Шкільництво як політична стратегія Габсбургів у підавстрійській Галичині

Размещено на http://www.allbest.ru/

Шкільництво як політична стратегія Габсбургів у підавстрійській Галичині

Вараниця А.О.

аспірантка, Інститут українознавства ім.

І. Крип'якевича НАН України (Україна, Львів), annavend@ukr.net

Дослідження присвячене освітнім стратегіям монархів династії Габсбургів щодо Галичини в період «довгого ХІХ століття». В статті проаналізовано законодавчі акти, що регулювали питання шкільництва з позиції мотивації принятих рішень, їхнього змісту та практичних результатів. Амбітний проект масового поширення освіти серед широких суспільних верст виник ще за правління Марії Терезії, але шлях від перших декларацій до початку реалізації у Галичині проходив більше ніж півстоліття. Лише в 60--х роках ХІХ століття Францу--Йосифу І вдалося наблизитися до втілення задуму своїх попередників, що було пов'язано із цивілізаціним розривом між Віднем і Галичиною. Дослідження базується на загальнонаукових і власне історичних методах з дотриманням принципів історизму, об'єктивізму та системності у вивченні минулого.

Ключові слова: Галичина, шкільництво, освітня політика, монархія Габсбургів.

Перехід Галичини під владу монархії Габсбургів співпав у часі з докорінними перетвореннями епохи модернізації. Австрія стала новим ретранслятором соціально-політичних тенденцій і орієнтиром розвитку на все століття. Включенння Королівства Галичини і Лодомерії в процес суспільних трансфомацій мав свої особливості. Йдеться, передусім, про цивілізаційний розрив між потужним європейським центром, яким був Відень, і малорозвинутою Галичиною, котра на момент приєднання до австрійської корони зберігала міцний зв'язок із річпосполитівським світоглядним спадком. Неготовність усучаснюватися була суттєвою перешкодою на шляху до інтеграції провінції в Габсбурзьку державу. Способом подолання культурної дистанції могла стати загальна освіченість широких верств суспільства, адже власне грамотність включала людину в інформаційний простів і вносила в її свідомість новочасні категорії мислення. Проте поширення освіти у Галичині, де раніше всі питання шкільництва знаходилися поза увагою держави, виявилося складним процесом, що вимагав пристосування законодавства до локальної специфіки, фінансування, налагодження виконавчої і наглядової вертикалі. Зважаючи на таку проблемність, не кожен австрійський монарх плекав амбіції реалізувати проект масової освіти. Позиція кожного з правителів у цьому питанні залежала від трьох чинників: загальнополітичного курсу, уявлення про освітню політику в цілому та розуміння місця Галичини у своїй державі. Метою даної статті є представлення евлюції освітніх стратегій Відня в Галичині протягом «довгого ХІХ століття», виходячи з перелічених вище факторів на основі загальнонаукової і власне історичної методології з дотриманням принципів історизму, об'єктивності та системності у підході до вивчення минулого на основі використання історичних джерел та наукових досліджень.

В історіографії освітня політика Габсбурзької держави широко представлена працями українських та закордоних дослідників. В роботах на цю тему шкільництво розглядається або як один з напрямків діяльності окремих монархів часто у ширших контекстах [31; 34; 45; 47; 48; 63-67], або увага авторів концентрується на розвитку певних типів навчальних закладів [49; 54; 56; 61]. Досі шкільництво підавстрійської Галичини не було представленим як безперевна політична лінія центр - провінція, в чому полягає наукова новизна дослідження. Основою джерельної бази стали державні закони, видані в період 1774-1883 років, що регулювали питання освіти в Галичині аж до 1914 року. В статті використано архівні матеріали фонду Крайової шкільної ради (Центральний держаний історичний архів України у Львові, фонд 178), документи фонду Міністерства Визнань і Освіти (Головний архів давніх Актів у Варшаві, фонд MWiO) та шкільні акти Національного архіву у Кракові (фонд 1349). Зважаючи на специфіку дослідження, суспільно- політична преса використовується лише як допоміжне, ілюстративне джерело.

У травні 1770 року Марія Терезія затвердила склад комісії з опрацювання першої шкільної реформи в історії Австрійської держави. Вона передбачала створення державних німецькомовних початкових і середніх шкіл із стандартизованою програмою [61, s. 13-22]. Ідея реорганізації освіти була частиною проекту Gesammtstaatsidee, який зводився до перетворення монархії в централізовану державу. Реформа була покликана розв'язати декілька питань: забезпечити Австрію корпусом освіченої бюрократії, обмежити впливи Церкви в соціально-політичній сфері, інтегрувати і уніфікувати етнічно різні регіони імперії та покращити рівень життя широких суспільних верств [37, s. 10-18].

Згідно концепції Gesammtstaatsidee чиновництво мало стати опорою держави. З бюрократією вищого рівня проблем не було - в період правління Марії Терезії при дворі вже була значна кількість фахових світських службовців. Складнішою виявилася ситуація з чиновниками середніх і нижчих щаблів. Передбачалося, що ними ставатимуть представники середнього класу, від яких Відень очікував загалом небагато - лояльності в стосунку до влади і скрупульозності у виконанні розпоряджень. Тож службовці такого рівня не мусили бути якось особливо освіченими, вистарчало базових знань і володіння німецькою мовою, тобто їхня фахова підготовка цілком могла обмежуватися новою державною школою. Не менш важливим питання шкільництва поставало в контексті конкуренції монарха і вищого кліру. Обмеження і згодом знищення церковної монополії на освіту було шляхом до секуляризації суспільства, тому, як підкреслював католицький священик Владислав Хотковський, «школа була сіллю в оці новаторів двору Марії Терезії. Вони добре знали, що той, в чиїх руках знаходиться освіта, може розпоряджатися майбутнім народу» [31, s. 170].

«Майбутнє народу» творці реформи вбачали в перетворенні етнічно і культурно відмінних груп населення Австрійської імперії у єдину цілість. Кращого інструменту уніфікації ніж обов'язкова для усіх школа з німецькою мовою, проавстрійським ідеологічним підходом та насадженням спільних культурних цінностей бути не могло [44, s. 61; 48, s. 100]. З іншого боку, така школа мала показати реальну турботу монарха про народ, адже людина отримувала значно більше шансів на фінансове благополуччя в нових економічних реаліях за умови певної освіченості. Користь з цього була і для Відня - навіть елементарно освічений громадянин міг працювати якісніше на добробут імперії. Це також підпорядковувалося Gesammtstaatsidee, що передбачала спільну відповідальність за державу.

Початковий варіант шкільної реформи розробляв граф Йоганн Баптист Антон фон Перґен. Проект, над яким він працював з 1770 до 1772 року, загалом відповідав Gesammtstaatsidee, а запропонований ним варіант свідчить про його абсолютну особисту відданість Марії Терезії [64, s. 47]. Проте пропозиція Пергена була відкинута через надто революційний характер: автор проекту, орієнтуючись на бажання імператриці обмежити впливи Церкви на життя суспільства, запропонував повністю розділити школу і релігію, а замість вчителів з середовища кліру запросити педагогів з Пруссії, де шкільна реформа уже була проведена. Окрім цього, проблему фінансування нових шкіл він пропонував вирішити шляхом накладення додаткового податку на бездітних. Марія Терезія виявилась не готовою йти на ризик відкритого конфлікту з Церквою, що міг би ще більше загостритися через запрошення на посади вчителів німців-протестантів, а впровадження нового податку не могло повністю розв'язати питання фінансування шкільництва. Подальшу роботу над шкільною реформою було доручено радникові двору і довіреній особі Йосифа ІІ баронові Франсу Каролю Кресселю фон Квальтенбургу. Його проект Марія Терезія ухвалила 6 грудня 1774 року [49, s. 21]. Документ отримав назву «Загальний шкільний регламент для німецьких тривіальних і нормальних шкіл» (Allgemeine Schulordnung) [64, s. 68158; 61, s. 16-21].

Закон передбачав передачу шкільництва усіх рівнів державі, а контроль на місцях мали здійснювати австрійські чиновники. Впроваджувався загальний шкільний обов'язок для усіх дітей віком 6-13 років. Школи було розділено на три типи - тривіальні, головні та нормальні або зразкові. Тривіальні школи мали діяти в селах і містечках, головні - повинні були існувати в усіх містах, принаймні одна на адміністративний округ. Нормальна школа передбачалася одна - в столиці кожної провінції. Зміст освіти в кожній зі шкіл був орієнтований на те, чим надалі будуть займатися її випускники, хоча станових меж формально не існувало. Обов'язок утримання всі типів шкіл і оплата праці вчителів лягала на домінії і громади [32, s. 1-79]. освітній монарх габсбург шкільництво

Незважаючи на те, що Галичина стала частиною монархії Габсбургів на два роки раніше ніж було прийнято освітню реформу, тут Schulordnung було введено тільки 1777 року [49, s. 21]. Це пов'язано із специфічним ставленням Відня до новоприєднаної провінції в перші роки. Річ у тім, що Марія Терезія всі свої володіння розділяла на дві категорії - провінції пов'язані із збагаченням держави, які становили особливу цінність, і ті, які можуть бути корисними у тільки випадку їхнього обміну на кращі території [69, s. 116-122; 37, s. 17]. До першого типу належали такі частини монархії як Ломбардія чи Трієст, Галичина, натомість, зараховувалася до другого. Отож займатися впровадженням шкільного проекту в Barenland (країна медведів) імператриця не вважала за потрібне. Окрім цього, після звітів Й. А. Пергена стан освіти в Галичині

Марії Терезії і так здавався цілком безнадійним. Іншої думки був Йосиф ІІ. Він, виходячи з просвітницьких ідей гуманізму і раціоналізму, бачив у «темній провінції» простір для реалізація своєї цивілізаторської місії. За його наполяганням Schulordnung було поширено також на Галичину. Фактично він став першим культуртрегером і творцем освітньої політики Габсбурзької монархії власне щодо Королівства Галіції і Лодомерії [45, s. 188-192].

Попри те, що шкільна реформа поширилася на Галичину, вона майже не виконувалася. Причин цього було багато - починаючи від неготовності широких суспільних верств наприкінці XVIII століття приймати освіту, закінчуючи непродуманим виконавчим апаратом і механізмом фінансування. Хоча відповідальність за справи елементарної і середньої освіти було покладено на губернатора і спеціальну шкільну комісію (яка по-суті складалася з тільки з графа Йосифа фон Галленберга) [67, s. 56], результати були мізерними. Вдалося створити тільки чотири головні школи (у Ярославі, Перемишлі, Кросно та Станіславові) та нормальну школу у Львові. Натомість, до сільських парафіяльних шкіл реорганізація у тривіальні не дійшла, їхня кількість не збільшилася, а там, де вони існували, діяли далі під повним підпорядкуванням духовенству [37, s. 19].

Після того як 1780 року Йосиф ІІ отримав одноосібну владу в монархії, освітня політика Відня в Галичині перейшла на новий рівень. Цісар не впроваджував іншої шкільної реформи, але в тому, що стосувалося реалізації Schulordnung пішов значно далі ніж Марія Терезія. Першим кроком був патент від 20 січня 1781 року, що встановлював шкільний примус для всіх дітей віком 6-12 років. Тут важливо зазначити, що в документі Йосифа ІІ йшлося про примус, тоді як в терезіанському указі - про обов'язок [47]. Різниця полягала в тому, що шкільний обов'язок означав, що кожен громадянин Австрії в певному періоді життя повинен пройти мінімальний курс навчання, при цьому байдуже чи вчиться він публічно, чи приватно, натомість примус зобов'язував навчатися тільки у державній школі. На батьків, що відмовлялися записувати дітей до шкіл, мав накладатися штраф або кількаденний арешт.

Незважаючи на власні антиклерикальні погляди, Йосиф ІІ розумів значення церковних інституцій в житті широких суспільних верств. Цей фактор цісар планував використати для залучення більшої кількості учнів до тривіальних шкіл. Тому патентом від 22 вересня 1782 року він зобов'язав парохів заохочувати батьків записувати дітей до школи [47]. 7 лютого 1787 року Йосиф ІІ створив систему шкільного патронату. Згідно цього документу, відповідальність за будівництво, утримування та відвідування шкіл покладалася на церковний клір [49, s. 22]. Такі патронати мали організовуватися в кожній місцевості, де було 90100 дітей шкільного віку. Паралельно цісар видав указ про ліквідацію «порожнього духовенства», за яким монастирі, котрі не вели жодної суспільно корисної роботи, в тому числі освітньої, мали бути розпущені.

Суттєвою вадою терезіанського шкільного проекту Йосиф ІІ вважав не врегульоване фінансове питання. Вже на початку 80-х років стало зрозуміло, що ніякої конкуренції за школу між громадами і домініями у Галичині не буде, як і першим, так і другим це непотрібно. Проблему частково мали розв'язати шкільні патронати, проте цього, очевидно, було замало. Тож указ від 30 травня 1788 року накладав на домінії обов'язок надавати територію під будівництво школи і надалі утримувати її на 1/3. Громади, у свою чергу, повинні були надавати допомогу при будівництві, забезпечувати обігрів шкіл і оплачувати роботу вчителя. В містах створенням шкільної мережі мали займатися бургомістри [54, s. 371-389].

В період правління Йосифа ІІ Галичина вже не була такою terra incognito як за часів Марії Терезії. Цісар досить добре розумів етнічну строкатість провінції і пов'язані з цим труднощі. Принципово важливо було переламати польський опір. Відповідно, одне з головних завдань йосифінської школи полягало в тому, щоб «галичанин перестав бути поляком». На цьому шляху Йосиф ІІ здійснив три кроки - запровадив німецьку мову як єдину викладову, заборонив виїзд на навчання за кордон і дозволив приймати на навчання ремесла і службу тільки тих, хто мав свідоцтво про закінчення державної школи. Заборона навчатися закордоном мала для польських еліт особливе значення, адже не бажаючи давати дітей до німецьких шкіл, вони часто відправляли їх до Варшави, де власне активізувала свою діяльність Комісія Едукаційна [52, s. 180]. Натомість, заборона приймати до ремесла і служби осіб без шкільного свідоцтва німецького зразка забезпечувала германізацію низів. Зі сторони русинів Йосиф ІІ не очікував спротиву, їхню лояльність мали забезпечити інші реформи, зокрема релігійна і селянська. Окрім цього, вони не мали ностальгії за втраченою державою, як це було в поляків. Цісар передбачав, що вони самі включяться в процес германізації через школу, коли усвідомлять переваги нової влади і користь від освіти [9, с. 571-604].

Щодо германізації галицьких євреїв, Йосиф ІІ мав плани їхньої повної і швидкої асиміляції [8; 60, s. 3846]. Певна логіка тут була: по-перше, для євреїв будь- яка держава була чужою і ставлення до неї залежало від вигоди, яку вона несла, або шкоди, яку завдавала, подруге, перебуваючи в ізоляції, євреї були «незіпсовані» ворожою щодо Австрії польськістю, і, по-третє, розмовною мовою був ідиш, що на 70% складався з германізмів, тож «хох дойч» євреї освоювали без особливих труднощів. Ця стратегія була продиктована досвідом взаємодії з австрійськими євреями, які вже переживали власне Просвітництво, Гаскалу [46]. Подібні процеси Йосиф ІІ чекав зустріти і в Галичині. Проте ситуація виявилася протилежно, в провінції активно поширювався хасидизм, ворожий до будь- яких форм світської освіти. Відсутність чітких указів цісаря щодо залучення єврейських дітей до німецьких шкіл свідчить про те, що Йосиф ІІ не до кінця розумів, що може зробити за таких обставин. Його дії були опосередковані: він встановив квоту у Віденській рабиністичній семінарії (від абітурієнтів вимагалося свідоцтво про закінчення німецької головної школи), а також видав розпорядження про обов'язковий іспит з німецької мови перед вступом в шлюб (на практиці цього ніколи не реалізовано) [38-43].

Незважаючи на те, що Йосиф ІІ створив далекоглядну стратегію розвитку освіти в Галичині, його проект на практиці зазнав невдачі. Основні укази цісар видав в період 1787-1789 років і до його смерті в 1790 році вони ще не встигли дати бажаний ефект. Як зазначив польський історик другої половини ХІХ століття Станіслав Ґруінський, «в жодній сфері терезіансько-йосифінських реформ не наступив такий розкол між тим, що старалися зробити, і тим, що насправді вийшло, - як власне у справі шкільних реформ...» [37, s. 21]. Спадкоємець династії реформаторів, Леопольд ІІ, мало цікавився справами освіти і не продовжив справи своїх попередників. Окрім цього, жодної ініціативи не було і в самій Галичині. Тож дискусії навколо шкільництва припинилися на п'ятнадцять років.

Наступну спробу реформувати освіту здійснив Франц І. Його метою було покращення взаємин із світською та церковною елітою монархії, тому всі нововведення цісаря фактично нівелювали прогресивні шкільні закони Йосифа ІІ. Йшлося про повернення духовенству монополії на елементарну освіту і збереження статусу-кво вищих верств [56, s. 41]. Розробку реформи було доручено Генріху Франсу фон Роттенхану [66, s. 69-83], проект якого затверджено 11 серпня 1805 року під назвою «Політична конституція для німецьких шкіл» (Politische Verfassung der deutschen Schulen) [50, s. 1-112]. Всі школи Австрійської імперії мали перетворитися у станові, а паралельно із тривіальними, головними і нормальними школами повинні були діяти також реальні училища і навчальні заклади для жінок. Впровадження станового характеру шкільництва означало, що тривіальна школа більше не передбачала переходу на рівень середньої школи. Загалом це не було чимось новим, на практиці так було і раніше, своїм указом Франц І просто зафіксував реальний стан речей. Відповідно, тривіальні школи призначалися для нижчих верств, головні - для середнього класу, нормальні і реальні школи були відкритими для еліти. Щодо шкіл для жінок, то до цих закладів могли вступати тільки дівчата із вищих сфер суспільства.

Політична шкільна конституція зберігала церковні патронати. Окрім цього, вплив духовенства на початкові школи посилився через передання кліру адміністративних функцій. Виконавча вертикаль на рівні кожного коронного краю тепер виглядала в наступний спосіб: губернаторство - кафедральний схоласт на рівні дієцезії - декан - парох. Оскільки шкільна реформа 1805 року стосувалася цілої монархії, специфіку Галичини в ній не було враховано, зокрема її етнічну неоднорідність. Наслідком цього стало те, що тільки католицьке духовенство отримало широкі повноваження в управлінні усім початковим шкільництвом провінції. Ні греко-католицький клір, ні рабинат, не мали такого впливу. Аналогічні права до католиків греко-католицькому духовенству було надано тільки 1815 року [49, s. 23], натомість, Правління єврейських громад отримали певні повноваження лише в 1869 році.

Консервативний характер реформи 1805 року був пов'язаний із реакційним курсом Франца І. Під враженням від революційних потрясінь у Франції, цісар прагнув зміцнити традиційні оплоти імперії, якими власне були аристократи і духовенство. Суспільні низи здавалися джерелом потенційної загрози, тому важливо було втримати їх на «місці». Хоча політичний сенс в цьому і був, проект виявився винятково провальним. Його негативний вплив поглиблювався з часом, оскільки Політична шкільна конституція з незначними змінами залишалася в силі до середини 60-х років ХІХ століття. Цю ситуацію влучно охарактеризував Йосиф Дітль: «Закон становить єдину непорушну цілість і застиглу нерухомість, він ніби на віки освячений, не допускає впливу людей фахових, оточений непробивним муром самовладства духовенства, замкнутий сам в собі, стиснутий, він став механічною мантрою одностайного керунку шкільництва і тим самим перешкодою будь- якому розвитку у сфері народної освіти, а це коли майже в усій Європі проявляється величезний поступ в цій справі» [33, s. 48].

Наступним важливим моментом в освітній політиці Відня став період 1848-1849 років. Якщо раніше розвиток шкільництва залежав від двох чинників - політичної волі монарха та інтересів духовенства, то на хвилі «Весни народів» додався третій - національні рухи. Їхні вимоги щодо освіти зводилися до загальної лібералізації школи, тобто ліквідації станового принципу, та впровадження крайових мов викладання [30, s. 9]. Слабкий і несамостійний цісар Фердинанд І був готовий йти на постуки заради спокою, проте власного уявлення про напрям освітньої реформи він не мав. Її розробку він доручив Міністерству Визнань і Освіти, створеному патентом від 23 березня 1848 року [55, s. 53-54; 25, k. 8]. Перший міністр, Франц Зоммаруга, декларував реорганізацію шкільництва Австрії за прусським зразком. Рушієм змін мав стати розрив школи із церквою та повний контроль над всіма рівнями освіти зі сторони держави, як гаранта успішності реформи [34, s. 10]. 4 березня 1849 року новий цісар Франц-Йосиф І видав патент, який проголошував, що навчання є вільним, створювати школу має право кожен громадянин монархії, до навчальних закладів впроваджуються крайові мови, викладання релігії знаходиться в компетенції релігійний громад, найвищий нагляд над школами належить державі.

Хоча проголошені в патенті принципи носили примирливий характер, їх складно назвати актом доброї волі Відня, особливо в питаннях припинення германізації. Намагаючись втримати абсолютну владу в монархії, Франц-Йосиф І доволі вдало маніпулював протиріччями між різними національними рухами. У випадку Галичини на користь цісаря зіграв польсько- руський конфлікт. Однією з ключових вимог діячів польського руху у сфері шкільництва була його повна полонізація, проте цьому протистояли руські еліти, домагаючись впровадження до шкіл Східної Галичини української мови викладання. Національний рух русинів в період революції знаходився на стадії формування і не носив таких загрозливих форм, як польський. Зважаючи на це, цісар обрав стратегію підтримки слабшого заради послаблення сильнішого: під приводом захисту русинів від полонізації Франц-Йосиф І зберіг у школах Галичини німецьку мову викладання з формальним застереженням, що перехід на крайові мови відбудеться одразу після того, як в руській мові виробиться відповідний науковий апарат [52].

На практиці шкільна реформа 1849 року була суто теоретичною, втілювати її в життя не збирався ні сам цісар, ні Міністерство, ні бюрократія на місцях. Впровадження певних засад наступило тільки через двадцять років у зовсім іншій політичній ситуації. Шлях від декларації до перших кроків у напрямку реалізації проходив через меандри ультраконсервативної діяльності кабінету Александра Баха та чергову хвилю клерикалізації шкільництва після конкордату Австрії з Ватиканом у 1855 році. Конкордат, що служив «доказом союзу вівтаря і трону» [65, s. 143], передавав у руки духовенства усі школи монархії з метою «посилити релігійність молоді і відвести її від революційних ідей» [63, s. 21].

Зміни освітньої політиці Відня у другій половині 60-х років ХІХ століття були пов'язані із проектом перебудови монархії та еволюцією політичних поглядів самого Франца-Йосифа І. Конституційні реформи, децентралізація і розширення національних прав лягли в основу нової суспільно-політичної концепції, в якій центральна влада ставала вищим арбітром, а лояльність меншин мала забезпечуватися їхнім свідомим бажанням належати до цієї держави. В цьому контексті виникла модель нового громадянина з новочасним способом мислення. Йшлося про відчуття внутрішньої свободи і рівності можливостей, здатність орієнтуватися в інформаційному просторі і реалізовувати себе в умовах модернізації. Фактично це був перший демократизації широких суспільних верств, необхідною передумовою якого була загальна базова освіченість громадян.

Провальні експерименти із шкільництвом в першій половині ХІХ століття показали, що модернізація освіти в Галичині можлива лише за підтримки місцевих еліт, тобто діячів польського і руського національних рухів. Пріоритетом був компроміс з поляками, котрі вже встигли продемонструвати свою впливовість у Державній раді, успішно добиваючись широкої автономії. З іншого боку, пам'ять про Січневе повстання була свіжою, тим актуальнішим для цісаря було умиротворення неспокійної провінції. В цей період вимоги польських політиків були значно конкретнішими ніж у 1848 році і полягали у впровадженні польської мови та створенні Крайової шкільної ради - найвищого виконавчого органу у справах освіти під керівництвом намісництва. Після деяких дискусій Франц-Йосиф І пішов на поступки і 25 червня 1867 року затвердив статут Крайової шкільної ради - першої в монархії інституції, якій належало «адміністративне управління школами і науковими закладами в межах повноважень, що належать політичній владі краю, і в рамках обов'язкових законів» [57, s. 18; 18, арк. 1, 6-24; 19, арк. 1-6]. Це була перша велика перемога польських еліт у боротьбі за національну освіту.

Питання мови викладання також було вирішено на користь національних рухів монархії [26, k. 140145]. § 19 Основного державного закону про загальні права громадян від 21 грудня 1867 року постановляв: «Усі народи держави рівні у правах, і кожен народ має беззастережне право на збереження й плекання своєї національності та мови. Держава визнає рівноправність усіх мов, що вживаються у краях, у школі, адміністрації та громадському житті. У краях, де проживають декілька народів, публічні освітні заклади мають бути організовані таким чином, щоб кожний із тих народів отримав однакові можливості для навчання рідною мовою, без примусового вивчення другої крайової мови» [58, s. 394]. В § 19 не було прописано механізму впровадження рівноправності, тому в кожній провінції його можна було трактувати відповідно до внутрішньої розстановки сил. Цю проблему Кость Левицький охарактеризував так: «До сього прінціпу не видано відразу виконних норм про приміненнє і виконаннє тої рівноправности в школі, уряді і життю публичнім, та в кождім краю. А сильнійші народи Австрії не були вдоволені з такої ідейної і справедливої основи правної, та намагались бічними дорогами: розпорядків, хочби й цісарських або законів краєвих, виєднувати для себе більше прав, як їм належить ся по закону рівноправности» [7, c. 104]. Проте відсутність практичних приписів з позиції цісаря навряд чи була недоліком, швидше навпаки - це був добре продуманий політичний хід, що звільняв центральну владу від необхідності лавірувати між інтересами різних етнічних груп, а міжнаціональні протиріччя замикалися в регіональній площині. Отож, польсько- руські антагонізми навколо шкільництва тепер ставали внутрішньою галицькою проблемою [1-6; 10-17; 2224], Франц-Йосиф, натомість, залишав за собою право рефері.

Наступним недоліком була клерикалізація школи. Духовенство показало свою неспроможність і незацікавленість у провадженні шкільництва, а навчання під егідою кліру було тенденційним і спрямованим тільки на релігію. Тому слід було звільнити освітній простір від безпосереднього впливу духовенства, тим більше, прихильників секуляризації школи ставало дедалі більше в усій Європі. Так, Адольф Дістервег стверджував: «Церква прагне, передусім, віруючого народу, ми натомість - я і мої ідейні товариші - хочемо мислячого народу, хоча й не без релігії. Клерикали прагнуть люду, який сліпо підпорядковується авторитету Церкви, ми - прагнемо люду критичного. Вони хочуть народу, який залишається без руху, ми - прагнемо живого і крокуючого вперед» [68, s. 94]. Хоча в Галичині створення Крайової шкільної ради вже дефакто означало передачу шкільництва світській владі, закону бракувало де-юре. Тому 25 травня 1868 року вийшов «Державний закон про відносини церкви і школи», що передбачав відокремлення шкільництва від церкви і запроваджував рівне право на навчання в державній школі для усіх незалежно від віровизнання, релігія залишалась лише предметом вивчення [35].

Освіта, що служила б практичним потребам громадян і держави мусила бути систематизованою і уніфікованою. Раніше жодних освітніх стандартів не існувало. Хоча і реформа Йосифа ІІ, і Політична шкільна конституція 1805 року встановлювали перелік предметів вивчення для кожного типу навчальних закладів, не було визначено, які власне знання має отримати людина, навчаючись в школі. Тож стандарт освіти необхідно було створювати від початку. Результати було закріплено «Державним шкільним законом» від 14 травня 1869 року [36], який став підсумком освітніх реформ. Згідно § 1-2, школа мала служити просвітницьким цілям усіх народів монархії і забезпечувати всі верстви необхідним для життя рівнем знань, тобто закон уперше декларував соціальну секуляризацію як мету освіти. Також впроваджувалася нова класифікація шкіл з чіткими навчальними планами: початкову освіту мали забезпечувати народні школи (обов'язкові для усіх дітей віком 6-14 років незалежно від статі, соціального походження, національної і релігійної приналежності), середню - гімназії, реальні і виділові школи, професійну - учительські семінарії і торгово-промислові училища. Закон вперше регулював службове становище вчителів, зокрема щодо посадових обов'язків і кваліфікації, а у випадку недобросовісної роботи передбачалися санкції [29].

В таких законодавчих рамках шкільництво Галичини функціонувало до кінця австрійської доби. Передавши крайовій владі широкі повноваження у сфері початкової і середньої освіти, Відень фактично абстрагувався. Підтвердженням цього став скандал, що розгорівся навколо так званої Новели шкільної [62] в 1882-1883 роках. Тоді клерикально-консервативна фракція, намагаючи посилити зв'язок школи і церкви, ініціювала розгляд питання про зміни деяких положень закону 1869 року, зокрема, § 48 про віросповідання вчителя. За новим проектом учитель мав належати до того ж віросповідання, що й більшість учнів [59, s. 12-13, 338-342, 494-498]. Виходячи з політичних інтересів, польські депутати, які складали більшість представництва Галичини в Державній раді, були змушені підтримати впровадження цих поправок [28, s. 1-4]. Польське коло було зацікавленим у тому щоб уряд Едуарда Таффе втримався при владі. Сформувати проурядову більшість без підтримки клерикально- консервативної фракції було неможливо, а остання вимагала прийняття змін до § 48, як обов'язкової умови свої лояльності до уряду. Проте поправка до закону не відповідала інтересам польських еліт на рівні Галичини [11; 14; 21], тож за їхнім наполяганням нова редакція Державного шкільного закону Галичини не стосувалася [62].

Загалом розвиток освіти у підавстрійській Галичині з перспективи центру доволі виразно поділяється на два якісно відмінних етапи, умовно названих першої і другою половиною ХІХ століття. Проте безпосередні часові рамки в побудові освітніх стратегій не відповідають строгій хронології. Для Відня поворотним моментом були 60-ті роки, коли освітня політика Габсбургів повернулася у вихідну точку невтручання. Терезіанське уявлення про Barenland трансформувалося в політику самоусунення Франца-Йосифа І. Хоча Австрійська монархія в принципі створила поняття шкільної політики в Галичині і заклала перші правові рамки, власне її спроби тримати освіту під власним контролем призвели до повного фіаско далекоглядних і амбітних спроб Йосифа ІІ і Франса І. Натомість, готовність Франса-Йосифа І відпустити ситуацію в межах децентралізації дало неочікуваний позитивний ефект. Основною причиною такого феномену стало те, що Відень був занадто далеко від Галичини, при чому як і в територіальному, так і в цивілізаційному сенсі.

Список використаних джерел

1. Борба Русиновь о руску школу народну во Львові // Діло. - 1880. - Ч.4. -12 (24) січня.

2. Гадки подолянина V // Діло. - 1880. - Ч.59. - 30 липня (11 серпня).

3. Гадки подолянина iV // Діло. - 1880. - Ч.54. - 12 (24) липня.

4. Голось зь краю // Діло. - 1880. - Ч.82. - 22 жовтня (3 листопада).

5. Дописи зь всходной Галичины // Діло. - 1880. - Ч.88. - 15 (27) листопада.

6. Допись зь села // Діло. - 1881. - Ч.8. - 28 січня (9 лютого).

7. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. - Львів: Накладом власним з друкарні оо. Василіян у Жовкві, 1926. - 737 с.

8. Монолатій І. Галицькі євреї в австрійський період (17721918 рр.) // Незалежний культурологічний часопис «Ї». - №51 (Гебрейський Львів). - Львів, 2008. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n51texts /monolatij1.htm

9. Мудрий М. Австрорусинство в Галичині: спроба окреслення проблеми // Вісник Львівського університету. Серія історична / Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2000. - Вип.35-36. - С.571-604.

10. Наслідства польонизаціи школь // Діло. - 1881. - Ч.93. - 28 падолиста (10 грудня).

11. Новеля школьна а Русины // Діло. - 1883. - Ч.13. - 3 (15) лютого.

12. Новинки (Руській язык выкладовый «на папери») // Діло. - 1880. - Ч.56. - 19 (31) липня.

13. Памятаймо на наши права // Діло. - 1880. - Ч.59. - 30 липня (11 серпня).

14. Петиція «Рускои Рады» и львовскихь Русиновь до рады державнои вь справі школьнои новелі // Діло. - 1883. - Ч.14. - 5 (17) лютого.

15. Родимці // Діло. - 1881. - Ч.85. - 31 жовтня (12 падолиста).

16. Самоволя // Діло. - 1880. - Ч.42. - 31 мая (12 червня).

17. Свобода руского народа а наши польонизаторы // Діло. -

1881. - Ч.94. - 2 (14) грудня.

18. Центральний державний архів України у м. Львові. - Ф.178. - Оп.1. - Спр.4а. - 25 арк.

19. Там само. - Спр.19. - 6 арк.

20. Школьне образованье и підступь владь школьнихь // Діло. - 1882. - Ч.23-24. - 24 марця (5 цвітня).

21. Школьна новеля // Діло. - 1883. - Ч.9-10. - 27 січня (8 лютого).

22. Якь виховуваты наши діти? // Діло. - 1882. - Ч.6. - 23 січня (4 лютого).

23. Якь виховуваты наши діти (дальше)? // Діло. - 1882. -

4.7. - 27 січня (8 лютого).

24. Якь виховуваты наши діти (дальше)? // Діло. - 1882. -

4.8. - 30 січня (11 лютого).

25. Archiwum Glowne Akt Dawnych w Warszawie (далі - AGAD). - Zesp. MWiO. - Sygn. 6u. - 2017 k.

26. AGAD. - Zesp. MWiO. - Sygn. 7u. - 638 k.

27. AGAD. - Zesp. MWiO. - Sygn. 303u. - 1324 k.

28. Alegata do Sprawozdan Stenograficznych z pi^tej sesyi czwartego peryodu Sejmu Krajowego Krolestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Ksi^stwem Krakowskiem z roku 1882. Alegat 127. - (Lwow, 1882). - 4 s.

29. Archiwum Narodowe w Krakowie. - Zesp. 1349 (Akta szkolne i kroniki szkol podstawowych wojewodztwa krakowskiego). - Sygn. 148 - Bez numerow.

30. Baranowski M. Pogl^d na rozwoj szkolnictwa ludowego w Galicji. - Krakow: 1897. - 48 s.

31. Chotkowski W. Historya polityczna Kosciola w Galicyi za rz^dow Maryi Teresy. - Lwow: G. Gebethner i Spolka, 1909. - T.1. - 466 s.

32. Die allgemeine Schulordnung der Kaiserin Maria Theresia und J. J. Felbigers Forderungen an Schulmeister und Lehrer. - Leipzig: Richter, 1896. - 79 s.

33. Dietl J. O reformie szkol krajowych. Szkoly ludowe. - Krakow: Druk. Uniwersytetu Jagiellonskiego, 1885. - 161 s.

34. Dutkowa R. Polityka szkolna w Galicji mi^dzy autonomy a centralizmem (1861-1875). - Krakow: Instytut Historii Uniwersytetu Jagiellonskiego, 1995. - 171 s.

35. Gesetz vom 25. Mai 1868, wodurch die grundsatzlichen Bestimmungen uber das Verhaltnis der Schule zur Kirche erlassen werden // Reichs-Gesetz-Blatt fur das Kaiserthum Osterreich. Jahrgang 1869. - Wien, 1868. - S.336-341.

36. Gesetz vom 14. Mai 1869, durch welches die Grundsatze des Unterrichtswesens bezuglich der Volksschulen festgestellt werden // Reichs-Gesetz-Blatt fur das Kaiserthum Osterreich. Jahrgang 1869. - Wien, 1869. - S.277-289.

37. Gruinski S. Dzieje szkolnictwa ludowego w Galicyi (Czasy przed zaprowadzeniem autonomii 1772-1861). - Lwow: nakl. Polskiego Towarzystwa Pedagogicznego, 1916. - Cz.1. - 64 s.

38. Jak w Galicji z Zydow robiono Niemcow // Zgoda (Lwow). - 1877. - Nr.1. - 3 sierpnia.

39. Jak w Galicji z Zydow robiono Niemcow (ci^g dalszy) // Zgoda. - 1877. - Nr.2. - 17 sierpnia.

40. Jak w Galicji z Zydow robiono Niemcow (ci^g dalszy) // Zgoda. - 1877. - Nr.3. - 31 sierpnia.

41. Jak w Galicji z Zydow robiono Niemcow (ci^g dalszy) // Zgoda. - 1877. - Nr.4. - 14 wrzesnia.

42. Jak w Galicji z Zydow robiono Niemcow (ci^g dalszy) // Zgoda. - 1877. - Nr.5. - 28 wrzesnia.

43. Jak w Galicji z Zydow robiono Niemcow (dokonczenie) // Zgoda. - 1877. - Nr.6. - 12 pazdziernika.

44. Lozinski W. Galicjana - kilka obrazkow z pierwszych lat historyi galicyjskiej. - Lwow: Nakladem Karola Wilda, 1872. - 132 s.

45. Magenschab H. Josef II. Osterreichs Weg in die Moderne. - Wien: Amalthea, 2006. - 288 s.

46. Mendelssohn M. Ueber die Frage: was heiBt aufklaren? // Berlinische Monatsschrift (Berlin). - 1784. - №4. - September.

47. Mutschlechner M. Joseph II.: Reformkaiser oder aufgeklarter Despot? // Die Welt der Habsburger [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.habsburger.net /de/kapitel/joseph-ii- reformkaiser-oder-aufgeklaerter-despot?language=en

48. Napierala P Konflikt dwoch swiatow. Terezjanscy i jozefinscy biurokraci w Galicji (1772-1790) // Polacy wobec wielosci kultur. Wczoraj-dzis-jutro. - Gniezno, 2009. - S.91-102.

49. Pelczar R. Szkoly parafialne na pograniczu polsko-ruskim (ukrainskim) w Galicji w latach 1772-1869. - Lublin: KUL, 2009. - 323 s.

50. Politische Verfassung der deutschen Schulen in den k. auch k. k. deutschen Erbstaaten. - Wien: Joannis Gaffe, 1806. - 112 s.

51. Protokol narad Bajratu o szkolach ludowych // Dodatek. Gazeta Lwowska. - 1848. - Nr.57. - 15 maja.

52. Protokoly posiedzen Komisji Edukacji Narodowej 1773-1777, 1790. - Warszawa: Wyd. Zapomoga Kasy im. J. Mianowskiego, 1910. - 408 s.

53. Quousque tandem? // Діло. - 1880. - Ч.3. - 21 (9) січня.

54. Roskau-Rydel I. Rozwoj szkolnictwa ludowego we Lwowie w latach 1772-1848 // Zeszyty naukowe uniwersytetu Jagiellonskiego. Prace historyczne. - Krakow, 1997. - S.371-389.

55. Schaffung eines eigenen Ministeriums des offentlichen Unterrichts // Politische Gesetze und Verordnungen samtliche Provinzen des Oesterreichischen Kaiserstaates, mit Ausnahme von Ungarn und Siebenburgen. - Wien, 1851. - S.53-54.

56. Scheipl J., Sell H. Die Entwicklung des osterreichischen Schulwesens von 1750-1938. - Graz: Leykam Vertrag, 1987. - 132 s.

57. Statut organizacyjny, tycz^cy si^ ustanowienia Rady szkonej krajowej w Krolestwie Galicyi i Lodomeryi z Wielkim Ksi^stwem Krakowskim // Dziennik Ustaw i Rozporz^dzen Krajowych dla Krolestwa Galicji i Lodomerii z Wielkim Ksi^stwem Krakowskim. - Lwow, 1867. - S.18-21.

58. Staatsgrundgesetzvom 21 December 1867 uber die allgemeinen Rechte der Staatsburger fur die im Reichsrathe vertretenen Konigreiche und Lander // Reichs-Gesetz-Blatt fur das Kaiserthum Osterreich Jahrgang 1867. - Wien, 1867. - S.394-396.

59. Stenograficzne sprawozdania z drugej sesyi drugiego peryodu Sejmu Krajowego Krolestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Ksi^stwem Krakowskiem w 1882 roku. - (Lwow, 1882). - 900 s.

60. Sobon M. Polacy wobec Zydow w Galicji doby autonomicznej w latach 1868-1914. - Krakow: Verso, 2011. - 328 s.

61. Tomczyk R. Pierwszy projekt systemu szkolnego w nowozytnej Austrii w okresie panowania Marii Teresy // Edukacja Humanistyczna / Wyzsza Szkola Humanistyczna TWP. - Szczecin, 2011. - Nr.2 (25). - S.13-22.

62. Ustawa z dnia 2 maja 1883, zmieniaj^ca niektore przepisy ustawy z dnia 14 maja 1869 (Dz. u. p. Nr12) // Dziennik ustaw panstwa dla krolestw i krajow w Radzie Panstwa reprezentowanych. Cz^sc XIX. - Wydana i rozeslana dnia 5 maja 1883. - Wieden: 1883. - S.199-206.

63. Vocelka K. Verfassung oder Konkordat // Studien zur Geschichte der osterreichisch-ungarischen Monarchie. - Graz - Koln, 1988. - S.21-42.

64. Voltelini H. Eine Denkschrift des Grafen Johann Anton Pergen in Gesamtdeutsche Vergangenheit. Festgabe fur Heinrich Ritter von Srbik zum 60. Geburtstag am 10. November 1938. - Munchen: Bruckmann, 1938. - 168 s.

65. Weinzier-Fisher E. Die Kirchenpolitische Lage in der Donaumonarchie um 1867 // Gesellschaft, Politik und Verwaltung in der Habsburgermonarchie 1830-1918 / Hrsg. von Glatz F. - Stuttgart, 1987. - S.138-180.

66. Weitensfelder Н. Studium und Staat: Heinrich Graf Rottenhan und Johann Melchior von Birkenstock als Reprasentanten der osterreichischen Bildungspolitik. - Wien: WUV-Universitatsverlag, 1996. - 189 s.

67. Wolff L. The Idea of Galicia: History and Fantasy in Habsburg Political Culture. - Stanford: Stanford University Press: 2010. - 504 s.

68. Zrodia do dziejow wychowania i mysli pedagogicznej / red.

S. Woloszyn. - Warszawa: Panstwowe Wydawnictwo Naukowe, 1965. - 794 s.

69. Zwiedineck-Sudenhorst H, Wolf A. Maria Theresia, Josef II. und Leopold II. 1740-1792. - Berlin, 1884. - S.116-494.

Размещено на Allbest.ru