Депортація українців з їх етнічних земель у 1947 р. (до 70-річчя акції "Вісла")

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Депортація українців з їх етнічних земель у 1947 р. (до 70-річчя акції "Вісла")

Сорока Л.В.

Розглянуті та висвітлені злочинні дії комуністичної польської влади проти автохтонного українського населення.

Ключові слова: акція, репресії, виселення,українці.

The Criminal actions of the Polish communist government against the indigenous Ukrainian population are considered and highlighted.

Keywords: action, repressions, eviction, Ukrainians.

Споконвічно землі Лемківщини, Надсяння, Холм- щини та Підляшшя належали Україні, проте через різні обставини потрапляли під панування інших держав. Так сталося і після Другої світової війни, коли в результаті утворення нових кордонів Європи, вони знову опинилися у складі Польщі. На цих землях залишилось більше 700 тис. українського населення, яке згодом, за висновками сучасних науковців [1, с. 196], могло б створити національну меншину у польській державі, тим паче, що українці не були прибульцями, а жили там споконвічно на своїй землі, приєднаній до чужої держави без урахування їхніх інтересів.

Однак тодішній прокомуністичний Тимчасовий уряд Польщі за підтримки керівництва СРСР замислив остаточно вирішити проблему національних меншин шляхом примусового переселення українців з Польщі до Радянської України, а поляків і євреїв із Західної України до Польщі. За Люблінською угодою від 9 вересня 1944 р. за два роки, до грудня 1946 р., в Радянську Україну було переселено 482.880 українців. Нехтуючи усіма міжнародно-правовими актами польська влада цинічно здійснила в 1947 р. акцію «Вісла» в результаті якої на західні землі Польщі було депортовано те українське населення, яке з різних причин залишилось на своїй землі. За останні роки нагромаджений великий пласт знань про так званий «обмін населення» у повоєнні роки. Однак дослідженню акції «Вісла» приурочено лише окремі праці українських істориків, таких як І. Білас, В. Вятрович, Ю. Макар, Ю. Сорока. У 2005 р. вийшло спільне видання українських вітчизняних авторів та українських дослідників у Польщі «Ukraincy w najnowszych dziejach Polski (1918-- 1989)», другий том якого розкриває трагічні сторінки акції «Вісла» (Warzawa: tyrsa, 2005).

Ціленаправлено готуючись до масштабної операції «Вісла» польська комуністична влада поставила за мету цілковите виселення українського населення південно-східної Польщі, котре залишилось тут після переселень 1944-1946 років. При цьому згідно офіційних підсумкових даних переселенських комісій у Польщі мало б перебувати на кінець листопада 1946 р. 14.325 особи української національності, у тому числі в Краківському воєводстві - 2.961 особа, Ряшівському - 4.709, Люблінському - 7.555 [2, арк. 26-27]. За даними Генерального штабу Війська польського, опрацьованими в лютому 1947 р., кількість українців на території Польщі складала 20.306 осіб [3, с. 57]. Насправді тисячі українців були змушені переховуватися від примусового виселення у лісах, втікати до місцевостей, звідки українців виселяли раніше. Крім того, на свої землі, починаючи з осені 1945 р. нелегально поверталися сотні сімей, що піддалися радянській пропаганді і були переселені в колгоспи східних та південних областей УРСР. Тому, на кінець 1946 р. у Польщі проживало 220.000 українців, з яких 150-160 тис. знаходилися на змішаних українсько-польських (польсько-українських) землях, і понад 50 тис. проживало в різних районах польських етнічних земель [4, с. 279]. вісла антиукраїнська акція

Навіть така порівняно невелика українська меншина, сумарна кількість якої була виявлена лише в ході акції; серед багатомільйонного польського населення, з погляду комуністичних польських властей несла в собі «загрозу польській державності». Таке трактування українського питання у Польщі співпадало з офіційною заявою И. Сталіна, яку він зробив на Потсдамській конференції наприкінці липня 1945 р.: «Польща стане державою без національних меншин» [5, с. 107].

Другим завданням, яким найчастіше артикулювала польська пропаганда, була остаточна ліквідація українського національного руху. Однак, політична ситуація уже на кінець 1946 р. склалася так, що на теренах Закерзоння було ліквідовано польське національне підпілля, а наступальний характер дій українських повстанців почав відчутно знижуватися. Причинами стали офіційне завершення репатріації між Польщею і УРСР та втрата звідси соціальної та матеріальної бази повстанців. Крім того, значна частина українців, яка залишилася на теренах Закерзоння, сподівалася на дозвіл жити в межах польської держави, а тому намагалася бути лояльною до неї, «скріплюючи» силу своїх вже польських документів, ходженням до костелу та «зовнішньою патріотичною поставою» [6, арк. 267].

Організаційно-технічне опрацювання акції розпочалося у січні 1947 р., коли Генеральний штаб Війська польського наказав підпорядкованим частинам на території південно-східної Польщі скласти списки українських родин, що уникнули переселення в УРСР. Ще через місяць, в Міністерстві оборони був розроблений план, згідно якого, всі українці повинні бути розселені «окремими сім'ями на Повернені західні землі, де вони швидко асимілюються».

Початок акції «Вісла» (у початковому варіанті «Схід») був запланований на 23 квітня 1947 р. Територія, що мала охоплюватися дією ОГ «Вісла», була поділена на два райони: «S» - Сянік і «R» - Ряшів. Для реалізації плану приділялося біля 20 000 солдатів і функціонерів Управління безпеки (УБ) і Громадянської міліції. Вказане число військових виникало з того, що воєводські власті не брали до уваги чисельність загонів УПА, а лише плановану для виселення кількість сіл у районі «S». Було прийнято кількість від тридцяти до п'ятдесяти солдатів на одне село плюс від тридцяти до 150-особовий резерв на кожний з 28 підрайонів, на який припадало від шести до 21 села [7].

Центральна управа Польського репатріаційного уряду (ПРУ) визначила обсяг роботи теренових поселенських органів і пунктів ПРУ, а Міністерство публічної безпеки опрацювало інструкцію, яка стосувалася засад розміщення родин на Повернутих землях. У ній говориться, що колоністів з акції «Вісла» треба поселяти поза 50-кілометровою смугою від сухопутних кордонів і 30-кілометровою від морського кордону. Окрім цього, українське населення мало бути розміщене не ближче як за 30 км від воєводських міст і 10 км від західного кордону Польщі з 1939 р. Крім того, загальна кількість українців не повинна перевищувати 10% громади повіту.

Українців, запідозрених у співробітництві з УПА поділили на три категорії: «А» - ті, хто підлягав облікові Служби безпеки; «В» - ті, хто переходив у відання військової розвідки; «С» - ті, кого можна було використати як інформаторів або таких, яких вважали за більш-менш лояльних до тодішньої польської влади. Виходячи з цього поділу, Міністерство публічної безпеки наказувало, щоб в одному селі поселяти лише одну родину, зараховану до категорії «А» або «В» і до п'яти з категоріями «С». Сім'ї з категоріями «А», «В», і «С» не могли бути поселені разом. У випадку нестачі індивідуальних господарств, українців треба було доселяти до польських колоністів у фільварках або помістити їх у маєтках площею до 200 га, з можливістю доселення польських родин. Таким самим чином доручалося розміщувати українців, направлених для роботи в «Державні земельні нерухомості» [3, с. 164].

Під час опрацювання вищезгаданих планів та інструкцій 24 квітня 1947 р. Президія Ради міністрів ПНР на своєму засіданні прийняла ухвалу в справі акції «Вісла». Вона стала правовою основою для виселення українців з території південно-східної Польщі

Безпосереднім приводом до початку антиукраїнської акції послужила смерть тодішнього віце-міністра оборони Кароля Сверчевського - «Вальтера» 28 березня 1947 р., вбитого нібито у сутичці з сотнею УПА «Хріна» поблизу с. Яблінки Ліського повіту. Разом з тим, сам командир сотні, який до своєї загибелі в 1949 р. встиг написати спогади, про засідку на генерала не згадує взагалі [3, с. 46-48].

Навколо смерті генерала Сверчевського накопичилось багато офіційних міфів. Урядова польська комуністична пропаганда зображала його «солдатом революції, громадянських і антифашистських воєн, який своє життя присвятив боротьбі з ворогами прогресу, свободи, демократії і соціалізму». Замовчуванням справжніх причин його смерті, офіційна пропаганда утверджувала думку про те, що саме українці винні у загибелі генерала «Вальтера».

Але, як зазначає дослідник С. Швидюк, після зламного 1989 р., коли партійна верхівка ПОРП втратила контроль над засобами масової інформації, на їх шпальтах стали з'являтися критичні замітки стосовно міфу генерала «Вальтера». «Так у 1994 р. - відзначає він - український тижневик «Наше слово», що започаткував свою роботу у Варшаві в 1956 р., опублікував ряд статей в яких аналізувалися телепередачі з циклу «Ревізія надзвичайна», присвячені смерті Сверчевського. Метою автора цих передач Даріуша Бартошевського було представлення широкому загалові суспільства дійсного портрету людини, ім'ям якої названо школи, вулиці, підприємства, оскільки, директори шкіл, заводів, влади окремих міст стояли перед дилемою: замінити такого патрона чи залишити. У цих статтях знаходимо нові факти, які ніколи не оголошувалися, наприклад, що генерал страждав алкоголізмом і того дня їхав на інспекцію міцно п'яний по цілонічній пиятиці. Аналізуючи матеріал, надрукований у газеті, знаходимо, що у генерала Сверчевського був деспотичний вередливий характер, за що його не любили підвладні. З цього приводу хтось із них міг навіть підступно завдати Сверчевському смерть. Запаморочений алкоголем, без здатності до оцінки ситуації, він віддав солдатам згубний наказ йти на ворога прямо під гору під самісінький обстріл кулеметів українських повстанців, а виконання наказу п'яного генерала могло довести до цілковитої загибелі особового складу ескорту. Ще одним відкритим фактом стало те, що на мундирі генерала Сверчевського, у якому він був одягнутий у своєму останньому бою крім слідів куль є дуже чіткий слід ножа або багнета на рівні лівої нирки. Це місце особливо закривавлене. Тому робилося припущення, що саме рана зроблена холодною зброєю виявилася смертельною, але залишається невиясненим питання про те, хто її заподіяв.

У «Нашому слові» також зазначалося, що фальшивий міф про смерть Сверчевського - «Вальтера» спростовано і в суспільстві панує загальновідома думка, що легендарний «Вальтер» не стільки був героєм- революціонером, відданим польським патріотом, скільки покірливим сталінським прислужником» [8, с. 141-142].

Операція з остаточної депортації українців розпочалася 28 квітня 1947 р. о четвертій годині ранку. До її проведення були залучені значні військові сили - З, 6, 7, 8, 9. дивізії піхоти (разом 15 полків), дивізія корпусу внутрішньої безпеки (КВБ), полк саперів, кілька авіаційних підрозділів, шість бронепоїздів. Всього в операції брали участь більше 20 тис. солдатів, не враховуючи відділів місцевої міліції, безпеки і прикордонників. Загальне керівництво здійснював заступник шефа Генерального штабу генерал Стефан Моссор.

Акція «Вісла» здійснювалася за допомогою Чехо- словаччини та Радянського Союзу. Чехи виставили спеціальну оперативну групу «Тепліце», в якій налічувалось 13 602 солдатів і сімнадцять літаків. Крім того, польським підрозділам був наданий транспорт для оперативного переміщення з місця на місце. Радянське командування перекинуло з Львівської області одну танкову дивізію, спеціальні протипартизанські загони і заблокувало прикордонними військами українсько- польський кордон [9, с. 79].

Терени дій військової групи «Вісла» були поділені на чотири оперативні простори: «С» (Сянік) - керував особисто генерал Моссор, «Р» (Ряшів) - підлягав командирові 9 дивізії, «Л» (Люблін) - командуючому Люблінського округу, «Г» (Горлиці) - командування було організоване в завершальній стадії акції. Вже опубліковані документи свідчать про те, що при розрахунку сил ОГ «Вісла» чисельність загонів УПА і їх місцерозташування взагалі не бралися до уваги, а використовувалася проста математична схема: кількість населених пунктів, де проживають українці, помножений на 30-40 солдатів, потрібних для одного села, плюс резерв з п'ятдесяти осіб.

Ще до початку акції, на основі рішення Політбюро ПОРП від 23 квітня 1947 р. був створений так званий «Центральний табір праці в Явожні». Створюючи цей табір, польська влада використала вже існуючий в Явожні з часів війни гітлерівський концентраційний табір SS - Lager Dachsgrube - філіал концтабору Аушвіц, об'єкти якого стали місцем ув'язнення для українців. На території табору знаходилося чотирнадцять типових освенцімських бараків, лазня, кухня, відвошевальня і лікарня. В бетонних підземеллях табірної пральні містився карцер. Система охорони складалася з дванадцяти сторожових веж, а також подвійної смуги дротів, підключених до електричного струму високої напруги.

Безсумнівно, це була обдумана, злочинна державна політика польських комуністів - фізично ліквідувати українську спільноту, яка підлягала примусовому виселенню і зруйнувати її генетичний корінь.

Від 5 травня 1947 р., коли перший транспорт арештованих прибув у Явожню, до кінця лютого 1948 р. без зупину прибували в'язні. Прибували з усіх районів виселення, з окремих сіл і містечок, групами, найбільшими в червні і липні 1947 р. Державні функціонери так передбачили, аби у концтабір потрапили українці, як правило, з кожного району виселення, з кожної місцевості по кілька або кільканадцять осіб. Як свідчать учасники цих драматичних подій, людей затримували усюди: в селі, по дорозі до сусіда, на полі, на вулиці в місті, на збірних станціях, під час облав, в поїздах. Затримані, незалежно від того чи іншого звинувачення, доведеного чи ні, потрапляли в Явожно.

Жертвами Явожна у найбільшому відсотку стали селяни. Інтелігенція віддавна розглядалася як небезпечний елемент і була винищена або змушена йти в підпілля. Уціліли тільки рештки, в основному тільки священики. Якраз вони й стали першими запідозрюваними і відповідно ізольованими в концтаборі: 22 греко-католицькі і п'ять православних духівників.

За даними, які наводить Євген Місило, в Явожні було ув'язнено 3936 осіб, серед яких 823 жінки та кільканадцятеро дітей. Зовсім не рідко потрапляли до Явожна цілі родини, колишні в'язні гітлерівських концтаборів, демобілізовані вояки з Червоної армії, інваліди, вагітні жінки і навіть особи фізично хворі [10, с. 25].

Дослідження вказують, що в Явожні було замучено 161 особу. Однак, насправді ніхто не знає скільки людей закатовано в дорозі до Явожна, скільки загинуло їх в тюрмах, казематах Ряшева, Перемишля, Любліна, Сянока та багатьох інших місцевостей, а скільки їх повернулося додому лише для того, щоб померти. Адже в'язні були до краю виснажені, заморені голодом і тортурами.

Арешти до Явожна проводилися в кілька етапів. Найбільша група була затримана ще до часу переселенської операції, тобто до 28 квітня 1947 р. Один за одним потягнулися у села відділи війська, міліції, УБ, завданням яких були арешти запідозрених у сприянні ОУН і УПА, за наперед, як повідомлялося, складеними списками, а в дійсності, власне, за кількісним планом, накресленим державою. Важко повірити, що органам міліції та УБ вдалося з сільських районів, не контрольованих польською владою, опрацювати точні списки, визначити ступінь лояльності всіх родин. Є серйозні підстави твердити, що всі оці дані, котрі вважалися підставою до арештів, насправді не існували або були сфабриковані. На нашу думку, на цьому етапі осавули керувалися лише одним критерієм - національна приналежність і нерідко місцевість, де проводились облави і прочісувалося українське населення.

Постановою Міністерства публічної безпеки ухвалювалося, що головним розподільним і контрольним пунктом депортованого українського населення буде Освенцім. Отже, усі транспорти затримувалися тут, а спеціальні слідчі органи перевіряли переселенців, а підозрілих арештували й висилали до Явожна.

Після звільнення українців у 1949 р., табір було перетворено на карний заклад. На місці табірних бараків було збудовано три в'язничних блоки та підприємство для виготовлення будівельних матеріалів. В'язниця була ліквідована в 1950-х рр. На території, де ховали в'язнів у I960 рр., посаджено лісовий масив. Тільки після 1956 р. почали з'являтися згадки про Явожно в контексті акції «Вісла», пояснюючи її як відплату за смерть ген. Сверчевського і вираз «справедливого гніву» польського народу. Комуністи вміло плекали в душах польських громадян зерна гніву і старого розбрату та чварів. Іноді свідомо викликали антиукраїнський психоз, провокуючи ворожі виступи збоку місцевого населення, напади на в'язнів, яких конвоювали під охороною вояки зі Щакової до Явожна. І нині, російська пропаганда старається вбити клин в добросусідський розвиток народів Польщі та України, створюючи емоційний фон навколо сфальсифікованих подій на теренах обох держав у 1940-і роки.

В результаті проведення депортаційної акції до 15 серпня 1947 р. українці були розміщені в 66 повітах шести воєводств. Найбільше українців потрапило в Ольштинське воєводство - 55.089 осіб (за іншими даними - 53.280 осіб), відтак у Щецінське - 48.465, Вроцпавське - 21.237, Познанське - 8.042, Ґданське - 6.838 і відносно небагато у Білостоцьке - 991 чоловік. Однак ці дані не враховують кілька тисяч людей, затриманих на той час у Центральному таборі праці в Явожні та запроторених у в'язниці і переселених після звільнення, а також населення, виселеного від серпня по квітень 1950 р. Таким чином, акція «Вісла» захопила більше 150 тисяч українців [8, с. 147].

Українців поселено переважно у селах і лише біля 10% переселенців було розміщено у містах. Приїхавши на нові землі, селяни опинилися у важкій ситуації. Вони отримали найгірші, напівзруйновані господарства та землі. Будинки були малопридатними для поселення в них, оскільки кращі вже були зайняті польськими репатріантами з СРСР.

Виселену українську людність у багатьох випадках було поселено в бараках непридатних до вжитку, в чвораках, стодолах, бункерах. Виселені, як правило, були залишені самі собі. Окремі ланки народної влади бачили в переселенцях мало не бандитів, не турбувалися про їх матеріальні потреби.

Переселенці змушені були за невелику плату найматися на роботу до польських селян або у колективних господарствах. Найгіршу платню давали польські поселенці, які користалися зі складної ситуації українців. За тяжку роботу з ранку до ночі, залежно від домовленості, українці отримували 10-15 кг картоплі. Траплялося, що виселенець з акції «Вісла» погоджувався увесь день працювати за 1 кг муки і пачку сірників. Дещо кращий заробіток був у державних господарствах. У 1957 р. з членів ПОРП була утворена комісія, яка перевіряла умови життя українських селян на території повіту Ґурово. Відвідавши 167 українських родин у п'яти селах вона констатувала, що біля 30% селян не мало де тримати своєї худоби, а 60% не мало своїх стодол.

Багато переселенців намагалося повернутися у рідні місця, але там вже проживали поляки. Іноді траплялося, що дехто отримував дозвіл повернутися, але повітових старост, котрі видали пропускний документ звільняли зі службових постів. Головна управа Державного репатріаційного уряду 21 серпня 1947 р. направила до своїх воєводських відділів на Повернутих землях розпорядження, в якому категорично заборонялося давати дозвіл українцям з акції «Вісла» на проїзд у місця колишнього проживання [8, с. 148].

Акція «Вісла» мала на меті, в першу чергу, ліквідацію української національної меншини. Таємний документ Міністерства повернутих земель, направлений 10 листопада 1947 р. до воєводських управлінь, вказував, що головною метою акції є асиміляція переселенців у польському середовищі. «Необхідно вжити всіх заходів, щоб досягти мети. Не вживати стосовно цих переселенців окреслення «українець» - говорилося в документі [4, с. 285].

Третього серпня 1990 р. сенат Польської Республіки прийняв спеціальну заяву, в якій дав політичну і моральну оцінку акції «Вісла» як характерну для тоталітарних режимів. Насправді акція «Вісла» належить до актів етноциду, вчинених у центрі Європи в середині XX ст. супроти автохтонного населення, що тисячоліттям проживало на обширних теренах від Сяну та Бугу. Польська комуністична держава воювала не стільки проти українського повстанського руху, скільки проти українського населення загалом. Під приводом ліквідації УПА було повністю депортовано і розсіяно українську національну меншину, знищено антикультуру українсько-польського прикордоння.

Список використаних джерел

1. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-- 1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. Кн.1. -К.: Либідь, 1994. - 432 с.

2. Центральний державний архів громадських об'єднань України. - Ф.1. - Оп.23. - Спр.1471.

3. Місило Є. Акція «Вісла»: документи. - Львів; Нью-Йорк, 1997. - 563 с.

4. Сорока Ю. М. Населення західноукраїнських земель: етно- політичний та демографічний вимір (1939--1950--ті роки). - К., 2013.-415 с.

5. Внешняя политика Советского Союза в период Отечественной войны: в 3 т. - М., 1947. - Т.З. - 792 с.

6. Галузевий державний архів Служби безпеки України. - Ф.13.-13.-Спр.376.-Т.31.

7. Наше слово. - 1997. - 2 лютого.

8. Швидюк С. Акція «Вісла» та її наслідки за матеріалами тижневика «Наше слово» // Ukraincy w najnowszych dziejach Polski (1918-1989). - T. II. Akcja «Wista». - Warszawa, 2005. - S.141-142.

9. Киричук Ю. Військово-політична діяльність ОУН-УПА в Закерзонні (1945-1947 рр.) II Галичина. - 2000. - №4. - С.72-86.

10. Місило Є. Жертви Явожна / Україна і Польща між минулим і майбутнім. - Львів, 1991.

11. Грицковян Я. В пошуках правди про акцію «Вісла». - Перемишль, 1998.

12. References

13. Bilas I. G. Represyvno-karal'na systema v Ukrai'ni. 1917-- 1953: Suspil'no-politychnyj ta istoryko-pravovyj analiz: U 2 kn. Kn.l. - K.: Lybid', 1994. - 432 s.

14. Central'nyj derzhavnyj arhiv gromads'kyh ob'jednan' Ukrai'ny. -F.l. - Op.23. - Spr.1471.

15. Misylo Je. Akcija «Visla»: dokumenty. - L'viv; N'ju-Jork, 1997. - 563 s.

16. Soroka Ju. M. Naselennja zahidnoukrai'ns'kyh zemel': etnopolitychnyj ta demografichnyj vymir (1939--1950--ti roky). - K., 2013.-415 s.

17. Vneshnjaja politika Sovetskogo Sojuza v period Otechestvennoj vojny: v3t. - M., 1947. - T.3. - 792 s.

18. Galuzevyj derzhavnyj arhiv Sluzhby bezpeky Ukrai'ny. - F.13. - 13. - Spr.376. -T.31.

19. Nashe slovo. - 1997. - 2 ljutogo.

20. Shvydjuk S. Akcija «Visla» ta i'i' naslidky za materialamy tyzhnevyka «Nashe slovo» // Ukraincy w najnowszych dziejach Polski (1918-1989). - T. II. Akcja «Wista». - Warszawa, 2005. - S.141-142.

21. Kyrychuk Ju. Vijs'kovo-politychna dijal'nist' OUN-UPA v Zakerzonni (1945-1947 it.) !! Galychyna. - 2000. - №4. - S.72-86.

22. Misylo Je. Zhertvy Javozhna / Ukrai'na і Pol'shha mizh mynulym і majbutnim. - L'viv, 1991.

23. Gryckovjan Ja. V poshukah pravdy pro akciju «Visla». - Peremyshl', 1998.

Размещено на Allbest.ru