Візія запорозького козацтва польського історика Лешека Подгородецького

Размещено на http://www.allbest.ru/

Візія запорозького козацтва польського історика Лешека Подгородецького

Бараннік А. М.,

аспірант кафедри історії України факультету історичної освіти, Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова (Україна, Київ),

Здійснено аналіз історичних праць польського дослідника Л. Подгородецького (1934--2000) на предмет його поглядів на процес виникнення, розвитку та значення запорозького козацтва. Розкрито основні гіпотези історика стосовно процесу становлення військово-політичного та економічного суверенітету Запоріжжя yXVI--XVlll cm. та його роль у процесі становлення Української Козацької Держави Б. Хмельницького, яку Л. Подгородецький вважав першоюукрагнською державою.

Ключові слова: Лешек Подгородецький, Запоріжжя, Січ, Нова Січ, запорожці, виникнення козацтва, польська історіографія.

Серед польських україністів, Лешек Подгородецький (1934-2000 рр.) [1] посідає особливе місце, позаяк писав свої праці для широкого кола читачів, а отже, суттєво вплинув на становлення тамтешньої суспільної думки про Україну та її минуле. Його спеціалізацією була історія Польщі та України, зокрема, ранньомодерного періоду. Він один з небагатьох польських істориків, які займалися українознавчими студіями в ПНР, та взагалі єдиний, хто написав монографію про запорізьке козацтво [4, с. 304]. Погляди Л. Подгородецького на історію України перекликалися з візією іншого відомого тогочасного польського україніста В. Сєрчика, і загалом характеризувались відходом від поглядів традиційної польської історіографії. Подгородецький розглядає історичний процес на українських землях, як поступальний розвиток місцевої людності, й з середньовічних часів вже називає українцями, вважаючи їх рівноправним народом поряд з поляками та росіянами. Цікаво, що Л. Подгородецький вважав шкідливим для Польського королівства прилучення українських земель у 1569 р., оскільки це призвело до «некорисних для краю змін внутрішніх (сприяло децентралізації) та негативно вплинуло на закордону політику)) [5, с. 213-214]. Адже відтепер, фактично всі сили держава кидала на лагодження питань східних «кресів», з яких одним з найбільш нагальних, було козацьке. Іншою фундаментальною ідеєю, якої дотримувався історик, було визнання Війська Запорозького з 1649 р., як «першої в історії самостійної української держави» [5, с. 270].

Л. Подгородецький вважає, що на формування українського козацтва сильно вплинув природній фактор Наддніпрянської і Подніпрянської України. Тут умови навколишнього середовища інтенсивно сприяли розвитку землеробства, а в степовій частині тваринництва [4, с. 7-8]. А у випадку власне Запоріжжя, то природні багатства краю були настільки високими, що їх розробка промисловиками навіть призвела до девальвації ціни на шкури деяких тварин, наприклад бобрів до 5-ти грошей за одну «сороку». Автор наголошує, що в порівнянні з польським селянством, українське в часи формування козацького стану, було значно багатшим, тому коли на цей терен поширилося магнатсько-шляхетське землеволодіння, українські селяни відчули значно різкішу зміну [4, с. 8]. Загалом, дослідник виокремлює наступні чинники формування запорозького козацтва:

1. Поширення на територію України магнатськошляхетського землеволодіння, що стало можливим внаслідок реалізації Люблінської унії. Це призвело до поширення на відносно вільне українське селянство системи кріпосних відносин. При цьому панщина, спершу відносно невелика, до кінця XVI ст. Виносила вже 3-5 днів.

2. Одночасно з поширенням кріпацтва, зростав релігійний та національний тиск. Це призвело до втрати національної еліти української аристократії, яка швидко спольщилася та окатоличилась. Тим самим, зникла та єдина верства українського суспільства, яка в той період мала найбільше можливостей легально боронити українські національні та культурні інтереси. Окрім того, як зазначає автор, полонізація аристократії мала наслідком те, що «відстань, яка ділила люд від магнатів поглиблювався)) [5, с. 218].

3. Перехід Кримського Ханства у васальну залежність від Туреччини. Це призвело до розриву попереднього литовсько-татарського антимосковського союзу і початку грабіжницьких виправ татар на українські землі. Як справедливо пише Л. Подгородецький: «На Україні запанував стан війни, який унеможливлював загосподарювати південної частини краю)) [4, с. 13]. При цьому слабке литовське і польське військо не могло забезпечити надійної охорони, тому не дивно, що на традиційних татарських битих шляхах рідко яке поселення могло простояти більше 10 років [4, с. 14].

4. Розчарування мешканців краю в офіційні владі та усвідомлення необхідності спирання майже виключно на свої сили під час захисту від татарських нападів. Адже починаючи з 1474 р. [2, с. 20] татарські орди майже безперестанно вчиняли напади на українські воєводства ВКЛ і Корони Польської. Автор пише: «Чи ж можемо дивуватись, що люд... України не тішив своїх панів симпатіями? Що почав мріяти про силу, яка б його захищала від татарів і панів польських? В такій то ситуації творилося козацтво» [4, с. 14]. Таким чином, через слабкість кресової лади Речі Посполитої, українці в обороні перед наїздами орд, часто могли покластися тільки на козацтво [5, с. 227].

Загалом, автор наголошує, що питання про обставини виникнення українського козацтва не є простим і потребує Грунтовного вивчення. Автор наводить цікаві приклади, які показують, що в XIII середині XV ст. саме слово «козак» аж ніяк «не тішилось у поспільстві доброю славою» [4, с. 15]. Та характеризує три найпоширеніші теорії виникнення цієї формації українську, польську та радянську [4, с. 21].

Польський дослідник зазначає, що на час початку формування українського козацтва, в Україні південна межа осілості заледве трішки відходила у низ від лінії Кам'янця Подільського Брацлава Канева Черкас Чернігова Путивля [4, с. 15]. А все що було на південь від цієї лінії, становило Дике Поле майже безлюдну і дуже небезпечну територію, яка, проте, притягала «багато готових на все сміливців» [4, с. 16]. У соціальному складі перших українських козаків, Л. Подгородецький на перше місце ставить українських селян-втікачів, які там «шукали сховку перед зростаючим утиском панів... Хто на Україні був енергійним, хто не хотів відробляти панщини, хто хотів жити вільно, той втікав в степи. Ніхто тут його не шукав, ніхто його не карав. З'явилися також мешканці українських містечок і дрібна убога шляхта» [4, с. 16]. До них також автор додавав різного роду авантюристів та тих, хто мав проблеми з правом, і тих і других «ніколи не бракувало в речі Посполитій» та сусідніх країнах, загалом нараховуючи представників 22-х народів [4, с. 48].

Першою хвилею запорозького козацтва, дослідник називає промислове «осадництво» (уходництво), яке тривало в не зимові період року. А з часом «більшість осадників лишалася в степах на завжди» [4, с. 18]. Необхідність організації захисту від татарської загрози, зумовила організування уходників у ватаги на чолі з отаманами, а пізніше в більш масштабну централізовану систему козацького самоврядування Запоріжжя [4, с. 18]. Шляхетський компонент був вагомим на перших етапах існування запорозького козацтва, але з часом його відсоток спадає до мінімуму і козацтво стає «hultajstwom cholopskim». Але оскільки земель в степах не бракувало, козаки їх займали і ставали свого роду шляхтою [5, с. 226-227]. При цьому, історик вважає, що мілітаризований характер господарської активності запорожців вже у XVI ст. вивищив козаків з загального шерегу поспільства й зробив їх де-факто рівними шляхті. Проте, межа між українським поспільством і козацтвом була «дуже плинна». держава козацький хмельницький подгородецький

У своїх українознавчих студіях, Л. Подгородецький багато уваги приділив висвітленню ролі запорозького козацтва у боротьбі з татарами й турками, залучаючи до цього цікаві документи: уривки з давніх хронік, історичних праць та тогочасного дипломатичного листування [4, с. 22-29].

Першою Січчю Запорозькою, дослідник вважає Хортинську фортецю «магната» Д. Вишневецького [5, с. 228-229], який «заради пригод покинув спокійне життя і маєток» [4, с. 31]. При цьому, Л. Подгородецький наділяє князя рисами фактично самостійного володаря, який інтенсивно веде дипломатичні перемовини з Москвою та Варшавою, намагаючись схилити їх до спільних військових дій проти татар [4, с. 32]. Ці його заходи посприяли тому, що вже в другій половині XVI ст. Січ стає самостійною політичною та військовою силою, яка навіть вдається до зовнішньої експансії окрім нападів на турків і татар, козацькі ватажки такі як брати Підкови організовують походи в Молдову з метою посісти тамтешній трон [4, с. 38-39]. Іншими ознаками набуття запорозькими козаками значного політичного суверенітету, на дуку автора, була акція австрійського посла Еріха Лясоти, котрий вів переговори з січовиками в обхід офіційної Варшави [5, с. 237] та укладення запорожцями договору 1625 р. з кримським ханом Шагін Гіреєм, всупереч рішенням уряду Речі Посполитої [2, с. 149]. Цього разу Польське королівство усвідомило загрозу своїм інтересам й вдалося до військових дій проти запорожців з метою ліквідувати їх фактично самостійну зовнішню політику. Похід польських військ проти запорожців закінчився підписанням Куруківської угоди, якою Запоріжжя формально визнавало владу Речі Посполитої [2, с. 150].

Дослідник вирізняє кілька Гатунків козаків запорожці, городові, надвірні, хоруговні (відділи, які служили в регулярному війську) та реєстрові [4, с. 47]. Л. Подгородецький детально описує повсякденне життя запорожців, наголошуючи на його простоті та максимальній практичності [4, с. 48-57]. Історик пояснює заборону жінок на Січі «безустанним станом війни». Тому, Січ була єдиним великим населеним пунктом в Європі цілком позбавлена жінок, до того ж її населення варіювалось від пори року, збільшуючись в теплі пори і зменшуючись в холодні. Культурний рівень, на думку дослідника, не був аж таким низьким, як уважала традиційна історіографія, оскільки старшина та частина рядового козацтва вміли читати та писати, а одним з найпоширеніших занять була торгівля, яка вимагала наявності саме таких знань [4, с. 58-59]. Цікаво Л. Подгородецький описує й типовий психотип запорозького козака, як веселого, схильного до жартів і при цьому затятого та впертого. Що особливо яскраво проявлялося у творчості та вигадливих прозвиськах, які з часом ставали прізвищами. Історик зазначає, що важкі й часом вкрай небезпечні обставини життя виробили в запорожців дуже міцний позитивний світогляд та любов до розваг танців, музики й співів [4, с. 60-61].

Польський дослідник наголошував, що для Речі Посполитої запорозьке козацтво було дуже дешевою військовою силою, воно брало участь в майже всіх війнах, які вело Польське королівство, хоч часто не виносячи з них для себе жодних зисків. Польський уряд навпаки, практикою обмеженого реєстру намагався постійно контролювати чисельність козацтва, чим зумовлював перманентний конфлікт [5, с. 231-232]. Так, історик наводить свою версію поразки гетьмана Жолкевського в Цецорській битві 1620 р. На думку Л. Подгородецького причиною Цецорської катастрофи стала відсутність допомоги від запорожців. Адже майже у всіх попередніх виправах коронного війська саме козаки надавали істотну допомогу. Тепер же, через незадоволеність козацтва Роставицькою угодою 1619 р та через антипольську агітацію єрусалимського патріарха Феофанеса, запорожці відмовились підтримати молдавську акцію польського війська [5, с. 245-246].

Л. Подгородецький справедливо відзначав вирішальну роль запорожців у козацьких повстаннях кінця XVI 30-х рр. XVII ст. Та у перших роках Національно-Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, зазначаючи, що саме запорожці були тою єдиною організаційною силою здатного підняти і повести за собою антипольське повстання [3, с. 104-105].

У своїй монографії про запорозьких козаків, Л. Подгородецький особливу увагу приділяє періоду Нової Січі. На його думку, самостійність Запорозької Січі у XVIII ст. зліквідував саме Петро І [4, с. 253]. Історик відзначає також небувалий доти господарський розвій на Запорожжі періоду Нової Січі (зумовлений у тому числі й трансформацією суспільної свідомості січовиків у бік престижності господарських занять), зокрема наводить цікаві дані щодо провадженої запорожцями торгівлі: «...у 1773 р. 3-ри козаки продали татарам в Перекопі 86 шкір вівць, 350 пудів меду і 3 барилки горілки. Інший вислав на продаж 160 пудів меду» [4, с. 257]. Також слушним є його погляди на економічні причини ліквідації Січі, автор вважає, що головною з них було прагнення російського дворянства до заволодіння землями Запоріжжя [4, с. 280]. Лешек Подгородецький цікаво оцінює кількість людності Запорожжя в цей період, на його думку кількість козаків у середині XVIII ст. могла бути близько 25 тис. (з сіромою), а посполитих 80 тис [4, с. 267].

Щодо причин ліквідації Січі, то автор на перше місце ставить участь частини запорожців у повстанні О. Пугачова та економічні суперечності: «Участь запорожців у повстанні Пугачова визначила долю Січі 23 квітня 1775 року в Петербурзі був ухвалений вирок на козацьку твердиню... Республіка Запорозька осередок антифеодальної боротьби населення, єдиний в Росії терен, що мав залишки демократичних інституцій та політичної самостійності не могла існувати в централізованій державі, керованій абсолютною монархією» [4, с. 280]. Дослідник вважає, що Запорозька Січ втратила своє військове значення для імперії після Кючук-Кайнарджийського миру 1774 р. «На багаті степи Запоріжжя віддавна ласо поглядали російські дворяни, які бачили тут придатні до колонізації терени, закладання фільварків і збагачення. Тепер знайшовся претекст» [4, с. 280].

Отже, в 1970--1980--ті рр. польський дослідник історії ранньомодерної України написав низку праць в яких тією чи іншою мірою розкриває походження, сутність та значення запорозького козацтва. На думку Л. Подгородецького, запорозьке козацтво почало формуватися у XV ст. внаслідок дії таких чинників, як: татарська загроза, відсутність сильною влади ВКЛ й Р.П. в Наддніпрянській Україні, поширення магнатського землеволодіння та через природні багатства Запоріжжя. Дослідник високо оцінює роль запорожців у освоєнні Низу та через їх вклад у створення «першої української держави» в часи гетьмана Б. Хмельницького. Серед причин ліквідації Січі, Л. Подгородецький виокремлює як політичний (конфлікт демократичної запорозької моделі державності й російського абсолютизму) так і економічний аспекти.

Список використаних джерел

1. Leszek Podhorodecki / Wikipedia [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://pl.wikipedia.org/wiki/Leszek_Podhorodecki

2. Podhorodecki L. Chanat Krymski і ego stosynki z polsk^ w

XV- XVIII w. Warszawa: Ksi^zka і Wiedza, 1987. 317 s.

3. Podhorodecki L. Dzieje Kijowa. Warszawa: Ksi^zka і Wiedza, 1982. 329 s.

4. Podhorodecki L. Sicz Zaporoska. Wydanie II poprawione і uzupelnione. Wroclaw: Ksi^zka і Wedza, 1970. 304 s.

5. Podhorodecki L. Zarys Dziejow Ukrainy. Tom 1. Warszawa: Ksi^zka і Wiedza, 1976. 312 s.

6. Podhorodecki L. Zarys Dziejow Ukrainy. Tom 2. Warszawa: Ksi^zka і Wiedza, 1976. 358 s.

Размещено на Allbest.ru