарицький - останній керівник санітарно-медичної служби флоту і Д. Адаменко // История государства Габсбургов [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ah.milua.org/ orest-zarzycki

6. Берест I.Р. Перша світова війна на землях Східної Галичини і Західної Волині: люди, події, факти / І.Р. Берест. - Львів: Вид-во УАД, 2015. - 324 с.

7. Вістник Союза визволення України. - 1915. - 4.19-20.

8. Ганіткевич Я. Українські лікарі: біобліогр. довід. / Я. Ганіткевич, П. Пундій; наук. ред.Л. Пиріг. Кн. З: Учасники національно-визвольної боротьби й українського державотворення, репресовані та реабілітовані лікарі України. - Львів: Афіша, 2008. - 427 с.

9. Гірняк Н. Спис утрат УСС / Н. Гірняк // Діло. - 1916. - 24 березня.

10. Збірник "Червона Калина". - Львів: Червона Калина, 1918. - 160 с.

11. Зінь О. Гуцульська сотня УСС (воєнний спомин) / О. Зінь // Гуцули у Визвольній боротьбі. Серія: "Українська воєнна мемуаристика". Т.4. - Вінниця: ДП "Державна картографічна фабрика"; Київ: Історичний клуб "Холодний Яр", 2009. - 472с.

12. 12.1 сталось на тім світі (Жінки в Українському добровольчому легіоні).30.05.2014 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https: // ukua. facebook.com/notes/olga-malynka/i-сталось-на-тім-світі - жінки-в-українському-добровольчому-легіоні/514582901975335/

13. Калініченко О. Галицькі підводники "Великої війни" / О. Калініченко // Спілка мариністів міста Одеси. 19.10.2013 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://vspm. od.ua/galitski - pidvodniki-velikoyi-viyni/

14. Комарницький В. Комарники - село на Руському путі / В. Комарницький. - [2-е вид., доповнене]. - Львів: Камула, 2007. - 456 с.

15. Криницька С. Наймолодшим воїном у Першій світовій війні був 7-річний Славко Луцишин з Тернополя / С. Криницька // LIKE: Тернопільські позитивні новини.26.09.2014 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: Ьир: // 1іке4е. иа/життя/наймолодшим - воїном-у-першій-світовій/

16. Лепкий Л. Вояк: холодної крови й горячого серця / Л. Лепкий // Пам'яті ВождяУГА. - Львів: Червона Калина, 1938. - С.9-15.

17. Литвин М. Історія Галицького Стрілецтва / М. Литвин, К. Науменко. - Львів: Каменяр, 1990. - 200 с.

18. Литвин М. Українські Січові Стрільці / М. Литвин, К. Науменко. - К.: Знання, 1992. - 48 с.

19. Останній приказ отамана М. Тарнавського від 8 січня 1918 р. // За волю України: історичний збірник УСС в 50-ліття збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Москви, 1914-1964/Гол. ред.С. Ріпецький. - Нью-Йорк: Літопис Українського січового стрілецтва, 1967. - С.425-428.

20. Ріпецький С. Про тих, що полягли та проляли кров в боях на Маківці / С. Ріпецький // За волю України: історичний збірник УСС в 50-ліття збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Москви, 1914-1964/Гол. ред.С. Ріпецький. - Нью-Йорк: Літопис Українського січового стрілецтва, 1967. - С.295-313.

21. Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і чин / С. Ріпецький. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1956. - 360 с.

22. Сек А. Босий, антибільшовик. Українець, який вплинув на політику Канади / А. Сек // Українська правда. Історична правда. Канадіана.06.02.2017 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2017/02/6/149520/

23. Українські Січові Стрільці, 1914-1920/За ред.Б. Гнатевича та ін.; іл. оформл.І. Іванця. - Львів: Накл. Ювілейного комітету, 1935. - 159 с.

24. Щуровський В. Лікарі і медики у Визвольній війні / В. Щуровський // Лікарський зб. Нова серія.Т. III; НТШ у Львові, Лікарська комісія. - Львів: [б. в.], 1996. - С.69-87.

Размещено на Allbest.ru