І. Франко про роль інтелігенції у розвитку українського суспільства

Основні завдання які ставить перед інтелігенцією І. Франко, для подальшого покращення життя українського суспільства. Інтелігенція як громада освічених людей з широким кругозором, виробленим характером та щирими почуттями до українського народу.

Рубрика История и исторические личности
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 10.05.2018
Размер файла 27,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 930.1

і. Франко про роль інтелігенції у розвитку українського суспільства

Мохнатюк І.О.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України, Київський університет ім. Бориса Грінченка (Україна, Київ), Mohnatyuk@ukr.net

Аналізуються погляди І. Франка на місце і роль української інтелігенції в суспільстві. Виділяються основні завдання які ставить перед інтелігенцією поет, для подальшого покращення життя українського суспільства.

Список ключових слів: І. Франко, інтелігенція, «Молода Україна», письменник, суспільство.

Неоднозначність та перехідний характер історичної епохи, а також специфічні умови життя в Галичині, кінця XIX - початку XX ст., знайшли своє відображення в творчій спадщині І. Я. Франка. Як завжди, на зламі віків, історія завжди підводить підсумки попереднього розвитку і віщує багато чого нового, незвідуваного людством на майбутнє. Закономірно, що в цей період в колі інтелігенції, найпрогресивнішій частині суспільства, відбувалися процеси переорієнтації на інакші, ніж в попередні часи, підходи до розуміння сутності суспільного-історичного процесу.

Дійсно, кінець XIX ст. позначився суттєвими змінами в суспільно-історичному і політичному становищі українського населення. А однією з провідних сил в суспільстві, яка шукала ефективні напрями національного будівництва і фактично мала б бути провідником народу на шляху до об'єднання країни і здобуття власної незалежності, безперечно, була інтелігенція. Вона була основним носієм духовного спадку народу, адже майбутній культурний розвиток суспільства в великій мірі залежав від її можливостей відтворювати, накопичувати і передавати новим поколінням наукові, соціально-політичні, естетичні і філософські ідеї. Саме тому питання духовного розвитку народу Франко пов'язує з процесом організації і культивування, успадкування провідних ідей, традицій, неодноразово звертаючись у своїй творчості до проблем пов'язаних з місцем, значенням і роллю інтелігенції в житті суспільства. Одночасно вчений висловлював стурбованість долею, кругозором, багатством духовного світу сучасної йому інтелігенції.

Необхідно підкреслити, що зазначеними проблемами, зокрема питанням ролі інтелігенції в житті українського суспільства в кінці XIX ст. займалось ряд вчених: М. С. Возняк, А. І. Брагінець, Є. П. Кирилюк, О. С. Забужко, Т. І. Гундороватаін. [1]. Однак, загального, системного аналізу ця проблема досі немає, оскільки, вищезгадані дослідники, звертаються до них тільки в певних аспектах. Виходячи з цього, завданням цієї роботи є спроба системного аналізу поглядів І. Я. Франка на місце і роль інтелігенції в житті українського суспільства.

Період 70-х - 80-х років XIX ст. у науковій літературі (роботи О. Забужко, Т. Гундорової та ін.) часто називають «Франківським періодом». Означений період охоплює громадську діяльність покоління інтелігенції, котра завершила своє становлення на початку 80-х років і яка на протязі наступних трьох десятиліть взяла на себе головний тягар місії відродження розчленованої між двома імперіями України як специфічної духовної цілісності нового типу. І. Я. Франко виділяв 80-ті - 90-ті роки XIX ст. як єдиний історико-культурний період. Він зауважував: «Я називаю ту генерацію, тих людей, що своєю працею здобували той замітний ступінь, який визначується у нас між роком 1880 і 1900, «Молодою Україною» [3]. Проте слід зазначити, що інституційно «Молода Україна» як така не існувала, залишаючись не більше ніж метафорою - зате точною й місткою - на кшталт української інтелігенції «франківського періоду».

Головним же, на нашу думку, змістом франківського періоду було, безперечно, витворення в позадержавних умовах зрілої, адекватної капіталістичним темпам суспільного розвитку української політичної нації як окремішнього, свідомого суб'єкта історії, так що свій сенс і призначення тодішня інтелігенція вбачала в хоч і далекосяжній, безтерміновій, але все ж прагматично орієнтованій роботі з масами з тим, щоб «зробити з тих мас реальну політичну силу» [7, с. 101]. Слід зазначити, що інтелігенція на відміну від інших верств суспільства, складала загальнонаціональну єдність, забезпечуючи українській духовній культурі національну ідентичність.

Як український інтелігент періоду зламу століть (відчуваючи кінцеву добу в історії Габсбургської монархії), а до того ще як митець, політик і громадський діяч здатний адекватно оцінювати дійсний історичний масштаб подій, що відбуваються перед очима, - Франко ясно розумів перехідний період своєї епохи. Він передбачав, що зміни, котрі визріють у надрах старих імперій, будуть глобальними і що подальша доля України цілком залежатиме від того, наскільки вона сама, як колективний суб'єкт, виявиться дозрілою, дорослою, або дослівно: дорослою - до самовладного й самодіяльного історичного життя, до того, аби так довго підготовлювана «хвиля високого підйому» затопила України, черговий раз витіснивши її в безвільне й безпродукгивне позаісторичне буття, властиво в національне небуття - існування «в ролі ковадла на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі кролика, на якому різні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів» [6, с. 404]. Подібна характеристика еволюції суспільного життя замальовується вченим в його історико-філософській праці «Що таке поступ». «...Поступ не йде рівно, а якось хвилями: бувають хвилі високого підйому, а по них наступають хвилі упадку, якогось знесилля і зневір'я» [13, с. 309]. Він характеризує розвиток людства і таким чином робить спробу підготувати будь-яке суспільство, зокрема, українське для життя і власного державного будівництва в нових умовах історичних змін.

Страх неготовності до власного національного будівництва пронизує всю публіцистичну діяльність 1890-- 1900-х років Івана Франка, зумовлюючи її різнобічність, адже ж «треба всього на всі боки, щоб ми справді росли органічно, то тіді тяжче буде ворожій силі спинити нас у тім рості» [7, с. 101]. Так апелював І. Франко до українських радикалів - поступових інтелігентів-драгомановців по той бік Збруча і, що вельми цікаво, розуміння не знайшов, що являється доказом того наскільки випереджаючим порівняно із сучасниками, спрямованим на майбутнє був його «історичний зміст».

У відповідь на Франкове різке, на цей, гостро й недвозначно виражений страх неготовності: «Сором українській інтелігенції, сором особливо молодому поколінню, коли воно не відчує тої великої потреби, не віднайде шляху до народа, не покладе основи до того, щоб Україну зробити політичною силою. Адже упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра, а конституційна управа дає поле готовим силам до конкуренції. Коли українство до того часу не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до дневного порядку і куватиме на него нові ярма» [7, с. 107-108], Леся Українка відповідає полемічною статтею «Не так тії вороги, як добрії люди» гірко іронізуючи: «... політична воля нібито має наступити «не нині, то завтра!» Вашими б, д. Франко, устами та мед пити!» І далі: «не муки апостолів-борців лякають теперішню російську опозицію, а марність їх праці» [3, с. 22].

Надзвичайно симптоматична ця полеміка між Франком і Лесею Українкою винесена, на жаль, поза увагу радянської історичної науки, котра надавала слово тільки одній з полемізуючих сторін - Лесі Українці, забуваючи суть їхнього з І. Франком розходження чи не за єдиним зауваженням, що, мовляв, він «головне завдання визвольного руху зводив до пропаганди серед селянства», а Леся Українка, «яка вже на той час близько стояла до соціал-демократичного руху», піддала його за це «різкій критиці» [3, с. 293]. Таке зауваження, зрештою, часткове і до властивої суті полеміки дотичне лише побіжно. Далеко евристичнішим був би тут, на наш погляд, методологічний аналіз цього своєрідного «діалогу культур», очевидно ж бо, що диспутанти говорять різними мовами й мають на увазі різні предмети: Франкове гасло «Зробити з мас політичну силу» (причому «на своїм Грунті», з тим, аби стати «живою одиницею серед народів» [7, с. 101]. Надалі, можливо, не без впливу цієї полеміки, він висловлюватиметься ще точніше - зробити з мас «українську націю»), Леся Українка, вихованка такої культури, яка в найширшому, зокрема й соціально-політичному, сенсі, сприймає й витлумачує в контексті традицій російського визвольного руху - як спізнений заклик до «ходіння в народ». На нашу думку, головна відмінність між поглядами українських діячів полягає в динаміці переживання інтелігентами соціального часу: якщо Франка найдужче лякає неготовність України включитися у всесвітньо- історичний процес на майбутньому переломі, то Лесю Українку - «марність праці», тобто сама реальність цього, хоч як жаданого, перелому постає перед нею як щось доволі гіпотетичне, радше теоретично «вирахуване», ніж безпосередньо-життєво відчутне.

І. Франко дуже уважно ставився до «людської специфіки» історичного процесу, намагаючись осмислювати й розв'язувати проблеми, які породжувала ця специфіка перед істориком. Подібне ставлення до історичного процесу було результатом впливу історіософських узагальнень вченого і характеризувалось триєдиною формулою: «людина - культура - історія», яка була фактично кредом історичних досліджень Франка.

Франко різко докоряв молодому поколінню української інтелігенції за те, що вона, на його думку, не відчувала великої потреби у єдності з народом і не заклала основи для того, щоб зробити Україну політичною силою. В цьому він бачив відчуження від потреб соціальної практики, та «ознаку глибокого розриву між інтелігенцією й народом» [7, с. 103]. Доволі цікавими є роздуми вченого над відірваністю інтелігенції від потреб простого народу. Він розглядає специфічну соціальну приналежність української інтелігенції як кастове явище. Розімкнути цю кастовість, змінити на краще взаємовідносини між різними прошарками суспільства, об'єднати їх навколо спільної цілі - ось в чому і полягає одне із завдань інтелігенції, на думку І. Франка.

Письменник вказував на те, що абсолютизм в Росії як не сьогодні, то завтра впаде, а конституційне управління дасть поле готовим політичним силам для конкуренції. Він зазначав, що коли українство до того часу не буде дієвою політичною силою, то жодна конституція не дасть бажаного результату, вона лише куватиме нові ярма [7, с. 107-108]. Національний рух, який мала б очолити українська інтелігенція, у Франка характеризується безперечно масовим характером. Масовий характер національного руху виступає для нього головним чинником його «органічності». «Коли за вами масового руху не буде, - звертається він до «підросійської» української інтелігенції, - то досить буде Лавровського туману або Плеханівської фразеології, щоб і вас самих здобути для ідей абстрактних і далеких від конкретних потреб вашого народу» [9, с. 123]. Однак, Франкове розуміння «масовості» виключає знеосібленість, самосвідома «маса» уявляється йому спільнотою самосвідомих індивідуальностей народом, «одночасно... свідомим своєї національности і свого людського я» [9, с. 124]. Безперечно, - «всесвітня історія не історія героїв, а історія масових рухів і перемін», однак ця теза в творчості Франка має досить цікаву інтерпретацію: «А ми ж кожний особисто хіба не частина тієї маси, яка цими подіями покликана до руху та змін?». Відтак поет висловлює страх неготовності «...горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими!» [6, с. 401] спрямовується на кожну свідому «людську одиницю», зобов'язуючи її до практично-дійової самореалізації в сфері, національного самоусвідомлення.

Для Франка, незаперечним фактом було те, що у становленні нації, вирішальну роль покликана відіграти інтелігенція, вносячи в маси національну ідеологію.

Саме в цьому він вбачав історичну місію покоління «Молодої України», сформулювавши її жорстко й однозначно в 1905 р.: «Перед українською інтелігенцією відкриється тепер, при вільніших формах життя в Росії, величезне дійове завдання - витворити, з величезної етнічної маси українського народу українську націю, як суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, стійкий до асиміляційної роботи інших націй, звідки б вона не йшла, та при тім прихильний до присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна, держава не може залишитися» [6, с. 404].

Доволі цікавим є погляд Франка на провідну роль інтелігенції в суспільстві. На відміну від марксистів, які надавали провідну роль пролетаріату в суспільстві, він розглядає інтелігенцію як одну з рушійних сил суспільства. У творчій спадщині письменника ми можемо виокремити ідею інтелектуального поступу суспільства, про що може свідчити відведення ним основоположної ролі в суспільстві інтелігенції.

У вузькому розумінні ідея інтелектуального поступу зводиться до того, що власне інтелігенція повинна реалізувати себе заради прогресивного поступу всієї спільноти. У ширшому розумінні під інтелектуальним поступом, за Франком, визначається використання інтелігенцією всього масиву власних знань, нових ідей, думок, винаходів, які можуть ущасливити людське життя, полегшити людську працю.

На думку Франка інтелігенція повинна являти собою громаду освічених людей з широким кругозором, виробленим характером та щирими почуттями до народу. Необхідно відзначити, що позиція вченого принципово відрізнялась від «народолюбства» консервативно мислячих народовців і москвофілів, що зафіксовано ще 1881 р. У статті «Чи вертатися нам назад до народу?» І. Франко викриває фальшивий зміст заклику «назад до народу!», що лунав з уст частини проросійсько налаштованої інтелігенції, протиставляючи йому свій заклик - наперед з народом». Фактично йдеться про внесення культури у народні маси, «інтелігенція повинна жити з народом і між народом не як окрема верства, але як невідлучна часть народу... Піднімати його до себе, а не вертатись до нього назад» [12, с. 148]. Він вважав, що інтелігенція повинна зідентифікуватись з народом, злитись з народом, «повинна стати серед нього як його брат, як рівний, як свій, повинна стати робітником, як він, повинна стати для нього і адвокатом, і вчителем, і добрим сусідом та помічником» [12, с. 148]. Як бачимо вже тоді І. Франко плекав задум про українську націю «як цілісний організм», хоч цей задум був ще досить абстрактним і суперечливим - так, наприклад, у ньому не було відповіді на питання: яким чином могла інтелігенція піднімати народ до свого культурного рівня, одночасно позбуваючись соціального статусу «окремої верстви» суспільства? Між тим, чим далі переходив вчений і письменник на культурницькі позиції і підходи до розв'язання соціальних проблем, тим глибшого, екзистенціального сенсу набувало це питання для Франка як громадянина та особистості.

І. Франко в своїх працях говорячи про інтелігенцію, зазначав, що їй належить роль провідника в суспільстві, і наскільки вірно вона вибере шлях по якому іти настільки покращиться життя народу. Інтелігенція повинна жити з народом і між народом не як окрема верства, а як невід'ємна частина народу [12, с. 148]. Про функцію провідника в суспільстві вчений говорить в подальшому викладі власної думки відносно того чим інтелігенція мала б бути в суспільстві. Він говорить про залежність історичної долі нації від того, якими ідеями перейметься інтелігенція - духовний поводир народу. Вчений покладає відповідальне завдання на долю інтелігенції, - вона повинна вести народ відповідно до життєвих реалій часу, в відповідності до його потреб. Також інтелігенція повинна була б вчити народ вільнодумству на релігійному полі «замічу, що етика християнська далеко не всюди згідна з тою чисто гуманною етикою нашого часу!» [12, с. 149] дружності і асоціації на економічному Грунті, правдивої гуманності на етичному полі. Вчений говорить про те, що інтелігенція має вирішувати практичні проблеми, а не занурюватись в теоретичні побудови.

Одним із завдань, які ставив перед інтелігенцією І. Франко була допомога народу в вирішенні питання покращення рівня життя. Говорячи про стан економіки вчений висловлює припущення, що лише господарська, реміснича, промислова асоціація може врятувати наш народ від економічної руїни. Далі він вказує на те, що інтелігенція не лише має пізнати правду про важке життя народу, а й повинна докласти всіх своїх зусиль для покращення його життя [9, с. 200].

Зараховуючи себе до представників галицької, української інтелігенції він формує своє життєве кредо. В листі до видавця німецького культурологічного журналу Е. Енгеля написаного в листопаді 1882 року, І. Франко пише: «... мета мого життя і деяких моїх товаришів полягає в тому, щоб підтримувати життєві духовні зв'язки української інтелігенції з високо розвинутими націями Європи, а, з іншого боку, ближче познайомити ці нації з духовним життям українського народу...» [5, с. 334].

В своїй творчості, для художнього осмислення долі українського народу І. Франко часто звертається до біблійних сюжетів. Як відзначає відома українська дослідниця О. Забужко, на початку XX ст. українська інтелігенція почала сприймати історичну долю єврейського народу як «універсальну модель націотворення» (І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, Т. Ходкевич). Саме завдяки рефлексії над історією єврейського народу, підкреслює далі автор, Франко відкрив в «Мойсеї» «ідею духовної вітчизни», котра мала неоціненну вагу для української національної самосвідомості, оскільки, «як і євреї, українці не становили так званої нормальної політичної нації» [2,с. 33,38]. Однак в цьому ж творі автор через проекцію реалій українського суспільного життя на історію пророка Мойсея і народу Ізраїлю, висловлює впевненість в здобутті Україною свободи і незалежності та її здатності, як писав Франко в 1905 р., «зайняти місце в хорі інших культурних націй» [6, с. 404]. Іншим досить важливим мотивом цієї поеми є те, що автор покладає великі надії на «силу духа» українського народу, його культуру, що відбилася в ментальності українців: «в слові твойому іскряться і сила, й м'якість, дотеп і потуга, і все, чим може вгору дух піднятися...» [11, с. 212].

Однією з важливих проблем творчості І. Франка є проблема відносин інтелігенції і народу. В творчості І. Франка 80-х років саме вона допомагає визначитись специфічній структурі зображення героя нового типу. Його прикладом може слугувати головний герой згадуваної вище поеми «Мойсей». Автор надає людині-інтелегенту героїчну місію, ціною самопожертви, витворити з розрізненої юрби єдиний народ. Таким чином Франко ніби ставить завдання перед героєм нового часу, що зводиться до викристалізування з мас «народу творця». Історичні обставини склалися так, що працею всього свого життя і діяння Франкові не довелося звершити подвиг героя своєї поеми «Мойсей», але як чільний представник української інтелігенції, уособлення її сумління, він зробив величезний, може найбільший внесок у те, що «руський (український) народ... поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів» [4, с. 31].

На думку, І. Франка інтелігенція повинна вести народ до прогресу, піднімати його до себе. В піднесенні інтелігенцією загального культурного і освітнього рівня народу, в спрямуванні його на шлях здобуття політичної і національної незалежності вбачав І. Франко її основне завдання в українському суспільстві. Письменник відводив інтелігенції панівну роль в справі становлення української нації, як свідомого суб'єкта історії. Саме на інтелігенцію, а не на інший прошарок населення він покладав свої надії пов'язані з національним будівництвом. У власному розумінні еволюції людства, вчений ставив ряд питань перед українською інтелігенцією, вирішення яких, на його думку, мало б допомогти в майбутньому об'єднати українців під проводом ідеї здобуття власної незалежності. Адже за визначенням поета, інтелігенція являла собою загальнонаціональну єдність. Поряд з освітньою і державотворчою функцією в суспільстві він також надавав інтелігенції домінуючу роль в піднесенні загального культурного рівня української спільноти.

Те, що в останній декаді XX ст. перед Україною постали ті ж самі питання, які намагалось вирішити покоління «Молодої України» безперечно є свідченням того, що українська інтелігенція не освоїла і не усвідомила історичних уроків минулого сторіччя. По суті, ідеї «Молодої України», цієї остаточно не реалізованої спільноти, тяжіють над нашою дійсністю як ідеал жаданого майбутнього. В свою чергу поряд з цим можна провести паралель в характеристиці ідей творчої спадщини І. Франка, як одного з найбільш виразних представників розглянутого періоду. Вчений висловлював багато ідеї пов'язаних з покращенням життя українського народу, здобуття ним державності. Однак, можливо, в силу того, що ці ідеї в певній мірі випереджали свій час, вони не були сприйняті загалом і не дали очікуваних результатів. Завдання ж сучасників полягає в глибокому аналізі і переосмисленні творчої спадщини видатного поета і громадсько-політичного діяча свого часу, яким безперечно був І. Я. Франко. Втілення в життя його ідей, пов'язаних з покращенням суспільного життя залишаються актуальними і в сьогоденні. В цьому, мабуть, і проявляється геніальність його, як людини, що своїми ідеями змогла осягнути не лише потреби свого часу, а в певній мірі й далеке майбутнє.

франко інтелігенція український суспільство

Список використаних джерел

1. Брагінець А. І. Філософські і суспільно-політичні погляди Івана Франка. - Львов, 1956; Возняк М. С. З життя і творчості Івана Франка. - К., 1955; Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст. - К., 1993; Гундорова Т. І. Інтелігенція і народ в повістях Івана Франка 80-х років. - К, 1985; Кирилюк Є. П. Іван Франко. - К., 1956.

2. Забужко О. Єврейство як носій національної ідеї в рецепції української літератури початку XX ст. // Філософська і соціологічна думка. - 1994. - №1-2. - С.32-40.

3. Українка Л. «Не так тії вороги, як добрії люди» // Зібрання творів: У 12 т.-К., 1978. - Т.8.-С.19-25.

4. Франко І. Дещо про себе самого//Зібр. Творів: У 50 т. -Т.31. - С.28-33.

5. Франко І. До Е. Егеля. Між 13-16 листопада 1882 р. // Зібр. Творів: У50т,- Т.48. - С.334.

6. Франко І. Одвертай лист до галицької української молодежі // Зібр. Творів: У50т,- Т.45. - С.401-409.

7. Франко І. Я. З кінцем року // Франко І. Молода Україна. - Львів, 1910.-С.107.

8. Франко І. Я. З останніх десятиліть XIX в. // Літературно- науковий вісник. - 1901. - Т.15. - Кн.8. - С.57.

9. Франко І. Я. Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва // Зібр. Творів: У 50 т. - Т.45. - С.187-203.

10. Франко І. Я. Коли не по конях, то хоч по голоблях // Франко І. Молода Україна. - Львів, 1910. -С.123-126.

11. Франко І. Я. Мойсей // Зібр. Творів: У 50 т. -Т.5. -С.201-264.

12. Франко І. Я. Чи вертатись нам назад до народу? // Зібр. Творів: У50т,- Т.45. - С.140-150.

13. Франко І. Я. Що таке поступ // Зібр. Творів: У 50 т. - Т.45. - С.300-348.

References

14. Braginec' А. I. Filosofs'ki і suspil'no-politychni pogljady Ivana Franka. -L'vov, 1956; VoznjakM. S. Z zhyttja і tvorchosti IvanaFranka. - K., 1955; Zabuzhko O. S. Filosofija ukrai'ns'koi' idei' ta jevropejs'kyj kontekst. - K., 1993; Gundorova T. I. Inteligencija і narod v povistjah Ivana Franka 80-h rokiv. - K, 1985; Kyryljuk Je. P. Ivan Franko. - K., 1956.

15. Zabuzhko O. Jevrejstvo jak nosij nacional'noi' idei' v recepcii' ukrai'ns'koi' literatury pochatku XX st. // Filosofs'ka і sociologichna dumka. - 1994. - №1-2. - S.32-40.

16. Ukrai'nka L. «Ne tak tii' vorogy, jak dobrii' ljudy» // Zibrannja tvoriv: U 12t.-K., 1978.-T.8.-S.19-25.

17. Franko I. Deshho pro sebe samogo // Zibr. Tvoriv: U 50t. -T.31.- S.28-33.

18. Franko I. Do E. Egelja. Mizh 13-16 lystopada 1882 г. II Zibr. Tvoriv: U50t.- T.48. - S.334.

19. Franko I. Odvertyj lyst do galyc'koi' ukrai'ns'koi' molodezhi // Zibr. Tvoriv: U 50 t.-T.45. - S.401-409.

20. Franko I. Ja. Z kincem roku // Franko I. Moloda Ukrai'na. - L'viv, 1910.-S.107.

21. Franko I. Ja. Z ostannih desjatylit' XIX v. II Literaturno-naukovyj visnyk. - 1901. - T.15. - Kn.8. - S.57.

22. Franko I. Ja. Kil'ka sliv о tim, jak uporjadkuvaty і provadyty nashi ljudovi vydavnyctva II Zibr. Tvoriv: U50t.- T.45. - S. 187-203.

23. Franko I. Ja. Koly ne po konjah, to hoch po golobljah //Franko I. Moloda Ukrai'na. - L'viv, 1910. - S.123-126.

24. Franko I. Ja. Mojsej ll Zibr. Tvoriv: U50t.- T.5. - S.201-264.

25. Franko I. Ja. Chy vertatys' nam nazad do narodu? // Zibr. Tvoriv: U50t.-T.45.-S.140-150.

26. Franko I. Ja. Shho take postup // Zibr. Tvoriv: U 50 t. - T.45. - S.300-348.

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

  • Проблеми походження українського народу. Витоки українського народу сягають первісного суспільства. Трипільська культура. Праслов’яни - кіммерійці. Скіфи - іраномовні кочівники. Зарубинецька культура. Анти і склавини. Лука-Райковецька культура.

    реферат [22,3 K], добавлен 29.07.2008

  • Складна і тривала трансформація українського суспільства протягом ХІХ - початку ХХ ст. Формування української інтелігенції навколо трьох осередків - середніх і вищих навчальних закладів, студентських товариств. Спадщина видатного історика М. Костомарова.

    статья [24,7 K], добавлен 10.08.2017

  • Причини визвольної війни українського народу, її хід та рушійні сили. Військова стратегія і тактика Б. Хмельницького. Внутрішня і зовнішня політика Б. Хмельницького. Переяславська рада 1654 р. та її наслідки. Суспільний розвиток українського народу.

    контрольная работа [33,5 K], добавлен 19.10.2012

  • Зміни в державному устрої українського суспільства у ході всенародного повстання 1648 р. Дипломатичні переговори взимку 1649 р., діяльність Б. Хмельницького. Битва під Зборовом. Поразка під Берестечком та її наслідки. Переяславська рада 1654 року.

    контрольная работа [35,9 K], добавлен 30.04.2009

  • Наддніпрянська Україна в першій половині XIX ст.: рух українських автономістів, масонов, декабристів та інтелігенції. Кирило-Мефодіївське братство в другій половині XIX ст. Особливості українського політичного руху. Біографія представників інтелігенції.

    контрольная работа [43,7 K], добавлен 10.02.2011

  • Визвольна війна українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького в середині XVII ст., її основні причини та наслідки, місце в історії держави. Характеристика соціально-економічного розвитку України в середині 60-х-початок 80-х р. XX ст.

    контрольная работа [24,6 K], добавлен 31.10.2010

  • Виникнення Запорізької Січі та її роль в історії державотворення українського народу. Військовий та територіальний поділ Вольностей Запорізьких як внесок у суспільно-політичні традиції українського народу. Органи влади та управління Запорізької Січі.

    реферат [33,7 K], добавлен 29.11.2008

  • Визвольна війна українського народу в 1648-1654 роках. Значна роль реєстрових козаків в боротьбі українського народу проти турецько-татарської агресії. Привілеї даровані королем та царем. Соціальний склад реєстру. Відносини з польсько-шляхетським урядом.

    реферат [29,8 K], добавлен 19.12.2013

  • Питання про об'єднання великого князівства Литовського з Польщею в єдину державу. Процес перетворення козацтва на важливий чинник історії українського народу. Іван Богун – один із соратників Б. Хмельницького. Поразка українського війська під Берестечком.

    дипломная работа [90,1 K], добавлен 08.01.2011

  • Виникнення козацтва та його роль в історії українського народу. Причини і джерела формування цього прошарка. Заснування, устрій і розвиток Запорізької Січі. Формування української державності в ході визвольної війни. Виникнення реєстрового козацтва.

    реферат [25,4 K], добавлен 01.02.2016

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.